home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VI


Після нічних відвідин халупки особіста Северин віднайшов себе властивого, зовсім не схожого на того полохливого юнака, яким був дотоді, — прокинулися в ньому досі пригнічені невпевненістю впертість, відвага й рішучість, тепер він уже знав, що ніколи не відступиться від принципів чести, ніби та фіктивна угода з лейтенантом, на яку він свідомо пішов у нього на допиті, перекреслила будь–яку можливість змови з власним сумлінням; Северин рішуче ступив, мов та душа в загробному царстві, яка допадає до раю, — на тонкий, товщиною в кінський волос, місток–шірат, по котрому треба непохитно йти, щоб не впасти в провалля джаханаму, й він уже впевнився, що не схибнеться ніколи, мало того — хлопець умисне вибрав для себе найтяжче випробування, щоб собі самому довести, що в людини є воля, сильніша за слабкості й спокуси.

Знав Северин те, чого Корсаков і не припускав: протистояння й витримка в боротьбі з особістом буде тим стосунком між ними, який утвердить перемогу справедливости над злом; і Северин зважився на найтяжчий труд — випробування себе самого.

Лейтенант Корсаков марно чекав від Северина виконання угоди: солдат більше до нього не з'являвся, й особіст заповзявся переслідувати його доти, доки не зустрінеться з ним наодинці. Що ж би то мали означати його непоступливість, його незалежний погляд, коли стоїть на розводі, звідки береться в нього витримка, коли їхні очі зустрічаються й сув'язь між ними напружується, мов перетягнута на скрипковій кобилці струна, яка в напрузі міцніє й озивається належним звуком? Северин витримував погляд особіста й перемагав: колючі зіниці лейтенанта змигували й блякли в безсиллі; Корсаков день у день ловив Северина, ступаючи слідом за ним навіть тоді, коли той сам проходив через плац до відхожого місця, — і там подовгу стояв особіст у смороді фекалій і карболки, та солдат не виходив, поки хтось інший не з'являвся за потребою; вечорами, як Северин ставав на караулі, Корсаков підходив до межі поста, тоді вартовий вигукував статутне: «Стій, хто йде?» й скерував на лейтенанта цівку автомата: Северин сам не знав, чи вистрелив би в особіста, якби той переступив межу, лейтенант, проте, не наважувався цього робити, й обидва змагалися на відстані.

Переслідувати непокірного солдата стало для особіста своєрідним спортом, він таки одного разу у чорній пітьмі підійшов на недозволену відстань до вартового, й Северин вистрелив угору, а коли на постріл прибіг начальник караулу й нікого чужого на посту не застав, подумав, що вартовий вистрелив спросоння; Северин не заперечував і відбув за це триденний арешт на гауптвахті.

Перебування під арештом було для Северина відпочинком від лейтенантової уваги — куди завгодно міг проникнути Корсаков, тільки не сюди, і впродовж трьох днів вимушеної самотности солдат викликав до себе дівчинку з м'ячиком на розмову; нікого більше не знав і не хотів знати Северин, роздвоював себе на дві іпостасі, з яких одна була його повірницею й душею, а другою — він сам. Добирав їй ім'я, що мало два склади: один заперечував, а другий стверджував, — не міг того імени відгадати, проте знав, що воно — його власна сутність: єдність у роздвоєнні.

«Може, поясниш мені, — заговорив Северин до дівчини, коли вона проступала в його уяві виразним образом, — чому особіст так наповратливо хоче зламати мене?»; «А хіба ти не здогадуєшся: владці не можуть тобі простити того, що продовжуєш життя батька, який несподіваною смертю вислизнув їм з рук і залишився від них незалежним»; «Та невже вони, державні посіпаки, мусять постійно відчувати силу над безсилим — це ж патологія, невиліковна хвороба, яка вражає організм держави трупною отрутою зла»; «Проте, як бачиш, держава живе, втішається своєю силою, жахає світ, а ти став з нею на прю й сподіваєшся на перемогу?»; «Я не вірю у вічну могутність цієї страшної системи, тому й противлюся їй, я вмисне переступив межу дозволеного, щоб викликати в собі спротив: досі я був схожий на загнаного зайця, а нині насмілююся зрівнятися силою з ворогом»; «Ти сміливий, я захоплююся тобою, але чи надовго вистачить тобі сил у нерівному поєдинку?»; «Доки усвідомлюватиму, що ця держава є всохлим дубом, який тримається на землі не кореневищем, а власною вагою, немов кам'яна бовда, яка раніше чи пізніше завалиться…»

Коли дівчина зникала із внутрішнього поля зору Северина й він залишався наодинці з собою у глухій самотині, в якій присутній був тільки Бог, тоді його діймала безнадія — чей ніде у світі не знайдеться сили, здатної завалити надтяжку імперську бовду, й Северин у розпачі картав Господа за його допуст.

В ім’я чого запанувало на землі абсурдне зло, яке діймає найменшу клітину потворного державного організму? Я ж піщина в натовпі рабів, та, видно, маю стільки вартости, що становлю тому організмові загрозу, намагаються отож і ту піщинку розтерти, знищити, і коли мене одного вже другий рік переслідує владний опричник, то скільки їх мусить бути в державі, щоб було кому займатися другою, третьою, сотою, мільйонною жертвою, скільки подібних костоломів розмножилося в імперії: половина населення чи більше — і всі вони ретельно працюють, щоб і другу половину суспільства зробити собі подібною… Й так постає держава дебілів і калік. Тож як їй змиритися з тим, що хтось там не піддається: тільки один не піддасться — і згодом намножить собі подібних, а ті — своїх, і так народиться між рабами мисляча верства, яка завалить державу абсурду. Такої логіки боїться лейтенант Корсаков і тому хоче знищити мене? А Корсакових стільки, скільки їхніх жертв!

Але кому й навіщо потрібне суспільство виродків? Хто в ньому щасливий, хто вільний — таж ніхто! Може, воно знадобилося тобі, Господи? Невже Ти злякався свого власного творіння — мислячої істоти, яка захоче зрівнятися з Тобою й стати богоборцем? І тому намагаєшся показати всьому світові людську недосконалість, ницість, тваринність? А я, Северин, постав проти Твоєї волі, Господи, на прю з Тобою став, з вірою, що переможу! Марна комахо, а ти не подумав, яка ж то кара тебе спостигне в майбутньому, якщо нині здолаєш у собі Бога?

На третій день арешту скреготнув замок у дверях. Северинові думки розлетілися, мов сполохані птахи, й караульний впустив до гауптвахтної камери солдата, в якому Северин упізнав новачка, переведеного нещодавно до них з першого полку морської піхоти.

Хлопці ще не встигли познайомитися на службі, й ось трапилася зручна нагода для солдатського братання: новачок розвів руки й обняв сторопілого Северина, зовсім не готового виявляти приятельські почуття до випадкового знайомого, а той не давав йому отямитися, термосив за рамена й настирливо вривався — непрошений, безпардонний і веселий — у його замкнутий світ.

«Сервус, цімборику, ти ще не запліснів тут, а чого так витріщився на мене, ніби не впізнаєш, я ж тебе запам'ятав ще відтоді, як ти їхав зайцем у трамваї і тебе штрафував якийсь лапімуха, хіба не пригадуєш: я на зупинці заступився за тебе, мовляв, ти мій пасажир… Я Андрій із Замарстинова — водій львівських трамваїв!»

Він голосно зареготав, аж караульний з переляку заглянув у прозурку, Северин відступив від нав'язливого земляка й сів на лежак, підсунувши Андрієві стілець: сідай, не лізь до очей. Він раптово відчув нехіть до прибульця, Северин взагалі за весь час служби намагався не впускати нікого в свою душу, остерігаючись донощиків, якими, здавалося йому, кишіла рота: адже хтось таки водно порпався в його паперах у солдатській тумбочці, — напевне, не один Корсаков пантрував його; той «хтось» був набагато небезпечніший, ніж особіст: Северин не знав обличчя провокатора, який був за ним закріплений — небезпека чигала на нього з невідомости. Северин ретельно відбував військову службу й ні з ким приватних розмов не заводив; тепер він різко відчужився від нового знайомого й ліг на лежак, повернувшись обличчям до стіни.

Андрій потермосив його за плече. «Ти що, заслаб, цімборику, таж поверни свою мармизу до мене, бо тут лише за одну добу здуріти можна від нудьги, а мені вліпили аж п'ять… А ти й не спитав, чому я тут опинився, ти ж, я знаю, закімарив на посту й спросоння пальнув Богові у вікна…»

«То за що тебе?» — протиснув крізь зуби Северин.

«А за правду: присікався старшина, що погано заправлена в мене гімнастерка, почав обсмикувати, а я йому кажу: відступися, мудю, бо замалюю! А він зашипів, немов кітна кішка на кота: ти што, разгаварівать по–человеческі не умеєш? То я йому відповів: я ж по–людськи розмовляю з тобою і не винен, що ти вродився не людиною, а кутасом. Він, мабуть, мало що зрозумів з моїх слів, проте відчув мою непоштивість, наказав мені зняти ремінь і відіслав сюди на хліб з водою…»

Северин не відізвався на рясну зливу слів співкамерника, а той, помовчавши з хвилину, загнув політику.

«Як же ті кацапи ненавидять нас, галичан! А за що — та за те, що ми інші: молимося Богу, не матюкаємось, на городах у нас усе буяє, а в них не растє, жінок не б'ємо, розумів не пропиваємо, повагу маємо до старших, а вони: пошол, старік, к єдрьоной бабушке, дай закуріть, дєд; а в нас навіть поза очі старшиню шанують: тато пішли, мама сказали; а вони, дикуни, навіть на оклик кажуть «мєждомєтіє», ха! А з одного слова, що означає чоловічу соромоту, можуть скласти цілу промову, та в них роти чорні від поганої лайки, а як п'ють, а як ригають, тьфу!»

Андрій на хвильку замовк, Северин не озивався, і той провадив далі:

«Але недовго вже їм панувати, таж ця голота не має на чому триматися; думаєш, вони війну виграли — дулю з маком, Америка виграла, хіба не бачиш, що у всіх полках самі «студебекери» — як звірі, а ЗІСи — хто вміє їх заводити? Потирликаєш годину корбою, й машина як чмихне зо два–три рази — і то добре, а на «студебекерах» вони аж до Берліну доперли. Нині вже не мають на чому перти, Америка більше нічого не дає… А в колгоспах по шість центнерів з гектара збирають, коли наш господар щонайменше тридцять намолочував, — що будуть жерти? А наші хлопці фузії в стріхи позапихали і ще дістануть їх звідти, ще дістануть!»

Караульний відхилив вічко прозурки, прикипів до неї оком, підслуховував. Северин умить зрозумів: його провокують, уже спровокували, аж тепер він потрапив у пастку — ні слова не сказав, але ж усе вислухав! І якщо не донесе на Андрія Корсакову, то його звинуватять в антисовєтській змові, коли ж доповість… Будь ти проклятий, поганий земляче, що мені тепер робити?

Северин застогнав від безсилля, підвівся й запитав Андрія, який втомився, виголосивши крамольну тираду, й сидів тепер на стільці, обхопивши руками голову:

«Тобі скільки платять?»

«Чи ти не прикурів тут, колего, що за глупе питання? — відняв Андрій від обличчя долоні. — Так, як і тобі: тридцять рублів на місяць!»

«А й справді тридцять! — плеснув долонею по коліну Северин. — Юдина плата, Юдина плата!»

«Я, хлопче, щось тебе не зрозумів, ти що говориш?» — підвівся Андрій і, наїжачившись, підступив до Северина.

Тієї миті відчинилися двері гауптвахти, й караульний наказав Северинові виходити. Северин глянув зневажливо на Андрія, остаточно втямивши, що операція Корсакову вдалася, й вийшов на волю, мов на страту.




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава