на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить





6

Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]


Придорожній шинок кілька десятиліть розростався вшир, отримував нові прибудови й врешті-решт став подібним до лабіринту з кімнатами, хідниками й темними закутками. Пожежі обминали цю грішну споруду. В усіх приміщеннях прокуреного галасливого вертепу стояли масивні дубові столи, дубові лави, дубові колоди та дубові кругляки, спроможні витримати і безнадійну лють сільських пияків, і бійки завсідників, і розваги шляхти. Порізані ножами, багнетами, шаблями, палашами, ці чорні від часу та пролитих напоїв меблі переживали вже третє покоління шинкарів родини Нейманів.

В одному з найдальших закутків веселого закладу пили темне пиво і заїдали його товстими шматками шинки старий пірат Бомбара та його блакитноокий учень. Вчитель називав його Джіованотто[19], що свідчило про добрий настрій пірата. Бомбара щойно розміняв золотий цехін і тепер уважно вивчав отримані від шинкаря злоті, флорини і гроші.

— Клятий юдей, всі ці срібняки обрізані, немов його родичі, — бідкався пірат. — Джіованотто, подивися, хлопче, що це за дикунську песетину підсунув нам той христопродавець. Мої очі вже нічого не бачать.

— Це півфлорин старого австрійського карбу, пояснив учень. — Он, бачите, на ньому двоголовий орел та імператор Леопольдус.

— Але ж цей Леопольдус геть стертий, наче срака в старої курви. А тут відрізано, подивись-но. Це ж не чесна-ясна песетка, а суцільне дурисвітство для довірливих християн. Accidenti![20] Оці такі розміни, малий, нагадують мені людське життя. Так. Спочатку маємо новісінькій круглесенький золотий цехін Божої благодаті, а потім поступово розмінюємо його на півсотні отакого різаного дрантя… А це що за чудо?

— Десять грошів.

— Це не десять грошів, Джіованотто, це цілих десять смертних гріхів. Й, певно, фальшивих. От зараз на зуб спробую… Та тут олова втричі більше ніж срібла! 

— Король сам наказує псувати срібло.

— А я тобі так скажу, Джіованотто: якщо вже тутешній король сам псує гроші зі своїм портретом, то всій цій державі незабаром прийде гаплик, згадаєш мої слова! Я бачив колись таких гонорових supremi[21] на півдні. Таких гонорових, що тобі, Джіованотто, й не снилося! Проголошували себе імператорами цілих провінцій на Ріо-Ґранде, одягалися в оксамит та атлас, називалися «Фернандо Перший», «Родріґо Перший», карбували отакі-от фальшиві песети та реали з портретами. А через три роки, дивишся, а цей «імператор Фернандо» вже жебракує в Каракасі й за півпінти дешевого рому готовий рідного батька зарізати… А це що таке квадратове?

Учень не встиг відповісти. На порозі кімнатки виникла молода служниця з повнісінькими глиняними кухлями. Вона була симпатична й вертка, у білому чепчику і коралях. Служниця побачила гірку срібла на столі, й очі її заблищали.

— О, Маріє, маленьке поросятко, йди до татуся Марсіно, йди сюди, bella carina[22] — заквохкав старий пірат й спробував посадити служницю собі на коліна. Та вивільнилася звичним рухом і поставила на стіл кухлі.

— Може Вам принести гарячих ковбасок? — питала Марія й хитро подивилася на гостей.

— Ти ж сама як та гаряча ковбаска, — вищирився Бомбара, коли учень переклав пропозицію італійською. — Краще скажи нам, а що то за добрі люди приїхали сюди півгодини тому? В мене геть хворі очі, але я ніби впізнав серед них давнього знайомого.

Учень переклав польською його запитання.

— То якісь люди здалеку, певно, литвини, — відповіла служниця, нахабно розглядаючи учня. Молодий їй подобався більше. В нього було таке ніжне обличчя, таке м'яке на вигляд волосся.

— О, ще одні литвини! Литвини, ти чуєш, Джіованотто! — звеселився старий пірат. — Слухай-но, carina, я дам тобі оцю от песетинку — бачиш? — дам, якщо ти зробиш так, що я зможу побачити тих добрих литвинів зблизька, а вони, навпаки, не будуть бачити що я їх бачу, бачив… Тьху! Заплутався… Ваш юдей додає, певно, якоїсь дикунської настоянки до цього пійла…

— Там у стіні є дірочка, — погодилася Марія, коли почула розтлумачення, й потяглася за грошиком.

— Ні-ні, поросятко, не так, — Бомбара накрив монетку могутньою волохатою долонею. — Спочатку я хочу побачити зблизька литовські мармизи тих заброд. Зблизька.



предыдущая глава | Втеча майстра Пінзеля | cледующая глава