home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XII


Сонце здолало третину своєї небесної дороги, розпечена тареля вже заповзала на шибку вікна й, коли заступила її всю й скло розм'якло від спекотности літнього дня, — аж тоді прокинувся Майстер, змучений химерним сном, — а може, то була цілонічна праця над паперами — й довго не міг усвідомити, що властиво є реальним: сонні візії чи робочий будень, який знову завітав до нього в дім…

А зрештою, подумав він, те, що витворює уява, теж миттєво стає реальністю, — й дійняла Майстра тривога, що не запам'ятає сну, розсиплеться сон під сонцем на сріберні блискітки й скалки; Северин схопився з тапчана й нахилився над паперами, безладно порозсовуваними на столі, пожадливо пробігав їх очима й урешті заспокоївся, переконавшись: усе, що наверзлося за коротку літню ніч, було вже давно записане, а коли встиг це зробити — учора, вночі чи вік тому — не міг утямити, та й хто може збагнути таємниче дійство, коли народжується слово; і нічого ні в кого не запозичує автор, не фіксує, не описує — з–під пера випливає самодостатня субстанція, яка віддзеркалює лише себе саму.

Багатотомний роман завершено. З усього того, що гніздилося в моїй душі — гріло, тішило, пестило й мучило — я виліпив нове життя, яке нічийого не повторює, не моралізує, нікого не навчає; воно належить лише собі самому, й тяжко помилиться той, хто в моєму романі дошукуватиметься рис характеру автора, його гріхів і праведних діл, — ніщо в цьому творі мені вже не належить, я витворив, немов Деміург, новий світ, над яким сам не владний і якого навіть не міг би знищити, бо, створений один раз, він більше мені не належить і для мене вже недосяжний.

Тож я маю своє дітище передати новій епосі, яка вже настала, й не байдуже мені, чи вибудуване словами, так тяжко відшуканими в мовному океані, нове життя — не знане досі у світі й відчужене нині від мене — тихо сконає на незвіданих пустирищах, а чи вгніздиться в чорнозем і проросте самотньою оазою або ж плодоносним деревом у буйному саду новітнього мистецтва, — не байдуже мені, бо віддав я для творчости всю свою енергію, й замість моєї власної сутности залишилася по цей бік перевалу лише бліда зірниця з віконця ґражди, в якій я добровільно довгі роки себе ув'язнював, та й та колись загубиться серед міріядів небесних світил, які давно погасли…

Проте незмірно зрадіє моя душа, коли вже опиниться в трансцендентності, як хтось візьме й покрутить магічною писанкою й викличе із забуття створений мною самодостатній світ!.. Ха, фантастичні думи, фантастичні мрії! — скаржився так у свій час Іван Франко… Однак мені не залишається нічого більше, як у сподіванні на подальше життя твору взяти його з собою й перенести через Митницю.

Зачекай, а може, я ще не завершив свого роману, може, не вибудував над ним шпилю? І може, в новій епосі мені доведеться викінчувати будівлю Замку?..

Майстер зібрав усе своє багатство в теку й вийшов з дому, обтяжений життям і щасливий з ваги того тягара. Був приречений на довічну самотність: весь тлум людей, серед яких він перебував протягом довгих років, відступився від нього й заховався в мереживах письма. Знайти нових друзів у новому світі не сподівався — й загубилася навіки в минулому зеленоока жінка, яка супроводжувала його все життя й була сторожем сумління. Тужив за нею, мов за реальною істотою, хоч добре знав, що видумав її, бо так уявив у живій іпостасі свою душу.

Але ж звідкись–таки прийшла вона до нього саме в такому образі. О, як то було давно! Так давно, аж ніколи… І все ж приглушена пам'ять про дівчинку з м'ячиком повела Майстра забутою вуличкою до собору Святого Юра. Здалеку побачив на фронтоні храму фігуру Змієборця: вістря Юрієвого списа палахкотіло на сонці, немов престольна свіча, промені перемістилися зі списа на шолом воїна, відбилися від нього й, простреливши простір над майданом, впали на золотоволосу голівку дівчинки, яка біля газону, порослого кущами козолисту, бавилася м'ячем… І зупинився вражений Майстер: чи це та сама реальна, а чи вигадана істота, котра пройшла з ним поруч крізь усе життя, й подумав Северин про тонку, мов кінський волос, немов міфічний міст–шірат межу між правдою та вигадкою. Проте дівчинка була живою, реальною — як доказ про відвічне злиття штуки з дійсністю.

Северин наближався до дівчинки, а вона здивовано дивилася на сивоголового чоловіка, який, напевне, хоче про щось її запитати; опустила руки, м'ячик покотився по траві й зник у заростях.

«Ти хто така?»— спитав Майстер.

Дівчинка мовчала, немовби злякалася, проте її зелені очі засвітилися: вона готова була до словесної гри.

«А вгадайте, як називаюся!»

«Я знаю, — відказав Северин. — Твоє ім'я з двох складів: один заперечує, а другий стверджує… Чи ж не так?»

Дівчинка на мить застановилася, а потім сказала з ледь прихованим смутком у голосі:

«Так називалася моя бабуся…»

Межа між вигадкою й дійсністю до решти стерлася, й утямив ще раз Майстер, що на світі немає ні минулого, ні майбутнього, а тільки сучасна мить — і в ній зеленоока дівчинка з м'ячиком на Святоюрському майдані. Сказав до неї:

«Будь здорова, любко…»

Й подався вниз крутими вулицями на площу Митну. Йшов з незвіданою ще досі полегшею в душі, як після сповіді — до причастя.

Я пережив катарсис, немов єзуїтський монах під час самобичувань, очистився сповіддю од скверни, яка впродовж усього життя до мене прилипала, і єсьм готовий до праці. Хай народиться мій останній майстерштик, допоможи мені, Господи.





предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава