home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ десятий


Цілющий сон здолав Євгена, і снилося йому, що він безконечно довго й солодко спить. Чув, як уві сні повертаються до нього сили: так, напевно, зморожена за зиму й від життя відчужена деревина набухає напровесні соками. Вже моцується й стримує у кореневищі, стовбурі й гілках знайома сила, ще трохи — і вона вибруниться молодим листком і цвітом, але пробудження ще треба ждати, — і Євген, спокійний і впевнений за своє життя, терпеливо очікував переходу з глибокої дрімоти в живий реальний стан.

Уві сні він докінчував свою розповідь для молодшого брата, а коли вона вже завершувалась і можна було естафетою передати її молодшому поколінню — правдиву, болісну і, зрештою, оптимістичну, — підвелася у куті намету тінь скитальника Михайла: вона наближалася до Євгена, набирала чітких обрисів, і він, напружено вдивляючись, уздрів перед собою не кустратого відлюдника з розповідей Федора, який за рибні місця виторговував у геологів сіль і патрони, а рідного стрийка Михайла, що нібито зійшов із Ніниної фотографії — з утомленим обличчям полярника, який сидить на каменеломі, спершись на лікоть, чорнобородий, у важких чоботах, фуфайці й ватяних штанах, а довкола нього, проламавши земну кору, випорснули стулені головки полярного маку та стебла жорсткої осоки.


Він наближав до мене своє обличчя, даючи його добре розгледіти; я стрийка легко впізнав, ніби з дитинства був з ним знайомий: стрийко мав схожі з батьком риси лиця, та був кремезніший і поглядом суворий, вольовий, достоту такий, якого вималювала моя уява; стрийко Михайло допитливо вдивлявся у мене, ніби теж хотів упізнати, врешті скупо всміхнувся, спитав:

«Чому тобі враз захотілося воскрешати мене з мертвих? Навіщо розвереджуєш старі рани, роз'ятрюєш давній забутий біль, намагаєшся пізнати його і не можеш, вникаєш у каламуть нашого страху і вникнути не маєш сили, бо ніхто з живих не спроможний уявити паралізуючого жаху насильницької й неповинної смерті; з пісень, переказів і легенд, бо ж до архівів доступу не маєш — та й де ті архіви? — відтворюєш картини нашої програної війни, нагадуєш про неї, а правдивих реалій не знаєш; і пощо, нарешті, спотребився тобі я — убитий тому п'ятдесят літ молодий вчений, який не встиг нічого великого для науки зробити і без котрого народ спокійно обійдеться?»

«Я воскрешаю не вас, стрийку, а пам'ять про знівечене покоління. Кожен із вас мусить постати з мертвих і смертю смерть подолати незалежно від того, скільки хто встиг віддати свого життя людям; кожен має воскреснути, бо від забуття про вас маліємо ми — живі.

Я ловлю пам'ять про вас очима людей — чужих, знайомих і рідних: крізь їх зіниці входить у мою душу й закарбовується у серці не бачений мною світ, який не має права загубитися у зміні поколінь… У мене дома на стіні розмірено хитається маятник старосвітського годинника, подарованого мені покійною бабусею. Купила вона його ще перед Першою світовою війною, і досі він відлічив сімдесят п'ять літ — час, в якому повністю вмістилася історія двох поколінь і розпочалось життя третього, якому я зважився передати оповідь про звитяги і втрати, надію і безнадію, біль і суворий досвід двох попередніх.

Чи варто це робити, питаєте? Сієте в мою душу сумнів, чи потрібні, мовляв, будуть моїм дітям, внукам і правнукам відшумілі пристрасті їх предків, наскрізь просяклі муками і кров'ю? Хто зна… Але була у ваших потугах віра в живучість нашого народу, в його гідне призначення на планеті — чи ж то коли–небудь перестане бути актуальною ця проблема? Не перестане, бо якби так, то марним стало б усе, що досі створив мій народ.

Хитається маятник Хроноса на вагах двадцятого століття, яке минає. Йому, Хроносу, байдужі наші болі й радості, проте лише до нього, до глибин часу, звертаються люди навіть тоді, коли до пошуків спонукує їх не національна пам'ять і не синівський обов'язок, не біль, а звичайна цікавість: що там було, що приховано, що забулося, що пропало — хай то йдеться навіть про неіснуючу і нікому не потрібну Атлантиду… А ми воскрешаємо забуті миті історії живого нині народу.

Я не все знаю і про вас, стрийку. Чому ви ні разу не згадали про Соловки, адже ваша мрія — ступити на них хоча б однією ногою — сповнилася, та ще й як: ви не тільки ступили, вам довелося там зустріти свою останню мить. Чому мовчите, чи то аж так страшно було, що й згадати невміч?»

«Тобі, Євгене, легше буде й без мене уявити соловецьке пустище, ніж сказати всю правду про нашу програну війну на галицькому полі. Про трагедію розстріляного покоління у тридцятих роках ви нині говорите відверто, без страху, однозначно: у злочинстві сталінщини ніхто, крім виродків, уже не сумнівається, і вся правда — на нашому боці. А про історію українсько–польської війни хіба ти зважишся заговорити як безпристрасний літописець, коли тебе б'ють по пальцях живі ще варвари, які знівечили наші могили, а з другого — заколисані легендами, теж іще живі свідки нашого героїзму, немочі й безпорадності? Скільки разів ти вже переглянув у думці свою розповідь для молодшого брата, скільки рядків, які б могли обурити одних чи других, ти викреслив і заховав їх у пам'яті до кращого часу, коли можна буде сущим на українській землі людям сказати всю правду про славу і про ганьбу?»

«Я зробив скільки міг, стрийку. Хай моя зухвалість заговорити про це першим виправдає моє невміння і мою обережність… Скажіть, що трапилося з вами на Соловках?»

«А ти впевнений, що саме там обірвалося моє життя?»


…Пухка габа сну, немов гірський туман, накочувалася на Євгена клубками, і блідла в них примара образу стрийка Михаила; обличчя його мінялося, й він знову уподібнювався до кустратого й чужого скитальника з холодними, олов'яними, мов небо над озером Ямба–то, очима; погляд його часом ставав зловісний, і Євгена уві сні огортав безнадійний туск бранця, що потрапив у лабети злій силі, у цій пустелі всевладній, і був тією силою відкинутий від суспільства ним озлоблений скитальник, який не випустить їх із тундрового полону на світ Божий, помщаючись таким чином суспільству за своє осамотнення.


Але туман ставав чимраз густіший, він поглинув у себе й скитальника, і на світі не стало нічого, крім туману та покручених, переплетених, немов карликові зарості в тундрі, кущів карпатського жерепу біля ніг, а під ногами — кривавих латок рододендронів. Я умить упізнав стежку, що спиналася поміж жерепом із Пожожеської полонини на вершину Говерли; легко, як у молодості, поквапився нею угору, мене, крім розбудженої у цю мить туристичної охоти, гнала ще й цікавість: там, біля масивного, мов донжон[52], прикордонного стовпа, що бовванів у тумані, стояли два силуети, і я впізнав їх: були це мій батько і стрийко Михайло, яким раннього літа 1928 року чеські й польські прикордонники дозволили зустрітися на Говерлі.

Вони стояли на віддалі, немов чужі, бо до чужих світів, між якими пролягла смуга кордону, належали, й переступити його жоден не мав права і не бажав цього.

Іван зупинився на східному прузі прикордонної смуги, а позаду нього — у глибині, за здибленим і навіки застиглим штормом гір — простелялася його земля, уярмлена і рідна, якій він посвятив своє життя і прирік на терпіння за неї свою дружину і синів. Він був упевнений, сповнений гідності за свою посвяту. А на західному прузі стояв самотній і розгублений скитальник, який пролив за землю, нині тільки Іванову, кров, а не мав права на неї ступити, й перед яким прослалися у непроглядну повінь туману незвідані шляхи — до слави чи до безчестя, до свободи, а чи до неволі…

Я не намагався підслухати їхню розмову, та й не міг би її почути крізь повсть туману, я й так знав, про що вони розмовляли. А може, тільки думали і в думці докоряли один одному або ж прощали чи намагалися порозумітись, бо не тільки державний кордон проліг між ними, а й невигойний біль за кохану, а й розстань між скитальником і господарем, а також межа світогляду і різної віри у своє призначення на розшматованій землі.

Я довго дивився на дві застиглі постаті, і врешті одна, стрийкова, почала віддалятися, а батькова й не ворухнулась: він чіпко вдивлявся у білу непроглядь, в якій розчинився силует його брата, поки той не зник назавше, — не міг з цим змиритися Іван, стояв і силував себе збагнути таємницю зникнення Михайла.

…Де він, куди подівся, у яку прірву канув, що немає не те що могили, а й сліду? Хто нарешті відкриє чорну книгу смертей і повість мені, де зустріла стрийка остання його мить? Де вони — утоплені, замордовані, розстріляні? Ніхто не скаже. Знеособлений народ, який став ворогом одного нелюда, гинув не поодинці, а гуртом за його всесвітню ганьбу, і могила народу — повсюдно, а в кожної окремої жертви — у серцях живих.

Хто розкаже істину про Соловки?

Чи то правда, що Мирослав Ірчан, коли «трійка» присудила йому новий строк у десять років, закричав: «Чому так мало? Чому так мало?!» Що здивовано придивлявся до суддів, розводив руками, перепитував, і вони не знали, що з ним робити: додати ще строку чи розстріляти? Що потім заперли його в Головленківській вежі, і він там наклав на себе руки, розбивши голову об мур?

Чи правда, що в ризниці Успенського собору Лесь Курбас ставив п'єсу Бернарда Шоу «Учень диявола», в якій ішлося про засудження до страти невинного, і коли на сцені англійський генерал запитав підсудного Річарда, яку смерть він вибирає — через повішення чи розстріл, один в'язень, а був це український поет Василь Мисик, вигукнув: «Ми всі тут Річарди!», за що був посаджений у карцер, забутий і забуттям врятований від розправи над українськими в'язнями у листопаді 1937 року.

А це таки правда. На сторінках журналу «Соловки» свого часу було надруковане таке пояснення для в'язнів: «Арешт ста чоловік є для держави кардинальнішим вирішенням питання про ліквідацію небезпеки для країни, ніж перебування одного злочинця з їхнього середовища на волі». Не пояснено лише, який сенс в ув'язненні ста чоловік, коли між ними не було жодного злочинця?..

А чи правда, що в жовтні 1937 року на Соловецькі острови прибула «Особлива трійка НКВС» на чолі з найретельнішим виконавцем єжовської волі майором Кашкетіним, який уночі, мов упир, з'являвся в заставленому триярусними нарами Преображенському соборі, поіменно викликав на суд і на паперті розстрілював, а однієї ночі викликав Леся Курбаса?

А що холодної листопадової ночі 1937 року в'язнів вивезли на чорній баржі «Клара Цеткін» у Біле море, і баржа вранці повернулася порожня?.. Чи правда?!

Хто нарешті про це повість людям?

Чи дізнаюся я коли–небудь, де зарито тіло мого стрийка, невинно загиблого професора географії Михайла Шинкарука?

Так думав я уві сні, а кадри сну без упину мінялися.

Туман, що клубочився понад горами й ринув із верхів в ізвори, мов водопадна бурхать, лагіднішав, заспокоювався, щільним пластом налягав на землю, притолочуючи жереп, і я, приглянувшись, побачив, що то не карпатський заросляк, а покручені кущі карликової смерічки повзуть по рівній, мов тік, площині… Я знову опинився у тундрі, загублений серед снігової пустелі, і, мабуть, востаннє відчув цілковиту безпорадність. Я остаточно переконався, що мене й моїх друзів насправді може врятувати тільки скитальник Михайло — єдина серед цієї пустоші жива людина.

Я подумав про нього, і він постав переді мною — весь у паморозі на оленячому кожусі, шапці, бороді й бровах; паморозь бралася бурульками кришталевої солі, ніби він щойно вибрався з дна Білого моря, куди його разом з іншими в'язнями лихої листопадової ночі зіпхнули з палуби баржі, й цікавість перемогла мій власний страх від загубленості в тундрі: а який був його страх? Цікавість моя була гріховна, ніби я озухвалився заглянути в потойбічне життя, бо ж ніхто з живих не може знати, що почуває людина перед обличчям насильницької смерті.

І я спитав:

«Дуже страшно було?»

«Кому?» — нахилив до мене голову скитальник.

«Вам, стрийку Михаиле».

«А, ти знову про Шинкарука. Я ж ніколи ним не був. Навіть не пам'ятаю, чи знав коли–небудь такого… А втім, то діялося давно: в експедиції на Землю Франца–Йосифа нас було багато… Михайла Шинкарука на Соловках я не зустрічав… Але чому ви, які залишилися на волі, водно думаєте, що ми гинули тільки на Колимі, Соловках, у Воркуті? Нас убивали всюди… Ти хочеш уявити собі останню мить свого стрийка? Це зовсім легко.

Його забрали у тридцять сьомому? То втішся тим, що йому було легше, ніж нам. Могло бути легше. Ми, репресовані раніше, спочатку мусили витримати допити; тобто ніхто їх витримати не міг — ми признавалися до найтяжчих провин, яких ніколи не вчинили й навіть не знали, як могли б їх вчинити; потім давали нам один строк, далі — другий, врешті кожен третій в'язень дочікувався свого Кашкетіна, а тоді наставав кінець. Таких, як я, що чудом вижили, було небагато…

А з твоїм стрийком могло бути так.

У той час, коли його забрали, машина смерті квапилася. Назрівала війна, і країну треба було очистити від останнього ворога. А тому, що вороги підступно ховалися серед сотень і тисяч, треба було ті сотні і тисячі знищувати, щоб не залишилось ворога й на розплід. Це була копітка й тяжка робота, але за Сталіна, сам знаєш, був порядок, тож система знищення працювала надзвичайно чітко.

Оту сотню чи тисячу або й мільйон людей, серед яких міг заховатися підступний ворог, привозили партіями в Москву, на Нікольську, 23, заштовхували по черзі в бокову кімнату навпроти залу засідань Військової колегії, головою якої був оберкат Ульріх, і там люди чекали своєї судної години.

А тепер уяви собі: з Харкова привозять змученого тортурами Михайла Шинкарука. Він уже признався до вини, яку йому придумали слідчі. Проте ще сподівається на суд. Він скаже на суді, в який спосіб примусили його признатися до злочину, адже повинна існувати хоча б елементарна справедливість. Михайло на ту мить ще не позбувся наївності…

Його заштовхують у бокову кімнату, набиту смертниками так, що й дихати нема чим, він зазирає їм у очі й відчитує у них найстрашніше: ні в кого не залишилося і крихти надії. Нікому не буде пощади, бо серед них є один справжній ворог і через нього треба знищити всіх тут присутніх. Але чому той — справжній — не признається, щоб порятувати інших, усе ж одно загине? Які дурниці! Навіть коли б знайшовся такий сміливий, то хто йому повірить, що він — один, адже всі тут до одного призналися до вини. Як бачите, не один серед сотні, а всі. Як багато розвелося їх, ворогів народу, а хтось ще там сумнівається, сльозу пускає…

Проте в Михайла ще жевріє дрібка віри, що його не скарають на смерть. За що ж?! Він намагається ближче стати до дверей, щоб скоріше потрапити на суд. Він скаже суддям… Що? Як — що? Адже добровільно повернувся на відроджену Україну, став ученим, відкрив невідомі острови в Льодовитому океані, а тепер хоче всі свої сили віддати для радянської науки. Як у це не повірити?

Ось вивели одного, другого, скоро його черга — і він скаже, що готовий поїхати в експедицію на Північний полюс, він знаючий і витривалий… Але що це: вивели одного і вже беруть другого, а з тим що? Випустили? Чути здавлений крик, когось волочуть коридором, потім долунює глухий постріл — наче з підвалу. Беруть наступного, а за хвилину — знову глухий постріл… Ні, такого не може бути… я скажу, що мрію ще й про Антарктиду, я можу принести справжню користь, навіщо мене вбивати, це безглуздо!.. Знову виводять, і знову постріл. Боже, як чітко і злагоджено працюють!

Михайло вже не хоче на суд. Він намагається протиснутись поміж смертниками до тильної стіни: може, усіх не розстріляють, не може такого бути, щоб усіх… крайніх залишать, крайніх залишать… Та ніхто його не пропускає: твоя, голубе, черга, твоя… А як там? Вирок, підвал, лицем до стіни, а вбивці стоять півколом і ціляться з карабінів у потилицю. Чи впритул з револьвера?.. Я відпрошусь, знайду милосердних, вони теж хочуть жити, мають дітей… Знову постріл… Ні, мене вбивати не можна… я учений… навіщо стріляти в мій мозок, в якому стільки знань? Я не хочу, я не винен…

Я не винен!!!

Скитальник наближається до мене, мені він здається зовсім реальною людиною, кожух його пахне старою оленячою шкірою; а може, це мені не сниться; скитальник дивиться на мене страшними безумними очима, немов його в цю мить ведуть на страту, і він, збожеволівши, кричить:

«Тішся, дурню, я легко вмер! Ха–ха, я збожеволів і легко вмер!»

Я схопився.

У наметі було ясно, надто ясно, мовби вгорі світилася біла жарівка. Може, то пробивається крізь тент снігова білота?.. Я вдихнув носом повітря й знову почув запах старого оленячого кожуха; хтось сюди заходив, одягнутий в оленячий кожух, хтось чужий: у нас інший одяг. І пілка відхилена — струмує крізь отвір холодне повітря до намету, надворі біло… Хто заходив сюди, хто сидів тут, звідки взявся запах оленячої шкіри? Я глянув у кут і побачив сліди, схопився, виглянув надвір: до озера теж потяглися сліди на снігу. Вискочив з намету й остовпів: невже далі сниться?.. Над озером стояв високий кустратий дід в оленячому кожусі, з рушницею у руці… Це ж він — справжній скитальник! Я побіг, посковзнувся на снігу, упав і закричав:

— Хлопці, тут Михайло! Михаиле, підождіть!

На мій крик вибігли з сусіднього намету Юра, Віктор і Федір, вони теж загукали до постаті, що задкувала до берега замерзлого озера. Янченко кинувся бігти, та постать віддалялася, маліла і зникла з овиду в густій імлі.

— Це був він! — ударився руками об поли Федір. — Скитальник Михайло… І втік. Утік! Отут нам і капець…

У цю хвилину в небі почувся гуркіт.

Ми заціпеніли від невимовної радості й одночасно — панічного страху, що літак пролетить, нас не помітивши; дивилися вгору й стояли, мов одурілі, ніхто не здогадався кинути хворосту у ватру, щоб дати знак. Паралізуюча безнадія, яка тільки–но дійняла нас, коли зник в імлі єдиний можливий рятівник — скитальник Михайло, — не покидала; та ось в олов'яному небі з'явилася цяточка величиною з комаху, вона збільшувалась до розмірів кулика, куріпки, орла, і врешті прямо на табір почала легко спадати хвостата кабіна вертольота.

— Прилетіли!.. — видобув я із себе крик.

— Ну й що? — зиркнув на мене Федір так, ніби нічого особливого й не трапилося, і я аж тепер зрозумів, скільки важили для усіх нас його спокій і врівноваженість.

…Оце і вся розповідь для тебе, мій молодший брате: тривожна казка із щасливим фіналом. Скажеш, що набрид уже тобі той соцреалістичний хеппі–енд? Вірю. Та коли б сталося у нас інакше — чи міг би я тобі про все це розказати?

Пілоти виправдовувалися: після повернення з Ямба–то їх відразу перекинули на бурові в Хальмер; думали спочатку, що це займе небагато часу, та довелося врешті признатися начальству…

Усі ми знали, що будемо покарані, та це нас турбувало найменше: ми були врятовані з тундрового полону, з мініатюрного концтабору, в якому кожен по–своєму пережив страх відчуженості від суспільства, страх забутості й безглуздої смерті, — і більшої покари ніхто б не міг придумати.

Хлопці вантажили в кабіну речі, а я стояв і далі, розгублений, здоланий пережитим і продуманим, не вірячи, що ми врятовані. Такого почуття довелося мені вже один раз зазнати, коли мене випускали з воркутинського табору на волю, і я вертався до людей з невольничого світу, забутого Богом у тундровій пустелі.

Я тримав у руці коряжину–потвору, придивлявся до неї і дивувався, що враз утратила вона вираз лукавства, ненависті й жалюгідності — був це звичайний покруч, який не мав уже сили й потреби символізувати зло. І я без жалю опустив коряжину в сніг.

Вертоліт стрімко піднявся у біле небо, а воно, на наш подив, неждано прояснилося, туман розсмоктався, ніби всяк у зашкарублу тундру, низько над обрієм проступив крізь імлу рудий диск сонця, і я побачив унизу жорстокий і безпощадний простір — гігантську пастку, що чигає на людські жертви.

І в цю мить я зненавидів тундру. Знав, що десь серед її просторів загибає останній звиродень, якого лихе призначення примусило все життя тратувати закони людяності, й за це тепер розплачується — без вини винний. Мені стало чисто по–людськи жаль його, я пильно вдивлявся у засніжену пустку, чи не бреде десь він, збезумілий від розпачу, зганьблений підневільним життям, обкрадений ним, з украденою рушницею, яка єдина тепер може йому допомогти — відплатити смертю за смерть.

Я перестав думати про нього — одного з останніх злочинців сталінщини — і ненавидів цей край, який перетворював людей у покручів і жодної дороги, жодної стежини не проклав на своєму мертвому лоні, які могли б вивести жертву з його мертвої хватки.

Але що це? Снігове поле раптом закінчилося, ніби воно належало лише до володінь озера Ямба–то — юдолі смерті, з якої нам пощастило вирватися, і по тундрі у всі сторони світу простяглися чорні смуги, що звивалися по долинах та узгір'ях, немов сільські дороги, і зникали за горизонтом.

Я згадав: це ворги, оленячі стежки, якими ходять і люди. Не в'язні, не скитальники, не загублені душі, а господарі своєї землі — оленярі, які знають закони справедливості і яким суджено у краю, приреченому колись бути місцем постраху, заслань і смерті, витворити своїми власними силами людську і людяну цивілізацію.

Ось видніє унизу вершина, а на ній могилки з незграбними трираменними хрестами — це місце вічного спочинку вільних оленярів–лаптандерів. Їх, покійників, привезли сюди на оленячих упряжках ненці–християни й вирізьбили різцями на хрестах імена тих, хто прагнув бачити цей край не тюрмою, а вільною землею, хто бажав передати у спадок нащадкам не секрети нищення людей, а духовні цінності.

Ці могилки, немов дороговкази, показують шлях до людяності й доброти. Треба їх повсюдно знаходити на оскверненій злом землі і йти за ними в пошуках справедливості, зневаженої колись людською глупотою.

…Про все це я колись напишу. То зовсім не важко. Треба лише уявити собі ніколи не бачені й призабуті картини так чітко, щоб вони стали реальними, так зжитися з ними, щоб тобі здалося, що сидиш у старій вітцівській хаті, за вікном якої рудіє зжовклим листям старий горіх, а на шибках, вправлених у потріскані від дощів рами, переливаються при світлі знайомі з дитинства примари.


Львів — Іслоч

1987–1989





Із празьких листів Михайла Шинкарука 1927 року | Бо війна — війною… Через перевал | Роман