на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить

реклама - advertisement



XVI


У Боднарівці знали всі, крім Юзя, що у Великодну п’ятницю впаде на село облава: в четвер Василь Маланюк звелів старості Онуфрієві з Сакатури скликати до Гаврилишиної стодоли людей на сход; чинбар надувався і приндився — йому сподобалося старшувати в селі, й селяни давно вже перемовлялися позаочі, мовляв, — нема то як був Федір Юлинин, той умів і старому й малому добре слово сказати; Василь закликав розтривожений люд до спокою, бо великий галас знявся на толоці, коли стало відомо, що дві сотні полишили село, і тільки одна залишилася на постої біля Кропивищ: а ми що, з вилами та косами підемо на большевиків?; тоді чинбар Онуфрій сказав таке, що нікому й на язик не могло б навернутися: «Побавилися трохи в державу та й доста, не треба було того цуресу й розпочинати, як маєте нині давати гоцадрала, — беріться, люди, до роботи, большевики трудящих шанують і ніц вам не зроблять, а цю онучу, — показав на синьо–жовтий прапор, що лопотів над стодолою, — скиньте й порвіть, настане в селі спокій, весь край давно прийшов із совітами до згоди, лишень ми… ти ж, Василю, зментрожив село, а сам збираєшся втікати!»; «Я нікуди зі села не йду! — волав Маланюк до народу. — Залишаюся із своєю чотою на Пиконеві, і що буде вам — те й мені…»

«А що буде нам?» — пискнув з гурту жіночий голос, і підхопив його староста: «Нам від того легше не стане, як ти здохнеш!» Ці Онуфрієві слова обурили люд, котрий щойно ладен був підтримати старосту: піднявся гармидер і крик, бо не могли селяни втямкувати, як і коли перекабатився Онуфрій із Сакатури, ади, готовий чимчикувати за Прут і там поклони бити перед пайдьошниками; а Онуфрій наче відчув за собою силу, яку давно визирав, лиш не мав відваги до цього признатися, він підійшов до стодоли, взявся обома руками за жердку, на якій висів прапор, зламав її, зірвав полотнище й почав шматувати; люди отямилися від мани, яку спочатку наслав на них староста, й глумитися над прапором не дали: жінки штовхали Онуфрія в груди й добиралися до сивих патлів, що спадали з–під бриля на плечі; Василь прискочив до святотатця й схопив його за оборки киптаря: «Ти що робиш, московський запроданцю?!» — і зрозумів тепер чотар: про все, що відбувалося в селі, доносив у Коломию Онуфрій, адже від нього дізналося село, що в п’ятницю прийде облава; Маланюк вийняв револьвер, Онуфрій вирвався і заховався за людей, а далі потупотів униз й біля вільшаника, що кучерявився над калабанями, спинився й потряс кулаком, гукаючи: «Ти мені тепер зробиш те, що заєць кобилі!»; Василь згорнув прапор, заховав його за кітель й поквапився на Пиконів; люди розходилися, тривожно перемовляючись, і ще не встигли розійтись, як побачили Василя, що скакав конем на кропивиське городище, де стояла сотня Гонти.

…А Юзьо, звісно, не знав нічого; він Великодної п’ятниці зайняв п’ятьох сусідських корів у ліс, а вони, минаючи Язвини, побігли просікою на Лази, що біля Волового, бо звідали там добру пашу; Юзьо наздогнав корів на леваді й перерахував їх, вдаривши кожну по хребті призначеним для неї патиком; переконавшись, що жодна не загубилася, заспівав страсну херувимську піснь: «Претерпівий за нас страсті, Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй, помилуй, помилуй нас!» — і яким то чуттям утямив блаженний, що саме нині треба випрошувати в Бога спасіння, бо ж день прецінь був теплий, ясний і сумирний, і в передчутті великого празнества дихала земля пахощами і спокоєм; Юзьова піснь вмить обірвалася: він запримітив, як на лінії від Глибокого мосту над Березівкою аж до запущеного дідицького фільварку на Воловому постала стіна озброєних людей з автоматами «до бою»; маленькі, мов макові стебла, постаті щораз то більшали, розпрямлялися, і перші кулі, ніби люті ґедзі, просвистіли мимо Юзьових вух, й аж потім він почув постріли; Юзьо сполошився, а корови розбрелися на Лазах, й зібрати їх умить був неспроможний, а що не мав права вертатися додому без маржини — вдався до свого останнього способу, який діяв на худобу непомильно: три патики заклав за пояс, а двома заграв, як на скрипці, й висока, аж зривалася, нікому не відома мелодія залунала над Лазами і Воловим; солдати, які все ближче підступали до пасовиська, зупинились, наслухаючи, хто посилав сигнал партизанам: таж цей пастух, то бандерівський розвідник!; корови теж почули Юзьову тривожну нуту, вийшли на просіку й покірно побрели одна за одною вбік Язвин; Юзьо натиснув на вуха капелюха і, незважаючи на постріли й вигуки «стой, стой!», побіг за худобою, зрозумівши, що позаду, не знати за яку провину, женеться за ним смерть; нарешті мусив зупинитися, бо загородили йому дорогу солдати, вони кричали, наставляючи автомати: «Бандьора, розвідник»; Юзя огорнув такий самий страх, як тоді, коли зустрів у Язвинах Йосипа Кобацького, та втікати не було куди, а пояснити напасникам, хто він, не вмів — лише співати, а пісня з горла ніяк не видобувалася; цієї хвилини Юзьо згадав про останній порятунок, він зняв капелюха й вийняв із–за обвідки просяклий потом папірець, який колись допоміг йому перейти всю Європу від Ельби аж до Березівки цілим і неушкодженим; той рятівний документ він простягнув офіцерові, що стояв перед ним лице до лиця й обдавав його лютим дихом; офіцер глянув на заповнений німецьким текстом аусвайс із фотографією Юзя і з криком «фашистський шпигун!» вистрелив пастухові в груди; Юзьо якусь мить дивився здивовано майорові в очі, не розуміючи, чому папірець, який вивів його з чужих країв, спричинився до смерті на рідній землі; він упав горілиць і згасаючими очима запитував у неба, навіщо Господь вчинив такий несправедливий допуст, і хто віднині прославлятиме його в цьому краю похвальними антифонами й акафістами…

Майор Молін дивився із Сталащукової гори крізь бінокль на Боднарівку й супроти власної волі любувався селом — розкиданим по царинах, захованим у виярах, утопленим в садах, крізь які прозирали на світ Божий комини, плетені з верболозу, білі стіни й причілки ґонтових дахів і стріх — то були фрагменти великого цілого, яке не піддавалося сприйняттю; село здавалося несправжнім, ефемерним — таким, що тільки один раз з’являється перед очима й більше не існує, хіба що в пам’яті; воно й щезне сьогодні, подумав майор Молін, й підступні п’явки жалю присмоктувалися до його свідомості, бо ніхто й ніщо вже не врятує цього дива, — назавтра тут буде пустка, й тільки собаки завиють й ревітиме худоба, і жодної білої стіни, жодної чорної стріхи — зостануться лише попелища. Майор розумів абсурдність акції, яка має нині звершитися в Боднарівці, і йому була потрібна хоча б зачіпка для помсти; розвідники повернулися з села й доповіли, що партизани покинули Боднарівку; майорів жаль умить витіснився злобою: подібні упівські маневри йому добре відомі — звісно, сотні село покинули, та зачаїлися в засідках, нині пошкодуєш селян, а завтра вони знову приймуть до себе банду; цей розсадник бунту мусить бути знищений!; майор розбуджував у собі звіра, й запах першої пролитої крові роздував хижакові ніздрі; Молін прагнув відплати за чисто людське почуття жалю, яке щойно його торкнулося, за свій страх перед нездоланністю повсталих, за їхнє сповідування святих ідеалів й за те, що власних не мав, за смерть лейтенанта Шкрупили, за боягузтво Болідова, за помсту Павла Воронюка, який не хотів умерти зрадником, — цей народ не піддається ні залякуванням, ні обіцянкам, ні провокаціям, його можна тільки знищити!; майор заховав бінокль до футляра й звелів привести сільського старосту–чинбаря Онуфрія із Сакатури.

