home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XI


Майстер зрозумів, що із сльози, як із стану крайнього розпачу, йому ніколи не вибратися — бо ж тільки я один знаю свою вартість, і ніхто ніколи про неї не дізнається, а тому не хочу згинути, засуджений диявольським вердиктом: виписаний червоним атраментом на приклеєному до сволока пергаменті, він сповіщає про мій невчинений гріх.

І думав Майстер про суддів, котрі винесли той вердикт: начебто й пропали разом із системою, якої давно вже на світі немає, проте й далі незримо живуть і діють, і владу мають: їх, кровожерних зі страху перед вселюдською розправою, ніхто й пальцем не торкнув, їхньої пам'яти не осудив — і так було завжди. Двоголовому хижакові відрубали колись голови, а вони перемінилися в серп і молот, народ потрощив і ці символи зла, й тоді знову відросли й випнулися дзьоби в зловісного фенікса неволі.

Ми залишилися й надалі загрожені, невільні й злякані — отруйна кров деспотизму всякла в організми нових суспільних утворень і проїдає їх, немов іржа: на місці тоталітарної імперії виросла на моїх очах задушлива імперія бездуховности, яка, немов у тій утопічній повісті Одоєвського «Місто без імени», спонукує шлункомислячий люд вклякати перед мертвими подобами тиранів і дякувати їм за принизливе животіння в минулому.

Я втратив віру в справедливість історії.

Колись намагався уявляти свій власний похорон, на якому воздають за мої заслуги, й та уява тепер, коли я розбиваю чоло об незбагненність смерти, глузує з мого марнославства, — і я жадаю нині не голосного, а лише доброго імени у своїм небутті. І більш нічого. Ідеї, за які я боровся все життя, виявились примарними…

Та годі скиглити: такий мій жереб, і я пересвідчився: щоб стати творцем, треба перейти через страждання; я сповна прийняв покуту на моїй хресній дорозі, тож не мушу дочасно захлинутися у своїй власній сльозі.

Мушу вийти на свободу, яку сам здобував: я кликну пастушка, котрий стереже мою ґражду, щоб вивів мене у світ.

Майстер роздер оболонку сльози, вона стекла й зашипіла в печі на черені, як і щойно пролита по батькові сльоза; він вийшов на поріг і гукнув пастушка, а самого дійняла тривога. Северин не впізнавав місцини, на якій стояла ґражда: кичеру обступили високі тихі бори, а з–поза них у піднебесну височінь здіймалися засніжені гірські кряжі, й Майстер не бачив виходу з пастки, в яку потрапив незвідь–коли.

Він розпачливо розглядався довкола, аж поки з сірого вранішнього сутінку не проступила постать чоловіка, що, спершись на ґерлиґу, стояв на чолопку кичери і вдивлявся в синювату шапку льодовика, який сповзав уздовж схилів грубезними язиками вічного снігу, — й Майстра втішила надія на порятунок: він почав спинатися на чолопок, наблизився до чоловіка й приглядався до його поморщеного, немов сушеничка, обличчя.

«Ви не знаєте, куди подівся пастушок, який стереже ґражду?» — спитав боязко.

«А–а, це ви, пане Майстре? — від здивування в старого підскочили сиві брови. — Якось так зайшли–сте до ґражди, що я й не бачив… Де ж ви барилися? Я стережу, стережу ваше житло і все виглядаю, коли прийде господар, а за той час мої вівці розбрелися полонинами, й вовки їх пороздирали — йно одна коза залишилася при мені, а за той час повиростали бори й гори довкруж зледеніли…»

«Видно, я жив у ґражді одвіку…»

«Не знав я цього… А чому ви так пильно дивитеся на мене, гейби впізнати не можете? Я ж той самий пастушок, який вам нагилив дідову ґражду».

«Як мені звідси вибратися?» — в голосі Майстра наростала тривога.

«Того ніхто не знає, — знизав плечима пастух. — Багато стежок спинаються до перевалу, а котрою йти, щоб не заблудитися в бескеттях, не відаю, ніколи не пробував заходити в засніжені недеї… Та й не пустять вас туди. Он бачите: ходять люди в підніжжях кряжів, то й зупинять».

Майстер напружив зір і побачив гурму постатей, які сновигали в низовині западини між кичерою і льодяними горами. Спитав пастуха:

«Хто вони: рахмани, крішнаїти?»

