home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ сьомий


Федір лежав на Євгеновому матраці, заклавши під голову руки, й ніби дрімав, проте видно було, як у щілинках між повіками ходять зіниці: то спиняться, то знову забігають. Янченко реагував на кожне слово приятеля, наче й справді вивіряв їх вартість для себе, проте не зронив жодного слова, і Євгенові добре було від того, що ніхто не перебиває його думок.

Юра Ніструл теж слухав. Він прокинувся, як тільки Федір зайшов до намету, розчесав пальцями кучері і, спершись на лікоть, не зводив погляду з Євгена, а в його циганських очах тінилися сум і скривдженість — може, думав він тепер про свою матір, якої не запам'ятав, але ж була вона, жила і теж провела свій вік у самотності, зацькована страхом, з якого, напевно, не видобулась до останньої своєї миті.

— То що ж воно діється, хлопці? — заговорив він, коли в наметі запала мовчанка. — Чей ні Сталін, ні Берія не виконували смертних вироків, вони були лише натхненниками, призвідцями терору. А виконавців мали сотні, тисячі! Де ж вони, невже всі виздихали? Ні–ні, живуть… Живуть, сволота, і зачаїлися, і не дихають, ждуть не діждуться хвилини, коли враз усе повернеться на давнє, і вони зможуть перебудовникам поскручувати голови. Ви ж чули вчора: Пеньков чекає повернення сталінських порядків, як другого пришестя… Хто ж він такий — Пеньков? Євгене Івановичу, я бачу, що ви і Віктор знаєте. Чому не скажете нам? Боїтеся, що може все–таки настати той — його — порядок?

— Нічого я не боюся! — обурився Євген. — Що це ви ніби змовилися: боюся, боюся… Кого? Всі вони вже моральні трупи, і їхнє не повернеться ніколи… Тобі конче хочеться знати, хто такий Пеньков? Беріївський виконавець. Колишній оперуповноважений ОЛПу Сорок другої шахти, мій безпосередній начальник — «кум»…

Юра присвиснув. Федір розплющив повіки, розгублено поглядав то на Євгена, то на Юру.

— То це такий домоуправ? Паскуда… Хоч би признався: було, мовляв, таке, ніхто не святий, а то скромняга, домоуправ, продуктами забезпечу… Сука! А ще й гарчить… Та я його зараз приб'ю!

— Кого приб'єш, Федоре? — відхилив пілку Віктор і всунув голову до намету. — Пенькова нема! І рушниці — теж.

Ми схопилися на ноги. Як так — нема, куди подівся?

«Певне, пішов у тундру полювати», — подумав я, та раптом мій мозок пройняла страшна здогадка: у той вечір, коли хлопцям забаглося справити прощальний банкет, я заховав під поклажу в бунгалі дві консерви і пляшку горілки — недоторканний запас на чорну годину. Тоді я докоряв собі за надмірну ощадливість, а нині те, заощаджене, і, зрозуміло, рушниця — стали останньою надією на порятунок!

Я вискочив з намету, мов очманілий. На повітрі мені стало млосно — чи то від недуги, яка добралась–таки до мене, чи від страху, що того скарбу вже немає. Заточуючись, я побіг до бунгала, дивуючи своїх друзів: Пенькова хочу догнати чи що? Вліз досередини і гарячково почав мацати руками під поклажею, викидати рюкзаки і всілякі клунки надвір, врешті зірвав підстилку: консерв і пляшки не було. Мені ув'яли руки, я присів біля бунгала і простогнав:

— Утік, негідник, утік!

— Що ти там шукав і від чого впевнився, що втік? — термосив мене за плече Федір.

— Забрав наше НЗ! Я заховав від вас… від нас консерви й горілку. Украв! — мало не завив я.

— Старий скнара… — процідив крізь зуби Федір. — Від нас заховав!… — Його вразила не так пропажа, як мій потаємний від товариства вчинок.

— А для кого я ховав — для себе? — кинувся я до очей Янченкові. — У тебе «що єсть, то шелесть», а я думав за вас усіх!

— О, ще один вождь і вчитель! — засміявся Горбов і цим трохи розрядив напружену атмосферу.

Ми мовчки переглянулися і посідали на пеньки за погаслим ватрищем. Ніструл промовив невпевнено:

— Вернеться… Куди зайде?

— Він знає, куди, — зітхнув зрезигновано Горбов. — Полював, певне, у тундрі за втікачами, вивчив топографію… Я весь час боявся, що залишить нас, тому вчора не хотів сказати правди про нього — щоб не сполошити. Думав, може, виведе… Дурень, сам почав ту суперечку про Сталіна. А Пеньков знеобачки проявився. І злякався, що судитимемо його.

— Отут нам і капець — без їжі і без рушниці, — мало не заплакав я.

— Вертоліт прилетить! — крикнув Федір. — Панікувати забороняю! — Він довго мовчав, потім повернув голову до Віктора й проказав вимогливо: — Тож розкажи хоч тепер, щоб я дізнався нарешті, яку ж то мерзоту запросив на риболовлю.

Я роздмухував попіл, добираючись до жаринок, щоб запалити вогонь. Усі ми чекали Вікторової розповіді.

