home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ шостий


Я ощадливо підкладав у вогонь полінця. Штабель дров, назбираних у тундрі позавчора, здався мені надто малим: якщо цієї ночі випаде сніг, а він не перестає налітати, то їх у нас таки замало, і з–під снігу не дістанеш.

Замало? На скільки — замало? — перепитав я себе. — На три дні, на тиждень, на рік, на вічність? Та дров завжди буде замало, якщо нас ніхто не порятує… А може, їх уже й забагато? Поки спалимо — дров усе ж таки чимала купа, — то й закостеніємо тут із голоду, в цій відкритій тюрмі на безмежному просторі, який не менш страшний, ніж колючі дроти.

Мій туск зчепився з пітьмою і давив на моє тіло безнадією, і безнадійною була пітьма над тундровою пустелею.

І подумав я тоді: а навіщо їм у цих безвістях потрібні були колючі дроти, заґратовані вікна бараків, озброєна охорона, сторожові вишки, собаки; навіщо Пенькову або ж іншому «кумові» було знати топографію цього безлюддя, коли жоден утікач не дійшов би навіть до озера Ямба–то? Навіщо вони загороджували тюремні майдани, коли табірна зона була набагато просторіша, ніж та, за дротами, — табірною зоною стала тоді не тільки тундра, а й уся країна: ніде ж не міг заховатися той, кого вилучили із суспільства. Пощо було витрачати такі великі кошти?

Як — пощо? А для того, щоб людина не могла відчувати навіть ілюзорної волі, щоб довколишній світ, їй відведений, її ж розчавлював, робив рабом, черв'яком, спустошеною страхом покірною особиною, щоб доля ув'язненого щомиті лякала й упокорювала того, хто ще не за дротом, щоб той — не за дротом — мусив вважати себе потенційним невільником.

Для чого це все творилося — не збагну. Для чого марно гинули, не маючи змоги віддавати свою творчу енергію країні, мільйони людей, для чого калічились душі табірних охоронців і вони ставали моральними потворами?

Чому грузинський народ, який дав світові Шота Руставелі, сплодив Сталіна й Берію, чому російський спородив Єжова, єврейський — Кагановича, німецький — Гітлера, іспанський — Франко, італійський — Муссоліні, китайський — Мао, кампучійський — Пол–Пота, — чому ці упирі, з'явившись на світ в одну епоху, взялися перемелювати людство в тоталітарній м'ясорубці, намагаючись перемінити людство на бидло; в ім'я чого все це відбувалося на нашій планеті і зникло, здохло у смороді — прокляте й непрощене?

Чи то провидіння або ж Космічний Розум захотіли таким чином довести вартість людської особистості, показати, що може статися на світі, коли в людей відібрати те, що особистістю зветься?

Може, й так. Щоб налякане власним безумством людство очистилось од скверни назавжди, пам'ятало й застерігало нащадків не йти на прю із законами природи, бо загинуть, утратять назавжди повітря, воду, сонце і не менш важливе й потрібне для життя — людяність, цю першо–прикмету людської сутності.

Напевне, так. Але якою страшною ціною!

Якби забути все! Та ні, забувати не можна. Бо як тільки перестанемо нагадувати синам про те, що пережили ми, то внуки повторять. Тому ми нині бабраємося у кривавому багні, в яке нас опускали сплоджені провидінням виродки, і кричимо: «Люди, будьте людьми! Тільки людьми, бо нам запрограмований код людяності, і як тільки ми його порушимо — вигинемо! І тоді на нашій планеті запанують інші види — комахи, птахи, рослини, мікроби, — будь–яка форма життя, але тільки та, яка підпорядковуватиметься гармонії природи!»

Не сміємо забути. Тож хочу тепер, у нинішньому добровільному повторенні неволі, пригадати, з якими почуттями жили ми, і виживали, і гинули в концтаборах. Яка то була безнадія — безнадійна чи з крихтою віри? Який був страх — геройський чи моторошний? Яке було бажання жити — гідне чи нице?

А що почували ви, стрийку Михаиле, у соловецькій безвісті? Я ось нині, щоб на випадок безглуздої смерті в цій пустелі залишити по собі слід, вирізьблюю з коряжини талісман надії в образі потвори, яку умертвлю. А ви різьбили свій талісман? З чого — з берези, смерекового кореня чи людської кістки? Сподівалися чи, згубивши надію, втратили й людську подобу? Як ви почувалися в епоху животіння масової, безликої, безправної людини, коли сильними особистостями були здебільшого тирани? Байдужою була вам смерть? Думали про самогубство? А якщо таки витворювали свій талісман, то в якому образі: доброго Бога — для віри чи злого — для помсти? Скажіть…

Що тримало вас при житті, коли ви стали рабом? Боротьба за існування — гуманна чи егоїстична? Культ шлункових потреб чи культ солідарності? Страх чи надія? Занепад духу чи сподівання на пам'ять тих, які витримають експеримент провидіння?

