На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було — може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.

Я припаркувався біля яхти де Мореншильда, опустив вікно, висунув ліву руку і поманив його вказівним пальцем. Якусь мить де Мореншильд залишався сидіти на місці, ніби вагаючись. Потім виліз. Ефектного вистрибу з машини не продемонстрував. Вигляд мав зляканий, принишклий. І це також було чудово. У руці він тримав якусь теку. Судячи з того, яка вона була тоненька, мало чого лежало всередині неї. Я сподівався, що ця тека не просто для реквізиту. Бо інакше нам доведеться з ним тут довгенько витанцьовувати, і танок той буде не лінді-гоп.

Він відчинив дверцята, нахилився й промовив:

— Послухайте, ви не збираєтеся мене застрелити, нічого такого, ні?

— Нєа, — відповів я, сподіваючись, що це в мене прозвучало ліниво. — Якби я був з ФБР, вам цим варто було б турбуватися, але я не звідти, і ви самі це розумієте. А з нами ви уже мали справи.

Я молив Бога, щоби Ел у своїх нотатках не помилявся щодо цього.

— Ця машина прослуховується? А ви самі?

— Якщо будете обережним у висловлюваннях, вам нема про що непокоїтися, вам це ясно? Нумо, сідайте.

Він сів і закрив дверцята.

— Щодо тих концесій…

— Про це ви зможете поговорити іншим разом, з іншими людьми. Нафта — не моя спеціалізація. Я спеціалізуюся на роботі з людьми, котрі нерозважливо поводяться, а ваші стосунки з Освальдом були вельми нерозважливими.

— Мені було просто забавно, і більше нічого. Це чоловік, котрий зумів утекти до Росії, а потім звідти втекти до Сполучених Штатів. Неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип. Ну, й іще… — він прокашлявся, — я маю приятеля, котрий хоче трахнути його дружину.

— Про це нам відомо, — сказав я, думаючи про Бухе — чергового Джорджа в нескінченному параді людей з цим іменем. Мені вельми полегшало б, аби існувала можливість відімкнути цю луна-камеру минулого. — Єдиний інтерес для мене полягає у з’ясуванні істини, чи ви дійсно не мали нічого спільного з тим нездарним замахом на Вокера.

— Подивіться на це. Я взяв це з альбому для газетних вирізок моєї дружини.

Розкривши теку, в якій, як виявилося, лежав єдиний газетний аркуш, він простягнув його мені. Я ввімкнув верхній світильник «Шеві», сподіваючись, що моя засмага не здасться йому тим, чим вона була — гримом. А з іншого боку, кого це могло хвилювати? Це б іще більше налякало Де Мореншильда, як підтвердження шпигунської схильності до гри в «плащі й кинджали».

То була шпальта газети «Морнінг Ньюз» за 12 квітня. Рубрику я знав. Називалась вона ВЕРШКИ МІСТА, і більшість далласців читали її уважніше за національні й світові новини. Там було повно набраних жирним шрифтом імен та фотографій чоловіків і жінок у вечірньому вбранні. Де Мореншильд не забув червоною ручкою обвести місце на півдорозі до низу шпальти. На фотоілюстрації біля замітки легко упізнавалися Джордж і Джинні. Він був у смокінгу і демонстрував усмішку, в якій зубів було — як клавіш у піаніно. Дженні демонструвала дивовижно глибоке декольте, до якого, схоже, уважно зазирала третя особа за їхнім столом. Кожен з цієї трійці тримав у руці бокал шампанського.

— Це газета за п’ятницю, — сказав я. — Постріл у Вокера було зроблено в середу.

— Новини у «Вершках міста» завжди відстають на два дні. Бо це ж рубрика про нічне життя, розумієте? Крім того, не дивіться тільки на фото, ви прочитайте, гаразд? Там все написано, чорним по білому!

