на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



2

Після від’їзду Зорки від гетьмана довго не було ніяких звісток.

Богуна це дратувало: адже ж і дитина могла б тепер зрозуміти, що поляки спішно готуються до війни…

Захопити козаків несподівано, вдарити на них іще до весни, до трави, поки не встигли підійти татари, позбавити козаків чи не найкращої їхньої зброї — можливості окопуватися під час великих боїв, — на це без сумніву повинні були розраховувати польські гетьмани…

І в міру того як надходили люті морози й укривали землю глибокі сніги, Богун ставав усе смутніший і заклопотаніший.

Рідко коли можна було застати його дома: їздив то по сотнях свого полку, то до Нечая, то знов до уманського полковника Йосипа Глуха;

В Кальницькому полку за реєстром було дев’ятнадцять сотень і близько двох тисяч козаків, у Брацлавському… двадцять дві сотні й козаків майже три тисячі, в Уманському — чотирнадцять сотень, козаків — три тисячі.

Усього за реєстром було шістнадцять полків, а козаків у них близько сорока тисяч. Але коли рахувати й так звані «охотницькі», — у Хмельницького було двадцять шість полків, а козаків понад шістдесят тисяч.

Отже, полки Богуна й Нечая складали тільки одну двадцяту частину всього козацького війська.

У крайнім разі Богун і Нечай могли рахувати ще на Уманський полк, але він був порівняно далеко від граничної лінії, та й полковник Глух навряд чи зважився б на рішучі дії без гетьманського розказу.

А рахувати на швидку поміч від гетьмана тепер, після розмови з Зоркою, навряд чи доводилося: Хмельницький і раніше поглядав на Богуна з Нечаєм скоса, тепер же, певно, й зовсім уважає їх за ворогів…

А до того ж іще не минало й місяця, щоб не було поголосок про обрання Нечая на гетьманство, про сварки його з Хмельницьким та про те, що гетьман із старшиною продалися ляхам, а Нечай, мовляв, хоче їх скинути та повернути на козаків усе поспільство…

«Не простить цього Нечаєві гетьман, ой не простить, — думав і боявся думати Богун, — ще й така думка, чого доброїч, влізе йому в голову: «Нехай, мовляв, трохи провчать ляхи Нечая з Богуном…»

— Та чого ти, синку, такий сумний? — не раз казала баба Ївга. — Он, дивись, Оксана від того смутку зовсім змарніла… У людей, як у людей, а у вас… і одружилися ж зовсім недавно, а ти тільки й знаєш, що кудись їздити…

То ще коли війна ота проклята була, ну, тоді зрозуміло, не про жінку козакові думати. А тепер же, слава тобі господи, не воюєте…

— А я й сам гаразд не розберу — чи воюємо ми, чи не воюємо, — посміхався Богун, — краще б уже воювати…

— Господь з тобою, синку! Мало хіба під Збаражем та у Молдаві людей загинуло?.. А поранених, покалічених скільки!.. Хіба було коли-небудь стільки калік, як тепер?.. Не бачив хіба, скільки тепер їх збирається під церквою? А в Оксани з Оленою мало хіба їх буває щодня?.. «Краще воювати!» Та дай боже ніколи не зазнавати такого лиха, як за минулої війни… А голодувати хіба давно люди перестали?.. А пошесті хіба й досі не косять людей, як траву?.. А в ясир хіба мало татари погнали?..

— Почала вже своєї стара! — перепиняв дід Андрій. — А давно хіба пани на християнах воду возили?.. А давно хіба відтинали руки, носи, вуха? Давно катували, гірше, ніж у пеклі їх, недолюдків, катуватимуть?..

— То тепер уже ж не катують? Он пан Зорка казав, що в наших полках тепер уже нові пани: полковники й сотники!.. Ці вже людей у ярма не запрягатимуть… То й ляхи, на їх дивлячись…

— Якраз! — сердився дід Андрій. — Отож-то й біда, що невідомо хто на кого дивиться, хто за ким мавпує… А ти б краще, стара, поралася б отам коло печі, замість не в своє діло втручатися…

— Ото, який ти, прости господи, хіба ж я що?.. Я тільки хотіла сказати, що по інших полках, пан Зорка казав, полковники, й старшини не те що наші: там як вийдуть — усі в кармазинах, у саєтах, — куди тобі!.. Там сотникові, сотниківни, полковниці — в шовках та в оксамитах!.. А наші Йван з Оксаною — він у кожусі, вона в кожушанці, немов козаки прості… Отож я й кажу: якби жив Іван і вдягався й полковникував по-людському, може б і Оксана трохи повеселішала…

— То, виходить, на твою думку, тільки той і полковник, що в кармазинах?.. Добалакалася!.. Годі.

Подібні розмови дедалі траплялися все частіше.

Богун знав, що баба Ївга не може дивитися спокійно, як марніє Оксана, він знав, що й Оксана сумує через нього, через те, що він дуже рідко буває дома, а коли й буває, то майже ввесь час віддає полковим справам.

Але що він міг зробити? Він і так уже давно доручив Филонові Немирі всі полкові справи, крім військових, а проте рідко коли мав вільний час.

Певність того, що поляки коли не в січні, то в лютому неодмінно почнуть війну, переконання, що до того часу

Хмельницький не зможе або й не схоче змобілізувати свої сили, пересунути їх ближче до граничної лінії, нарешті гаряче бажання все ж таки не поступитися перед поляками й дати їм належну відсіч, — усе це вимагало щоденної пильної уваги й Неабиякої підготовки до майбутніх боїв.

Ще в жовтні Богун з Нечаєм умовилися, що в разі польського нападу їхні, полки повинні з’єднатися під Вінницею й тут або боронитися, або відступати — в залежності від обставин.

На крайній випадок міркували й про відступ на Умань, якщо поляки наступатимуть із переважними силами.

Ухвалено також було низку заходів щодо збільшення кількості козаків у сотнях та щодо можливої оборони Вінниці.

Богун переконав Нечая, що й Вінницький замок на острові, й старе місто доцільніше буде покинути, а боронитись у Вознесенському монастирі, мури якого могли витримати обстріл навіть із найбільших гармат, — а вигідне розташування на крутому березі Бугу давало можливість відбивати штурми хоч і в кілька разів сильнішого ворога.

Про всі ці плани, крім кількох найближчих до Богуна й Нечая козаків, ніхто не знав. Не те щоб Богун боявся зради: майже на кожного з рядовиків свого полку він міг звірятися не вагаючись, але, на його думку, досить було й того, що кожний сотник, кожний отаман, кожний козак готові були на перший розказ стати до лав збройно й кінно з усім потрібним припасом.

Для зв’язку з Нечаєм Богун найохотніше виряджав Приндяка й Максима, які за кілька місяців знали вже кожний кущик, кожний ярок і горбок по дорозі з Вінниці на Брацлав.

Їм дуже подобалося бувати в говіркого, веселого Нечая, й вони навіть у великі морози їздили до Брацлава немов на свято.

Одного разу підмовили були з собою навіть діда Панаса з бандурою, але вдруге він уже не погодився; зима була люта, й дідові більше подобалося сидіти в хаті, ніж їздити по гостях, хоч би й до самого полковника брацлавсіжого.

— Що зробиш, доню: старість — не радість, — казав дід Оксані,— ниють уже старі кості на холоді… А в тебе тут так тепло, затишно… А Олена знов до церкви пішла?

— Знов, — відповіла Оксана, сидячи за прядкою й стежачи очима, як мигочуть хибкі веретена.

— То невже-таки справді вона в монастир надумалася?

— Справді, діду…

— Ех-е-хе!.. І оце щоб такій молодій та з черницями по отих келіях темних сидіти!.. Ех-е-хе… А здається й господиня з неї була б непогана: й розумна, й вродлива, й свати ж уже ось котрий раз приходили…

— Що ж, діду, не хоче заміж… Більше до церкви та до молитов лежить серце…

— А може, з нею біда якась трапилася?.. Може б ти її попитала, пожалувала по-своєму там, по-жіночому… Гляди, й дівка була б як дівка: дівоче горе до сповіді…

— Та нічого, здається, такого їй і не було ніколи… Хіба що батька ото Ярема колись закатував?..

— Ну, доню, то це ж коли було!.. Я гадав, чи не закохалася вона припадком у якогось чорновуса та й сохне за ним, а той може й не знає…

— Ні, ні, діду: це ні… Вона завжди така. Не те що Варка: та ще під Збаражем знайшла собі пару… Тепер он уже й син росте… А в Олени вже, певно, вдача така.

— Коли вдача, то гірше: тут уже нічого не зробиш. А мабуть, що так. Я ще, як ото, пам’ятаєш, голод великий був — помітив… Ви, було, з Варкою то коло печі, то коло комори — хліб роздаєте, то по хатах ходите — до хворих, а вона, хоч і не менше ніж ви працює, а все ж таки, бувало, до церкви ніколи не забуде піти… Так уже воно, певно, на світі споконвіку пішло: той бореться, а той молиться…

Оксана не відповідала нічого: вона й молилася, й боролася з собою, а життя минало все-таки якось не так, як би хотілося…

Підгірці, Чернецький, Вінниця, Черкаси, Лубни, Варшава, нарешті — страшна облога Збаража й Богунові рани, від яких він не міг одужати ледве не цілий рік, — хіба ж мало забрали вони сили в Оксани?..

А проте вона почувала, що витерпіла б іще й не такі муки, якби тільки Іван був з нею.

А тепер він був і з нею, й водночас не з нею. З нею — бо любив її палко, бо рвався до неї й хвилинами жалував її, мов малу дитину: не з нею, бо рідко випадали такі щасливі години, — бо за цими годинами надходили дні, навіть тижні, коли або зовсім не було Богуна вдома, або він ходив роздратований, похмурий, а найбільше — заклопотаний з ранку до пізнього вечора своїми військовими справами.

— Ох, ця війна!

Чого-чого б не дала Оксана, щоб про неї не думати, не чекати її щодня?..

Зловісною хмарою висіла вона над Оксаниною головою, страшною потворою виглядала з нужденних облич калік і старців, зловорожо причаїлася в неораних, незасіяних чорних полях, у руїнах ще й досі не відбудованого міста, в піснях і розмовах дід^Панаса, в заклопотаності Богуна й навіть у біганні Максима й Тимка, що мріяв уже за рік-два йти з батьком у похід…

— Ох, ця війна!..

Не мріяла й ніколи в світі не хотіла б Оксана того життя, про яке розповідав Зорка: не приваблювали її розкішні сукні, вбрання, не хотіла б вона бачити свого Йвана тільки в самих кармазинах та саєтах, не хотіла б навіть тієї поваги й пошани, з якою всі ставилися до Богуна як до полковника. Досить було б і того, щоб жити собі з Іваном спокійно, хоч би навіть у цій тихій садибі в діда Андрія…

Жити й не боятися, що прийде Чарнецький, прийдуть пани, й знов розлучать її з чоловіком, і знов запряжуть вільних людей у ярма.

Але певності, що пани не прийдуть, в Оксани не могло бути. Навпаки, вона всім серцем своїм відчувала, що скоро — може, через якийсь місяць, а може й через тиждень — знову почнеться війна.

І тому вона ніколи не скаржилася, не нарікала на чоловіка, пестила його ще ніжніше, ще гарячіше, ніж завжди, й щодня, щогодини стежила за ним непомітно, щоб першою довідатися про слушний час, коли знов доведеться стати до боротьби з невблаганною, неминучою, страшною долею.


предыдущая глава | Богун | cледующая глава