IV

Ночі не було, хоч і світла до самого світанку ніхто не засвічував — у домі вчителя жила лишень таємниця, і була вона у своїй наповненості радістю, безнадійною й безслідно минучою, немов ефемерна світляна смуга падаючої зорі, й коли нарозвидні після цілонічної розмови Богдан попрощався з рідними і з силувано безжурною усмішкою, так, ніби він ще не раз провідає батьківський дім, і не треба обіймів і сліз, — батько з матір’ю і Юлія приречено усвідомили, що ця зустріч з Богданом остання і, мабуть, тому, що більш ніколи не повториться, по вінця переповнила ніч терпким щастям; тільки Мирон, який не відводив захопленого погляду від Богданового командира — підхорунжого Павла Воронюка, що то ніби живцем зійшов з картини Осипа Куриласа, на котрій браві усусуси, від’їжджаючи на Україну, прощалися з дівчатами й молодицями, — упевнений був, що з таким побратимом Богдан ніколи й ніде не пропаде.

А ще зродилася в Мирона несхитна віра у фатум: навіщо ж, якби мав брат загинути, доля вирятовувала його з бродівського пекла, де всі закони війни стосовно воїнів Української дивізії «Галичина» були зневажені, й замість шляхетної битви відбулася різанина, в якій не забирали в полон переможених й поранених, з поля бою не виносили — тільки вбивали, пристрілювали, кололи штиками й перерізували фінками горла навіть тим, які благали пощади; а коли безперервна канонада, яка тривала п’ять липневих днів, стихла, й совєтські танки й піхотні частини безперешкодно посунули через Ожидів на Львів, бо полки вермахту Тринадцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, полишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків, — під палючим сонцем зазяяли до байдужого неба, на якому в ті дні Господа не було, розбиті машини, фургони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати й зруйновані авіабомбами церкви й каплиці і трупи — гори трупів, безголових, безруких, безногих і цілісіньких з відкритими очима, в яких відбивалося байдуже липневе небо без Бога; а Богдан Шинкарук, стрілець артилерійського дивізіону, присипаний землею й придавлений перекинутою вибухом снаряда гарматою, вночі очуняв і серед німої тиші зрозумів, що зостався на світі один–однісінький — без товаришів і німецьким командуванням покинутий; він згадав, як командир дивізії «Галичина» Фрайтаґ утікав на своєму “опелі” з–під Ясенова, коли червоні війська прорвали лінію фронту між Радивиловом і Бродами; Михайло Сорока стояв тоді, опустивши долі карабіна, у фосі й дивився, як закурилася за Фрайтаґовою машиною дорожна пилюка, він надривно ридав зі страху, й сліпа куля позбавила його тієї ганьби: унтерменш упав і з його рота свиснула кров; у цю мить, коли Богдан лежав присипаний землею, згадалися йому батькові слова про те, що достойніше гинути в УПА, ніж на службі в німецькій армії: перед очима майнули хлопці з лісу, яких ніколи не бачив, і каяття здавило душу; Богдан вибрався з–під гори глини оглушений і сліпий — він не знав, що над побоєвищем запала глупа ніч — й поповз навмання, а коли збагнув, що зостався з руками, ногами й видющими очима, підвівся й подався вбік Вороняцького хребта, який проколював вершечками сосон зоряне небо; його покидали сили, та він розумів, що на завойованій території врятуватися можна тільки в лісі; Богдан пробирався поміж кущами ліщини й глоду до соснового бору, в кишені кітеля намацав щось металеве й кругле — спершу подумав, що то граната, та як зрадів, утямивши, що це залишилася при ньому, з недоторканого запасу, м’ясна консерва, яку він, хай тільки вийде з побоєвища, відкриє і з’їсть; у ту мить він відчув нестерпний голод, та тут же його притлумив — навіть думати про їжу не мав тепер права; — і врешті таки видряпався на кряж, й тоді дихнула на нього знизу безодня, він наосліп зсунувся крутим спуском й опинився біля хати, що присіла на дні яру; відчувши безпеку, Богдан упав на ґанку перед дверима й заснув чи то зімлів; уранці гаварецький гончар відчинив двері й побачив людину, яка лежала на долівці ґанку, — й тоді закінчилася Богданова служба в Українській дивізії: господар затягнув знеможеного вояка до хати, уклав на бамбетлі й напоїв молоком.

