XXV. ТІ, ЩО СИДЯТЬ

Аж чорні від здуття, з кругами під очима

Стискають пальцями своє стегно вони.

І невиразна злість у них на тім'ї блима,

Неначе пліснява старезної стіни.

Химерний свій кістяк в любові до знемоги

Вони привили до скелетища стільців.

Із рахітичними прутками їхні ноги

Сплелися протягом світань і вечорів.

І завжди ці старі сплітаються з стільцями:

Чи пряжать шкіру їм сонця, чи за вікном

Слідкує їхній зір за талими снігами.

Але тремтінням жаб тремтять вони гуртом.

Сидіння лагідні до них: солома з жита

Дбайливо стелиться під крижі та стегно,

Душа старинних сонць спалахує, сповита

Вусатим колосом, де повниться зерно.

Коліна до зубів підводячи поволі,

Ті, що сидять, щосил по днищу б'ють стільців.

їм чути, як пливуть печальні баркароли,

Як голови прибій амурний охопив.

О! їх не змушуйте вставати! Це заглада...

Вони, немов коти побиті, зашиплять,

Повільно зводячи лопатки,- о досада! -

І настовбурчаться холоші штаненят.

Вам чути, як вони притоптують ногами,

Як лисиною об похмурі стіни б'ють.

І їхні ґудзики - зіниці, що за нами

З вітальні стеження прискіпливе ведуть.

У них невидимі, зате разючі руки.

І, виділяючи, присівши, трутину,

Та впившись поглядом відлупленої суки,

Вони у вирву вас кидатимуть страшну.

Сховавши кулаки під вилоги убрання,

Вони згадають тих, хто з місця зрушив їх.

Мигдалин кетяги від рання до смеркання

Переміщаються під бородами в них.

Коли їм строгий сон опустить забороло,

Вони сидіннями заплідненими снять

І хіттю до стільців, розставлених навколо,

Що в кожному бюро помпезному стоять.

Їх заколисує чорнильне квітування,

Де комами стає опущений пилок,

Неначе бабок над ромашками кружляння.

І дрочить члена їм засохлий колосок.