РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Каземат, в якому майже два роки томилися, очікуючи викупу, гетьмани війська Польського, був добре устаткований, і не знали знакомиті бранці ні голоду ні холоду. Та й волі їм не бракувало. У всякому разі Калиновський налагодив добрий контакт із світом через єзуїтів на Ермене-маале. Лише надто вже набридли колишні пшевудци¹⁷⁶ Речі Посполитої один одному: взаємна нехіть і щоденні суперечки втомлювали їх більше, ніж неволя.

А король з викупом не квапився.

Помітно постарів «quasi alter rex»¹⁷⁷ Польщі Микола Потоцький. Запали щоки, сиві вуса опустилися донизу, і скляно блищали великі очі, в яких каламутилася ненависть до всіх, кого могла відтворити пам'ять. Хмельницького він бачив тільки скорченим у смертельних муках на палі — інакше мислити про нього не міг. Усвідомлення того, що козацький гетьман отримав після Зборова сорок тисяч реєстрового війська і три воєводства, що простягає він руку на Молдавію, а в Чигирині приймає з дарами турецьких послів, приводила його в шаленство, і він кричав до Калиновського, одутлого від безділля і доброї їжі.

— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки шаблею і нагайкою, ясновельможний круль підписує угоди! А втім, чого можна було сподіватися від Яна Казиміра, який навіть ойчисту мову не вважав своєю, а в ті роки, коли ми стинали козацькій гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франції на користь Іспанії, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькій тюрмі.

Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг йому донині простити, що той колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого марнославного синка нагайками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновський сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.

— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італії, Ян Казимір вступив до ордену єзуїтів і повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал в королівській родині — то щось значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицький костьол підлягає римському папі.

— Так, так нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай¹⁷⁸ Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski¹⁷⁹... А ми... а я конину їм і кумисом запиваю у Бахчисарайській фортеці!

— Вацьпан витрачає надто багато енергії на безсилу лють, пан... коронний, — в'їдливо відказав Калиновський. — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надт обфітий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на троні, — пан тільки й знає, що плювати на регіментаріїв, Яна Казиміра і бачити уві сні Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгарії просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини і що це на руку Іслам-Гіреєві. Він уже кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільне вирушити на Османів. Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такій ситуації може виникнуги конфлікт між гетьманом і ханом?

— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!

— Киньте оті похвальби, пане... коронний, — Калиновський не міг приховати іронії, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія. Хмельницький — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва завжди готова йогові підперти. Нам треба добитися аудієнції в хана. Він, мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі боїться його вікторії. Та коли передчасно станеться той розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде північного і східного спільників. Треба ще однієї війни, подібної до зборівської…

— Co pan mowi¹⁸⁰! — аж скочив Потоцький. — Ще одна угода, ще сорок тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навіть мислити таке!

— Все це пишні патріотичні фрази, пане... кгм... коронний. Я ж кажу вашмосьці: потрібна ще одна баталійі і ще одна... ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що Іслам-Гірей попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б на Чуфут-кале ще одного зацного компаньйона — ясновельможного круля Речі Посполитої.

Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником по двору.

Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в'ється з Бахчисарая до Ак-мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне поговорюють люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди... Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?

У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її з Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх у край, відчиняти їм ворота...

Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам... зять на коні. Здалека видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва... могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.

Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не видумало собі материнське серце? Та все одно, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?

Вже близько... Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він дівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять голубі очі, і підсвідоме вихоплюється з горла Марії тихий крик:

— Мен-оглу!

Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, яка назвала його сином.

Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!

— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав на Україну.

— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.

— Сину, пожалій землю свою!..

В кінці червня 1651 року Хмельницький отаборився над річкою Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про те, що Іслам-Гірей, не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна. Московський цар щедро обдарував послів Хмельницького.

Опівдні вістові донесли гетьманові, що з Сокаля до Берестечка іде король з гусарією, драгунією, рейтарами, з усім посполитим рушенням. Військом знову командують Потоцький і Калиновський. Цього ж дня прибули татари і зайняли позицію на лівому крилі козацьких бойових лаштунків.

Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в котлах каурму і обпивались айраном.

Хмельницький цілий день молився в острівській церковці святого Михаїла і сповідався перед боєм.

Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалось Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір'ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах з страусовими перами і строкате посполите рушення.

Два дні проминуло в дрібних сутичках, король ждав козацько-татарського наступу. Іслам-Гірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.

На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом вдарити негайно з обох флангів.

Хан був у поганому настрої, похмурий і сердитий.

Цієї ночі він знову розмовляв з Сефером Газі. Аталик наполягав рішуче вдарити на королівське військо. Іслам-Гірей слухав його в понурій мовчанці, а в пам'яті бриніли благання Мальви. Щось наче спільне вчувалося йому між її просьбами й Сеферовими домаганнями. Підозра закралася в свідомість хана, в приступі гніву він вигнав аталика з намету.

Джеджалій чекав відповіді. Іслам-Гірей зневажливо глянув на полковника, проказав:

— Ну що, вже витверезів твій Хмельницький, який дурив мене байками про слабке польське військо?

Не встиг Джеджалій передати ханові гетьманський наказ, як на польському боці вистрелила гармата і поблизу ханського намету впало ядро.

Смикнувся Іслам-Гірей і, прискаючи слиною, закричав на Джеджалія:

— Бачиш? Бачиш, як ризикує хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шертує він із султаном, то хай просить у нього війська і не загрібає жар моїми руками!

З татарського боку вискочило кілька вершників на герць. Хан сторожко приглядався до гарцівників і враз охнув, побачивши, як один сеймен злетів з коня і простягнувся на полі ногами до татарського табору.

— Поганий то знак, полковнику, — кивнув рукою на бойовище. — Боюсь я починати битву.

Джеджалій пополотнів. Тоді з ханського почту виїхав уперед білявий сеймен і, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав різко:

— Дозволь, хане, мені піти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стіп твоїх. Не відмовляйся вдруге від бою.

Зухвалість мовчазного вірного слуги ошелешила хана, прошипів Іслам-Гірей:

— Як смієш, рабе!

У цю хвилину засурмили в польському таборі сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пішло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на коні, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький — без шапки, в оксамитовому червоному кунтуші.

Джеджалій помчав до Хмельницького. В передратній метушні хтось серед татар панічно закричав:

— Ярема! Ярема! Подалися назад чамбули, Іслам-Гірей завернув коня і, залишаючи свій намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчі, куртки, зброю, з гиком і ревом втеком гнали вслід за ханом.

З правого боку скакав навперейми ханові Богдан Хмельницький — безжалісно батожив нагайкою свого білого огиря. За ним — два десятки козаків. |

Гетьман наздогнав Іслам-Гірея аж смерком на дубнівському шляху.

— Де твоя присяга, хане, де шерть і умова зі мною? — закричав із розпукою в голосі. Чому ганебно втікаєш із поля бою?

Хан примружив очі. Що ж, вовка, за яким женеться сто собак, уже не вважай вовком. Тепер він уперше відчув, що вже не боїться Хмельницького. З цієї, пори Іхмеліскі-ага буде йому вік послушний. Після бою він пошле до короля послів: хай мириться з козацьким сердаром і йде на Туреччину.

Промовив спокійно, з ледь відчутним глузуванням:

— Сам собі не придумаю, гетьмане, звідки такий страх напав на моє хоробре військо. Обмарило! Чи не: наслали поляки на нас чортів? Ти ж, Іхмеліскі, непоштиво розмовляєш зі мною. Як це — я, хан Іслам-Гірей, втікаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане військо. Але тепер уже пізно вертатися, тож і тобі, гетьмане, не годиться йти на вірну загибель. Я ціную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там, під Берестечком, — яка вже їм судилася фортуна. Сказав же пророк: ні один волос не впаде з голови без волі аллаха...

— Хане, граєшся ти з вогнем! — скипів Хмельницький. — Диявол тебе надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розірву спілку з тобою і...

Гетьман не докінчив. З лави ханських сейменів вискочив підшпорений кінь, білявий вершник здибив його на задні ноги перед самим ханом, і з уст вірного капи-кулу вихопився крик, від якого сторопіли і хан, і почет ханський, і Хмельницький з подивом глянув на воїна.

— Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий!

Поки встиг хан отямитися, Селім щодуху полопотів полем на захід і зник у вечірній імлі.

...Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшівка по рівнині, з дванадцяти тисяч козацького війська, яке не встигло переправитися з Богуном через гружавину, залишилося триста одчайдухів на острові Журавлиха.

Потоцький особисто командував наступом на неприступну твердиню, захищену тільки козацькими грудьми.

Гармати козацькі вже не палили, не стало пороху. Обложені брали ядра в руки і жбурляли на голови драгунів і найманих рейтарів, що повзли болотом до острова. Ще зрідка пострілювали гаківниці і ті затихли, козаки оборонялися тільки списами і шаблями.

Серед обшарпаного гурту виділявся молодий воїн, закований у татарські лати. Він бився бойовим ціпом, гамселив залізним зубатим бильнем по ворожих головах.

— Шайтан! Шайтан! — повторював за кожним ударом, і кров червонила болото.

Аж задивився Потоцький на героїв.

— Гей, хлопи! — гукнув драгунський хорунжий. — Його милість коронний гетьман обіцяє вам життя і волю. Як зацний лицар, він шанує вашу хоробрість. Здавайтеся!

— Нам краще смерть, ніж життя, подароване кривавими руками Потоцького! — відгукнувся з берега рудовусий козак, що воював косою, настромленою сторчма на кісся.

Кульгаючи на одну ногу, він спустився з берега, зіпхнув човен. Відбився ногою і стрімливо врізався в гущу драгунів, що застрягли в драглині. З сатанинською силою косив рудовусий ворожі голови, забагровіла вода від свіжої крові. Доступити до нього ніхто не зміг.

А на острові все менше ставало людей, відділ рейтарів увірвався на берег. В останній жорстокій сутичці падали один за одним козаки, і обірвався ціп у воїна, закутого в татарські лати. Він бився навкулачки, випльовував прокльони і врешті впав обличчям ниць, розпростерши руки, ніби хотів обняти весь острів. Ізгой вітався з рідною землею, вернувшись до неї. І простогнала вона йому, скривавлена, стратована голосом матері Мальви-ханим:

«Пожалій мене, сину...» Залишився лише один рудовусий козак з косою на човні. Взяти його живцем не змогли. Підступили колом і підняли на списах.

Так загинув майстер на всі руки Стратон — засновник козацького поселення в Мангуші, вірний друг Марії, матері яничарської.