Де ваш талісман, стрийку Михаиле? Як мені його знайти, на дошці якого барака відчитати ваш останній напис — хоча б такий зашифрований, як рисунок кроманьйонця на стіні печери? Щоб тільки впевнитися, що ваша воля, світлий розум і любов до України не покинули вас в останню мить…

Вогонь дотлівав. Розжарене вугілля вкривалося рожевою лускою, яка мерхла, й пітьма бралася до очей.

Я розглядався довкола, впивався поглядом у темряву, поки на обрії не впіймав бліду смужку неба, на якій ворухкою графікою відбивалася тінь, схожа на людську постать. Певне, був це вершечок карликової смерічки, що замаїла протилежний берег озера, та мені захотілося побачити в тій тіні силует скитальника Михайла, який повинен прийти і нас порятувати. Федір сказав це жартома, а я знадіявся… Я аж тепер зрозумів, що весь час, відколи ми тут, чекаю зустрічі із скитальником, і не допомога його мені потрібна, і не вірю я, що він — мій стрийко; хочу лише глянути на людину з передвоєнного табірного потойбіччя, заговорити з нею, ствердити для себе, що не розірвалася ланка між поколіннями невільників, що через нас, які вижили й діждалися свободи, старше покоління страждальців передає досвід свого життя у пам'ять нащадків.

І скитальник Михайло прийшов. Я бачив, як сповзає його тінь з блідої смужки неба і, не шукаючи обходу, бреде озером, виходить на берег, сторожко оглядається і поволі підходить до погаслого ватрища. Був він достоту таким, як описав його Янченко: високий і важкий, з кустратою сивою бородою, одягнутий в оленячий кожух; Михайло зупинився перед ватрищем і сперся на рушницю, мов на костур.

— Сіль, — сказав дідуган. — Патрони. Покажу рибні місця.

Я спокійно, бо ж чекав на нього, глянув у його обличчя, освітлене полум'ям, що раптом спалахнуло над пригаслим жерієм, дошукувався хоча б якихось схожих із портретом мого стрийка рис. Та ні, подібності не було жодної, та й звідки б могла взятися — стільки літ минуло, тож мені легко вдалося повірити, що це таки він, стрийко Михайло.

Мав скитальник виразні глибокі очі, у таких очах могла жити пам'ять про пережите, і я понадіявся, що мені вдасться проникнути в неї й розгадати таємницю життя пропалого покоління.

— Рибне місце в нас є, Михаиле, — мовив я. — А сіль і патрони дамо. Тільки присядьте он там, з того боку ватри, й не бійтеся, я не ступлю до вас ні кроку… Скажіть, у вас є прізвище?

— Навіщо воно мені; прізвища потрібні там, де люди, а я живу сам. — Старий присів на колоду навпроти мене і поклав рушницю біля своїх стіп. — Я — Михайло, і ти це, бачу, знаєш.

— Ви були полярником?

— Так, був. Досліджував колись Землю Франца–Йосифа.

— І відкрили в Австрійській протоці незнані дотоді острови, занесли їх на карту й назвали Комсомольськими…

— Не пам'ятаю, то давно було… Я мав славу. Полярників у той час вітали, кликали на зустрічі в інститути й школи, ми були популярніші від письменників, і в нас закохувалися найкращі дівчата.

— Я вам пригадаю ваше прізвище. Ви — Шинкарук.

— Можливо. Якщо ти так хочеш… Мені воно не потрібне.

— Я допоможу вам згадати ваше колишнє життя… У вас була дівчина Катруся, така ніжна й біла, як шумка на молоці. Вона вийшла заміж за іншого. А ви потім одружилися з Ніною Краузе.

— Я одружився з найкращою дівчиною в Харкові.

— Вас заарештували в університеті чи дома?

— Дома… Я тоді готувався в експедицію на Північний полюс.

— Яку мав очолити Іван Папанін?

— Так, Папанін. Такий низький і товстий… Пригадую, так…

— А я ваш племінник, син Івана Шинкарука.

— Не пригадую, чи був у мене брат. Але як тобі хочеться… Ти хочеш конче повернути мене у свій світ, а мені він не потрібен. Для мене він — сон. І ми можемо його накликати й побачити в ньому те, що тобі потрібно. Клич…

— Ви мріяли в молодості про Північ?

