home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





Розповідь Ніни Краузе


Пам'ятаю, як сьогодні. У батьковій кімнаті, заставленій книжковими шафами й етажерками, за овальним столом, над яким від стелі звисала велика гасова лампа в ажурній металічній оправі, сидять мої батько й мати, вони розмовляють із не знайомою мені молодою жінкою — вимарнілою, з довгим, аж до плечей, чорним кучерявим волоссям. Це моя стрийна, яка по дорозі з Харкова на Захід загостила до нас.

Моя мати, повновида й білява, невідривно дивиться на гостю, ніби хоче вивчити й запам'ятати кожну рисочку її обличчя, придивляється з якоюсь начебто затаєною заздрістю чи ревнивістю, і чужа жінка ніяковіє від того погляду й намагається розмовляти лише з батьком.

Мій молодший брат Богдан бавиться із своїм двоюрідним братиком на кухні, вони відразу знайшли спільну мову, а я ловлю кожне слово, мовлене за столом, щораз конкретніше усвідомлюю, що ця незнайома жінка — дружина, найближча стрийкові Михайлові людина, стрийкові, про якого в нашому домі давно склалася легенда як про надзвичайно сміливого мужа, котрий нібито пішки сходив усі північні краї аж до полюса і котрого за те, що чесний був, запроторили в тюрму.

Тридцять дев'ятого, пам'ятаю, дізнавшись від батька, що стрийко Михайло заарештований, я, залюблений у витворений за батьковими розповідями образ, мов у божество, вийшов у сад і, сховавшись під розлогою яблунею, де мене ніхто не міг бачити, звів угору руки і поклявся відомстити за стрийка. Кому — не знав. Тепер знаю. Вважаю свою гірку розповідь про Михайла Шинкарука помстою сталінщині, тавром ганьби — одним із мільйонів — на гробі кровожерного тирана.

…Я сидів на підлозі в кутку кімнати тихо, немов миша під мітлою, щоб бува батько не прогнав, і чіпко ловив почуті слова, які нині переповідаю тобі, мій молодший брате.

— І як же ви на таке зважилися, Ніно, — з докором і зажурою мовив батько, — покидати рідний край і втікати на чужину?.. З дитиною, у табори переміщених осіб… Ви не уявляєте собі того жаху, на який ідете.

— А ви, Іване, не уявляєте собі того жаху, що його ми всі пережили. Гіршого не буде…

— Не кажіть так — ви ж знаєте, хто такі фашисти. І відступаєте разом з ними!

— Фашизм пропаде. Залишаться німці, а я, не забувайте, німкеня.

— Яка ви німкеня? Ну, давайте, будемо розмовляти по–німецьки. Умієте? Таж ні… Ви ж за своїми поглядами й почуттями українка, Михайлова дружина.

— Я через Михайла стала українкою, для нього могла б стати і якуткою, — схлипнула Ніна і скоса глянула на мою маму, яка чомусь почервоніла й опустила очі. — А до знайомства з Михайлом була росіянкою. Про те, що я німкеня, мені нагадало НКВС… То випадкове щастя, що на початку війни мене не вислали за Урал разом із радянськими німцями… Але про моє німецьке походження таки згадали: я кожного дня мусила реєструватися у районному відділку НКВС, а коли німці взяли Київ, я полишила свою квартиру в центрі, на Римарській, що біля театру, і переховувалася з малим на Москалівці у знайомих, аж поки німці не увійшли до Харкова.

— Може, ви співпрацювали з фашистами і тому…

— Ні! — гнівно відказала Ніна. — Ні. Я відразу зрозуміла, що фашисти не мають ніякої духовної спільності з німецькою нацією. Як і єжовські та беріївські кати — з російською… Гітлер і Сталін — то близнюки, однією сукою–матір'ю сплоджені, вони разом росли, в одній школі вчилися, тільки ненавиділи один одного — з конкурентних причин, не з ідейних… Я спекулювала під час окупації картковим маслом. Не попалася — гестапівці за такі промисли розстрілювали на місці. А беріївці розстрілювали ні за що. Дивним дивом мене не репресували після арешту Михайла… Та яких принижень зазнала! Не хочу про те й розповідати. Учителька російської словесності, дружина славного полярника — професора університету, чотири роки мила підлоги у продуктових магазинах на Сумській…

— Я вас розумію, — батько схилив на руки голову, помовчав. — Проте… Ну як же це так — залишати свою землю назавжди? І син ваш не буде більше Шинкаруком, він навіть не знатиме, ким був його батько. Не захоче знати.

— Зате жити буде… Та ви поняття не маєте, що то таке — постійне чекання смерті!

— Але те його життя і ваше, Ніно, не буде кращим від смерті. Вас чекає смерть моральна, національна… І чому ви думаєте, що вас по війні конче репресуватимуть? Адже щось зміниться після світового катаклізму. Навіть Сталін після такої героїчної боротьби народу за його державу, за нього самого — мусить стати іншим. А може, ще й Михайло повернеться…

— Михайло ніколи не повернеться. Його вже нема. Тільки одного листа написав із Соловків — заспокоював мене, що хоч живе в одиночній камері, зате чистій, теплій, має можливість читати, писати… Я сама вірила, що він колись повернеться. Усі ми вірили: Здена Ірчанова, Антоніна Кулішева і Катерина Підмогильна… Ми трималися разом: Михайло з Мирославом Ірчаном були побратимами, через нього знався з письменниками… Та ось восени тридцять сьомого всі вони разом перестали писати. Ми просили в НКВС пояснень, та відповідь була одна: їм заборонено листуватись. Ви знаєте, що означало засудження без права листування? Смерть… Ходили чутки, що їх усіх вивезли на баржі в Біле море, і баржа повернулася порожня. Не знаю… Ви кажете, що Сталін іншим стане? Ніколи. Сталін — це скажена горила, і поки не вмре, завжди йому буде мало жертв.

— А таки вмре, не вічний!

— Жди, псе, поки кобила здохне… — зрезигновано відказала Ніна.

Потім довго мовчали. Нарешті підвела голову моя мама, очі її були заплакані, вона довго й старанно витирала їх хустинкою, потім відгорнула пальцями лляне волосся, оголюючи прозорі мочки вух, і стала ще гарншіа. Я знав цей мамин жест, завжди так робила, коли приходили до хати гості й вона хотіла їм подобатися… На маминому лиці вже не було сліз, а якась начебто святковість, і це зовсім не гармоніювало з гнітючим настроєм усіх нас після розмови з Ніною. А мама ніби щось приємне згадала, а може, хотіла почути приємне про Михайла — чей же не сидів він у тюрмі все своє життя у Харкові: працював, радів, утішався славою, любив…

Мама так і сказала:

— Розкажіть, Ніночко, щось інше про Михайла. Вибачте, але таки розкажіть… Вам буде приємно те інше розповідати.

Ніна суворо глянула на матір, але тут же її обличчя розпогодилося, вона потиснула долонею мамине зап'ястя й мовила:

— Певно, що так… Розповім. Про його чотирнадцять місяців на Землі Франца–Йосифа. Як він любив розказувати про свої враження із зимівлі! І як умів! Я так не вдам… Та хоч як–небудь. Вам буде цікаво дізнатися, а мені згадати.

Вона сягнула по свою торбинку, пошукала в ній рукою, вийняла кілька фотографій. Я підбіг до стола.

— Везу з собою, — сказала. — Це все, що залишилося по ньому, і завжди буде при мені… Цю ви маєте: група коломийських гімназистів — Михайло, Старчук, Кубаєвич, Бабюк–Ірчан. А ця, — подала мамі другу, і я чекав своєї черги, щоб подивитися й собі, — два брати на вакаціях, теж, напевно, маєте. Михась в університетській уніформі, а ви, Іване, ще селючок — у киптарику… А ось ми обоє — рівно за місяць до шлюбу. Михайло не присилав її вам? Дивно. А втім… — Я захоплено дивився на сильного мужа в розстебнутій, аж волосся на грудях визирало з прошивки, сорочці; стрийко відкинувся на спинку дивана, а на його плече обома руками, довірливо і владно, сперлася найвродливіша в Харкові дівчина, смаглява, з буйним кучерявим волоссям. — А цієї ви й не могли бачити: ми отримали її від начальника зимівлі Луки Кулаєва за півроку до Михайлового арешту. Сфотографував його на острові Рудольфа, та все не мав часу проявити плівку…

На знімку я побачив дике потріскане поле, вкрите лишайником і полярним маком, угорі — білувате небо, на задньому плані — каменелом, і на ньому, наставивши до сонця обличчя, у напівлежачій позі, у бушлаті, ватяних штанах і чоботах, відпочиває — видно, що відпочиває після праці, — міцно складений, сильний і владний чоловік із ледь примруженими очима, чорноволосий, засмаглий, мов араб, з густою широкою бородою.

Мати різким рухом відняла в мене фотографію і неблимно вдивлялась у неї, так вдивлялася, ніби хотіла викликати з фотографії живого стрийка, воскресити, узяти за руку й посадити біля себе, вона гладила долонею лубкий знімок, враз притулила його до лиця, до губів і прошепотіла:

— Такого не бачила… Такого не бачила!

Батько відібрав у мами фотографію і мовив силувано спокійно:

— Не треба, люба… Перестань. Розповідайте, Ніно. Розповідайте так, ніби він сам говорить.


… Таємнича Земля Франца–Йосифа. Найпівнічніший європейський архіпелаг із ста островів. На мисі Седова, на одній із терас, що каскадом спадають до бухти Тихої, примістилися житлові будиночки зимівлі.

Позаду станції у низьке, навіть у найкращу погоду насурмонене небо підводяться і входять у нього гострими вершинами базальтові кручі. Це скелі Рубіні — житло північного птаства, котре, як я помітив, розділяється на касти, і ніколи ті касти не вступають у сусідські стосунки між собою. На вершинах скель гніздяться лицарі–буревісники, вони високо літають і живуть, здається, Божим духом, тільки коли пильно прослідкувати за їх гордим польотом, можна побачити, як далеко від берега атакують вони сизу гладінь проток… Нижче каркають кайри, вищать мойовки, клекочуть бургомістри — їх гармидер схожий на рокіт прибою. У самому підніжжі скель живуть люрики — чорні зверху й білі знизу, вони галасливі, мов горобці, метушливі, прикрі і влізливі, їх проганяє із своїх базарів пташиний плебс. А зовсім окремо живуть аристократи — гаги і білі чайки, вони кочують за білими ведмедями, поїдаючи їх недоїдки…

В оазах, серед льодів, цвітуть полярні маки з жовтими і білими голівками, голубі незабудки, малинові каменеломки, великоголові ромашки, криваві рододендрони, оленячий мох — ягель, вивар з якого допомагає проти цинги, карлова берізка — єрник.

Мертва, здавалось би, земля цвіте густо й рясно, живе пташиним щебетом і гамором — за коротке літо природа хоче надолужити втрачене взимку.

Незабаром настане безконечна ніч, безлюдні острови западуть у глибокий морозний сон, з якого будитимуть їх лише буревії та пурга.

Кваплюся збирати гербарій.

Кінець жовтня. Відлітають чайки на південь, вода у протоках затягується плівкою льоду, ще де–не–де з ополонок покажеться і зникне нерпа. З півночі перемандровують до Баренцового моря гігантські білуги, вони сопуть, ніби потяги під критим вокзалом. Ми вбили одну — вісімсот–кілограмову — на їжу для собак. Наших вірних друзів тримаємо тепер на прив’язі, щоб не побігли по кригах за нерпою і не віднесло їх у море.

Відлетіли білі куріпки, зайшло сонце — ми його не будемо бачити цілих чотири місяці. Але ще довго над південним обрієм стоятимуть жовто–зелено–голубі присмерки, та врешті западе глуха ніч, мертво тиха, тільки коли–не–коли буде чутно, як удалині ламається крига, і нам здаватиметься, що хтось там у безвісті глибоко зітхає крізь сон.

Місяць незворушно стоїть на горизонті вже багато діб, а з обох боків стережуть його бліді лжемісяці. Стає нудно, утішають нас лише спалахи полярного сяйва — та безмовна, німа пожежа неба.

А втім, нудитися не було часу, адже професор Самойлович доручив мені обстежити східну частину Землі Франца–Йосифа: навесні я повинен вийти на нартах Австрійською протокою до Землі Вільчека, де ще не бували дослідники.

Я готувався до подорожі, учився запрягати собак, а це справа нелегка. Упряж заплутується, а коли, до того ж, не зумієш порозумітися із собаками, цими мудрими й амбітними тваринами, то вони й не повезуть.

Власноручно зробив я одометр — прилад для вимірювання пройденої дороги; убив двох ведмедів — запасся м’ясом для собак.

За цими клопотами застало мене моє власне свято: дев’ятого листопада мені сповнилося тридцять сім років. Небагато, але й немало. Небагато, бо ж минула тільки половина життя, але коли згадалось пройдене — Боже мій милий! Його вистачило б на добрих три… І я вдоволений прожитим, і здається мені часом, що тут, на Землі Франца–Йосифа, моє життя щойно розпочалося: я жадаю його, йду до нього, щоб покорити для свого добра й добра науки відведений мені час. Я справді найщасливіша людина на світі, мені доля дала те, про що я й мріяти не міг, лише одна гірчина діткнулася серця… Перед самим днем народження мені вдалося убити ще одного ведмедя, наш боцман приготував щедру трапезу, я поставив на стіл дві пляшки вина — свою місячну норму, а після вечері начальник зимівлі запропонував мені поговорити по рації з рідними.

Я не мав з ким говорити. Аж тоді вперше відчув, що мені багато–багато літ, що більше половини життя я уже пройшов, а сім'ї нема, і з усього надбаного багатства залишився лише терпкий запах Катрусиного подиху, яким я дихаю і донині, — той останній прощальний подих у будиночку кондуктора Лукасевича.

Я сказав, що не маю з ким розмовляти, але такої нагоди не пропущу, і попросив радиста Миколу Боровського, щоб спіймав кого–небудь на розмову: хто відізветься, той моя рідня.

Сталося неймовірне: донині в той випадок важко повірити. Після півночі ми пішли з Миколою в радіорубку, і він нібито жартома дав радіовиклик–сигнал «Усім, усім». Кілька хвилин вибивав ключем сигнал, підморгуючи мені, і враз ми стетеріли: Микола почав перекладати відповідь начальника антарктичної експедиції адмірала Рішарда Берда — з нами розмовляв Південний полюс. «Сьогодні в нас літній день, — повідомляв Берд, — усього два градуси морозу. Нас тут сорок два чоловіки, ми гріємося на сонці. А що у вас?» — «У нас непроглядна ніч, за вікном виє пурга, нас семеро чоловіків і один із нас іменинник». — «Передайте йому побажання доброго здоров'я!» — і на цьому зв'язок на віддалі сімнадцяти тисяч кілометрів пропав.

Ми дивилися один на одного, не вірячи, що така розмова відбулася. Я тільки сказав: «Ось хто моя рідня — полярники». І, мабуть, тоді засіла в мозку ідея–фікс — побачити Південний полюс!..