«То митники — так себе називають. І пропускають вони через перевал небагатьох. Йшли тут з долів різні люди: шукачі опришківських скарбів, учені, поети й політики теж — не одного завернули назад… Я хотів перейти, та мені сказали тут доживати віку, мовляв, за перевалом інший уже час, інший простір, інший рух, і я не дам собі ради в новому світі. Але ви спробуйте…»

Майстер почав спускатися з кичери вниз. Чим ближче підходив до громади людей, які пантрували шлагбавми біля рагашів, що спиналися крутосхилами вгору, тим виразнішими ставали їхні обличчя — я почав упізнавати їх.

Були то незчисленні провісники нової доби: імітанти, рекреанти, інсинуанти, марґінали, деґраданти, евентуалісти, деґуманізанти — законодавці нечуваних досі літературних мод — генії й бездари, графомани й витворні стилісти, модерністи, постмодерністи й авангардисти, а теж новітні політики, винахідники й олігархи… Я впізнав цю рать, від якої сховався в ґражді, з деякими перебував у романтичному круїзі на теплоході «Ренесанс»… В нерішучості зупинився: як мені пройти між ними — іншому серед інших; в громаді митників я не бачив своїх ровесників і зрозумів, що марно шукати в новому часі часу минулого.

Мав я три виходи: залишитися в ґражді, податися в Рахманію й про все забути, або прилучитися до крішнаїтів і здатися на милість Природи. Та у всіх трьох випадках загрожувало мені забуття, і я вирішив вирватися із тюрми, якою стала для мене ґражда, перейти через перевал, уздріти новий час і викресати в собі ще сили для праці. І хай я стану навіть маніакальним Дон Кіхотом, та поки житиму, зв'язуватиму минулі часи з майбутніми — на межі епох.

Я наважився підійти до знайомого митника–евентуаліста, романами якого колись зачитувався, й спитав:

«Ти пропустиш мене в нову добу?»

«А ви весь свій товар задекларували?» — спитав він суворо.

«Весь до крихти, — відказав я. — Навіть гріхи…»

«А скільки несете з собою непотребу?»

«Хай про це судить час… А тепер вислухайте і моє питання: чи ви, хлопці, перебували коли–небудь під окупацією?»

«А що це таке? — загомоніли хором митники, й багато з них, як і рахмани, були схожі між собою, мов діти однієї матері. — Ми не знаємо, що це таке…»

«Ваше щастя, що не знаєте… То затямте: тільки в неволі людина має можливість стати сильнішою від себе самої».

«А що робити тим, які неволі не зазнали?»

«Пізнати наш досвід… Пропусти мене, молодий побратиме, — попросив Северин евентуаліста. — Я вам ще знадоблюся».

Митники розступилися, шлагбавм піднявся, й Майстер переступив кордон.

«Дай мені провідника, я ж виходжу на зовсім незнайомий терен», — ще раз звернувся до евентуаліста Северин.

«Шукати своїх доріг в новому часі — справа суто індивідуальна, — відказав митник. — Якщо не зблудите, то дійдете до гребеня перевалу. Але це залежить від вас самих — від вашої потенції, якщо вона ще є».

Легко, ніби до ніг не чіплялося земне тяжіння, піднімався Майстер угору дорогою, яку впевнено вибрав для себе, добрався до снігових язиків, потім — до слизького льодяного покриву й здолав нарешті останній сажень.

А коли опинився на гребені перевалу, й над горами почало світати, Майстер побачив у далині свою ґражду з освітленим віконцем — певне, пастух у ній оселився, щоб у минулому часі доживати свого віку. Северин глянув на незнайомий терен, та замість сподіваних зелених полонин побачив дебрі диких скель і зрозумів, що йому судилося ще й через них перейти.

Озирнувся ще раз на ґражду: вона щораз віддалялася, наче її засмоктував у себе Космос, маліла і врешті зовсім зникла з овиду — зосталася лише на тлі світанкового неба зірничка віконця, та й вона загубилася на полотні поблідлого Молочного Шляху серед зірок, які не мали імени.

Й тоді відчув Северин нездоланне бажання жити далі — бо як це так: більше ні рядка, як це так? Охота розбудила в ньому віру в сили свої та людські, що розкриються в новій добі — яку ще треба здобувати.




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава