home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VI


На морях штормило справді, метеорологічні зведення були невтішні, проте циклон шаленів далеко — десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, і «Ренесанс» вночі полишив Констанцу.

Другого дня перед обідом прибули до Варни — лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа–монастир; Майстер Северин тут уже бував — дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і — жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її — напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старости, а як лише відірвуться одне від одного на час — і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.

А якою була б сьогодні дівчинка з м'ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старости й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодости…

Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра — відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався — може, й востаннє?

На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей — мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям — він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і представився:

«Боріс із Москви–матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?»

«Не зовсім, — спокійно відказав Анатолій. — Ми все–таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись».

Борис був розв'язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:

«Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реагую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?»

«Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, — теж спокійно мовив Северин. — Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…»

«М–да–а… Ну ладно, говоріть по–своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при советах».

«Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?» — вже почав кипіти Северин.

Анатолій торкнувся долонею плеча колеги й заговорив тихим безбарвним голосом:

«Пані Гелена вважає мене націоналістом, пригадуєте, пані Краґ, нашу дискусію в «Таверні під Акрополем»? То скажіть тепер, що дала норвежцям незалежність від шведів?»

«Я поки що послухаю, — відказала Гелена. — Хочу з'ясувати для себе самої свої власні переконання. Можливо, нині вони зазнають змін…»

Кельнер приніс перші страви, Борис швидко вимітав тарілку — йому хотілося розмовляти.

«Про норвежців поки що помовчимо, — сказав, витираючи серветкою рота. — У них сама лише література й музика засвідчила про готовність нації до незалежности: Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Едвард Ґріг… Яко критик, я цікавився вашим красним письменством — і кого надибав серед українських літературних героїв: бандита Чіпку, розбійника довбуша, деґенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!»

«Ми могли б поговорити і про найвищий рівень нашого мистецтва, — відклав ложку Северин. — Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажів, то подумайте: хіба кращі за них мордерця невинних жінок Раскольніков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’єктивні!»

«Ого! — аж підхопився з місця Борис. — Ви надто високо замахнулися — не досягнете, не досягнете! Згадайте з–поміж своїх письменників хоча б одного, рівного достоєвському!»

«Рівности не буває навіть у стаді, шановний Борисе, — відказав Северин. — А між письменниками вона тим більше неможлива, оскільки кожен — самодостатня індивідуальність… Що ж, великих серед своїх я міг би, звичайно, не одного назвати, та ви їх добре знаєте. І всі вони у нас корінні. Ваші ж — кооптовані, і то дуже часто з українського середовища. Подякуйте нам за Чехова, Гоголя, Рєпіна, Короленка… І за Льва Толстого, онука українського гетьмана — теж».

«Ще не вистачало, аби вони писали свої твори малоросійщиною!» — вигукнув Борис.

«І писали б… Ви читали Ключевського? Думаю, що так… А він, між іншим, ось що сказав: «Якби Київ не зруйнували татари, то офіційною мовою держави була б не суміш церковнослов’янської та фінської мов, а староукраїнська, і Пушкін писав би цією мовою».

«Какая нєсуразіца, — прошипів Борис. — Да за такіє висказиванія раньше… Вот ми і дожілісь!»

«А таки дочекались, — проказав Анатолій, різко відсунувши тарілку. — Ми дочекались».

Теплохід уже швартувався до пірса, гуркотів, ударяючись у бетон, пасажири вмить покинули столики, вихопились на палубу: над Золотим Рогом височіла мечеть Сулейманіє, а за нею — така ж велична Айя–Софія та інші храми; у небо вистрелювало безліч мінаретів, і це справляло неповторне враження: мусульмани не згірше за християн зуміли наблизитись до Бога.

Борис квапно полишив незгідливих співрозмовників — утік від них, немов ошпарений; Анатолій, малий і звинний, уже встиг пробратися на ніс корабля, щоб ніхто йому не заважав споглядати Стамбул; на бічній палубі стояли, пригорнувшись одне до одного, нерозлучні Корнило й Еліта, вони були зайняті собою, й столиця Туреччини їх мало цікавила; мариніст пан Єжи уважно, зі знанням справи, спостерігав, як швартується корабель; у натовпі гасав, перебігаючи з корми на ют і з юта на корму загадковий оригінал з червоним волоссям і з косичками, що стирчали навсібіч, мов промені, й виголошував вірші нікому не зрозумілою мовою — може, на есперанто; Гелена взяла під руку Северина й сказала:

«Я хочу побути з вами».

«З приємністю, — не зовсім доладно відгукнувся Майстер, розглядаючись, чи не побачить де Саламіни, — її на палубі не було, куди могла подітися; червоноголовий поет і далі не вгавав, на бігу декламуючи тільки йому зрозумілу поезію.