Я прочитав, хоча й відразу, щойно побачив його ім’я, набране в газеті тим нахабно-сороміцьким масним шрифтом, я зрозумів, що він від початку казав мені правду. Обертони в гармонії забриніли гучно, немов хтось ввімкнув тумблер реверберації в гітарному підсилювачі.

— Шампанське — дешевка дешевкою, у мене похмілля не проходило до третьої години наступного дня, але це було того вартим, якщо ви тепер задоволені.

Я був задоволений, а заразом заінтригований.

— Наскільки добре ви знаєте цього чоловіка, Рубі?

Де Мореншильд фиркнув — весь його баронський снобізм виявився в цьому короткому посмику повітря крізь роздуті ніздрі.

— Не вельми знаю і не жалкую з того. Цей скажений єврейчик пригощає випивкою поліцейських, щоби вони дивилися в інший бік, коли він дає волю своїм кулакам. А він полюбляє цю справу. Колись такий норов доведе його до великих неприємностей. Джинні подобаються стриптизерки. Вони її збуджують. — Він знизав плечима, немов кажучи, хто зрозуміє цих жінок. — Ну, а тепер ви… — Він перевів погляд на мене, побачив револьвер у моїй руці й закляк. Очі його вибалушилися. Вистромився язик і облизнув губи. Кумедне «цмок» пролунало, коли він втягував його назад собі до рота.

— Чи я задоволений? Це ви збиралися знову в мене спитати? Я поткнув його дулом револьвера, отримуючи чимале задоволення від того, як він почав хапати ротом повітря. Вбивство змінює людину, я вам це кажу, людина жорсткішає, але на мій захист, якщо й існував хтось вартий благодійного залякування, то це саме він. На Маргариті почасти лежала відповідальність за те, яким став її менший син, чимало вини в тому було на самому Лі — всі ті його примарні мрії про славу, — але де Мореншильд також зіграв свою роль. А чи був це якийсь складний план, визрілий десь у глибинних нутрощах ЦРУ? Ні. Барона просто розважало його товаришування з покидьком. Як і викиди гніву й відчаю з розжареної духовки розладнаної психіки Лі.

— Прошу, — прошепотів де Мореншильд.

— Я задоволений. Але послухай сюди, ти, напиндючений гусак: ти більше ніколи не бачитимешся з Лі Освальдом. Ніколи не балакатимеш з ним по телефону. Ніколи й словом не прохопишся про цю розмову ні його жінці, ні його матері, ні Джорджу Бухе і жодному з решти емігрантів. Тобі зрозуміло?

— Так. Абсолютно. Я вже й так ним знудився.

— І вполовину не так, як я знудився тобою. Якщо я дізнаюся, що ти говорив з Лі, я тебе вб’ю. Допер?

— Так. А ті концесії…

— Хтось зв’яжеться. А тепер уйобуй з моєї машини.

Так він і зробив, і то хутко. Коли він уже сів за кермо «Кадилака», я знову виставив руку з вікна своєї машини. Цього разу, замість його поманити, я показав вказівним пальцем у напрямку Мерседес-стрит. Він поїхав.

Я ще трохи посидів на місці, дивлячись на газетний аркуш, який він у своїй поспішливості забув забрати. Джек Рубі й де Мореншильди разом, з піднятими бокалами. Чи це не ознака того, що дійсно існувала змова? Конспірологи, котрі вірять у стрільців, які вискакують з каналізаційних люків, та в примарних Освальдових двійників, либонь, саме так і вирішили б, але я знав, у чім справа. Це всього лиш чергова гармонізація. Звичайна справа в Країні Було, де все вібрує обертонами-відлуннями.

Мені вірилось, що врешті я зачинив Елове вікно невизначеності і жодному протягу крізь нього більше не прослизнути. Освальд мусить повернутися в Даллас третього жовтня. Згідно з нотатками Ела, в середині жовтня його приймуть на роботу в Техаському сховищі шкільних підручників. От тільки цього не станеться, бо десь між третім і шістнадцятим числом я мав намір покласти край його жалюгідному, небезпечному життю.