Даннінг упав долілиць, ступні у вітальні, голова в арці між вітальнею й кухнею. Але не розпластався. Вістря багнета встряло в підлогу й підтримувало його. Раз у нього смикнулася одна нога, а потім він затих. Виглядало це так, ніби він помер під час вправ з відтискання.

Всі кричали. Тхнуло пороховим димом, вапном і кров’ю. Доріс, зігнувшись, кривуляла до свого мертвого сина, повисле волосся затуляло її обличчя. Я не хотів би, щоб вона це бачила — голова Тугги була розвалена аж по нижню щелепу, — але не було способу її зупинити.

— Наступного разу я зроблю краще, місіс Даннінг, — квакнув я. — Обіцяю.

Все обличчя в мене було заляпане кров’ю; я мусив її стерти бодай з лівого ока, щоб щось бачити з того боку. Оскільки я все ще був при свідомості, то вирішив, що серйозних ушкоджень не маю, а те, що з ран на скальпі кров завжди ллється по-чортячому, я давно знав. Проте я напартачив, і якщо бодай коли-небудь мусить статися наступний раз, цього разу мені треба звідси вшиватися, непомітно і якомога швидше.

Але, перш ніж зникнути, я мусив поговорити з Теркоттом. Чи спробувати принаймні. Він лежав під стіною, поза розчепіреними ногами Даннінга. Хапав ротом повітря, тримаючись за серце. Лице в нього було біле, як у трупа, тільки губи мав пурпурні, як в дитини, котра щойно жменями їла чорниці. Я потягнувся до його долоні. Він стиснув мою з панічною міцністю, але в очах його зблискували крихітні іскри гумору.

— То хто тепер серло, Емберсоне?

— Не ви, — відповів я. — Ви герой.

— Йо, — підтакнув він. — Не забудь вкинути медаль мені до труни.

Доріс колихала свого мертвого сина. Поза нею ходив колами Трой, міцно притискаючи собі до грудей голівку Еллен. В наш бік він не дивився, він, схоже, не усвідомлював, що ми теж тут. Маленька дівчинка скиглила.

— З вами буде все гаразд, — сказав я. Ніби міг знати. — А зараз послухайте мене, бо це важливо: забудьте моє ім’я.

— Яке ім’я? Ви його ніколи не називали.

— Правильно. І… ви знаєте мою машину?

— «Форд». Голос у нього занепадав, але очі все ще чіпко вдивлялися в мої. — Гарний. Кабріолет. Двигун восьмициліндровий. П’ятдесят четвертого… чи п’ятде…

— Ви його ніколи не бачили. Це найважливіше, Теркотте. Мені сьогодні ж треба з цієї частини штату перебратися південніше, тому здебільшого я мушу їхати по шосе, бо не знаю ніяких інших доріг. Якщо зумію дістатися центрального Мейну, я буду чистим і вільним. Ви розумієте, про що я вам кажу?

— В житті не бачив твоєї машини, — промовив він і підморгнув. — Ох, курва, як же воно болить.

Я приклав пальці до його неголеного, колючого горла і помацав пульс. Той був швидким і дико рваним. Вдалині я почув завивання сирен.

— Ви правильно все зробили.

Очі його підкотилися.

— Ледве встиг. Не знаю, про що я думав. Либонь, здурів. Слухай-но, друже. Якщо тебе схоплять, не кажи їм, що я… ну, ти розумієш, що я…

— Ніколи. Ви його зупинили, Теркотте. Він був скаженим псом, і ви поклали йому край. Ваша сестра пишалась би вами.

Він усміхнувся й заплющив очі.