«Що це за тип?» — спитав Северин.

«Ніхто не знає», — відказала Гелена.

«Може, це наше майбутнє?» — пожартував Майстер.

«Хто знає… Нині всього можна сподіватися».

Теодор вибіг сходинками на капітанський місток і, певне, уявляючи себе командиром корабля, вигукував, цілячись у небо вказівним пальцем: «Mens sana in corpore sano!»[59]

«Наш керівник, — сказала Гелена, — запропонував екскурсію в Айя–Софію і в султанські палаци. А ви куди?»

«Я хочу оглянути могили Сулеймана Пишного і Роксолани. Ви чули що–небудь про неї?»

«Звичайно… Це унікальна в історії мусульманського світу жінка. Ви, напевне, багато чого знаєте про Роксолану…»

«Я вам розповім, якщо поїдете зі мною».

«Поїду».

…Вулиці Стамбула тісні й з обох боків захаращені ятками та крамницями; «Ікарус» з екскурсантами ледве протискається між стінами будинків — уже проминули Айя–Софію, Ат–мейдан — славний колись стамбульський іподром, ринок Бедестан; балакучий гід, умостившись на високому передньому крісельці, безупину вихваляє благословенну й неповторну у своїй красі столицю світу.

«Він сказав — столиця світу — чи мені причулося?» — запитала Гелена в Северина.

«Так, так, — підтвердив екскурсовод, зачувши її питання. — Стамбул — столиця держави на трьох континентах і над п'ятьма морями».

«Ось бачите, пані Гелено, — нахилився Северин до сусідки, — що таке націоналізм у вашому розумінні слова: шовінізм, загарбницька захланність, імперська ментальність».

Хтось кинув питання:

«Як ви ставитеся до курдів?»

Гід смикнувся, ніби вжалений, відказав з притиском:

«Домовимось, що будемо говорити тільки про людей!»

Запала в автобусі гнітюча тиша, письменники не знали, як зреагувати на таке блюзнірство — вийти з автобуса на знак протесту чи збойкотувати гіда; не змовляючись, вибрали друге, хтось затягнув пісню, і екскурсовод більше не озивався; Северин сказав до Гелени:

«Ви чули, і пояснювати вам уже не треба, яка різниця між націоналізмом і шовінізмом…»

«Схожі інвективи я чую нині вдруге. Але чому в незмірно віддалених кутках планети можуть люди так однаково мислити: Борис і цей гід?»

«Імперії спороджують у людях стереотип свідомости, який не допускає ані найменшого поруху інакомислення і не дає права поневоленим народам хоча б мріяти про такий цілковито нормальний стан етносу, як самостійність. Ви ж чули, з яким єхидством вимовляв Борис слово «нєзалєжность». Колишній завойовник ненавидить мене тільки за те, що я опинився на свободі — яке, мовляв, ти маєш право бути вільним?.. А хіба ви подібного не зазнали від шведів?»

«Не такою мірою, не такою…» — похитала головою Гелена.

«Що ж, Швеція, незважаючи на свою завойовницьку політику, не зуміла стати імперією… А тут, бачите, ностальгія за державою, яка колись розповзлася аж на три континенти! А на півночі недобитий Третій Рим з його божевільною жагою світової займанщини і єдиною метою — здобути владу над народами, взяти їх у рабство… Ви знаєте, в часи російської окупації були навіть такі випадки, коли москаль начебто співчував мені, поневоленому українцеві, попліскував по плечу, мовляв, «всьо ето кагда–нібудь образуєтса», але жоден з них і думки не допускав, що Україна може відділитися від Росії. Нині ж нехіть москаля переросла у ранґ ненависти до вільного українця… За всі роки нашої незалежности я не зустрів жодного росіянина, який привітав би мене зі свободою…»

«Але ж нинішня їхня ненависть не має вже жодного сенсу…»

«Як і ненависть цього турка до курдів. А Росія… Вона неспроможна навіть найдемократичнішими гаслами заглушити свою імперську ментальність. Туга за грабіжницькою сваволею, немов короста, свербітиме їй доти, доки залишатиметься у підлеглості Москви хоча б один народ».

«І ви вірите, що всі народи світу стануть колись незалежні?»

«Стануть! Хіба не бачите: як не скаженіють імперіялісти, а таки воюють за свободу курди, звільняються чеченці — від росіян, абхази від грузинів. Хто може нині зупинити марш поневолених народів до волі?»

Гелена уважно слухала, однак видно було, що вона не в усьому погоджується з Северином.

«А чи наша планета витримає таку кількість державних утворень?» — спитала.

«Молоді держави будуть інтегруватися, але на засадах рівноправности. Ви ж не хочете воювати зі Швецією, але й повертатися до колишньої унії з нею не бажаєте».

«Проте я не вірю, що курди зможуть перемогти турків, а чечени — росіян».

«Запам'ятайте мої слова: ви ще будете свідком повстання Курдистану й Ічкерії… Будете теж свідком розпаду російської федерації, бо ж, крім Чеченії, перебувають у її підлеглості ще й Татарстан, Бошкортостан, Якутія — вони теж колись виборять собі цілковиту свободу. Приходить у світ нова цивілізація, яка проголосить волю народам і людині».

«А можливість ядерної війни?»

«Не будьте песимісткою, пані Гелено, песимізм загрожує передовсім вашій нації — вона маленька. І її, і нас усіх може врятувати тільки націоналізм у змаганнях з імперським шовінізмом».

«Ваші міркування варті уваги», — все ще не хотіла погодитись Гелена.

…Султанський некрополь — то музей із гаєм мармурових обелісків; кожен з них увінчаний більшим або меншим витесаним з каменю тюрбаном — залежно від прижиттєвих заслуг покійного, і кожен обеліск змережаний золотою або срібною в'яззю, а посередині цвинтаря, за ажурною огорожею, вивищуються два мармурові гробівці у вигляді наметів: в одному з них спочиває чи не один з найвидатніших керманичів Османської імперії, а в другому — попівна з Рогатина Настя Лісовська, яку турки назвали Роксоланок» Хуррем — Радісною Русинкою.

Северин стояв у задумі перед гробом Роксолани, й гордість проймала його душу — не за її вчинки, а за Україну, що народила унікальну в світі жінку, котра за всю багатовікову історію Великої Порти вперше і востаннє подолала закон і традицію — зуміла стати єдиною дружиною всемогутнього султана–законодавця, мала право брати участь у раді дивану та ще й з відкритим обличчям, що за шаріятом каралося смертю; задля неї верховний священик шейх–уль–іслам мусив вписати в Коран спеціальну суру, яка дозволяла саме так поводитися «найславетнішій жоні найславетнішого султана»; Роксолана приймала чужоземних послів і позувала чужинецьким ізографам; вона правила великою імперією ім'ям свого чоловіка й отримала за це нечуваний у мусульманському світі привілей — спочивати поруч із своїм знаменитим мужем на чоловічому цвинтарі…

«Вона теж була українською націоналісткою? — зовсім поважно спитала Гелена, хоч її питання можна б сприйняти за жарт. — Я читала, що Роксолана, пам'ятаючи про свою вітчину, допомагала невільникам».

«Це солодкі легенди, пані Гелено… Я давно позбувся ілюзій щодо патріотизму Насті Лісовської, яка буцімто у Великодню суботу відмикала хурдиги й випускала українських бранців на волю. Неправда це… Була вона, як засвідчив наш знаменитий орієнталіст Агатангел Кримський, завзятою узурпаторкою влади, вбивцею синів свого мужа від першої дружини, матір'ю Селіма П'яного, який люто ненавидів козацьке плем'я, фундаторкою численних медресе й мечетей, серед яких — велична Сулейманіє, й ніколи не мучила її туга за втраченою Україною, де кобзарі складали думи й пісні про султаншу–українку, і я гадаю, що їй жодного разу не приснився Рогатин…»

«А все–таки мусили бути якісь підстави для легенд, дум і пісень», — боронила Роксолану Гелена.

«Звичайно, звичайно. Була єдина підстава — гордість її земляків за сильну Українку, яка в умовах незалежности — коли б та незалежність була — могла б перевершити своїм генієм княгиню Ольгу. Хай хтось знайде їй аналог! Нема… І в цьому історичний націоналізм Роксолани.. Тож нехай з миром спочиває Настя у вічній славі — не за любов до України, тієї любови в неї не було, а за те, що засвідчила перед усім світом великі можливості своєї нації».

«Ви так само оцінюєте й Ольгу? Мені приємно це чути, адже вона була скандинавкою».

«Ви, звичайно, сповідуєте норманську теорію, і мені це зрозуміло. Шлях з варягів у греки!.. Однак це спірне питання. Київська Русь була могутньою державою й до Рюрика. І подібний шлях, ще за часів оріянських, був прокладений не зі Скандинавії до Святошинських пагорбів, а з Греції — апостолом Андрієм Первозваним».

«Це ваша патріотична вигадка чи історичний факт?»

«Завтра у конференц–залі відбудеться розмова з різних історико–літературних проблем. Я маю виголосити доповідь — саме з цього питання, яке ми щойно порушили. Приходьте, пані Гелено, я вас запрошую».




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава