Мені дозволили забрати Сейді зі шпиталю вранці сьомого серпня. Всю дорогу додому, до Джоді, вона сиділа тихесенько. Я міг тільки здогадуватися, як вона ще страждає від болю, але майже всю поїздку вона мирно тримала свою руку в мене на стегні. Коли ми біля великого білборда Денголмських Левів звернули з 77-го шосе, вона промовила:

— У вересні я повертаюсь на роботу до школи.

— Правда?

— Так. Якщо я змогла постати перед усім містом в «Грейнджі», гадаю, зможу й перед зграйками дітей у бібліотеці. Крім того, маю відчуття, що нам не завадять гроші. Якщо в тебе нема якихось невідомих мені джерел прибутку, ти скоро зовсім збанкрутуєш. Завдяки мені.

— Я очікую деяких грошей наприкінці цього місяця.

— Той двобій?

Я кивнув.

— Добре. Та все одно мені недовго залишилось чути сміх і перешіптування за спиною. Бо коли поїдеш ти, тоді й я з тобою. — Вона затнулася. — Якщо ти цього все ще хочеш.

— Сейді, це все, чого я хочу.

Ми повернули на Головну вулицю. Джем Нідем якраз завершував щоденний рейс на своєму молочарському фургоні. Перед пекарнею розкладав під марлевою наміткою буханці свіжого хліба Білл Гейвері. З машини, що проїхала повз нас, Джен і Дін співали про те, як гарно у Серф-сіті, де на одного хлопця припадають аж дві дівчини^[612].

— Джейку, а мені там сподобається? У твоєму світі?

— Сподіваюся, серденько.

— Там дуже все не схоже на тутешнє?

Я посміхнувся.

— Люди більше платять за бензин і мусять натискати більше кнопок. А в іншому все майже так само, як тут.