home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





Остання розповідь матері (закінчення)


Це сталося тоді, коли в Пилипівці на присілку Воловому згорів панський фільварок. Не перший і не останній. По селах і містах блукали ватаги — збиранина з озброєних вояків УГА, які не встигли або не хотіли переходити Збруч. Вони в розпачі й безнадії ще воювали: роззброювали відділи полщії, палили панські маєтки, накликали цим у села карні експедиції і самі, спіймані, гинули — їх розстрілювали й вішали без суду. Були це останні конвульсії українсько–польської війни, агонія Західноукраїнської Народної Республіки, яка проіснувала неповний рік, узявши за своє існування непомірно високу плату — п'ятдесят тисяч, або й більше, молодих життів.

У Пилипівку увійшов швадрон уланів: із стаєнь виганяли корів і заводили коней; по багатших обійстях ставали на постій жовніри, у Шепетюків хату зайняли офщери. Катруся з матір'ю і батьком, який до решти втратив розум, коли до села дійшла чутка, що вчителька Шубертівна загинула в Талергофі, перейшли жити до стодоли — слава Богу, йшло до весни.

Було ще холодно, вкривалися старими ряднами, бо ж нічого з постелі не вдалося винести з хати, усе забрали військові, та це ще півбіди. У дровітні командант швадрону влаштував катівню, де офіцери допитували сільських парубків і ґаздів, запідозрених у підпалі маєтку пана Стрельбицького. Що там робили з ними, Катруся не бачила — чутно було тільки виття катованих і крики екзекуторів; старому ж здавалося, що то ще не вийшли із села мадяри, які забрали Шубертівну, він трясся і шепотів водно слово, яке колись нагнало на нього смертельний страх, — «муска, муска!», врешті не витримав і повісився уночі в стодолі на крокві. Після нього пішла зі світу й мати…

А далі потягнулися дні, місяці й роки — ніби взаперті, ніби окремо від світу, в якому щось там діялося, вирувало, кипіло й кінець кінцем влягалося у русло життя, котре прийшло.

Ніщо вже Катрусю не обходило. Михайло не давав про себе чутки, напевне, загинув, а без нього світ став нецікавим; займало її тільки господарство — треба було якось жити.

Ще перенесли люди один страх, коли почалися вибори до польського сейму, а виборці до урн не пішли: знову налетіли в села каральні експедиції. Пилипівку цього разу лихо обминуло, зате в сусідній Тростянці, що над Прутом, улани вчинили злочин, від якого зморозило кров у жилах: якогось парубійка, що закликав селян не йти на вибори, спіймали, катували його в хаті розпеченим залізом, врешті запхали головою у палаючу піч і в такий спосіб відібрали життя.

Газет у Пилипівці не було, та все ж доходили до села різні чутки.

У Львові студент Степан Федак вистрелив із револьвера в Пілсудського, коли маршалок в супроводі львівського воєводи сідав до автомобіля: старосту поранив у плече, а Пілсудський залишився неушкоджений. Над Федаком розпочалася судова розправа.

На залізничній станції Сапіжанка на лінії Львів — Кам'янка вбито поета Сидора Твердохліба, який пішов на угоду з польською владою: став видавати конформістський журнал.

У відповідь на український терор польські ендеки відреагували в дивний спосіб. Художник Нев'ядомський трьома пострілами з револьвера вбив у варшавській картинній галереї президента Польщі Габрієля Нарутовича. На суді заявив, що вчинив атентат з причини поблажливого ставлення президента до українців.

А про це вже розповідали очевидці. Через Коломию до Бухареста проїжджав Пілсудський на переговори з румунським урядом. За розпорядженням косівського старости його на вокзалі мали привітати гуцули. Привели їх, одягнутих у барвисті сердаки й крисані. Слово на честь маршалка мав виголосити різьбяр Якіб'юк. То він і випалив просто в очі Пілсудського: «Нас сорок мільйонів, і ми вам не дамося!» Якіб'юка застрелив маршальський охоронець тут же, на пероні. Після того в косівські села пришило військо: карателі катували селян нагайками, рубали на дровітнях сокирами гуцульську святкову одежу, лили нафту у вимолочене зерно…

У Стрию розстріляно композитора Остапа Нижанківського, священика. Нібито за організацію повстання проти Речі Посполитої…

Хотілося спокою. Хоч якого–небудь людського животіння.

Сякий–такий лад настав у краї після березня 1923 року. Рада амбасадорів Антанти визнала східний кордон Польщі по Збручі, а польський уряд пообіцяв Східній Галичині воєводську автономію. Каральні експедиції припинилися, по селах почали відкриватися вселюдні польські й українські школи. До Пилипівки прислано директором школи поляка Брильського, який запропонував Катрусі посаду виховательки в колонії дітей–сиріт.

Від нього вона дізналася, що в сусіднє село Боднарівку, невеличке і од віків темне, що сховалося за Сакатурським лісом під Хімчинськими горбами, прийшов молодий учитель із Пилипівки Іван Шинкарук.

Катруся не йняла віри, перепитала. А коли Брильський підтвердив, що сам його бачив, розмовляв з ним у коломийському інспектораті кілька днів тому, пекуча кривда й жаль холодним протягом провіяли душу, опустошивши її й до решти осамотнивши. Як це так, що Іван, той добрий, сердечний, безнадійно закоханий у неї Іван, Михайлів брат, перейшов Пилипівку, бо ж іншої дороги до Боднарівки немає, і не зупинився, не розпитав людей, не спробував навіть заглянути до хати Шепетюків, — чи ж то війна висушила навіть у таких людей добро, жалість і милосердя?

Але ж пусткою стоїть його рідна домівка, — боронила Катруся сама перед собою Івана, — чого б мав зупинятися? Та й, напевне, давно знає про зраду Шепетюка або ж у селі дізнався — чи мав би заходити на провідини до Юди? Можливо, й не подумав, що в Шепетюковій хаті самотньо живе вона, Катруся, й не перестає чекати в кожну хвилину, годину, день, рік, вік повернення Михайла або ж вістки про нього?..

Не міг цього знати Іван… міг і не знати. І ще не відомо, який він нині: здоровий чи скалічений, вродливий чи потворний, озлоблений чи збайдужілий; сім років товклися по ньому жорстокі будні війни, звідки їй знати, що могло трапитися з його душею, дивно й те, що залишився живий… І може, не вона, а насамперед він потребує розради, утіхи, тепла; може, не Івана, а її, Катрусю, здолали черствість і егоїзм?

Відчула, як не знайоме їй досі тепло вливається до серця, і світиться спогад про останній передвоєнний Великдень, а біля церкви — вони вчотирьох. Ще не глаголить тривожного провістя сліпий Атаманюк, ще не спливло в розмові вчительки з колишніми учнями питання, як вони мають поводитися під час Страшного суду, — вони ще діти, які раптом стали дорослими. Ось дитина Михайло стає несподівано для всіх суворим мужем, дитина Гриць квапно одягається у броню пристосовництва, а дитина Іван — таки ще дитя, серця якого діткнулось перше хлоп'яче кохання, і він, боячись Катрусиної вроди, відводить від неї погляд, з кривдним болем поступається, переможений, перед братом і мріє стати вчителем — таким, як Шубертівна, щоб сподобатися коханій.

Тоді Катруся поблажливо ставилася до його скромних поривань, їй імпонував твердий, мов криця, характер Михайла, що в кожну мить готовий був викресати іскру, — і ось ця іскра погасла, а Іванова мрія стала реальністю: хто з них був прозорливіший, і чому не можна на двох розділити любов, чому радість кохання доконче спричинює іншому біль?

Тільки хустку накинула на плечі; після Іллі світ брався осіннім мевом, і перші цятки прозолоті впали на берези, що біліли тонкими стовбурами над потоком, мліючи в тихому передосінньому теплі; ще вагаючись, вийшла за ворота, мить постояла й рвучко пустилася йти. Зійшла вулицею вниз до підніжжя Погорільця, невпевнено перейшла кладкою над Березівкою поблизу опустілого Шинкарукового обійстя, а коли ступила на стежку, що змійкою звивалася поміж сакатурськими пагорбками, — побігла не оглядаючись.