— Почну здалеку, — заговорив Віктор. — Хоч нічого особливо нового вам не скажу. Ніхто з нас не новачок на Півночі, усе ми знаємо. І про народження та розквіт «перлини Заполяр'я» — Воркути, одного з найбільших концтаборів ГУЛАГу — теж. Євген найкращий свідок — із сорок п'ятого року. Тоді місто тільки–но почало розбудовуватися. Я прийшов пізніше. І хоч не був каторжником, усе ж надивився на всі смерті — від дизентерії, цинги і куль… Тобі, Євгене, напевно доводилося бачити втікачів. Мертвих, звичайно. Вони лежали біля табірних вахт — роздягнені, з простреленими головами: дивіться, каторжники, усім таке буде, від нас утікати можна тільки один раз… А розстріли «особливо небезпечних» за річкою Воркутою пам'ятаєш? Тундра місцями не прогинається, кістками утрамбована… А ось над озером Ямба–то ще утрамбується, дасть Бог, скелетами чотирьох дурнів, які шукали собі біди на здорову голову… Я жартую, Федоре, не хмурся. Але ж таки з доброї волі створили ми собі концтабір над чарівним озером. Може, так хотіла доля, щоб — хто ще раз, а хто вперше — відчув страх осамотненості, загубленості, непотрібності, приреченості, пізнав той психологічний і фізичний стан, в якому перебували в'язні десятками літ. Ми не пропадемо тут, я вірю у це, але познайомимося хоч трохи з тією непроглядною тугою, яка товаришувала мільйонам приречених людей.

Та я вдався у філософію… Розкажу вам про останній злочин Берії, вчинений тоді, коли він сам був уже знешкоджений. Здійснювали його беріївські виконавці — пенькови… Ти, Євгене, на своє щастя, лежав тоді хворий в ОП, а я, напевно пам'ятаєш, додумував тобі ще десять недуг, щоб посимулював трохи…

Але спочатку про себе. У п'ятдесятому році після закінчення Ленінградського медінституту я з волі розподільчої комісії опинився у Воркуті, де мусив відпрацювати належних три роки. Не опирався, був молодий, до того ж мені хотілося пізнати Північ, а ще й комісія у таких веселкових барвах розмалювала мені місто героїчної праці комсомольців! Полярне чудо першої половини XX століття, подумати тільки: у Воркуті під час полярної зими навіть снігу немає на тротуарах завдяки трубам з гарячою парою, прокладеним під плитами — тепло, як у Сухумі! Я, їй–богу, не знав, що Воркута — суцільний концтабір, помережаний загорожами з колючого дроту, місто, де промислові об'єкти обведені дощаними парканами, увінчаними зверху голими електродротами, і — вишки, вишки, вишки!

Серед міста, розділеного на окремі зони, був сектор вільнонайманих: працівників табору, табірного управління та поселенців–німців, яких вивезли сюди під час війни на вічне заслання. Тут замешкав і я. Мене призначили лікарем в ОЛПі Сорок другої шахти. І ось я, комсомолець–романтик, спустився із захмарних висот на людське дно — між зрадників батьківщини, шпигунів, диверсантів: я був переконаний, що то справжні запеклі вороги народу.

Контактувати з каторжниками заборонялося, проте я з ними стикатися мусив: техніка безпеки в шахтах була, м'яко кажучи, невибаглива, і я мав змогу постійно вдосконалюватися як хірург–травматолог. Дуже скоро мені довелося переконатись, що, незважаючи на найсуворішу статтю, високий строк, категорію режиму, мої пацієнти були зовсім нормальні люди, здебільшого — інтелігенти. У таборі Сорок другої шахти я не побачив ні наркоманів, ні гомосексуалістів, ні картярів; не було тут блатних, чесняг, сук, не чув ні разу про вбивства, крадіжки чи хуліганства.

Пеньков, звичайно, мав рацію: не самі лише невинні ангели сиділи в ОЛПах. Відбували тут покарання і справжні злочинці. Але ж Пеньков — я добре пам'ятаю — ніколи й не подумував заглянути хоча б краєчком ока в душу людини, усі каторжники були для нього рівні: робоче бидло, тавроване номерами, оцінене статтями карного кодексу, величиною строку, категорією режиму… Я не особливо симпатизував каторжникам, але співчував і, в усякому разі, намагався бути для них сумлінним лікарем.

А тепер про злочин.

Улітку 1953 року Берію заарештували й оголосили ворогом народу. Ця звістка була справжнім вибухом бомби, який сколихнув тюрми, вселив у мільйони невільників надію і посіяв панічний страх серед беріївських посіпак. Деякі ще бадьорилися, не здавали позицій, не добрішали, хіба це вперше: розстріляні були свого часу і Ягода, і Єжов, а все залишилося по–старому, треба тільки засудити колишніх хлібодавців. І вони квапилися засуджувати Берію. Я сам бачив, як начальник табору Сорок другої шахти зірвав портрет Берії зі стіни, кинув під ноги і топтав його чобітьми. «Гад, зрадник, сволота!» — викрикував він і розглядався, чи його чують, — так завойовував собі ласку в майбутнього міністра державної безпеки, забуваючи, що за Ягодою і Єжовим стояв Сталін, а за Берією — тільки народний гнів.