…Ніна, розповідаючи, повеселіла, запалі щоки зарум'янилися, і марнота й утома зникли з її обличчя; мені здалася вона дуже вродливою, і я, далі сидячи в кутку кімнати на підлозі, порівнював її з мамою й не міг надати перевагу ні одній із них… А вона ще довго розказувала про подорож стрийка Михайла на Землю Вільчека, біля якої він відкрив незнайомі острови і назвав їх Комсомольськими, про різні пригоди й небезпеки; це було страшенно цікаво, і я готовий був слухати її весь вік. Та ось настав на Землі Франца–Йосифа полярний день, прилетіли кайри, бургомістри, чистики й лютики, на скелях зажовтіли лишайники, зацвіли знову полярні маки й каменеломки; в океані загриміли вибухи — то обривалися льодові брили, з яких народжувалися айсберги — ніжно–голубі, темно–сині, смарагдові… А в половині липня у бухту Тиху увійшов криголам «Малигін» із новими зимівниками, яких очолював Іван Папанін. А з цим і Нінина цікава розповідь закінчилась.

Вона спитала по хвилі:

— Може, ви хочете знати, як я познайомилася з Михайлом?

Мати кивнула головою.

— Це було на початку тридцять третього. Я вела літературний гурток у Клубі юних дослідників Арктики при Харківському палаці піонерів. Підробляла. Рік починався тяжко, у села прийшов голод, учителям видавали карточки на продукти, а Палац піонерів виділяв свої. Керував клубом Микола Трублаїні…

— Трублаїні?! — аж вискнув я і схопився на ноги. — Я ж читав його «Шхуну «Колумб»!

— Ось бачите, усі діти його знають, навіть у вас… Я не зможу вам описати чарівливість цієї людини, енергію, його треба було бачити. Одне слово, непосида. Нині Владивосток, завтра — острів Врангеля. Як не міг влаштуватися в експедицію газетярем, то наймався кочегаром. У тридцятому на пароплаві «Седов» подався на Землю Франца–Йосифа, а за два роки поїхав з учнями на Нову Землю. Діти за ним душі не чули.

— А ще він написав «Крила рожевої чайки» — про ескімосів, — не міг я вгамувати свого захоплення від того, що бачу людину, яка знала самого Трублаїні.

— Тихо будь, Генку, — заспокоїв мене батько. — Ну, ну…

— Отож Микола запросив на засідання клубу знаменитих гостей: російського письменника Якова Кальницького, автора популярної у той час повісті «Острів попелястих песців» й учасника експедиції на криголамі «Красін», і Михайла, який тільки–но повернувся із зимівлі… Михайло розповідав нам те саме, що спробувала я переказати вам. Але як! Ні, ви не знали Михайла…

— Знали… — терпко перебила Нінину розповідь мама. — Знали — з дитинства до стрілецького мундира. Ми могли б нині сукупно змалювати правдивий його образ.

— Не треба… — Ніна враз поникла, охолола, у гірку гримасу склались її губи. — Не треба. Що було, то загуло… Ми тоді й познайомилися. У лихий час. Розпочинався тридцять третій рік… Та не хочу, не можу про це розповідати. Може, іншим разом, може, завтра…


Вранці у Євгена боліла голова й ломотою віддавало в суглобах — до нього добирався грип. Це його злякало: не взяв із собою навіть аспірину. Хто ж то міг подумати, що весела прогулянка переміниться у драму, дай Боже, щоб не стала трагедією…

Євген підвівся, розправив плечі, бадьорячись: він не сміє піддатися хворобі. Що з ним, немічним, тут робитимуть?

З–під рюкзаків, звалених у куті намету, визирала коряжина, вона дивилася на Євгена більмуватим злим оком; він досягнув її, вийняв із кишені складаного ножика й заходився викінчувати свій талісман.

Треба було йому це зробити: подібно карпатським язичникам, мольфарам, він відчужить від себе у вирізьбленій потворі прикрі спогади, що мучать досьогодні, і зло, яке так люто нагадало про себе під час суперечки з Пеньковим, а може, й хворобу, що ловила його десять літ по таборах і спіймати не могла, а тут таки наздогнала і хоче справити над ним, безборонним, свій шабаш.

Євген діткнувся вістрям ножика до лику потвори, виглиблюючи зморшки, заклебучуючи хижий ніс, проколюючи більма, щоб із них бризнуло зло.

І тут задумався: яке ж то було зло? Люте, садистське, безсердечне, зловтішне, брудне, жорстоке, заздрісне? Всіляке воно було, та я пам'ятаю ще й інший його бік — розпачливу безнадійність. Те зло чинилося ніби саме собою, не мало свого ініціатора — ініціатор жив далеко, у своїх небесних чертогах, злим богом, а на землі крутилося безпощадне махове колесо запущеної ним машини. Шестерні працювали, розчавлюючи тіла і душі не лише в'язнів, а й тюремників; в'язнями були всі, і ніхто не міг покинути чорну юдоль печалі й безнадії — вона об'єднувала й деформувала не окремих людей, а їх сукупність, спільноту, все менше добра залишаючи в людських серцях. А воно, те добро, колись було, та методично розчавлювалося обертами запущеної машини, проте ще десь таки жило — на смітниках людських душ. На мене інколи падав його кволий проблиск — усмішкою, словом, несподіваним шматком хліба, клаптиком паперу й огризком олівця, щоб міг написати мамі листа, співчутливим поглядом, крутим матюком «в Сталіна мать», іноді мене не помічали, коли у знемозі падав і підвестися не міг. Тому вирізьблювалось на коряжині не однозначне зло, а двояке — усвідомлене й вимушене, кровожерне і печальне.

Зайнятий роботою, я не помітив, коли увійшов до намету Янченко, і аж тоді, як він присів біля мене на матраці й поклав на моє плече долоню, я не так побачив, як відчув його присутність — мого доброго, незрадливого друга.

Знав, що він зараз попросить щось розповісти, знав і те, що у Федора спрацьовує не празнична цікавість: завжди, а на нинішньому відлюдді особливо, він, слухаючи мої розповіді, перевіряє сам себе, порівнює з моїм життям своє, зважує, приймає, відкидає, виробляє свій погляд на нинішню переоцінку цінностей, очищується, бо мусить завжди бути чесним перед самим собою.

— Я колись давно недоказав тобі, — почав Євген. — Ти люто фукнув, мовляв, усе то була наволоч, а я таки привів його в зону — синьопогонника, що супроводжував мене на збір металобрухту біля шахти Капітальної. Охоронник мав із собою пляшку горілки, він налив мені півсклянки, а решту випив сам, упився і весь час скиглив: «Женю, ох, Женю, яке мені було б до тебе діло, якби мене не примушували вас стерегти… ти чудовий хлопець і роботяга чесний, ось іди собі, утікай — стріляти не буду». Потім він плакав із жалю, що пропадає через таких скажених собак, як я; ми ж то шкодили державі, підкопували її могутність, і якби не ми, давно б у країні настав рай, а так його нема і не скоро буде, і він змушений марнувати коло нас своє молоде життя. Потім конвоїр заснув, і я міг прийти в зону з його автоматом, помстився б йому за матюки і штурхани: мене б за це винагородили легшою працею і кращим котлом, а він став би таким самим каторжником, як я. Та ось проблиснуло щось людське у витоптаній злом душі синьопогонника, і я привів, буквально приніс його до межі зони, надавав ляпасів, щоб протверезів, подав йому автомат, і конвоїр, похитуючись, завів мене у зону…

Федір пильно оглянув мою коряжину й відкинув набік: йому, видно, не сподобалось моє милосердя, зафіксоване в лику потвори.

— Ти б, Євгене, написав спогади. Ніхто не знає того, що ти, ніхто того ніколи й не знатиме. Чи думаєш, що воно нікому вже не потрібне? Подарував ото генсек демократію і гласність, а ти вже й заспокоївся, як заплакана дитина, коли їй цукерку покажуть: усе добре, усе ол райт! Можна й побалдіти…

— Я так не думаю. До «балдіння» ще далеко, та й, мабуть, ніколи не прийде на нього час. Демократизація — то довга пряжа. Як тільки подумаю про стан моєї рідної мови в республіці, то й руки опускаються. Ще Франко взявся колись цей стан виправляти, бо ж українське питання було для австрійського уряду «ruthenishe Hausfrage»[34], віддане на розсуд полякам… А ми, учні Франка, які зуміли вивчити, упорядкувати і видати майже всю його творчість, домагаємося й тепер прав української мови у вузах, випрошуємо українських вивісок, афіш, шкіл, діловодства. Ми, як цього й бажав Франко, так далеко пішли вперед у науці, а в національному розумінні виглядаємо серед народів Європи троглодитами, які ще не зуміли узаконити для себе форм мовного спілкування… Яке там «ол райт»! А спогади… Може, колись напишу, багато вже їх з'явилось, ти ж читаєш пресу. Та чи зможе читач проковтнути пережиття усіх в'язнів, які залишилися в живих? І чи треба всім писати спогади — такі схожі між собою?

— Одному тисові в Аджарії, — заговорив після мовчанки Федір, — сповнилося чотири тисячі років. Он який ювілей! Свідок чотиритисячної історії людства. Але він мовчить. І тому живе, що мовчить. Бо коли б заговорив, його б відразу спиляли ті, яким не вигідна історична правда… І ти мовчиш, боїшся. Боїшся таких, як наш Пеньков… Я й досі не знаю, хто він, а ви не кажете, бо ж боїтесь. Ану раптом закриють нашій гласності рота — кому хочеться у ваші роки відбувати новий чи повторний строк?.. Я шкодую, що взяв його на Ямба–то. Але ж Русь на дурнів багата, розпізнати всіх фізично неможливо. Те найвище творіння природи, яке називається людським мозком, важко доступне для вивчення. А коли воно оперує кількома поняттями, спущеними зверху, то й зовсім не доступне, бо захищене бронею, яка називається глупотою… Так хто ж він — Пеньков? Чогось–то заховався від нас у бунгало…

— Про нього краще знає Віктор. Хай він і розкаже.

— Ой і обережний ти, Євгене!

— Міг би розповісти і я, перед тобою секретів не маю. Але то довга історія, і таки справді Горбов ліпше знає… Я щось нездужаю, Федоре. Ану лиш притули долоню до мого чола. Гаряче, правда? Вчора почав уже ввижатися мені скитальник Михайло.

— Незабаром ми почнемо його шукати… Та оскільки він до нас не прийде й не допоможе, мусимо запастися живністю і закінчити твою землянку… А хворобою не журися: якщо, не дай Господи, відкинеш ноги, то на морозі до самої весни збережешся цілим–цілісіньким, і всі ми гарно збережемося, і ховатимуть нас, свіженьких, у відкритих домовинах.

— Дурний ти… Але я недоказав. Поки почну писати власні спогади, хочу спершу осмислити долю покоління мого стрийка. Це ж воно передало нам невольничу естафету, і ми з нею добігли до волі… В нинішньому добровільному ув'язненні я хочу насамперед визначити для себе: яке ж то людське право було знівечене у тридцятих роках, що настала можливість сваволити аж такому беззаконню? І я вже визначив: право на пошанування людської гідності. Людина без гідності — лайно, його топче хто хоче. Але я думаю: чому все–таки ми, скривджені, стоптані, перемогли у війні?

— Та тому, що те право людської гідності набрало тоді чинності, — відказав Федір. — Я пам'ятаю, як народ ураз вибрався із страху перед безупинним терором, із страху бидла на бойні. Люди стали особистостями…

— Я хочу осмислити самотність зацькованої страхом людини.


На другий день Ніна продовжувала свою розповідь. Батько, мати й вона сиділи на тих самих місцях за столом, що й учора, а я знову зайняв свій куток на підлозі, слухав і спостерігав за ними. Ніна начебто позбулася скованості, і на маминому обличчі я вже не помічав незрозумілої для мене ревнивості; Нінина розповідь була сумна і болісна: спільне горе посестрило жінок.

Стрийна сьогодні стала мені рідною, бо ж розповідала про трагедію Михайла Шинкарука, а от її хлопчик, який бавився на подвір'ї з Богданом, залишився чужим. Через одне слово. Вчора, щоб утвердити для себе нашу спорідненість, я спитав, яке в нього прізвище, а він, навіть не завагавшись, відказав: «Краузе».

Це заболіло мене, запекло і назавше відчужило від новоявленого родича: як же це він так легко забув своє справжнє ймення? Я ж бо пишався своїм і ладен був за нього битися, кусатись і навіть дати відрубати пальця… Тоді я уперше зрозумів, що прізвище — це щось набагато більше, ніж родова позначка, яка вирізняє мене серед людського гурту, — це моя сутність, мій образ, гордість, характер, світогляд, без нього я став би зовсім іншим — думками, виглядом, захопленнями, вірою… Мені тоді вже сповнилось п'ятнадцять років, і такий погляд на речі був для мене зовсім природний: я перестав вважати Ніниного хлопчика своїм братом, бо ж який він мені брат, коли — Краузе; я зненавидів його за відступництво від імені Михайла Шинкарука, рідного батька, та не подумав чомусь, що за це повинен був зненавидіти його маму.

Тепер я уже добре знаю, хто винуватець поламаних душ, тепер ми всі знаємо, яка маглівниця[35] м'яла їх, які жорна розчавлювали, перемелювали людську мораль, а все ж і донині не можу нікому з жертв тридцятих років пробачити відступництва і зради, хоч як тяжко і страшно їм доводилося. А відмова від власного імені — найтяжча зрада, бо вона тягне за собою відступництво від нації. Яку ж кару за таке повинна людина сама собі придумати?

— Михайло був суворий і замкнутий, — розповідала Ніна, — до людей ставився вимогливо, аж надто, знайомих мав багато — при його популярності мусив їх мати, а от друзів — усього–на–всього трьох: професора Степана Рудницького, Мирослава Ірчана, з якими поділив винятково спільну долю — від учнівства, через Прагу аж до Соловків, і Миколу Трублаїні. І дивно: коли забрали Мирослава, а згодом і професора Рудницького, Михайло сприйняв утрату приятелів як вирок долі, від якої нікуди не втечеш, тільки мусиш її ждати (він казав: ждати, як свиня обуха); справжньої ж душевної муки, яка перетерла його морально й фізично, завдали йому моторошні картини голоду й самогубство Хвильового. Михайло страждав не так від страху — страх прийшов пізніше, — як від розгубленості, невміння пояснити собі, що, власне, діється у країні і чому; він, як і всі, не знав, до кого апелювати хоча б мовчки — уголос апелювати ніхто не наважувався; то зірвався з прив'язі смерч, від якого можна було тільки гнутися і падати ниць. Михайло й зігнувся, зчорнів, посивів і лише у праці над своїми книжками знаходив відраду й надію. Крім книжки «14 місяців» він видав ще й брошуру про Антарктику, якої не знав, не бачив, брав матеріали з відомих джерел, і коли я питала, для чого це робить, відповідав: «Я хочу туди — бодай на трохи». То застрягла в його психіці випадкова розмова по рації з експедицією Берда в день народження на Землі Франца–Йосифа; він у безвиході весь час вірив, що то був знак долі, яка вихопить його із содому страху на безлюддя, де він перечекає лихо: чей не буде вічно тривати терор. Потім жив сподіваннями на експедицію до Північного полюса…

А до того… Михайло блискуче захистив другу у своєму житті дисертацію «Опис рельєфів Землі Вільчека і Комсомольських островів»; першу захищав у Празі, і вона була йому зарахована як кандидатська. Вчена рада Харківського університету одноголосно присудила йому звання доктора географічних наук — за відкриття і вивчення невідомих земель. Михайло Шинкарук став професором геоморфології на кафедрі фізичної географії.

То був його перший тріумф. Другий мав прийти до нього навесні 1937 року. Не судилося. Рудольф Назарович, який рекомендував Михайла заступником начальника першої експедиції на Північний полюс, очоленої Іваном Дмитровичем Папаніним, сам став опальним. Михайла викреслили із списку експедиції на початку року, а в серпні заарештували. Професора Самойловича забрали рівно через рік — після повернення з чергової експедиції на море Лаптєвих… Хтозна, може, примусили Михайла — бо ж допитів майже ніхто не витримував — підписати на професора відповідний протокол?

— Це неможливо, — коротко сказав батько.

— Це не виключене, Іване… Не витримали ні Тухачевський, ні Косіор. То було страшне ламання хребтів. Я теж хотіла б вірити, що ні. Самойлович не подобався Сталіну своєю незалежністю і світовим авторитетом. Та ще й ленінградець. Тому і пересадив багатьох полярників, щоб скомпрометувати професора: мовляв, зібрав довкола себе зграю ворогів народу. Хтось із його підопічних зламався і підписав сфабрикований протокол. Без такої підстави великого вченого заарештувати не могли. Дай Боже, щоб це не був Михайло; а втім, ніхто ніколи й нічого не буде знати…

— Михайло ні за яких обставин цього зробити не міг, — сказала мама, і Нінине обличчя просвітліло. Можливо, тільки цієї віри їй треба було, а більш нічого. Може, щоб утвердитись у ній, вона й повернула до Боднарівки, втікаючи на Захід.

— У квітні 1933 року Михайло виїхав у географічну експедицію, якою керував професор Рудницький, для обстеження берегів і долин Дніпра — від Чернігова до Херсона. Це було зішестя у чистилище. Точніше — у пекло. На Придніпров'ї, як і на всій Україні, вимирав народ.


…Ми пливли на чотиримісних човнах униз по течії Десни, а потім Дніпра — професор Степан Рудницький та десять молодих учених і аспірантів–географів, — везучи із собою вимірювальні прилади, намети і продукти. Минали безлюдні села–привиди, які не подавали ніяких ознак життя: обложні поля довкола, чорні ями вікон у спорожнілих хатах, бур'яни й чортополох на подвір'ях, завалені тини, ніде не загавкає собака, не засокорить птиця, навіть диких птахів не чутно — мертво довкола й нема кого спитати, що ж трапилося, куди поділися люди. Та ми знали, куди поділися: котрі не померли — повтікали до міст, то ж ними, стражденними, кишать нині вокзали; проте ми не могли йняти віри, що в половині весни вже встиг пройтися косарем по селах аж такий голод, що вигинули навіть санітари, які вивозили трупи, як у Шевченковій «Чумі»: «Ніхто не вийшов вранці з хати, щоб їх сердешних поховати», а ще страшніше — в Тичини: «Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх…»

Де–не–де нипали полями, до землі пригиналися, побачивши нас, сірі постаті, вони ховалися у видолинках, байраках, ніби чинили велику кражу, — це голодні опухлі люди збирали щавель, лободу й кропиву; ми відпливали на безлюддя, щоб розпалити там вогонь і зварити їжу: ми не могли ділитися із знедоленими своїми харчами, бо в самих було обмаль; їли ми мовчки, і їжа в рот не йшла при думці, що в когось там закінчилась остання крихта, що хтось конає, опухлий, у борозні.

Одного дня ми опинилися неподалік села, яке жило: десь курився димок із димаря, десь паслася у рові корова; на полі гуркотів трактор і ходили з сапками люди — то, як ми потім дізналися, вийшли веснувати міські бригади; біля колгоспної комори, де видавали насінне зерно, стояли два озброєні міліціонери.

Ми не заходили в село, хоч була спокуса: може б, вдалося поповнити харчові запаси, гроші в нас були… Розбили свій табір у шелюгах під кручею, звідки виднілася обдерта від бляхи, без хреста церковця на околиці села.

Я уперше відчув, який то гіркий кусень хліба, коли ти його маєш, а хтось — ні, як судомить душу сором, що ти їси, а поряд мре голодний люд, як тяжко ховатись із заробленим тобою добром, немов злодієві — з награбованим. Але ми не могли інакше: наші харчові запаси танули, до Херсона ще далеко, а запастись продуктами ніде.

Пообідали, закурили і втім помітили біля церковці гурт жінок, здалеку було видно — святково одягнутих. Може, свято нині яке?.. Вони сиділи там, сновигали, ніби радилися, а потім рушили від церкви до Дніпра. Ішли, спотикаючись, деякі падали йдучи, їх підводили інші, потім усі побрались руками за спини і сунули повільно, мов примари — у вишитих білих сорочках, шальових спідницях і чорних хустках. Попереду гурту йшла дівчина із золотою чашею у руках, чаша світилася на сонці, мов засвічений ліхтар, позаду неї йшла молодиця, тримаючи в руках церковну хоругву на короткому держаку; гурт наближався до кручі, ми вже розрізняли одутлі й жовті обличчя жінок; процесія зупинилася над самим обривом. Тоді дівчина торкнулася до чаші губами і проговорила урочистим і ніби загробним, глухим голосом: «Немає вже ні хліба, ні вина, їжте тіло моє, пийте кров мою нового нашого завіту!..» Відтак передала чашу жінці з хоругвою, та повторила незрозумілий нам ритуал; чаша переходила з рук у руки, і всі жінки схилялися над нею. А потім молодиця опустила на землю хоругву, і тоді всі жінки полягали — нам здалося, що вони попадали, — і їх не стало видно із–за тирси.

Минув час — година, дві, а чи більше, нас діймали тривога і здивування: що ж, власне, відбулося? Професор пішов перший, я — за ним; ми почали спинатися догори по кручі. Вибралися на гору і жахнулися від того, що побачили: на зеленому плато лежали святково вдягнуті старі й молоді жінки — які мертві, які конали, а одна дивилася мені у вічі з німим докором, і коли я спитав, що ж це діється, прошепотіла: «Похорон… Але ви скажіть, скажіть, чим ми провинилися, що мусимо аж так страшно гинути?»

— Таке розповів мені Михайло після експедиції, а потім кілька разів повторив Тичинині рядки: «Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх…»

Він повернувся морально розбитий, хворий. А в Харкові не стало йому легше. Ми заробляли небагато, та все ж таки більше, ніж інші, був у нас хліб і до хліба, хоч дорожнеча росла з кожним днем. Я загортала в папір, коли Михась ішов на роботу, бутерброд, щоб не мусив ходити в їдальню і вистоювати там у викладацькій черзі. Тепер, по приїзді, він попросив мене, щоб я давала йому по два бутерброди, потім — по три, далі — чотири. Я спершу думала: виголоднівся в експедиції, хай їсть, у нього тяжка робота, та врешті почала здогадуватися. «Кому ти носиш?» — спитала. «Там — діти», — відказав він. «Усіх не нагодуєш». — «Я не можу інакше, не можу. Краще сам здохну».

Одного ранку я крадькома пішла слідом за ним. Михайло перейшов Сумську і підійшов до Театрального майдану, огородженого дощаним парканом. Поміж пам’ятниками Пушкіну й Гоголю швендяли «дикі діти» — маленькі втікачі з голодних сіл. Там було їх житло, їхня «комуна». Міліція стерегла, щоб вони не вибігали на вулицю, щось їм там приносили — якусь добову пайку. Цього, звичайно, дітям було замало, вони обліплювали парканець, простягали руки, квилили… Коли побачили Михайла, зчинився ґвалт: його вже впізнавали «дикі діти». Михайло вийняв бутерброди з портфеля, подробив їх на манюсінькі шматочки й пучками, немов пташат–голопузиків, годував їх по черзі, поки не випотрошив із паперу все до крихти.

