Присяга представників влади Пинщини українській державі Богдана Хмельницького

20 червня 1657 року

Присяга їх милості панів обивателів Пинських, віддана гетьманові Богдану Хмельницькому, р. 1657

В ім’я найсвятішої трійці, отця, сина і духа святого. Амінь.

Великі війни попускаються до держави з двояким наслідком: або щоб по малім кровопролиттю принести спокій на довгі людські (віки), або для повного знищення і викорінення, на випадок, коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушування різних військ ледве вирятувалось з повного і жалісного знищення — мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі… Але за порадою висланих з–поміж себе шановних людей, щоб утекти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь з й. м. п. гетьманом запорозьким і всим військом, котру ми заприсягаємо в таких словах:

Ми, урядники Пинського повіту — Лукаш Єльський, маршалок, і Адам Спитек Джеський, стольник, — як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого, присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятішій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною:

Все, в чому ми іменем всієї братії і за її дорученням договорилися з й. м. п. гетьманом військ запорозьких в справі вічної і нерозривної приязні, — те ми самі і ті, іменем котрих ми це постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязні кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обов’язані дотримувати силою присяги, тепер нами даної.

Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про якусь зраду і розірвання зв’язку нашого з Військом Запорозьким, як і потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані фракцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на усяких неприятелів того війська ми повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й своятцтвом — хоч би то були й найближчі нам люди. Іменем своєї братії зобов’язуємось своєчасно давати знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на нашім пограничі, остерігати про все, що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічому не ухибити приятельській вірності.

Одностайно з військом нашим Запорозьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який–небудь неприятель мав би на них наступати.

Старшинства, гідності і начальства, як земські, так і військові, мають залежати від й. м. п. гетьмана запорозького, і з рук його одержуватись, з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір вільний усім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й. м. Уряду, і власті військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того, кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомості ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які–небудь краї без його дозволу.

Через нього ж, (будучи) при Війську Запорозькому, ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й. м., і в нічому не допомагати його неприятелям, ні радою, ні якими–небудь підмогами, явними чи потайними.

Узагалі, наскільки й. м. п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, ні в чому не порушуючи їх ваги, і відібрать тільки королівщини, належні до Пинського староста, недавно роздані, і не порушив навіть ленних і довічних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що до живоття по смерті особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства, то і ми, і нащадки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього Війська Запорозького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших — в щасті і нещасті обопільно, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки, коли б ми (довідались) про когось у сусідстві, в краях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязні й сполучення з й. м. п. гетьманом і всім Військом Запорозьким, ми обіцяємо відводити їх від тієї упертості нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязні.

І всім ми повинні залежати тільки від й. м. п. гетьмана запорозького — теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад, не збирати хоругов без окремого сповіщення й. м. п. гетьмана — хіба в наглому і гарячому випадку.

Унію і інші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні, ми повинні викорінювати одностайно з усією братією, не даючи місця і припади в своїм повіті такій заразі душ християнських. Але коли б хтось з духовних перепросив належного київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й. м. п. гетьмана.

Нарешті, всі взагалі обов’язки приязні, хоч би й не названі тут, ми зобов’язані виконувати вічно.

Так допоможи нам, боже і невинна мука Христова.

А по виконанню присяги їх м. п. п. посли — й. м. п. Лукаш Єльський, маршалок, і п. Адам Спитек — Бжевський, стольник Пинського повіту, з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печаттях своїми власними руками, обіцяючи, що те ж саме без одволоки зроблять усі їх м. обивателі пинські.

Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.

(Липинський В. Україна на переломі. — Київ — Відень, 1920. — Т.ІІІ. — С. 11, 12.)

Протоколи переговорів української та білоруської делегацій щодо визначення державних кордонів

19–22 квітня 1918 року

ПРОТОКІЛ І

засідання представників уряду Української Народньої Республіки з представниками уряду Білоруської Народньої Республіки в справах усталення державних границь

дня 19 квітня 1918 року

ПРИСУТНІ:

від українського уряду:

А. В. Ліхнякевич, голова комісії

М. С. Свідерський, Т. В. Петрівський, члени

від Білоруського уряду:

О. І. Цвікевич, голова делегації

С. О. Рак–Михайловський, член.

Засідання відчинив п. А. В. Ліхнякевич промовою, в якій від імені уряду Української Народньої Республіки привітав Білоруську делегацію. В своїй промові п. Ліхнякевич підкреслив особливе значіння того факту, що представники білоруського народу, після оголошення незалежності Білорусії перш за все звернулись до України і тим показали своє братнє почуття до українського народу як провідця в будуванню демократично–національної держави. Білоруський народ не помилився в своїм почутті, а може й надіях; український народ оцінить братнє відношення своего сусіда.

Йому відповідає голова Білоруської делегації п. Цвікевич. Дякуючи за привітання він висловив надію, що український народ, який став на чолі руху національного і державного відродження, буде розуміти бажання і потреби білоруського народу і обидва народи в короткий час дійдуть до державно–братньої спільности. Між Білорусією і Україною ніколи не було ворожнечі, не повинно бути її і тепер. Ми надіємося, що представники українського уряду цілком згодяться з установленням меж на основі етнографічного розселення обох народів, що повинно служить підвалиною для мирного сожительства. Далі п. Цвікевич запропонував слідуючі засідання:

1. Прінціп, якого будуть обі сторони придержуватись при усталенню державних меж.

2. Мапи, якими сторони в своїх працях будуть користуватися.

3. Кінцеві точки державної межі на заході і сході.

Зазначений порядок принято.

1). Зав’язалась довга діскусія, в який брали участь всі присутні. П. Цвікевич пропонує придержуватись прінціпу етно–графичного, як основного. Його підтримує п. Рак–Михайловський. П. Петрівський каже, що сам прінціп етнографичний є невистарчаючий і настоює, щоб взяти під увагу і прінціп географичний та економичний.

П. Ліхнякевич годиться зі словами п. Петрівського. П. Свідерський радить принять прінціп етнографичний як основний, а прінціп економичний і географичний принять як додатковий, на що по діскусії сторони згодились.

2). П. Цвікевич предкладає дві мапи: мапу академика Карського вид. з року 1917 і мапу проф. Рудницького і питаєця представників від українського уряду, якої мапи вони будуть придержуватись. П. Ліхнякевич предкладає мапу німецьку проф. Шефера вид. 1917 р., однак зазначує, що представники від українського уряду будуть користуватись і иншими мапами. П. Петрівський радить, щоб поза мапами користуватись всякими даними статистичними та економичними, п. Ліхнякевич радить взяти мапу невтральну. П. Рак–Михайловський годить ся на це і каже що такою мапою буде географична мапа. За основу однак не можна брати мап жадних сторін, а можна лише ними користуватись. П. Петрівський додає, що на географичній мапі етнографичні границі можуть бути доповнені всякими етнографичними і статистичними даними.

П. Свідерський каже, що прінціпово проти мапи акад. Карського нічого мати не можно, але звертає увагу що мапа Карського не може лічитися одним фундаментом в етнографичному розгляданню розселення білорусів, бо мапа є виданням картографичними, лише зазначуючим, де взагалі розселений білоруський нарід, як нація, не беручи під увагу чи він є в абсолютній більшости, чи ні.

П. Рак–Михайловський відповідає, що на етнографичній мапі академ. Карського року 1917 відзначені межі розселення білоруського народу, в яких він має чисельну перевагу. В других наших мапах відзначено в відсотках число білорусів по–за межами, які подає акад. Карський.

П. Цвікевич і п. Рак–Михайловський заявляють, що конче треба зазначити, якими мапами сторони будуть користуватися. Білоруська делегація зазначує, що вона буде користуватись, як основою, картою академика Карського року 1917.

Українська Делегація заявляє, що вона не подає жадної мапи як основу.

Позачергова заява Білоруської Делегації:

Отсим маємо честь прохати Вас повідомить нас, як мається справа з питанням о посилці радіо про оголошення незалежносте Білоруської Народньої Республіки. Задержка посилки означеного радіо ставить вас, делегацію по ділам внішніх переговорів, в питанні усталення державної Українсько–Білоруської границі в трудне становище.

П. Ліхнякевич заявляє, що відповідь буде дана завтра, 20/ІУ.

3). П. Цвікевич каже, що миру, з З/ІІІ, заключеного між центральними державами та Московщиною, Рада Білоруської Народньої Республіки не признала. Зовсім справедливим буде, щоб на заході поведено так границю, як собі бажають сусідні народи, а не як ухвалено між Україною та Німеччиною.

П. Ліхнякевич відповідає: в Бересті були представники білорусинів, то чому вони не протестували. Коли ж вони там не виступили, то за них виступав Совіт Народніх Комісарів. Тепер границь на заході до Вигоновського озера змінювати не можна; се вже носить характер міжнародній.

П. Цвікевич заявляє, що Білорусини не могли протестувати проти визначених в Бресті границь, бо їх там, властиво, як сторони не було. Українсько–Білоруська границя, яка проведена до Вигоновського озера, не обов’язкова для Білорусії тому, що вона була визначена без участи представників Білорусії. Тепер, коли проголошена незалежність Білорусії, ми лічим необхідним установить цілу границю між Україною та Білорусією там, де ті два народи зі собою сусідують.

П. Рак–Михайловський на підставі договору Московщини з Німеччиною і приймаючи під увагу лінію, проведену договором між Україною а Німеччиною являлись би Пружани, але і вона для його не обовязкова. На заяву п. Ліхнякевича, що Білорусини не були заступлені в Брестю, відповідає, що се не їх вина, бо Білоруська Рада післала було свою делегацію, однак на станції в Барановичах німці, по отріманню телеграм із Берестя, відповіли, що там такої делегації не ждуть і тому та делегація не буде пропущена.

П. Петрівський каже: західний пункт змінюватись не може, тому що в Брестю загально правного погляду могли заключить мир лише держави, а за них представники їх Урядів. Під час Берестейських переговорів суверенна Білоруська Республіка не істнувала, а вона з’явилась доперва 24 березіля 1918 року і тому правномочною стороною за Білорусинів у той час являлась ще Російська держава. Через це західний пункт "Вигоновське озеро", як зв’язаний міжнародньо–правним узлом, мусить бути вже фундаментом, від якого треба провадить дальшу роботу. Тому що питання визначення західної точки викликало занадто великі суперечки, голова Білоруської Делегації поставив пропозицію відложити засідання на завтра, 20/ІУ, на годину 10 ранку і зачати від обговорення з східньої точки. На се присутні згодились; засідання зачинено о годині 4 дня.

З оригіналом згідно

За діловода

ПРОТОКІЛ ІІ

засідання представників від Українського уряду з представниками від Білоруського уряду в справі усталення державних границь

дня 20 квітня 1918 р.

ПРИСУТНІ:

від Українського уряду:

А. В. Ліхнякевич, голова комісії

М. О. Свідерський Т. В. Петрівський, члени

від Білоруського уряду:

О. І. Цвікевич, голова делегації

С. О. Рак–Михайловський, член.

Головує п. О. І. Цвікевич.

Голова відкриває засідання о год. 1 дня. Сторони переглянули і затвердили протокіл засідання з дня 19–го квітня 1918 року. На порядку дневнім питання про кінцеві точки державної межі на сході і заході.

Позачергова відповідь голови укр. дел. п. Ліхнякевича на заяву голови біл. дел., внесену на вчорайшім засіданні в справі радіо: п. Ліхнякевич каже, що він звернувся до представника Міністерства Закордонних Справ і просив радіо вислати. Представник Міністерства відповів, що закінчується передача радіостанції до Міністерства Пошти і Телеграфу. Тому не знати, чи радіо буде можна сьогодні вислати. Точна відповідь в тій справі буде подана завтра.

Сторони приступили до обговорювання кінцевої точки на сході, п. Ліхнякевич подає яко вихідну точку на сході м. Мглин і питає Білоруську делегацію, яку вихідну точку на сході вони визначають. П. Рак–Михайловський відповідає, що такою точкою є сутоки річки Судость з Десною коло м. Гремяч, тому що лівобережні десенці із давна лічать праводесенців із за їх мови "Литвинами", а се є ніщо инше, як Білорусини за їх "дзенканне". Від тих суток межа на захід може йти чи то на полудневий захід, чи то прямо на захід. Район Мглина, який після наукових даних є чисто білоруський, ніяк не можна для білоруської делегації лічить за вихідну точку.

П. Свідерський доводить, що околиця Мглина на схід навіть на основі карти акад. Карського вид. 1903 р. більше українська, ніж білоруська, бо українці є там в більшости. На це вказує теж і говір тої людности.

П. Рак–Михайловський каже, що на говорі не можна покладатись, бо це річ не певна, в чию користь справа випала б. Там говір мішаний, значно більш білоруський ніж український. Людність в північних повітах Чернігівщини є білоруська.

Сторони подають приблизно намічені ними границі державні між Україною та Білорусією. Виявляється, що межі, які зазначили обі сторони, дуже ріжняться між собою. Зав’язується довга діскусія.

П. Рак–Михайловський каже, що межі, проведені Українською делегацією, весь час йдуть по теріторії Білорусії. Нагадує про з’їзд російських федералістів року 1903, на якому був присутній і п. М. Грушевський, і тоді просторінь на південь від Припеті була означена яко пуста полоса, яка, на думку федералістів, могла би бути межею між Україною та Білорусією. Крім того, покликується на карту укр. проф. Рудницького, який провадить границю лиш по Припеть. Взагалі ж для вирівняння границь мусять бути уступки і компесати з обох сторін, без чого сторони ніяк до згоди не дійдуть.

П. Петрівський доводить, що навіть по діялектологичній мапі московської академії наук зазначена межа української посілости на північ од Припеті. Про се свідчить і німецька мапа проф. Шефера. За межею Бересть–Вигоновське озеро по Берестейському договору залишилось до білорусинів багато простору з чисто українською людністю. Тому, на його думку, межа українсько–білоруська безперечно повинна йти за Припетю на північ — се прінціпіяльно і то в повній згоді з етнеграфичними підставами.

П. Цвікевич каже, що Гомельщина, Речіччина та Мозирщина є без сумніву заселені білорусинами. Можна б було ще говорить про те, щоб північно–східна частина теріторії Чернигівщини була відпущена Білорусю–Україні, наколи б Україна зі свого боку відступила без виімку всю теріторію Припети від вливу її в Дніпро по ріку Уж, далі по прямій лінії на Влодаву. Теріторія Припети, що належить етнографично до Білорусії, з огляду економичного є для неї питанием життя і смерти. Від імени делегації Української робить заяву п. Ліхнякевич, що лінія залізнича Пинськ—Гомель мусить бути українською, а то зі взглядів географичних. Звісна кожному річ, що ні Польща, ні Москівщина ніколи не зречуться своїх імперіалістичних експанзій на Білорусь. На коли б Україна знала, що її сусідом навічно буде Білорусь, ми може сказали б що инше.

Від імені Білоруської делегації відповів п. Цвікевич: нічого вічного на світі немає. Однак держава Білоруська істнувати буде. Коли б того не було, то острах і аргументи п. Ліхнякевича було б оправдані. На случай такого сумніву можна погодиться компромісово, а саме, що Україна годиться на пропоновану границю, одночасно Білорусь дозволяє Україні користуватися, зі взглядів стратегичних, залізницею. Пінськ–Гомель до заключения загального миру. Про те треба б заключить окремий договір, або зробить оговорку в договорі про межі.

П. Ліхнякевич одповідає що це все буде невигідне і для самих білорусинів. Білорусини не мають чого боятися, щоб Україна їх винародовлювала. На Україні узаконена персонально–національна автономія, яка забезпечує всім народам вільний розвій. Одначе вирішати економичного питання Українська комісія не має права, бо вона дістала уповноваження лиш на переведення границь між обома республіками, однак вона є певна, що в торговельнім договорі, який може бути пізнійш заключений, Білорусь могла би забезпечить собі всякі вигоди економичні.

П. Рак–Михайловський зазначує, що межа проведена Українською делегацією, йде по теріторії Білорусі. Тому нами визначена границя по Десні і далі на захід по спірній теріторії, хоч в деяких місцях намічена нами межа проходить і по етнографичній нашій межі і навіть викидає декотрі частини Білорусі. Коли уступимо одні другим, то легко дійдемо до порозуміння. Однак з економичного боку ми ніяк не можемо

згодитися на відступлення басейна Припеті, яким по праву користуючись, ми змоглиб хутко міцну державу збудувати. Зі стратегичного боку ми могли б дозволить часово користуватися Україні залізницею Брест–Брянск, але виключення з Білорусі басейна Припеті, Речиці, Гомеля і инших пунктів можуть загубить молоду Білоруську республіку.

П. Свідерський є проти того, аби Україна мала якийсь протекторат над смугою земель, котрі лежать по обидва боки Припеті, а Білорусь ту смугу економично експльоатовала. То викликує необхідність встановлення двох меж: одної на півночі, другої на півдні. Повстає питання про утворення нової великої країни, яка буде з одного боку адміністративно–стратегично під владою України, а з другого боку фінансово–економично залежного від Білорусі. Підіймать таке питання, здається йому, делегація Українська не уповноважена. Вона уповноважена лиш до усталення одної постійної межі.

Діскусії по цьому питанню велись довгий час, однак сторони нічого конкретного не вирішили. Засідання було зачинено і призначено слідуюче на 21 квітня о 10 годині ранку.

Голова Ліхнякевич

Члени Свідерський

Петрівський

Голова Білоруської

делегації Цвікевич

ПРОТОКІЛ ІІІ

засідання представників від українського уряду з представниками білоруського уряду в справі усталення границь

дня 21 квітня 1918 року 12 год. дня

ПРИСУТНІ

від українського уряду:

А. В. Ліхнякевич, голова комісії

М. О. Свідерський, член

Т. В. Петрівський, член

від білоруського уряду:

О. І. Цвікевич, голова делегації

С. О. Рак–Михайловський, член

Головує п. А. В. Ліхнякевич.

П. Ліхнякевич ставить питання білоруській делегації, яку конкретну границю вона подає.

П. Цвікевич відповідає, що зовсім природним видавалося б, щоб перше висказалися представники українського Правительства. Для них се легче, бо вони технічно находяться в більше вигоднім положенню. Білоруська делегація до сего часу не може добитися прямого проводу з Минськом і подати остаточний погляд Народнього Секретаріату Білоруської Народньої Республіки на поставлене питання.

П. Ліхнякевич настоює однак на своїм і додає, що на вчорайшому засіданню білоруська делегація обіцяла подати максімум своїх бажань відносно державних границь.

П. Рак–Михайловський згадує, що про межі вже сторони багато говорили, однак до сього часу ніяк не могли зговоритись і зрозуміло, бо справа дуже важна, за яку треба брати відповідальність на себе. Завтра має приїхати третій член білоруської делегації, який привезе з Минська вже конкретні дані. Тому, щоб не гаяти часу, пропонує залишити обговорення меж, а скінчить зі вчорашнім протоколом. Непокоїть однак його справа з радіо. Білоруській делегації невідомо досі, як відноситься Українська Народна Республіка до проголошення незалежносте Білоруської Народньої Республіки. До сього часу про се ми не чули ще ні слова.

П. Цвікевич додає: В попереднім засіданню ми зазначили таку границю, на яку ви, очевидно, згодитись не хочете. Вказуєте нам на національно–персональну автономію. Однак прінціп національно–персональної автономії, як непохитне право національних меншостей, в Білорусії також установлений Радою Республіки, як і на Україні. Ми находимося в рівних условинах. Одначе се не вирішує питання. Очевидно, спір о границях може бути конкретно вирішений, коли ми ясно установимо наші економічні взаємини в спірних місцях. Треба сторонам приступити до праці вже з конкретними умовами, проектами торговельних договорів. З тим однак треба поспішитись, бо ми до сего часу не можемо поставити питання практично.

П. Ліхнякевич каже, що український уряд совсім не лукавить. Правда, досі ще Українська Народня Республіка офіціяльно не визнала незалежности Білорусії, але уряд прінціпово незалежність Білорусі визнає; самий договор про державні границі являється скритим актом такого визнання. Офіціального визнання однак так швидко зробити не можна. Мусить бути порозуміння з іншими державами і, перш за все, з нашими теперішніми союзниками. Білоруська делегація може бути певною, що Україна жадає добра Білорусі і хотіла бачить на заході свого сусіда якнайсильнійшого і якнайскоріше зовсім независимого. Однак чому Білоруська делегація відкладає так важну для неї справу усталення державних границь. Коли білоруська делегація має повновласть вирішати це питання, то в її власнім інтересі вирішити його як найскоріше.

П. Цвікевич відповідає, що повновласть маємо, однак до вирішення так важного питання мусимо підходить обережно, кождому відомо є, як важне питання і як велика відповідальність за його вирішення.

П. Рак–Михайловський не вважає сьогодня потрібним дальше говорити про питання о відносинах Української Народньої Республіки про признання незалежносте Білоруської Республіки, бо тепер із уст представника Української Народньої Республіки ми почули офіціальні слова признання, приймає це до відома і просить слова п. Ліхнякевича зазначить в протоколі.

П. Ліхнякевич пропонує 5–ти хвилеву перерву, щоб обговорить в делегаціях ту пропозіцію.

5–ти хвилева перерва ухвалюється. Засідання зачинається. По відкриттю засідання п. Ліхнякевич ставить білоруській делегації два питання:

1). Чи представники від білоруського уряду визнають прінціпово, що вихідною точкою на заході є озеро Вигоновське.

2). Чи визнає білоруська делегація прінціпово, що лінія Пинськ–Гомель буде відступлена Україні.

Коли представники від білоруського уряду визнають ті два питання, то українська комісія виготовить на вівторок проект договору.

Представники білоруської делегації просили, щоб їм дати можливість обговорить ті питання. На це сторони згодились і засідання відложено на 22 квітня о год. 10 ранку.

Засідання закрито о 2 годині дня.

Голова Ліхнякевич

Члени

Свідерський

Петрівський

Голова Білоруської

делегації Цвікевич

ПРОТОКІЛ IV

засідання представників українського уряду з представниками від білоруського уряду в справі усталення державних границь

дня 22 квітня 1918 року год 1.15 дня.

ПРИСУТНІ:

від українського уряду:

А. В. Ліхнякевич, голова комісії

М. О. Свідерський, член

Т. В. Петрівський, член

від білоруського уряду:

С. О. Рак–Михайловський, член делегації

Е. М. Ладнов, консультант, член Ради Білоруської Республіки.

Головує п. С. О. Рак–Михайловський.

Голова одкриває засідання і заявляє від імені білоруської делегації, що на вчорашню заяву п. Голови української комісії од повід й поки що дати не може. В їх делегації обговорюється ця справа і незабаром одповідь буде дана. Рівнож обговорюється проект договору. Тепер їх делегація є в неповнім складі (один член і один консультант), то вони не є уповноважені вести переговори. Для сьогодняшнього засідання вони уповноважені зробить українській комісії слідуючу заяву: "Лінія границі, проведена нами на однім із засідань, носила характер чисто приватних наших вступних переговорів, при чім при наміченню мінімальної границі ми повинні замітить, що Гродненщина з Брестом, Дрогичином, Більськом, Кобрином і Пружанами всіми білорусинами уважається за білоруську теріторію. Взагалі, оскільки нам є звісна думка громадянських Білоруських кол, полуднева границя Білорусії йде загально по границі Мінщини і Гродненщини, хиба лиш за виключенням невеликого полудневого кутка Берестейського повіту. Разом з чим в переговорах о границі для Білорусії, як рівнож і для України прінціпіяльне значіння має усталення нормальних етнографичних границь Білорусії на сході і півночі, і тому важно і необхідно, щоби Україна всіма засобами помогла зі свого боку активній участи нашої делегації в Курську. Ми ж зі свого боку постараємося всіма засобами ускорить закінчення переговорів відносно своєї границі з Україною".

Українська комісія приняла заяву до відома. Голова закрив засідання о год. 1.45 дня і призначив слідуюче на завтра 23 квітня 1918 р. о годині 10 ранку.

Голова Ліхнякевич

Члени

Свідерський

Петрівський

Голова Білоруської

делегації Цвікевич

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 62. — Арк. 34, 35.)

Доповідна записка керівників Пинського земства міністру внутрішніх справ Української Держави про становище в повіті

1918 рік

Господину Министру Внутренних дел

Все бумаги и циркуляры из Министерства Внутренних Дел на имя Пинской уездной Земской Управы почему–то адресуются в гор. Пинск, в то время, когда Пинская Уездная Земская Управа еще и до сего времени находится в м. Сто линь Пинского уезда, куда она с занятием гор. Пинска немцами в 1915 году эвакуировалась.

Несмотря на то, что Пинский уезд по договору Украинского Правительства с центральними державами причислены к территории Украинской Народной Республики, немцы, однако, не разрешают выезд в Пинск всем уездным учреждениям, в том числе и Земской Управе. Все эти учреждения разсеяны частью в пределах своего уезда, а частью в смежных уездах, что в высшей степени вредно отражается на их деятельности, направленной к установлению права законности и порядка и улучшению благосостояния местного населения.

Об изложенном Уездная Управа считает своим долгом, доложить Вам, Господин Министр, на зависящее распоряжение.

Председатель Управы (підпис нерозбірливий)

Секретарь (підпис нерозбірливий)

(Оригінал. Машинопис. Ц ДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 2.)

Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини

28 травня 1918 року

Его Высокопревосходительству

Господину Министру

народного просвещения

Гродненской губернии,

Кобринского уезда,

священника

Никанора Котовича

Докладная записка

Имею честь всепочтительнейше доложить Вашему Высокопревосходительству нижеследующее.

Я сам уроженец южной части Гродненской губернии, прожил в ней более 70 лет и поэтому знаю ее превосходно во всех отношениях: этнографическом, историческом и экономическом, и только по приказу военных властей и по случаю занятия ее неприятелем в 1915 году я вынужден был уехать оттуда.

В этой Гродненской губернии имеется девять (9) уездов, а именно: Гродненский, Сокольский, Белостокский, Волковысский, Слонимский, Пружанский, Вельский, Брестский и Кобринский. Первые пять уездов, т. е. Гродненский, Сокольский, Белостокский, Волковысский, Слонимский и северная часть Пружанского уезда, как населенные белоруссами, литовцами и поляками, не могут поэтому служить объектом моего исследования и доклада. Но что касается остальных уездов Гродненской губернии, как–то Брестского, Кобринского, Вельского и южной половины Пружанского уезда, смежных с Волынской губернией и Холмщиной, то все они населены сплошным украинским населением, говорящем украинским языком, у которого все обычаи, песни, обряды, вся психика и даже внешний тип или облик, затем такие общеупотребительные имена, как, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелей, Улас, Хведор и женские: Палажка, Опраска, Катерына, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхымка, Ганна, Хрыстына, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, и фамилии: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мыгура, Быч, Сыротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк и множество других признаков ясно доказывают ту неприложную истину, что все населения всех этих 342 уездов, достигающее ныне, в общем, цифры

почти миллион, есть чисто украинское, в среде которого нет ни единого даже белорусса, а поляки, в большинстве помещики, вкраплены оазисами в таком ничтожном количестве между здешними украинцами, что, напр., на 200.000 слишком православных украинцев Кобринского уезда приходится не более 10.000 поляков. А между тем, последние желают господствовать над первыми, о чем сказано будет ниже. Такое же точно % соотношение существует и в других уездах: Брестском, Пружанском и Вельском, за исключением небольшого угла, при слиянии р. Нарева с Западным Бугом, где имеется несколько сплошных польских поселений.

Но, кроме такого состава населения в этих уездах, есть еще высокоавторитетные научные данные, с неотразимой силой подтверждающие принадлежность всех этих уездов к Украине.

Вот эти капитальные издания, которые я сам видел в Публичной библиотеке в Петрограде и которые, я думаю, должны быть и в Киеве, в университетской и других библиотеках, а также в духовной академии: во 1–х, этнографический атлас Западной России–Риттила, изданный в 1860–х годах, великолепное, раскошное издание, в котором самым точным образом показаны этнографические границы всех решительно народностей, населяющих западный край, как–то украинцев, а по терминологии атласа, "малороссов», белоруссов, поляков, литовцев, жмудяков, латышей, немцев, евреев, татар, причем весь юг Гродненской губернии, т. е. Вышесказанные 3¹/₂ уезда: Брестский, Кобринский, Вельский и южная часть Пружанского, показаны на этой карте или атласе населенными исключительно "малороссами" или украинцами, с самою ничтожною примесью польского элемента, что вполне соответствует действительности, а самая крайняя северная граница этого племени, т. е. украинского, опирается о речку Нарев и идет далее на восток между гор. Пружаны и с. Сельцем и доходит до Огинского канала у озера Выгоновского. Затем она врезалась в пределы Минской губернии и направляется к гор. Мозырю, на р. Припяти, включая весь Пинский и Мозырский уезды, по составу преобладающего в нем населения, тоже в пределах Украины. А с западной стороны этнографическая граница украинского племени показана на сем атласе от р. Нарева до р. Западного Буга, пересекая последнюю вблизи заштатного ныне города Дрогичина, где в 1253 году короновался знаменитый русский князь Данила Романович Галицкий, и, затем, входит в пределы Холмщины. В данном случае этот атлас имеет громаднейшее значение в том отношении, что он составлялся несколько лет целой группой ученых специалистов, большею частью филологов, которые несколько лет путешествовали тогда по всему западному краю, изучая на месте все населяющие его народности, и, наконец, труды свои увековечили изданием сего прекрасного, а потому редкого и дорогостоящего атласа, устраняющего всякие споры и сомнения. А побудительной причиной к такому детальному изучению западного края и составлению сего этнографического атласа послужило то обстоятельство, что тогда, в момент смуты 1863 года, поляки уверяли и правительство, и русское общество, что в западном крае нет ни одного даже русского, а исключительно лишь одни поляки, что этот край чисто польский, но труды сих ученых ниспровергли эту неправду и во всем блеске выяснили ту непреложную истину, что тут есть и другие национальности, и что весь юг Гродненской губернии и все Полесье заселены почти исключительно православными украинцами или "малороссами".

Эту последнюю истину подтверждают еще исследования и других ученых людей, как–то: во 2–х, лекциях по истории западной России Михаила Осиповича Кояловича, уроженца Гродненской губернии, ученого историка, этнографа и бывшего профессора Петроградской духовной академии, давно умершего, в которых, т. е. "лекциях", он положительно признавал все вышесказанные уезды Гродненской и Минской губерний украинскими, и определял цифру населения их в 600.000 человек. И эта книга должна быть в Киевской академии.

В 3–х, памятники народного творчества в западной России, в которых помещены целые серии украинских простонародных песен, списанных народными учителями еще в 1860–х годах, со слов крестьян вышесказанных уездов: Брестского, Кобринского, Вельского и Пружанского.

В 4–х, памятные книги Гродненской губернии с 1880 по 1900 годы, издававшихся Гродненским губернским статистическим комитетом, в которых, на основании официальных данных подтверждается тот же факт полнейшего преобладания украинцев, или, по выражению Статист. Комитет, "малороссов", в вышесказанных уездах Гродненской губернии.

В 5–х, ученые труды профессора и этнографа Карского, тоже лично на месте изучавшего народности Гродненской губернии.

В 6–х, недавно изданные 40 огромных томов "Актов Виленской археографической комиссии", тоже имеющие важное значение в данном случае.

Но, кроме вышесказанных данных, существует еще в наших церквах множество древних письменных документов с неизменными надписями на них: "Епископ Володимірській и Берестейській", значит, устанавливающих тот важный исторический факт, что даже с самых древних времен все вышесказанные южные уезды Гродненской губернии, в церковноадминистративном отношении, были подчинены Владимиро–Берестейскому епископу, кафедра которого существует с 992 года, значит, не в Гродно и Вильно, как теперь, а в Украине.

Эти уезды с Волынью целые века составляли одно нераздельное целое. Мало того: все наши предки: деды, прадеды и т. д. принимали посвящение в священный сан опять–таки не в Москве или Петрограде, а также не в Гродно или Вильно, исключительно только в Киеве, Владимире–Волынском, но чаще всего в Почаеве, значит, в той же Украине. Затем, в случае надобности, я могу представить непреложные документы в подтверждение того факта, что сами киевские митрополиты лично благословляли в этих уездах постройки православных церквей. Я прочел тысячи древних письменных документов, хранившихся до войны в наших местах, и между ними не нашел ни одного, устанавливающего духовную связь этих уездов с Москвою, Петроградом, Вильною или Минском — центром Белоруссии, а только с Киевом, Владимиром–Волынским, Львовом, а также Почаевом, значит, опять–таки, с Украиною. Даже все наши старинные богослужебные книги печатались и разсылались по всем церквам нашим исключительно из Киева, Почаева и даже Львова и Перемышля, которые были тогдашними центрами умственной жизни. Эти древние Евангелия и др. книги с датами: Киев, Львов, Почаев и Перемышль до сих пор хранятся в архивах наших церквей, ибо потом приказано было, для усиления синодальных средств, выписывать новые книги из Москвы или Петрограда.

Затем каждое лето массы наших крестьян Брестского, Кобринского, Вельского и половины Пружанского уездов ходят на богомолье, но не в Москву, Минск, Вильну и Гродно, а исключительно только в Киев, Почаев, а в последние два десятилетия отчасти и в Холм, значит, опять–таки на Украину. И такие пилигримства их продолжаются целые столетия, по примеру их отцов, дедов и прадедов. Значит, даже в простом народе, вовсе не знающем своей родной украинской истории, для чего принимались все меры и средства со стороны прежней школы и администрации, исключительно великорусской, все–таки до сих пор еще живет непреодолимое, хоть и смутное, влечение к своей родной матери Украины. Я уже не говорю о том, первостепенной важности факте, что свод христовой веры пришел в нашу страну из Киева. Киеву и Украине мы всем обязаны, а окружающим нас с разных сторон: Белоруссии, Польши и Литвы — ровно ничем, кроме гнета, насилия и бесправия. Поэтому мы несказанно радуемся теперешнему воскрешению Украины и благодарим Бога, сподобившего нас хоть на закате дней нашей жизни дожить до такого счастливого времени.

Только от Украины мы ждем своего спасения, иначе мы, одинокие и предоставленные самим себе и окруженные столькими врагами, неприменно погибнем.

И вот, чтобы навсегда порвать эту духовную и административную связь между нашей местностью и Украиной, чтобы заставить украинцев южной части Гродненской губернии совершенно забыть про свою исконную отчизну, состоялось в 1840–х годах такого рода мудрое административное расположение — все три украинские уезда южной части Гродненской губернии, а именно, Брестский, Кобринский, Вельский и часть Пружанского насильственно отторгнуть от Украины и раскассировать их по разным другим епархиям, совершенно чуждым и по языку и духу своего населения местным жителям, т. е. украинцам. И таким образом, чуть ли не каждое десятилетие нас перекидали, точно мячики, из одной епархии в другую, сначала в Минскую или Белорусскую, потом в Литовскую, а, наконец, в Гродненскую епархию. Проделывали с нашими украинскими уездами всевозможные манипуляции, как трудно даже и перечислить, с единственной целью, путем такого смешения и разделения убить в нашем народе всякое национальное самосознание. И, действительно, убили в такой степени, что теперь разве только один из ста здешних украинцев имеет песни по–украински и т. д., как выше было сказано. В народных училищах всех типов и наименований запрещено было даже упоминать слово "Украина". А поскольку единственным сознательным элементом и проводником украинской идеи в среду народа являлось местное исконное духовенство, которое даже в своих семьях и в сношениях между собой употребляло исключительно украинский язык, то за то его систематически и в неописуемой степени всячески гнали, преследовали и целых 50 лет вытесняли его все бывшие тут архиереи, все родом великороссы, и замещали его всевозможными выходцами из Великороссии, всевозможными авантюристами, скандалистами, отпетыми пьяницами, искателями всяких приключений, всевозможными неучами, невеждами, изгнанниками из духовноучебных заведений, и само собой разумеется, больше всего своими земляками и родственниками, вызванными или с берегов Оки, Волги, Камы, Ветлуги, Сухони, Вычегды и т. д., и т. д., которые все под громким названием "обрусителей и просветителей западного края", стремились сюда с исключительной целью наживы и обогащения и открыто смеялись над языком и обычаями нашего народа и старались дискредитировать все украинское.

Я не стану описывать здесь тяжелых минувших исторических судеб сего несчастного народа, живущего в сих уездах, ибо они каждому известны из истории.

В настоящее же время, когда возникла и проводится в жизнь новая теория "самоопределения" народностей, этому украинскому народу, живущему в Брестском, Кобринском, Вельском и части Пружанского уезда, грозит новая и величайшая опасность, которая состоит в том, что самоопределяющаяся Польша с одной стороны (западной), Литва с другой (северной), а Белоруссия с третьей, т. е. северо–восточной стороны публично, открыто на всех почти собраниях и съездах, в лице своих представителей, предъявляют каждая свои странные претензии на включение сих чисто украинских уездов в состав своих территорий. Это тем более странно, что ни один даже украинец Вельского, Брестского и Кобринского уездов, не понимая ни единого даже слова по–литовски, равным образом и каждый литовец не понимает ни единого даже слова по–украински. А между тем, лучшая во всех отношениях половина Брестского уезда и весь богатейший Вельский уезд и с частью Пружанского со знаменитою Беловежской Пущей и со всем тамошним чисто украинским населением уже включены в состав Литвы, ничего не понимающей по–украински. Какое же это самоопределение народностей? Это тем более странно, что во всех этих уездах нет даже на показ ни единого литовца, а если в основу такого "самоопределения» или включения Вельского и половины Брестского уездов принято или положено усвоенное им название "литовских, напр., Брест–Литовск, Высоко–Литовск и Каменец–Литовск, то из этого еще не следует, что Китай–город, находящийся в Москве, должен принадлежать Китаю и включен в состав его, или что находящиеся в Бессарабии местечки Бородино и Тарутино должны быть в составе Московской губернии и т. д., и т. д. А что касается местностей под названием "Татарка", "Татарское", то их пропасть во всех этих уездах, но опять–таки такие наименования, как "Татарский", "Литовский" не дают ни малейшего права или основания татарам и литовцам считать все эти местности им принадлежащими, во 1–х потому, что во всех этих уездах Брестском, Кобринском, Вельском и части Пружанского нет ни одного даже татарина, как нет и литовца, что может подтвердить и Гродненский губер. Статистический комитет, во 2–ых, потому что есть эти наименования или клички, вроде "литовский" или "татарский" служат лишь указанием или напоминанием того, до каких мест доходили войной эти народы, в былые времена: в 3–х, такие названия, вводящие многих в заблуждение, ни в каком случае не могут служить этнографическим признаком или аргументом; и в 4–ых, наконец, таких названий, вроде Брест–Литовский или Каменец–Литовский, вовсе не знает ни истории, ни древняя летопись, в которых теперешний Брест–Литовский неизменно зовется "Бересть" и еще "Берестье", а Высоко–Литовск и Каменец–Литовск, с его знаменитым "столбом" или башнею, построенною русским князем Васильком и его мастером Хитрово, даже все местные крестьяне украинцы, от первого даже до последнего человека, зовут не иначе, как только "Бересть", "Высокое" и "Каменец", без всякой прибавки "Литовский", значит, совершенно согласно с древнейшим летописным названием. И на всех древних письменных документах, коих тысячи, все местные эпископы подписывались не иначе, как: "Епископ Володимирский и Берестейский, без всякой прибавки "Литовский".

Вышесказанным стремлением поляков, литовцев и белорусов, видимо направленным к поглощению и уничтожению украинского народа, обитающего во всех сих уездах Брестском, Кобринском, Вельском, Пружанском, а также в Пинском, Ковельском и Мозырском уездах, в высшей степени благоприятствуют три нижеследующих важных фактора, а именно: во 1–ых, организованность поляков и литовцев; во 2–ых, разбросанность в настоящее время по всей России и Сибири всех местных жителей украинцев в качестве беженцев, вследствие чего никакой голос их не может быть услышан, и в 3–их, слабо развитое национальное самосознание, о чем сказано было выше, и которое, мы уверены, пробудит в них новая украинская школа, хорошо учитывая в свою пользу все сии обстоятельства, все они изо всех сил стараются, даже при помощи папы и дипломатии, прибрать все сии уезды во свои руки, включить их в свои владения, и не затем, конечно, чтобы облагодетельствовать и созидать счастье сего народа, а чтобы всячески угнетать и эксплуатировать его, как это и было в прежние времена польского владычества. Но это ни в каком случае не может быть допустимо. Родная мать Украины должна принять в свое лоно своих младших детей, защитить их, и не дать им погибнуть. Это прямой ее долг, священная ее обязанность. Нужно теперь же прямо и открыто заявить всем претендентам на чужое достояние, что сии уезды, с безусловно преобладающим в них коренным украинским населением, составляют неотъемлемую часть Украины. Такое включение их в состав Украины не только удовлетворит моральное чувство справедливости и пламенные желания местных украинских патриотов, но принесет самой Украине неисчисленную пользу в том отношении, что ей достанутся обширнейшие земельные пространства, богатые лесом, в котором она так нуждается, а также торфом и пастбищами для развития бесчисленных стад скота и сбыта его на внешние и внутренние рынки.

Крупчицкой церкви священник

Никанор Котович

г. Речица,

Мйнской губ.

28 мая 1918 года

Руднянская ул. № 3

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. – Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 12–20.)

Лист Холмського губернського комісара УНР О. Скорописа–Йолтуховського до Ради Міністрів України з проханням терміново допомогти збройною силою у зв’язку з польською агресією

10 січня 1919 року

Українська Народня Республіка

М.В.С.

Холмський

губерніяльний комісар

10 січня 1919 р.

№ 64 м. Бересть.

Негайне!

До Хвальної Ради Міністрів Української

Народної Республіки у Києві.