…Материнське серце завше відчувало, а інакше воно й не вміло, що Богдан живий; мати мусила його побачити бодай ще один–єдиний раз, й напевне тому, коли смеркло й до хати увійшли два партизани, пані Марія тільки тихо скрикнула й без сліз та ридань припала до синових грудей, і поки він вітався з батьком, сестрою та братом, вона вже заходилася готувати вечерю й засвічувала каганець, щоб світло не падало з вікна на дорогу; Юлія ж мовчки запитувала Богдана про Михайла, і він, почувши це невимовлене питання, скупо повідомив, що Сорока загинув; а втім, чого питати: загинули всі, й не знати, чи ще хтось, крім Богдана, врятувався: доповзти пораненому до Гавареччини неможливо, а тільки там, у ямі, захованій від світу лісом, можна було перечекати, поки закінчиться поголовна масакра на торф’яній рівнині між Підгірцями й Олеськом, біля якого на мергелевій горі, під самим небом, височів чудом неушкоджений замок — як символ невмирущої волі на зневоленій землі; гончар Микита нагодував жовніра, дав на дорогу трохи харчу, й Богдан майже місяць добирався, обминаючи містечка й великі села, де стояли більшовицькі гарнізони, до карпатських гір, сподіваючись натрапити на партизанський відділ; під Брусторами зв’язкові справили його до сотні Крука, яка вже готувалася до вимаршу, й так він опинився на постої в Камеральному лісі біля Іспаса.

Мирон не відводив захопленого погляду від підхорунжого Павла Воронюка, одягнутого, немов з голочки, в мундир сталевого кольору; Богдан же, у зношеній есесівській формі, виглядав порівняно зі своїм командиром доволі сіро; Шинкарук блукав поглядом, відводячи від сина очі, він ніяк не міг звикнути до цілковитого Богданового відчуження: його колишні свіжість, піднесеність, запальність немовби витліли на бродівських млаках, і він — вихудлий, вилицюватий, з глибокими залисинами над чолом — ніби усе ще повертався з потойбічності до життя й вернутися повністю не міг; так він і залишиться там назавжди, зі скрухою подумав Шинкарук і врешті таки з болем приглянувся до нього, й Богдан посміхнувся, вгадавши батькові думки.

«Ми зараз знаходимося в різних світах, татку, й, може, тому… Зрештою, чому в різних: нині ми всі стоїмо на одному боці».

«Така єдиність недовго триватиме, сину: як не сьогодні, то завтра весь цивільний люд опиниться в лабетах держави, яка вже є, і ніхто нікуди від неї не дінеться, а військо, яке не мириться з цією державою, опиниться поза її законами, — яка ж у нього перспектива?» — мовлячи це, Шинкарук спинив погляд на підхорунжому, який чекав нагоди, щоб втрутитися в розмову.

«З вас, пане вчителю, — мовив він, — говорить обачність гречкосія, який природою запрограмований на те, щоб засівати поле, він це сумлінно робить, змиряючись при тому з грабунком вирощеного ним продукту. І так століттями живе на своїй ниві, виснажений і покірний, забувши про таке поняття, як протест; в нього залишилось хіба що жебрацьке вміння виставляти напоказ свої болячки, щоб у сильнішого за себе розбудити милосердя».

«Надто вже зневажливо висловлюєтесь про наш народ, — відказав терпко Шинкарук. — А він здатний не лише сидіти на церковній паперті з простягнутою рукою, а й у найнесприятливіших умовах зберігати свою національну ідентичність… Але кидатися нині з прутиком на танки — чи ж то не марна трата крові?»

«Татко знову за своє, — спробував Богдан виправдати батька перед підхорунжим, — мовляв, суверенність можна здобути самим терпінням. Таж неправда це! Коли народ позбувається бажання протесту, він гине: хіба ми не бачили, як покірно йшли на смерть жиди — й чому: бо не зуміли серед свого народу збудити рух опору. А скільки їх зараз в УПА, і які вони відчайдушні!»

«Заспокойся, Богдане, — зметалевів Шинкаруків голос. — Я ж не ворог ваш, а однодумець, проте тверезо дивлюся на речі й бачу абсурд: ви спочатку допомагали совєтам бити німців, а тепер допомагаєте німцям, воюючи з совєтами… Ви не перемагаєте — тільки воюєте, і боротьба ваша стала самоціллю».

«Ідея суверенності без боротьби за неї — навіть безперспективної — стає святковою фразою, — сказала Юлія. — Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею… Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча…»

Запала мовчанка, пані Марія подала вечерю й мовила тихо:

«Їжте, мої любі герої… І робіть свою справу. Я знаю одне: інакше, ніж є, бути не може, такий час. І його треба вистраждати».

Хлопці похапливо споживали вечерю: вже перейшло за північ, скоро пора в дорогу. Шинкарук до їжі не діткнувся.

«Й ви порішили стати дошками на тому мосту?» — спитав не так хлопців, як самого себе.

«Хтось мусить це зробити, пане вчителю, — відказав Воронюк. — Якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями».

«А ті, які пройдуть по ваших костях до волі, вже ними не будуть?»

«Новий час народить нові вартості, за які треба буде віддавати життя живучи, а не гинучи. А нині… Народ, який вірить, що може прожити без лицарства, залишається в неволі. Наша мета — довести, що українська нація здатна боротися оружно. І не переконуйте нас у протилежному, пане Шинкарук. Й нікого не переконуйте, що героїзм — то авантюрництво, а вірність ідеї — фанатизм. Це філософія плебеїв…»

«Не переборщуй, друже чотар, — знову вступився за батька Богдан. — Мій тато ніколи не був плебеєм, навпаки — з плебеїв створював еліту. Але ж зрозумій, татку: я пройшов крізь пекло і переконався, що в нинішній світовій війні ні на якому боці немає лицарства — і та, і друга сторона є ордою, яка заперечує право народів, а нашого в першу чергу, на вільне життя… Та що говорити! Моя участь у Дивізії — теж не лицарство, ми не повинні були брати будь–яку з імперських сил собі в союзники. Тільки УПА стала армією лицарів, бо вийшла, як самостійний підмет, на політичну арену, і колись вигартувана в нинішніх боях українська ідея матиме вирішальний вплив на уклад європейських політичних сил… Можливо, хтось із нас доживе до того часу».

Нарозвидні попрощалися. В хаті довго панувала мовчанка, й згодом її порушила Юлія:

«Я щаслива, що так сталося з Богданом… Врешті — виживають мужі, а не унтерменші. Відбувається природний національний відбір, і нація міцніє. Так–так, сьогодні Україна опинилася в стані довгоочікуваного зрушення з місця застою».

Ніхто не зреагував на її слова, кожен думав про свій рубікон, який доведеться перейти, якщо вдасться, — а де він? Лишень учитель достеменно знав, яким буде його рубікон і де пролягатиме. Сказав твердо, без тіні страху й приреченості:

«Мироне, ти не гайся, йди до Коломиї — з першого жовтня починається навчання. А тобі, Юлю, я підшукав роботу в Дебеславцях — там зараз немає вчителя. Не можна більше й одного дня жити нам усім разом: хтось повинен залишитися в Україні… Ти ж, Марійко, суши сухарі».