Я більше не давала Михайлові сніданків. Донині мучить мене сумління, але робити це й далі було безглуздо. Дітей у сквері ставало все більше, й вони врешті розповзлися по всьому місту. Атакували їдальні, сиділи на тротуарах, біля готелів і на вокзалі з простягнутими руками — сині, лахмітні, дизентерійні — майбутні будівники сталінського соціалізму.

Михайло ходив сам не свій, часто вночі прокидався і запитував одне й те ж: «Чим вони провинилися, що мусять так страшно вмирати?» — засинав і знову скрикував та схлипував крізь сон.

Рятував Михайла від депресії Микола Трублаїні. Я раділа, коли він приходив — такий простий, свій, розчухмарений, у светрі під шию — і заводив бесіду про мандрівку до Північного полюса, який був для них обох Меккою, обітованою землею, котру вони мусять здобути й проголосити світові, що живуть, і діють, і переборюють злигодні; хай там прокляті капіталісти не тішаться і не відправляють по нас молебень, ми виберемося на вершину Землі й доведемо те, чого не зуміли довести вони, — висоту нашої науки… А поки повернемося, лихо мине, це тимчасові труднощі, народ, який будує соціалізм, їх переборе, ми сильні, ми сильніші, ми най…

Своєю бравадою Трублаїні глушив у собі і зневіру, і страх. Він не був дрімучим фанатиком, розумів страшну дійсність не гірше, ніж ми, та іншого засобу протистояти їй не знаходив, і ми охоче піддавалися його браваді — для нас наставало свято, коли приходив Трублаїні.

Микола запрошував нас до себе в будинок «Слово», де мешкав із дружиною Ніною, або ж до Будинку літераторів імені Блакитного: туди сходилися письменники, митці й театрали на збори чи пограти в більярд у підвальному залі або посидіти в буфеті поряд із більярдною кімнатою за вином.

Тут часто можна було застати Ірчана, який редагував тоді журнал «Західна Україна», побачити, хоча б здалеку, маестро Курбаса — високого, вродливого, гордого, завжди оточеного поклонниками, драматурга Миколу Куліша, якого хто жартома, а хто всерйоз називав українським Шекспіром, та славного й кусючого, категоричного й непримиренного до тих, хто в чомусь із ним не погоджувався, — Миколу Хвильового. Вони, ці аристократи духу, а ми їх називали олімпійцями, займали столик у кутку буфету — може, й навмисне в кутку, щоб публіка не обступала їх з усіх боків, — і гаряче дискутували. Тут, у буфеті, відбувалися неофіційні письменницько–мистецькі збори, на яких ще можна було висловити відверто свою думку; в дискусіях брали участь усі, хто сидів у залі, кидали репліки, схоплювалися з місць і підходили, жестикулюючи, до «президійного» стола, сперечалися.

Ірчан, коли бачив Михайла, виходив з–за столу, вітався, інколи клав йому на плече руку й дивився на нього таким поглядом, ніби очікував докорів. Вони обидва ніколи не торкалися болючої теми: усе ж було зрозуміло. Андрій теж, як і Михайло, змарнів, подався, ще й полисів, а ледь винуватий його погляд говорив: «Не гнівайся, Михаиле, що зманив тебе сюди; може, у Празі було б нам і спокійніше, але ж ти не міг там жити, серед чужих. Кому ти, врешті, там потрібен був?» Михайло мовчки потискав приятеля за лікоть — мовляв, «я думаю так само, не треба каятися, Андрію», — а тоді розходилися. Андрій вертався до столика, а ми, «полярники», знаходили собі місце і теж ніколи не були самотні, до нас підходили молоді поети, яких заманювала романтика північних першопрохідних мандрів.

Останній раз ми бачили Хвильового — його Михайло вважав своїм кумиром і наймогутнішим письменником України — 10 травня 1933 року.

Він сидів у шкіряній куртці, чорнобровий, зеленоокий, спершись обома ліктями на стіл — здавалося, усім тілом тиснув на нього, наче хотів проламати, наче на його плечі давив невидимий тягар, бо ж сам був дрібний і легкий, і якщо десь концентрувалася у ньому міць, то хіба в гострих рисах обличчя.

Хвильовий, видно, володів егоцентричною магією, бо всі ті, які сиділи за столом у куті підвального буфету, були начебто залежні від нього, від його мови і його мовчанки, а все, про що говорилося у товаристві, віддавалося на його розсуд, — так принаймні думав Михайло; надпивши вина з келиха і відсунувши його, він слухав і не відводив від Хвильового погляду.

Курбас того вечора голосно обурювався на естетство:

— Естетство — це коли співак, наприклад, любується перед глядачем своїм голосом і нюансами власної інтерпретації. Тоді в нього відсутня думка і він ізолює твір, який виконує, від глядача. Естетство — це розвага в тихому кабінеті під грім гармат на вулиці. Це онанізм…

Двері до більярдної кімнати були відчинені, там лунко стукали кулі, відбивалися від бортів і, хряпаючи, заскакували в лузи: то змагалися Майк Йогансен з Володимиром Коряком. Змагалися мовчки; у проймі дверей пересувалися зігнуті спини. Майк забив останню кулю й пожбурив кия на більярдний стіл.

Перший зайшов до буфету Коряк. Він витирав хустиною спітнілі від кия долоні, його обличчя віддавало червінню — був злий і зло проказав, зачувши Курбасові слова:

— Маєте рацію, я у цьому переконався, коли ще раз прочитав «Вальдшнепи» Хвильового… Естетські розваги? О, якби–то! То естетика, тільки яка?..

— Сідай до нас, Володю, — блимнув Хвильовий зеленими очима на Коряка. — Якщо хочеш сперечатися, сідай… Я готов. Проте нагадую, що я написав не лише «Вальдшнепи».

Коряк сів навпроти Хвильового, очі давніх супротивників зчепилися, врешті Хвильовий повернув голову до Курбаса, поглядом спонукуючи його продовжувати розмову.

— Я говорив про естетство, а не естетику, — Курбас кивнув Корякові головою. — Про естетику нині говорити складно: то річ наскільки об'єктивна, настільки й суб'єктивна. Дехто нині працює у мистецтві так самовіддано, що коли б йому йшлося про комуністичні ідеї на сцені, то взувся б у червоні чоботи. А час настав інший: від митця вимагається узагальненого образу, продиктованого йому суспільною зрілістю. Дехто ж…

— О, о! — перебив Курбаса Коряк. — Саме так — суспільною зрілістю! І в той час, коли Хвильовий ховається за вуалі недомовлень і символів, хтось мусить замість нього створювати реалістичні твори, зрозумілі нинішньому робітникові й селянинові.

І тут між Хвильовим і Коряком відбувся двобій. У їхню суперечку не встрявав ніхто.

Хвильовий опустив одну руку на коліно, другою досягнув із кишені куртки цигарки. Відкинувшись на спинку крісла, закурив.

— Цього не розуміє народ або народ це розуміє — демагогія невігласа, — сказав. — Ти так не думаєш, Володимире, не можеш так думати, ти повторюєш за кимось вивірений, непробивний штамп. Те подобається он тому товаришеві, а цього не зрозумів робітник — не естетичний критерій. Жонглювати словом «реалізм» ще рано й небезпечно: робітник, можливо, не розуміє поки що цього поняття, несвідомо ототожнює його з натуралізмом. То чи слід опускатися у мистецтві до нижчого рівня — імітувати голу натуру, грубі емоції, сентиментальність? А може, треба підтягувати його до розуміння умовного, узагальненого бачення життя? Відповідай, Володю, тут не офіційні збори, відповідай по–людськи, ти ж поважний критик. На офіційних зборах і я не наважуся говорити відверто.

Коряка роззброїли останні слова Хвильового, він розслабився, тепліше глянув на опонента. Михайло сказав потім про Коряка: «Він добрий політик, далеко бачить і хоче вижити. А Хвильовий втягує його своєю залізною логікою у небезпеку — Коряк виривається, рве попруги, «наступає на горло власній пісні» і стає небезпечний, як будь–який демагог». Коряк відказав невпевнено, проте правильно і завчено:

— Літературу треба перевіряти як конкретним життям, так і його ідеальним розумінням. У Куліша в «Зоні» комуніст Брус морально розкладається; такий конкретний випадок може бути в житті, та коли його драматург узагальнює, то тим самим спотворює образ комуніста як такого… У твоєму оповіданні «Я» революцію роблять самі дегенерати і садисти. Я раджу тобі переглянути свої позиції.

— Мені ти це вже радив — з офіційної трибуни. І тебе підтримали, вважаючи твою думку думкою партії. Я так не вважаю, це думка Коряка, а не партії… В оповіданні «Я» мені хотілося застерегти, щоб до революції не прилипли колись дегенерати і садисти. А ти радиш переглянути свої позиції… Невже тобі здається, що це так просто: нині переглянув, а завтра почав працювати інакше. Я так не вмію. Я так не хочу, чуєш? Не хочу перевіряти своє мистецтво ні реальним, ні ідеальним життям. Ось я, йдучи сюди, обминув на тротуарі труп жінки, яка померла від голоду. Це реальна перевірка. А ідеальна, по–твоєму, коли я про той труп тут же забуду?

— Не треба вдаватися до крайнощів, Миколо. Це тимчасові труднощі… Вернемося усе–таки до естетики. Ти твердив весь час, а тепер, хоч і мовчиш, думаєш те саме: тяжить над нами од віку російська література, давить на нашу психіку, спонукає до рабського наслідування. Тому вдаваймося до європейських зразків. То правда, що віками наша культура перебувала під диктатурою російської. Але ж цю формулу ти переносиш з історичної доби в добу національного піднесення працюючих мас, коли настала можливість вільного співробітництва, злиття української й російської радянських культур.

— Злиття культур — це русотяпство! — вигукнув Хвильовий, і всі в залі принишкли. Репліка Хвильового злякала присутніх: і чого він так знову, вже ж каявся з трибуни при секретареві ЦК Панасові Любченку. Що він знає, що прочув, що задумав? Так відверто ризикує… — Я за Європу, а не за європейський капіталізм, — додав глухо.

Коряк пропустив мимо вух вигук опонента, вів далі:

— Апологетика європейського модернізму — наша згуба. Зрештою, той напрямок не властивий для українців, у нас інші, просвітянські традиції. Може, я для тебе темна людина, але повір: антично–міфологічна ребусність поезії Зерова — це втеча від життя, це і є те естетство, самолюбування своїм виконанням, той онанізм, про який щойно сказав Курбас.

І тут прорвало Хвильового. Він підвиівся і, нахилившись через стіл до Коряка, промовив:

— Мені сподобалось, що ти назвав себе темною людиною, Володимире. А от щодо Зерова… Щодо Зерова я скажу тобі таке: цей поет озброєний вищою математикою мистецтва, для пролетарської художньої літератури він у мільйон раз корисніший, ніж сотні просвітян, що розуміються у мистецтві, як свиня в апельсині. Нове мистецтво створять робітники й селяни, я вірю у це. Створять вихідці з цих класів, але з тією умовою, що вони стануть інтелектуально розвинутими людьми… Хто цього не розуміє, той дурень. А хто розуміє, та мовчить, — він повів поглядом по всіх, хто сидів за столом і в залі, мить мовчав, мов суддя перед проголошенням вироку, і ця мовчанка тривала вічність… — Той — спекулянт!

Сказав це і вийшов.

За чотири дні після двобою Хвильового з Коряком Харків хоронив свого славного, незагнузданого, воістину революційного письменника. На цвинтарі хтось награвав на флейті шопенівський похоронний марш. Мені прошепотів до вуха Володимир Гжицький: «Це була його улюблена мелодія, не раз за чаркою він жартома просив, щоб її заграли на його похороні».

На громадянській панахиді промовляв Іван Микитенко — про талановитого письменника, який помилявся. Виступав і Коряк, витирав сльози й говорив про митця, який картав усе гниле в революції в ім'я своєї укоханої ідеї — комунізму…

«Це блюзнірство», — сказав Михайло, і більше я не чула від нього й слова про Хвильового. Самогубство письменника до решти розчавило Михайлову мужність. З тієї пори до нього все навальніше почав приходити Страх; я це бачила, та Михайло мовчав, і про його моральний стан я майже нічого не знала. Можу тільки уявити, здогадуватися, що діялося в його душі.


…Глуха тривога й не осмислене ще очікування лиха розростаються в мені, немов грибок у закритому підвалі, — тихо й безупинно. Пліснява розповзається, займає щораз більше місця, набирає потворних форм, які з'являються мені уві сні сюрреалістичними примарами, немов химери з картин Босха. Повзуть, досягаючи щупальцями мого горла, і я прокидаюся від липкого страху, який приходить, мабуть, до засудженого на страту, — мокрий від поту. Я не можу відтворити в пам'яті образи тих примар, мій страх не опредмечується, і мені тяжко від того, що я не владний побачити його у вічі й почати з ним боротьбу або ж змиритися.

Страх наповзає і вдень — звідусіль і нізвідки, він підсилюється усе моторошнішими новинами, і я стаю безпорадний, мов сліпець, що загубився у хащах, де з кожного боку чигає небезпека.


Читаю в «Известиях» промову Постишева, виголошену на пленумі ЦК КП(б)У, в якій він називає наркома освіти Миколу Скрипника, народного улюбленця, ярим націоналістом за те, що відстоює «націоналістичну» літеру «ґ» і українізацію та зриває поставки збіжжя.

Якого збіжжя? Де воно? І який стосунок до цього має Скрипник? Що за безглузда проблема з буквою «ґ»? Я перечитую промову ще й ще раз, бо не можу повірити, що Постишев, цей українофіл у вишиваній сорочці, став інквізитором і допомагає розкручувати на Україні колесо репресивної машини. Але чому Скрипник не відстоює себе, чому не схопиться руками за шприху колеса, не повисне на ній — щоб зупинити?

Скрипник стріляється. Як і Хвильовий.

Але чому боюся я, чим я кому завинив? Треба заспокоїтись. Ось–ось вийде з друку моя книжка «14 місяців на Землі Франца–Йосифа», а з її виходом мій авторитет ще більше зросте. Кому вигідно позбуватися випробуваного полярника, ученого, який аж тепер може принести соціалістичному суспільству справжню користь?

Проте мара страху кільчиться, пускає бліді пагони, упивається щупальцями, немов спрут, у живу душу й висмоктує рештки спокою, віри, рівноваги.

Чи помічає мій стан Ніна? Мабуть, ні. Вона чекає дитини, і всі її думки зайняті тим новим життям, яке має на світ з'явитися; добре, що воно зачалося ще до того, як страх засіявся незримою бацилою у моєму організмі, і її отрута не передасться дитині. Я оберігаю від липучої плісняви страху дружину й переконую її, що ми будемо щасливі.

Врешті мій страх почав набирати реальних форм. Це сталося після арешту ректора університету — професора історії Якова Блудова — за участь у троцькістсько–націоналістичному блоці.

Я був присутній на зборах професорсько–студентського активу, який одностайно засудив Блудова й вимагав для нього, підступного і скаженого пса, смертної кари. Не вірили ні вуха, ні очі: колишні друзі ректора, а надто ті, які запобігливо здалеку вклонялись йому мало не в пояс, жовтороті студенти, котрим лучилася вдячна нагода ступити перший крок до кар'єри, поривалися навперебій до трибуни і вимагали найжорстокішої розправи над ученим. «Невже Блудов і справді заплутався у ворожих тенетах? — думав я. — А коли й так, то звідки отак зненацька зродився у людей кровожерний ентузіазм? Зі страху?»

…Він ходить за мною. Нечутно, ніби рись, — безликий, безіменний. Я знаю, що там, серед людей на Соборній чи Павлівській площі, якими я щодня проходжу, тихо, немов нурець серед коралових рифів, пробирається він крізь натовп і йде слідом за мною, не спускає з мене очей, не відстає, аж поки я не заховаюся за своєю брамою в будинку на Римарській. Я рвучко її зачиняю, а тоді зазираю крізь щілину на вулицю, щоб побачити його, запам'ятати в обличчя: ось зараз він зупиниться біля брами… Нема нікого. Що це — манія переслідування? Може…

Смерть гуляє по світу і косить людей. Застрелився новий ректор Харківського університету Мирослав Гаврилів, його наступник професор Нефоросний проголошує йому анафему. Врешті не з'являється на роботу мій учитель Степан Рудницький, кафедру пропонують мені, але з умовою, що я прилюдно засуджу нового ворога народу. Я відмовляюся.

Коли Сулла прийшов до влади, були вивішені проскрипційні листи, на яких записували імена ворогів римського народу. Донос приймали за факт. Але донощикам тоді платили. За Сталіна доносять зі страху і не просять винагороди — тільки життя.

Зрештою, починаю звикати. Безслідно зникають Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан — мій побратим Андрій Бабюк. Я уже не маю друзів. Микола Трублаїні уникає зустрічей зі мною. Узяли Володимира Гжицького. Не стало коменданта школи червоних старшин у Сучаєві Гриця Коссака. Заарештовано замість драматурга Василя Минка поета Василя Мисика. Помилилися? Ну й що? Зате є гарантія, що Мисик уже ніколи державі не зашкодить. У Києві розстріляно велику групу «українців–терористів», серед них Тараса та Івана Крушельницьких. Кажуть, що коли їх виводили на розстріл, сини закричали до батька — Антона Крушельницького: «Батьку, чому ти нас сюди привів? Нам страшно, чуєш?!» Відгомін крику Остапа Бульби. Батько не відповів: «Чую, діти!» — він збожеволів.

Газети засуджують ворогів народу. А їх стає усе більше й більше — уся країна наповнилась ворогами, кожен громадянин, крім одного, на підозрінні. Гільйотина без упину скрипить і стукає, а ніхто не противиться, ніхто не стинає голови очманілому від крові Робесп'єру. Нема Робесп'єра. Є захований від народу за сімома замками символ смерті, і ім'я йому — Сталін. Він є всюди, і нема його ніде. Існує тільки його злочинна воля, якій безмовно і з почуттям неіснуючої провини скоряються народи.

Колись від Ірчана я почув епіграму — здається, Мандельштама:

Тиран душой, сапожник родом,

Воздвиг себя на пьедестал,

И стал народ врагом народа,

А он один народом стал.


Неймовірний парадокс: чим більше нищить тиран людей, тим ревніше його люди прославляють, ідею смерті називають ідеєю благочинності, та найстрашніше те, що очманілий від страху і холопської істерії народ починає вірити в божественність тирана…

А він переслідує мене. Синочок мій росте, Ніна зігріває мене ласкою, я вдячний їй за це, без неї збожеволів би в самотині… Зблисла остання іскра надії: Рудольф. Назарович призначає мене заступником начальника експедиції на Північний полюс. Та, незважаючи й на це, він ходить і далі за мною.

Я хочу нарешті його побачити. Не оглядаючись, краєм ока вловлюю силует постаті, що йде за мною. На ній сірий костюм. Я ледь–ледь повертаю голову і вже бачу півобличчя молодого мужчини, гладко зачесаного, з вусиками. Це він. Треба оглянутися, запам'ятати назавжди і втекти. Ось заскочу в трамвай, що саме підійшов до зупинки. Я ступаю крок убік, але не спускаю ока з мого переслідувача: він теж ступає такий самий крок — до останнього вагона. Е, ні. У трамвай я не сяду, піду далі. Прогуркотіли повз мене вагони, я знову ледь повертаю голову — він іде за мною. І буде йти аж до брами, а там безслідно, як кожного разу, зникне, і я й надалі лишуся сам–на–сам зі своїм страхом. Ні, вороже, я спробую викрити тебе, хай замінять; буде інший, але не будеш ти, ти вже вимучив мене до краю. Круто повертаюся, стаю майже впритул до молодого хлопця у сірому костюмі — інтелігентного, вродливого — і дихаю йому в обличчя:

— Чого ви нипаєте весь час за мною слідом? Чого вам треба?

Він дивиться на мене, мов на божевільного, боязко оминає.

— Що з вами, товаришу? — питає не зупиняючись. — Ви хворі?

І віддаляється підтюпцем, майже бігом — утікає від мене. Ні, це не той, і мені стає прикро, й соромно, і страшно від думки, що того не впізнаю ніколи, аж поки не прийде за мною з ордером на арешт.

Йду, і в ритм моїй ході відстукують ковані Бажанові рядки: «І пізнаєш уперту математику пароксизмів захвату і журб… Товаришу, друже, братику, кожному є свій карб, кожному ноту нажебрано, а іншої буть не могло б, і рипить під іржавими ребрами серця сухий суглоб…»

Мій суглоб серця уже сухий — без крові. Я пізнав призначені мені всі пароксизми захвату і журб — і досить. Жалкую, що вибрав собі таку дорогу, каюся? Ні. Я мав щастя щастям упитися. Чи кожному таке судилося? І чому я повинен вимагати в долі, щоб те щастя було при мені завжди? Я за своє життя мав можливість відчути радість боротьби і праці, і за це повинен бути вдячний долі… Але страшно стає, коли подумаю, що весь час програвав разом із своїм народом. Начебто наші шахові фігури завжди стояли у виграшній позиції, та хтось їх зміщував, крав і примушував програвати. Невже нам так призначено довічно?

Але ж я ніколи не боявся: ні в боях, ні в жахливому Домб'є. Чому тепер боюся смерті? Мабуть, тому, що вона невидима, що неможливо стати з нею віч–на–віч на прю; я йду в небуття у похоронній процесії на власному похороні, із золотою чашею у руках — з чашею, повною спогадів і смертельної отрути. Попереду — непроглядь.

Я викреслений із списку полярників.

Нема вже й Павла Постишева: гальма в машині зірвались, і шестерні перемололи його самого. Розстріляні Юрій Коцюбинський і Михайло Тухачевський. Січуть із повітря сталінські соколи по народах, палять із гвинтівок ворошиловські стрільці. Кров і смерть. Хто ще залишився? Чия черга?


Я уже не борюся із страхом — чекаю. Уночі не сплю — рахую, скільки протягом ночі засвітилося вікон у будинку. Скільки світел — стільки смертей.

Утішаюся тичинівським віршем: «Нехай старе смішком ще трусить, однак: що має жити — мусить».

Не легшає. Я не маю сил так довго ждати — серед останніх. Добре Ірчанові, добре Рудницькому: вони вже не ждуть.

Біля мене, серед патоки моторошно–тихих ночей, — моя Ніна. Вона теж не спить — просить, щоб я приліг. Утомилася дивитись на мою чотирирічну муку. Я кожного разу цілую її у щоку, потім нахиляюся над сином і притуляюся губами до його теплого чола. Прощаюся.

Нарешті дзвонять у двері. Північ. Дзвінки довгі, владні, ґвалтовні. Кінець. Слава тобі, Боже…




Розділ шостий | Бо війна — війною… Через перевал | Розділ сьомий