Тільки що був у мене представник німецької генеральной команди, щоб повідомити мене про нове становище.

На ультиматум поляків передати їм Бересть німці, після двохдневних переговорів, згодилися уступити з своїх "нейтральних позіцій" за Бугом, які вони, по умові з поляками держали як нейтральну зону на 18–20 кільометрів від Берестя, і з завтрашнього дня підпускають поляків вже на 5–6 кільометрів до міста.

Розуміється, що за пару днів, коли поляки підвезуть більше війська, вони знов поставлять новий ультиматум про передачу їм Берестя. У мене військова сила складається з 32 чоловік. Цього було досить, щоб вигнати поляків за Буг у Домачеві, де вони заарештували були мого повітового комісара, хоч їх там було в четверо більше. Але перед Берестєм, оскільки знаю, вони згромаджують сили, які доводиться рахувати на тисячі.

Я лишаюся тут доти (і по можности удержуватиму адміністративний апарат), аж поки не одержу від Хвальної Ради Міністрів ясного наказу, що маю здати Бересть полякам, чи просто залишити його, поки не підійдуть військові відділи Української Армії.

З свого боку я розпочав вже фактичну, без спеціяльних оголошень про це, мобілізацію. Звертаю увагу Хвальної Ради Міністрів на те, що це потягає за собою для змобілізованих людей тяжкі наслідки. Поляки в переговорах з німцями офіціяльно заявили їм, що ніякої Української Держави немає і проти нас вони виступають під покришкою боротьби "з большевизмом". В Домачеві вони нашого учителя розстріляли.

Отже, моя мобілізація має лише тоді політичне оправдання, і моя совість як людини і громадянина буде лиш тоді спокійною, коли я знаю, що я роблю частину пляномірної праці для урятовання нашої землі, а не розпочинаю непродуманої авантюри, в якій не один накладе зовсім намарне головою.

Я мушу мати певність, що я роблю не лиш благородне, але й розумне діло.

Тому прошу негайно повідомити мене, чиї, які сили двинуті вже на те, щоб забрати з польських рук Володимир–Вол., чи мають ті сили наказ перейти за Буг на Холм–Володаву–Білу — тоді я спокійно виконуватиму свій обов’язок по організації хоч невеличкої збройної сили тут далі, або, коли сил для успішних операцій на Холмщині мало, сказати мені припинити мобілізацію, бо при повній відсутності залізничого рухомого складу, при відсутності коней, возів, харчів і т. д. скільки–небудь серйозної збройної сили я зорганізувати все одно не зможу.

Губерніальний Комісар

О. Скоропис–Йолтуховський

Діловод Войтюк

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 16–16 зв.)

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У про затвердження кордону між УРСР і БРСР

27 листопада 1939 року

Политбюро

27/ХІ–39

ПБ–14/863–оп

О разграничении областей между УССР и БССР

Постановление ЦК КП(6)У

1. Провести разграничение областей между УССР и БССР и установить следующую линию границ между Волынской и Ровенской областями УССР и Брестской и Пинской — БССР (с запада на восток):

по границе Любомльского и Ковельского уездов УССР с Брестским уездом БССР до границы с Кобринским уездом БССР;

далее по южной границе Кобринского уезда до поворота ее к югу, откуда линия границы проходит на северо–восток до населенного пункта Леликово, оставляя Леликово с принадлежащими ему землями в составе Кобринского уезда БССР;

далее от населенного пункта Леликово на восток до стыка границ трех уездов: Кобринского, Дрогичинского — БССР и Камень–Каширского УССР, относя населеннне пункты Мукашин и Борки с их землями в состав Камень–Каширского уезда УССР;

далее по северному берегу озера Скорень на восток к населенному пункту Горыничи, относя его к Ровенской области УССР, по реке Струмень, по южному берегу озера Сосно и далее по направленню к населенным пунктам Пара и Трушево, относя населенные пункты Пара и Трушево в состав Пинской области БССР;

далее линия границ проходит в юго–восточном направлении через населенный пункт Деревная, оставляя его в составе Пинской области БССР, на населенные пункты Городище и Смородск, отходящие к Ровенской области УССР, и далее на юго–восток до границы Полесской области БССР на реке Ствига, относя населенные пункти Жаден, Перебродье, Дроздино, Познань, Будки с их землями в состав Ровенской области УССР.

2. Просить ЦК ВКП(б) — утвердить.

Хрущев, Бурмистенко, Коротченко, Корниец, Гречуха.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАГОГУ: Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 569. — Арк. 56, 57.)

Лист групи українців Берестейщини з протестом щодо збілорущення

10 липня 1990 року

Не надо навязывать насильно

Читатели, следящие за публикациями в районной газете на тему языковой проблематики, не могли не заметить одного обстоятельства: те из авторов, которые наиболее усердно ратуют за "возрождение" белорусского языка и скорейшее его внедрение в нашу повседневную жизнь, делают вид, будто не знают, что в нашем районе коренное население на белорусском языке никогда не говорило.

Самые активные сторонники "белорусизации" — это мигранты из восточных областей Белоруссии, "восточники", как называет их местное население, прибывшие в Западную Белоруссию после воссоединения в 1939 году или присланные на работу в западные области, в том числе и в наш район. Поэтому, само собой разумеется, наивным було бы ожидать от них объективного подхода к рассматриваемым ниже вопросам. И как бы они не относились к местным традициям, языку, культуре, этнической самобытности населения нашего района, все это им в конце концов абсолютно безразлично и чуждо, и в силу этого направленность их взглядов заранее предопределена. Но вот как оказалась в их рядах наша уважаемая землячка, наиболее активно выступающая за тотальную белорусизацию, Н. Матяш — это понять трудно. Среди них она явно смотрится белой вороной, так как выросла на Березовщине и не может не знать, что не от матери с отцом впервые услышала она белорусский язык, а только пойдя в школу, как и все мы, живущие здесь. И не белорусский поэтому является родным ей, как и всем нам, коренным жителям Березовщины, в чем настойчиво пытается убедить она нас на страницах газеты, а тот местный диалект (брестско–пинский диалект УКРАИНСКОГО языка, как называют его ученые), который все мы впитали с пеленок с молоком МАТЕРИ.

И этот факт, что коренное население нашего района не является белорусскоязычным и, подчеркнем, никогда им не было (также как и на остальной территории юго–западной части Брестской области), является ключевым в вопросе так называемого "возрождения" белорусского языка. Если бы такой подход был присущ только отдельным гражданам, то это было бы еще полбеды. Но ведь такую политику закрывания глаз на реальное положение вещей избрало не только руководство республики, но и руководство области, а также и нашего района, судя по опубликованному в "Маяке коммунизма" проекту программы "Родная мова".

Факт существования украинскоязычного населения в Брестской области до сих пор официально властями не признается: то есть, мы есть, но в то же время нас как бы и нет. Этакий рецидив застойных времен — неугодное явление объявляется несуществующим, и все в упор его не видят и не замечают. Конечно, совсем игнорировать наш украинско–язычный диалект они не могут. Но самое большое, на что они согласны пойти — это признать наш диалект белорусскоязычным. Но такой подход не только не решает эти вопросы, а еще больше запутывает и отдаляет от истины, так как сходства с белорусским языком у нашего диалекта не больше, чем, скажем, с польским. Ведь если бы официально был признан тот факт, что юго–запад Брестской области является небелорусскоязычным, а в Законе о языках это особо оговорено с тем, чтобы его действие не распространялось на наш регион, то это был бы как раз тот минимум мероприятий, который удовлетворил бы всех. Но следовать логике здравого смысла — это "не для нас". И законодатели, к сожалению, решили иным путем, не считаясь с подлинными потребностями коренного населения.

Напомним об интересных результатах Всеобщей переписи населения России в 1897 году, которые вообще приводят к сомнению в вопросе нашей национальной принадлежности. Посудите сами. В Брестском уезде в то время преобладали украинцы, белоруссов же оказалось только чуть больше одного процента, а по переписи 1979 года — аж 84 процента. О чем это говорит? Правильно, о том, что на бумаге украинцы постепенно превращались в белоруссов, пока процентное соотношение не поменялось местами.

Десятилетиями предписывалось народу, как ему мыслить. Теперь кое–кто хотел бы предписывать народу, как ему говорить. А то, насколько чужд навязываемый нам, жителям Брестчины, язык, показывает социологический опрос на предприятиях г. Бреста. На вопрос: "Желали бы Вы изучать белорусский язык? " положительно ответили только 7 процентов, в отношении польского — более 30. Комментарии, как говорится, излишни. Можно не сомневаться, что эти 7 процентов состоят не из местного населения, а из мигрантов.

Читая призывы к "адраджэнню", так и хочется сказать: да полноте, уважаемые! Неужели вы так увлеклись разыгрыванием сказки, что и сами поверили в нее?.. Кстати, возникает вопрос, почему так настойчиво, с таким упрямством нежелание "восточников" говорить на своем языке упорно ставится в вину нам, не имеющим к нему никакого отношения, а не жителям тех областей БССР, где этот язык является для них действительно родным? Не настолько же они наивны, чтобы не замечать всю нелепость этих укоров и обвинений. А все банально просто! Эти звучащие постоянным рефреном упреки и обвинения нам, жителям Березовщыни, — не случайные оговорки и даже не недомыслие, а специально применяемый прием психологического давления с целью склонить нас к вольному или невольному чувству вины за собой, чтобы легче было ими потом манипулировать.

А что касается судьбы белорусского языка, то напрасно эти товарищи подымают панику. Они думают, что без их помощи, а также без вмешательства властей белорусский язык прикажет долго жить. Напрасные опасения. Язык народа — это его духовная сущность, и насколько он соответствует его потребностям, решает время и сам народ. Поэтому и его возникновение и его отмирание не зависит от чьей–то прихоти или приказа.

Если же обратиться к проекту районной программы "Родная мова", то она, как и Закон "О языках в Белорусской ССР", ничего, кроме сожаления, не вызывает. В основе и того, и другого — игнорирование реального положения языковой ситуации, интересов людей, их традиций и сложившихся исторических реалий.

К. СИРИСЬКО, С. РАХУБА, П. САМУТА, П. КАРПОВИЧ, Ю. ЗАРУБИН, В. БОРУШКО, В. ДЕМЧУК, Г. ОТВОДНИКОВ,

члены бригады Березовского ХРСУ.

(Газета "Маяк коммунизма" (Березівка). —1990. —10 липня.)

Лист жителя м. Белозерська М. Омелюсика на підтримку протесту щодо насильного збілорущення Берестейщини

21 липня 1990 року

Возрождение или дань моде?

Прочитал письмо группы рабочих ХРСУ и в основном согласен с высказанными в нем мыслями. В моем паспорте указана национальность "белорус", я неплохо знаю этот язык и даже люблю белорусскую художественную литературу, однако украинский язык, который я не учил в школе, мне ближе белорусского.

Я себя считаю коренным жителем Брестчины: родился, вырос и живу здесь постоянно, то я и, думаю, все коренные жители района могут считаться белоруссами довольно условно, по административному делению.

Все мы как–то стыдливо молчали, когда нас обвиняли в незнании "родного" языка. Молчал и я, хоть никогда не был согласен с теми, кто упорно доказывает, что белорусский язык для нас является родным. Да, у нас есть родной язык, но это не белорусский. И мы почему–то не только стыдимся, что ли, разговаривать на нем, но и редко упоминаем о "деревенском" нашем полесском диалекте.

Теперь вот планируется издавать "районку" на белорусском языке. Считаю, что ставить вопрос об этом можно только после проведения опроса общественного мнения. Возможно, целесообразно будет выпускать газету двухязычную.

Вообще–то опубликованная программа "Родная мова" шибко напоминает казенный циркуляр, коих немало писано во все времена. Только не хватает "об исполнении доложить". Так что хочется всем, кто ратует за насильное "возрождение" у нас белорусского языка, посоветовать поглубже заглянуть в историю, спросить у своих матерей и отцов, за какой язык, послушать наши песни… А то ведь несильные действия народ всегда отвергал.

Н. Омелюсик

г. Белоозерск.

(Газета "Маяк коммунизма". — 1990. — 21 липня.)

Лист В. Гарбачової з м. Бєлозерська на підтримку протестів щодо насильного збілорущення Берестейщини

2 серпня 1990 року

Не повторять ошибок

Я и сейчас помню, как не хотели жители Дрогичинского района, где я родилась и жила, отдавать своих детей в белорусскую школу, где их заставляли разговаривать на непривычном для местного населения языке. "Родная беларуская мова" в результате приказного внедрения не стала и за десятилетия родной для тех, кто кончал белорусскую школу на нашем Полесье.

В свое время мне приходилось много ездить по Брестской области. Видя во мне "начальство", местные жители обращались ко мне на русском языке с сильным акцентом. Но когда я отвечала на своем украинско–белорусском, то глаза у них теплели, люди как бы расковывались: "Вытэ на нашый мовы умнитэ". На нашый! На нашем языке говорят в Брестском, Жабинковском, Малоритском, Дрогичинском, Ивановском, Пинском районах.

И я, и дочка свободно говорим на белорусском языке, он мне нравится. Но я против насильного обелорусения коренного населення Брестского Полесья. Это уже было — не прижилось. Не надо повторять ошибки прошлого.

Стыдно признаться, но мы ведь не знаем истории и культуры своего края, нашей республики. Горько, что дети и внуки могут забыть и потерять наш язык и песни…. И я согласна с Н. Омелюсиком, что выпуск "районки" на белорусском языке только оттолкнет подписчиков.

У нас, местных коренных жителей, спросить–то следует, хотим мы, чтобы дети забыли язык предков? Я, может быть, резко выражаюсь, но наболело: если ограничиться разговорами на кухне, будем пассивны, то в ближайшем будущем окончательно потеряем уникальный свой язык, забудем красивые песни, которые молодые уже не знают.

Надо сделать самим выбор: хотим ли мы повального обелорусивания (для очередного 100–процентного выполнения мероприятия)? Для этого нужен совет с народом.

В. Гарбачева,

г. Белоозерск.

(Газета "Маяк коммунизма". —1990. — 2 серпня.)