на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



12

Косинчук почав уперто шукати поселення восьминогів. Він плавав сам, а Валерій залишався з Мудрецем, розпитував його про звички риб і молюсків, про течії, рельєф морського дна. Інколи відповіді спрута були чіткі, ясні, подеколи ж такі заплутані, що нічого не можна було добрати. До того ж восьминіг усе частіше сам задавав запитання або відповідав запитанням на запитання.

Валерій ще і ще повертався до того, що його найбільше непокоїло. Він примушував спрута згадувати Людмилу Миколаївну і переконувався, що той знає минуле.

“І все ж він чимось не схожий на Мудреця, — думав Валерій. — Хіба міг за короткий час Мудрець так змінитися? Це обважніле тіло і бородавки на щупальцях… Але, можливо, для восьминога така зміна природна? Наприклад, у якийсь певний період життя?”

Його руки торкнулося холодне слизьке щупальце — октопус нагадував про себе. Валерій відсмикнув руку, опекла думка:

“Я занадто відкрито думаю. Тепер він знає про мою підозру!”

Подивився у восьминогові очі, зустрів упертий совиний погляд. Знову заболіла голова, з’явилася гнітюча важкість.

“Можливо, причиною цьому є теж октопус, його спосіб спілкування? Чи своєрідний гіпноз…”

Нитка думки обірвалася, ніби хтось її обрізав ножицями. За мить Валерій уже не міг згадати, про що думав. Він напружив волю, намагаючись зосередитися. Але й це не допомогло. І тут вирішив спробувати те, чого досі не пробував. Дивлячись кудись убік, по-думки запитав восьминога: “Ти пам’ятаєш тих двох хвостатих риб, які жили в басейні до тебе?”

Щоб не промовити жодного слова, Валерій для більшої певності міцно затулив собі рота долонею.

Восьминіг змінив сірий колір на рожевий і почав червоніти.

“Випадково він зараз змінює колір чи це ознака хвилювання?”

Почулася відповідь:

“Пам’ятаю. Хвостаті, але не риби. Дельфіни”.

“Вони любили нас, — думав Валерій, забувши на мить про восьминога. — Вони любили нас і загинули, втягнуті в наші справи. Що відчували вони, бідні, в останні хвилини?”

Нараз почув холодні, як щупальця, слова відповіді:

“Вони любили рибу і любили себе. Вони вважали вас схожими на себе. Вони любили рибу”.

З якоюсь лютою роздратованістю Валерій подивився на свого незвичайного співбесідника. Його пальці стиснулися в кулаки. Він закричав:

— Де вони тепер? Що з ними сталося?

“Вони були. Їх нема. Зовсім нема”.

“Ось я й одержав зразу дві відповіді, — подумав Валерій. — По-перше, він чує мої слова навіть тоді, коли я їх не вимовляю. По-друге, він пам’ятає про дельфінів, але думає про них не моїми словами. Це можна було б вважати вичерпною відповіддю, і все-таки я не можу позбутися підозри. Чому?..”

Він запитав, вичавлюючи із себе кожне слово:

— Ти пам’ятаєш, як їх звали? Як вони загинули? Хто перший, хто другий?

“Пілот, Актриса. Перша загинула Актриса. Другий — Пілот, самець. Вони вже не повернуться. Але тепер ви маєте мене. Ви маєте мене…”

Валерій думав:

“Так, так, восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші. Це найважливіша думка, яку треба запам’ятати”.

Йому здалося, що колись він уже думав точнісінько так, такими ж словами, та не міг згадати — коли. І раптом чомусь вирішив розповісти спрутові про проблеми освоєння Океану. В пам’яті, як на табло, знову спалахували слова і цифри, які він бачив у різних книгах. Він думав:


У підводних печерах

“Нам треба по-справжньому приручити Океан, щоб прогодувати всіх людей. Поки що в нашому меню продукти морів не займають і одного відсотка. Але вже й зараз дослідження Світового Океану проводяться так само швидко, як дослідження космосу, ї мають не менше значення. І все ж ми не досяг-ли тут справжніх успіхів. Ми просто збираємо те, що дарує нам море. І наше полювання — це теж збирання дарів, нерозумне збирання, бажання взяти більше, ніж нам хочуть подарувати. Але щоб узяти більше, не досить бажання взяти. Нам нічого не дістанеться задарма. І хочемо того чи не хочемо, ми платимо за все, що беремо у природи. Плата ж завжди більша, ніж те, що берем. Мудрець, ти зрозумів мене?”

Він прислухався і почув:

“Не все зрозумів. Кажи далі”.

“Щоб не віддавати більше, ніж берем, щоб ціна не була занадто висока, треба знати, скільки треба тобі, що тобі треба, вивчити те, що береш, і те, звідки береш. Раніше ніж узяти, треба знати. Це ти розумієш?”

“Розумію. Кажи далі”.

“В Океані треба іти тим же шляхом, яким людина йшла по суходолу. Їй не вистачало диких плодів, і вона почала сама обробляти землю і вирощувати плоди. Вона почала сама собі дарувати. І в Океані необхідно організувати підводне землеробство і тваринництво. Треба обробляти поля водоростей і планктону, одомашнювати морських тварин, розводити і випасати табуни риб. Та біда в тому, що робити все це в Океані нам важче, ніж на Землі. Правда, ми колись вийшли з нього, але природа зробила за нас свій вибір, і тепер Океан для нас — чуже середовище. Ми не можемо там вільно жити, нам потрібні дорогі, громіздкі споруди. Але є й інший, легший шлях. Знайти вірних помічників: посильних пастухів і розвідників. Ти б згодився служити нам, Мудрець?”

“Так!” — почувся вигук восьминога.

“Якщо розумно користуватися морем, з одного гектара можна одержати більше риби, ніж з такого ж земного пасовиська — м’яса. А крім риби, є ще устриці й креветки, мідії й трепанги, ікра морських їжаків і морські гребінці, і врешті краби…”

“Краби залишаться нам”, — заперечив восьминіг.

“Гаразд! — великодушно згодився Валерій. — Вистачить на всіх. Морська капуста, наприклад, не поступається смаком перед капустою городньою, але значно поживніша і багатша на вітаміни. Крім того, вона запобігає серцево-судинним захворюванням. А калорійність деяких водоростей більша, ніж шоколаду. Мідії містять дуже важливі для людини мікроелементи. А мінеральні багатства Океану? В морській воді розчинені всі відомі нам хімічні елементи, в тому числі найрідкісніші, запаси яких на суходолі вже вичерпуються. В морях розчинено стільки торію та молібдену, що коли видобути їх, то на кожну людину припало б майже по двісті тонн. Проте справжні успіхи досягнуті лише в галузі добування нафти та в опрісненні морської води. Там, де нас підганяє жорстока необхідність…”

“Чим вона жорстокіша, тим більше вас підганяє?” — почулося запитання.

Валерій посміхнувся.

“Майже так, близько до правди. Але є й інший бік цього питання: наші можливості. Інколи доводиться просто тугіше затягувати пасок, вдовольнятися дещицею. Адже, наприклад, щоб вивести деякі рослини і тварини, нам потрібні були тисячі років. І, звичайно, для того, щоб вивести нові високоврожайні сорти водоростей чи нові породи риб, теж треба буде немало часу…”

“Наскільки я зрозумів, найдорожче для вас — час? Ви завжди поспішаєте? Чому? Вас занадто багато чи ви занадто багато їсте? Ті, кого ти називаєш дельфінами, теж ненажерливі. Коли б ви допомогли їм упоратися з акулами і розмножитись, вони з’їдали б стільки риби, що стали б вашими ворогами. А без крабів ви зможете обійтися?”

“Зможемо, — заспокоїв Мудреця Валерій. — В Океані ж багато іншої їжі, особливо водоростей. Неподалік на дні однієї з заток уже оброблено величезні плантації морської капусти. Ми також розводимо табуни риб на підводних пасовиськах. А в деяких морських водоймах агрономи в аквалангах створили підводні городи для вирощування водоростей”.

“Це добре, — схвалив Мудрець. — Той, хто харчується водоростями, не ворог нам”.

Восьминіг раптом насторожився, підвів голову, заклацав дзьобом і став дивитися у вікно.

— Що там? — запитав уголос Валерій.

“Сюди пливе людина. Поспішає. Ще більше, ніж ви поспішаєте завжди. Вона думає не про тебе. Про мене”.

Валерій покрутив ручку яскравості бокового прожектора, але нікого в морі не побачив. Подумки запитав:

“Вона далеко?”

“Далеко і недалеко. Ти не побачиш. Прилади не допоможуть”.

“Вона пливе на кораблі? Ти знаєш, що таке підводний корабель?”

“Знаю. Я бачив його. Але це не такий корабель, як ти зараз думаєш. Він менший. Подумай ще…”

Валерій почав згадувати різноманітні типи підводних човнів, батискафів…

“Ще!” — підганяв Мудрець.

Валерій перебрав усі підводні кораблі, які знав, і тільки тоді восьминіг уточнив:

“Ні. Інший корабель. Знайомий тобі. Один із двох, які були тут”.

Валерієві здалося, що він бачить цяточку, яка швидко зростає. Невдовзі вже міг розпізнати постать людини, що пливла на якомусь снаряді. Та це ж Косинчук на “торпеді”!

“Мудрець міг же зразу підказати мені відповідь. Нащо ж він розпитував мене? Випадково? Грав? Чи дресирував? А може, хотів одержати інформацію про різні типи кораблів? Чорт забирай, я вже думаю про нього, ніби про якогось шпигуна!”

Зображення все росло й росло, потім раптом щезло, а за мить Валерій побачив Євга. Той розвернув апарат, загальмував, підплив до “вікна”. Він, очевидно, і справді поспішав, бо перевів шлюз-камеру на прискорений режим і, важко дихаючи, тільки відкинув шлем, одразу запитав Мудреця:

— Ти знаєш, де оселилися твої восьминоги?

“А ти знаєш?” — почули відповідь Косинчук і Валерій.

— Тепер знаю, — сказав Євг.

“Де оселились?” — запитав Мудрець.

— У підводних печерах, — відповів іхтіолог.

“Ти був там?”

— У самі печери я не міг проникнути. Входи завалені камінням.

“Хочеш, щоб я пішов з тобою? Попереду. Я, потім — ти?”

— Так. Ти допоможеш мені розчистити один із виходів. Ми увійдемо туди разом.

“Ні. Спочатку — я. Розповім про тебе. Про вас. Восьминоги тоді швидше зрозуміють тебе”.

— Згода. Так, може, й краще. Іди зараз. Домовся і повертайся за мною.

Восьминіг попростував до шлюз-камери, і люди почули команду: “Вмикай!”


предыдущая глава | У підводних печерах | cледующая глава