Бігла без подиху лісом аж до кряжа, що відділяв низовинну Пилипівку від гористої Боднарівки, і все виразніше, ніби наближався до неї, поставав в уяві образ Івана, знайомий змалку і так змінений, що вже й не впізнавала, — змужнілий, обвітрений, обпалений, із сивиною на скронях і першими зморшками на обличчі, подібний до Михайла, та лагідніший, з добрими сивими очима; вона ніяк не могла звикнути до того нового образу Івана, і коли він, Іван, з'явився на гребені безлісого кряжа й, зупинившись на мить, ніби його зустріла куля, кинувся бігти вниз, і коли врешті став перед нею — білою, немов розмай черемхи, — вона ще не могла його впізнати, хоч здалеку наче впізнала. Він теж придивлявся до неї, щоб увібрати в себе новий її образ і звикнути до нього; але й тоді, коли тримав Катрусю в обіймах — ще Михайлову, не свою — і втирав з її щік сльози, ще й тоді вони були не знайомі, хоч зближені і зріднені втіхою зустрічі у спустошеному світі.

— Не розповідай нічого, Катрусю, — прошепотів Іван, — я усе знаю. Трохи від Михайла, решту від людей. Позавчора ночував у своїй пустці — прийшли сусіди… Я йду до тебе. Розказати тобі про нього.

Йшли стежкою через Сакатуру, наближаючись до кладки на Березівці, біля якої мали розійтися або разом її переступити.

…Наглядач недорахувався одного в'язня тільки в кінці дня, коли поверталися з роботи в табір. Серед охоронників зчинився крик, усі, скільки їх було, повибігали із зони, кілька разів перераховували — одного таки бракувало. Тоді зробили перезву за прізвищами, Іван обізвався на своє і на Михайлове — і на цьому спіймався. За втікачем погналася погоня, та повернулася ні з чим, а тоді до стовпа на лобне місце повели Івана, і він розкаявся за свій фаталізм, зрозумівши, що долю треба виборювати… Його катували «амбіндами» — так само, як того втікача, на кару якого дивився колись сам і думав, що такої муки витримати не зможе. Годину висів підвішений за зв'язані назад руки на стовпі, з носа й рота текла кров, він непритомнів, і його відливали водою. Витримав…

Табір у Домб'є розпустили після Ризької угоди між Радянською Росією і Польщею у 1921 році. Додому Іван не вертався: дому ж не було. Добрався до Станіслава і майже рік перебивався вантажником на товарній станції. Потім відновила роботу трирічна вчительська семінарія, в якій Іван провчився рік до війни. Документи збереглися, і його, колишнього жовніра австрійської армії (усусусів не приймали), зарахували на другий курс семінарії. За два роки отримав диплом учителя початкових класів у вселюдних школах і подався у коломийський шкільний інспекторат проситися на роботу.

Вичовгана кладка біліла над Березівкою і була межею між Пилипівкою та Боднарівкою, між Іваном і Катрусею, між ними обома і пам'яттю про Михайла.

— Нема вже його… — чи то запитала, чи то ствердила Катруся.

Іван не відповів. Він не мав що відповісти: минуло чотири роки після війни.

— І знову… знову — спочатку, з того самого місця, на якому стояли колись, — мусимо ступити перший крок. Завжди перший крок, завжди — перший… А коли буде другий? Коли?! — Катруся схилилася Іванові на груди і забилася в риданні. — А життя тисяч людей, а життя Михайла — марно? Чого ж воно так, хто нас прокляв?!

— Ми ступимо другий крок, Катрусю. Наш упертий другий крок. Кров нашу вже ніхто не змиє, нею записалася нова сторінка в історії. Якщо ми з боязні, слабкодухості, байдужості, з відступництва самі її не вирвемо з книги — нікому не вдасться цього зробити. Ми будемо вчити дітей нашої історії за новим підручником. І так буде без кінця.

— І так — без кінця: прозрілі і в неволі?

— Невільні тільки непрозрілі. А ми прозрілі — значить, вільні.

— І могил нема, а ті, які є, — осквернять новітні вандали.

— Хай залишаться вони недремною лютою пам'яттю у серцях наших. До сердець із чистою кров'ю нема доступу вандалам. Будемо жити. Виживати. Така доля нашої нації — через дар пам'яті бути невмирущою.

— Ти говориш, як колись Михайло.

— Так говорить нині весь народ.

Вони ще довго стояли біля кладки, яку треба було разом перейти або розійтися біля неї.


— …Оце й уся наша родинна таємниця, сину, — закінчила свою останню розповідь моя мати. — Я стала вірною дружиною Івана Шинкарука і твоєю та Богдановою матір'ю.




Друга розповідь скитальника Михайла | Бо війна — війною… Через перевал | Із празьких листів Михайла Шинкарука 1927 року