Режим у таборах відразу різко послабився. Оперативники, можливо, й не вірили, що беріївська м'ясорубка поламається й буде викинута на смітник, проте меч завис над їх шиями, і вони втишили свою звичну для них лють і жорстокість.

На Сорок другій шахті каторжники, не порушуючи режиму, оголосили мирний страйк. Як і всі бригади, виходили на шахту, спускалися під землю у забої, та вугілля нагора не йшло, припинилися відвантаження, будівництво… Стосунки між каторжниками й оперативниками стали схожими на мирне співіснування: розминалися, не помічаючи одні одних, в'язні перестали звертатися до начальства остогидлим «гражданін начальнік», а «опери» ніби й не зауважували перемін.

Врешті до начальника табору прийшла делегація від в'язнів–страйкарів із категоричною вимогою: оскільки Берія, з волі якого посаджено безліч невинних людей, зрадник батьківщини, — треба переглянути особисті справи в'язнів, виявити невинних і негайно їх звільнити.

Країні потрібне було вугілля, яке в той час добували переважно каторжники, — слід було якимось чином примусити в'язнів його добувати… Незабаром із Москви прибула авторитетна комісія, очолена секретарем Верховної Ради СРСР. Розслідування причин страйку тягнулося кілька днів, комісія ввела низку полегшень для каторжників. Ліквідовано нумерацію в'язнів, із бараків знято замки і ґрати, дозволено побачення з рідними. Комісія теж запевнила страйкарів, що питання перегляду справ буде винесене на розгляд сесії Верховної Ради.

Проте ОЛП Сорок другої шахти й надалі відмовився працювати: в'язні вимагали негайного звільнення невинних. «Комітет дії», який керував страйком, зайняв надто категоричну позицію, і це, здається мені й нині, було нерозумно…

Приїзду нової комісії чекати довго не довелося. Тільки очолив тепер її не представник Верховної Ради, а генерал військ МВС Масленников. Комісія приїхала в табір, викликала керівників «Комітету дії», вислухала їх вимоги й обіцяла скоро дати відповідь.

…У той день, здається, то був вівторок, я застав на медпункті всіх лікарів, які працювали в ОЛПі, нам наказано було чекати, нікуди не розходитись. Я помітив на вишках дула кулеметів — це мене неабияк стривожило. О дев'ятій годині ранку все населення зони було виведене синьопогонниками на площу перед вахту й вишикуване в шеренги.

Відчинилися ворота, у зону табору увійшла комісія. За нею тихим ходом в'їхала пожежна машина… «Будуть водою розганяти, — подумав я, дивлячись через вікно медпункту на площу. — Але чому — розганяти, коли в'язнів вивели примусом?»

Далі я побачив: пожежники почали швидко приводити машину в робочий стан, приєднали рукави, шланги, якийсь пожежник викинув рукав у бік першого ряду каторжників. Хтось із шеренги кинувся, щоб його підняти, а тоді опер–уповноважений Пеньков — видно, йому заздалегідь дали таке завдання — з криком «Стій на місці!» вистрелив із револьвера у в'язня. Це був сигнал: охорона відкрила з вишок кулеметний вогонь, який тривав не більше хвилини. Та цього було досить: площа перед вахтою вкрилася трупами, каторжники розбігалися, лементували, охоронники заганяли їх у бараки. Трупи виносили за межу зони. Поранених приводили в медпункт — на перев'язку. Нас теж заздалегідь підготували до розправи.

Ось і все, що я міг вам розповісти. Додам ще: після процесу над Берією генерал Масленников був засуджений до розстрілу.

Довго ми сиділи мовчки за ватрою. Врешті обізвався Юра:

— Добре, що пішов… Якби ти це розповів учора, я б його застрелив.

— Може, ти б цього й не зробив, — промовив Федір. — А втім, і так здохне в тундрі… Він утік, зрештою, не тому, що помсти злякався: після учорашньої розмови в його свідомості відбувся останній крах ідеї сталінізму, єдиної ідеї, якою він жив. Він побачив її знищеною, оскверненою. З нею нема йому місця у нинішньому житті. А без неї — життя нема. Пеньков це зрозумів…

Я пішов до намету. Мною лихоманило. Навіть не міг би сказати, що дорешти зламало мене: хвороба чи правда про злочинця Пенькова, якого я досі намагався якось виправдати у своїх очах… Упав на матрац і відразу заснув. Спав міцно й довго, а коли прокинувся від гарячкового кошмару, побачив скитальника Михайла, який сидів у куті намету на рюкзаках і уважно приглядався до мене.

— Чому ви тут, Михаиле? — спитав я.

— Ти ж кликав мене уві сні. І я прийшов. Хочу тобі розповісти про себе все. Ти вважаєш, що я твій стрийко Михайло Шинкарук. Хай буде по–твоєму…



Розповідь Ніни Краузе | Бо війна — війною… Через перевал | Перша розповідь скитальника Михайла