— О, так! І мрія моя збулася, я знайшов на Півночі свій світ. Живу в ньому і тут помру… Так, мені завжди марилися тундра, північні безлюдні острови. Франца–Йосифа, Шпіцберген, Соловецькі… Накликай, накликай мій сон, я уже почав пригадувати… Я до щему в серці мріяв поглянути хоча б одним оком на могилу останнього кошового отамана — і сповнилось моє бажання, багато днів і місяців, а може, й років я прожив у соловецькому казематі під Головленковою вежею, де двадцять п'ять літ промучився Калнишевський… Було, було! Там, пам'ятаю, я знайшов затишок, бо дотоді ганявся за мною Страх…

— У Харкові?

— Так, у Харкові… Страх — уночі. А вдень треба було доводити свою відданість вождеві, я уже й забув, як він звався. Усього світу вождь, якому поклонялися й молились, але цього було замало, йому треба було без упину засвідчувати свою вірність. І я робив це як міг. Я писав книжки про Північ, бо нічого іншого не вмів робити, але моя робота не вдовольняла вождевих посіпак. Мені звеліли викривати ворогів вождя, які нібито кишіли повсюдно, й доводити, що я сам не ворог. А довести це можна було тільки живою людською жертвою. Я не міг, не вмів, а тоді назвали ворогом мене. Почався Страх — очікування арешту, це тривало довго, і я вимучився до краю. А коли забрали — стало відразу легше: я опинився поза межею Страху. Тюрма не така страшна, як щоденне очікування арешту. Ти заспокоївся, тобі дають їсти, моторошне слово «ворог» стає твоїм ім'ям, професією, за яку вдруге не карають, ніщо вже тобі не загрожує, ніхто не запідозрює тебе в лихих намірах — мусиш тільки покутувати і працювати. О, це набагато легше! Порівняно з людьми, які залишилися на так званій волі, ми стали вільними насправді. Я уже не мусив підглядати крізь темне вікно вночі, коли і скільки вікон спалахне раптом у сусідніх квартирах, наслуховувати дзвінки у дверях, а вони причувалися, вони весь час снилися — голосні й навальні, і ти схоплювався і тремтів у нічній глушині, і благав Бога, щоб нарешті увійшли, бо ж несила жити в постійному Страху… Там ми були зацькованими псами, а тут кожен, хто хотів, знайшов для себе внутрішню свободу, адже невільний тільки той, хто чинить зло… Ми без докорів сумління покаялись у провинах, яких не мали, покірно прийняли незаслужену кару… Хіба ми перші? На могильній плиті Петра Калнишевського написано, що він теж розкаявся перед смертю. А за що? Ні за що. Просто розкаяному легше жити. Животіти. Розкаяного вже не бояться, не переслідують, він уже не людина, а черв'як, який, проте, хоче існувати, й існує, і навіть йому добре, мало того — він щасливий, він вдячний за життя, бо ж могло бути гірше…

— Я усе те пережив, Михаиле.

— Тобі інакше, ти повернувся у той світ і живеш у ньому, може, уже й без Страху, не знаю, як там у вас. А я залишився на боці небуття. Для тебе я уже не існую — є тільки пам'ять про мене, але твоя — не моя. Ти уявляєш таких, як я, воскрешаєш душі замучених людей. Не віриш у життя душ? Ось я душа твого стрийка, я — видуманий тобою.

— Ви ще прийдете до мене?

— Це від тебе залежить: покличеш душу — і вона прилетить.

Постать Михайла почала маліти — подібно, як тоді вертоліт, коли залишав нас над озером. Меншала, дрібнішала, але не стала цяточкою — набрала обрису вершечка карликової смерічки і врешті прилипла до блідої смужки неба на обрії.

Я дотулився долонею до свого чола, воно було гаряче. «Ще тільки бракувало мені захворіти тут», — подумав я. Підвівся, мною похитувало, я умить забув про те, що бачив, залишився у пам'яті тільки образ «найкращої харківської дівчини» Ніни Краузе — утомленої молодої жінки, яка в сорок третьому році, відступаючи разом із німцями, зупинилася на кілька днів у нас, в Боднарівці, із своїм і стрийковим дев'ятирічним хлопчиком, моїм двоюрідним братом, ім'я якого я забув, як і, напевно, він, якщо живе, забув донині, чий він син — якого батька і якого роду.



Остання розповідь матері | Бо війна — війною… Через перевал | Розповідь Ніни Краузе