Онуфрій запобігливо заглядав майорові в очі й чекав його повелінь, готовий безвідмовно їх виконати, бо тільки покора й вірна служба панові можуть врятувати йому життя й достаток, якого власними руками доробився, — диви, все село ходить у кожухах його вичинки, а на Сакатурі виросло багате обійстя, за що він, перший ґазда, честь має від людей… Гей, та бо ту честь переміг тверезий розсудок, коли його обрали старостою, й відповідальність за все, що діється у двох сусідніх селах, лягла на нього: люди ніби здуріли — самостійну Україну проголосили за Прутом, а то й дурному втямку, що ту Повстанську республіку як не нині, то завтра зітруть, і сліду від неї не залишиться, а жити треба, головою стіни не розвалиш, і за яку псову маму має він, чинбар Онуфрій, на білих ведмедів полювати; староста довго думав, а виходу з найтяжчої біди, яка доконче впаде покарою на село за ману свободи, не знаходив, то заховав господарську честь у пазуху й заявився в коломийське НКВД; майор Молін великодушно пообіцяв добровільному сексотові безпеку й мав від старости вичерпний вивід про військові сили УПА, які контролювали Боднарівку; тепер Онуфрій заглядав в очі начальникові, мовчки нагадуючи йому, щоб не забув про винагороду, нічого особливого він не просить — най лиш ніхто його не чіпає; майор на Онуфрієве плазування не зважав, він звелів йому зігнати на толоку всіх ґаздів, які мають коней і фіри, мовляв — для форшпану, і хай староста теж виїде на толоку своїми кіньми.

Вози рипіли, коні іржали; люди замикалися в хатах, ніби це могло їх врятувати; несподівано для Моліна із кропивиського городища вдарила вогнем на Сталащукову гору сотня Гонти, бій тривав недовго, й здесятковані партизани відступили, всіявши трупом схил гори. Молін мав уже притичину для помсти, й першою спалахнула Сталащукова хата; колись на цій горі на Юрія, а теж на Купала завжди горіли тихі вогні — тепер полум’я досягнуло неба; опричники розбіглися по селу, вони виливали на стріхи бензин з каністр й підпалювали факелами — навкола Боднарівки утворилося вогненне коло.

А мольфара Івана давно вже не було, й червона буря безкарно увірвалася на Босню й Вулицю, поливала центр села свинцевим градом, освічувала вогнем, затуманювала чорним димом; мешканці покидали хати, виводили старих і калік, дітей виносили й ховалися в ярах, мочулах та ізворах; облава звужувалася кільцем і замикалася навкола толоки; ординці гнали ясир; горіла церква й хрести вугліли на цвинтарі, мертві вставали з гробів і благали в Бога порятунку; лютий Чорногор порвав ланцюги, в які його навіки закував колись народ силою ворожбитного слова; жодного мольфара не залишилося нині на світі, й нікому було прогнати ворога за темні ліси, за чорні бори, туди, де кури недопівають, собаки недогавкують, голосу християнського не чути; до кого вогонь ще не добрався, той кидав у печі великодні писанки і свячену шутку; ті кволі димки не лякали Чорногора, й виганяв він з палаючих хат домовиків, щоб на обжиті місця більше ніколи не верталися, й щоб вічно тут зяяла пустка; розкований чужинцями злий демон впав на село смерчем, і вже горів Федорів сад разом із пасікою, зайнявся теж учителів будинок, й криниця, крита ґонтом, спалахнула — перегорів валок й відро упало на дно, видавши останній дзвін; і летить Чорногор хижим яструбом, чорним круком, біжить диким вепром, голодним вовком, повзе отруйною змією; женуть ординці на толоку вчителя Шинкарука й паню Марію, а тоді плач у юрбі стихає, люди оточують їх, простягають руки, й проквилюють «мене за що, мене за що?», Фросина руки ламає «таж мого чоловіка німці вбили, за що ж мене?», селяни німо просять в учителя поради, бо порятунку не випросить тепер ніхто і в Бога; обличчя вчителя на мить просвітлюється від щастя, що селяни йому вірять й хочуть вислухати його останню науку, й мовить учитель:

«Заспокойтеся, люди добрі, Матір Божа з нами, й диявол зійде з нашої землі. Ми ще повернемось, а я завжди буду разом із вами».

Витягнулися валкою один за одним вози, ординці заштовхують у васаги людей, утрамбовують, немов дрова, шпурляють у полудрабки дітей і калік; староста Онуфрій стоїть обіч біля свого воза, бо на це заслужив, і господарка його вціліла на Сакатурі…

Валка врешті спорядилася, на кожному возі — по два озброєних конвойних, а попереду фірман: свій своїх і себе самого везе в ясир, і подумав Шинкарук, що це останнє нашестя орди на Україну, бо такого насильства не зазнавав народ ні за монголів, ні за турків, ні за татар — терор сам себе зжирає, мов чума; а коли пролунала команда майора Моліна «вперьод!», моторошний плач, не плач, а виття — так кричить смертельно зранений олень — злетів у піднебесся і ціпенів там, і ламався, і хрустів, і спадав градом на дно землі.

Боднарівка догоряла.




предыдущая глава | Вогненні стовпи | cледующая глава