home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



II


І вже рушив автобус тернопільським трактом, гул мотора просвердлює простір, ніби вгризається в товщу пройденого часу, а попереду парує весняний туман, розгортається дорогою, немов плахта, щоб м'якше було їхати; рух автобуса розпорює ту плахту, рунтає, туман збивається в один великий клубок, що котиться, втікає від машини, полишаючи за собою сіру змійку, яка все тоншає й тоншає, аж стає ниткою, і я, як той Тезей, хапаюся за неї й заходжу в лабіринт історії. Клубок нагадує мені м'яч, що залишився потойбіч перевалу на долоні дівчинки без імени, та я знаю, що ніколи вже не повернуся в свою юність, зате нестримно занурюся в молодість історії: ось я перетинаю дні, роки й століття, мені стає моторошно, що з тих глибин теж не буде вороття, проте гріховна цікавість долає страх, і я вже опиняюся в давноминулих днях.

Що ж то за час простилається просторами невідомого мені світу? Сади заквітчані білим цвітом, поля зелені й веселі — а куди поділися люди, чому довкруж докурюються спалені села, й церкви повалені, хрести і дзвони валяються долі, хто творив тут Судний день? І я з жахом втямлюю, що зайшов у часи Руїни, коли–то народ добував собі волю ціною повальної смерти, і тільки згода з сусідами могла його ще врятувати від погибелі в цьому задушливому тумані, над яким, немов остання надія на порятунок, вчепився неба шпиль Золочівського замку, схожий на щоглу потопаючого ковчега.

…На південно–східній стороні міста, на горі, що спадає терасами до Глинянського передмістя, вивищився під саме небо квадрат валів з чотирма бастіонами по кутах; колись високі насипи, нині порослі кропивою й чортополохом, осунулися й змаліли; над оборонним ровом замість звідного моста лежать абияк кинуті дошки, вони погойдуються під ногами й страшно на них ступати; крізь провалля колишньої в'їзної брами видніється широкий плац, в кінці якого бовваніє облуплена ротонда Китайського палацу; праворуч конає, зяючи чорними ямами вікон, колись величний гмах Яна Собєського — звідусіль дихає запустіння, воно вмить витравлює з душі Майстра сподіване враження від знакомитої твердині, й він зупиняється, щоб упіймати в свою уяву образ колишнього Золочівського замку, який ще не пережив післярозборової руйнації й страшного більшовицького лихоліття і не став теж сьогоднішнім музеєм, — чей же вдалося йому по дорозі в Золочів уздріти сліди давньої Руїни, то й замок мав би побачити таким, яким він був у старі часи; це легко вдалося Северинові: він зупинився перед перекритим дошками ровом, зажмурився, а коли розплющив очі — побачив величне видиво.

За спущеним звідним мостом із залізними балясинами, з'єднаними між собою ланцюгами, заступила вхід на дворище кована брама; з порталу грізно дивиться, роззявивши пащу, гривастий лев, під ним викарбувано в камені напис: «Sub tuum praesidium confudimus sancta Dei genitrich»[64] від брами до чільних бастіонів потягнулися куртини з бійницями, з куртин націлились жерлами на місто гармати й моздирі, мортири…

Майстра пройняв незнайомий досі тремт: він наважився ступити в глибину часу, а чи може мати певність, що повернеться з проваль минулого? Проте, приречений цікавістю, Северин здолав тривогу й гуцульським топірцем, з яким у мандрах ніколи не розлучався, постукав у браму.

Скреготнув засув, у брамі прочинилася хвіртка, з неї визирнув стражник — і марево щезло. Перед Северином стояв сільський дядько в кролячій шапці, з костуром у руці — і вже не стало кованої брами й голови лева над нею, зник латинський напис, і знову повіяло із замкового плацу пусткою, у лівий зріз валу вгризався вузький прохід — може, до кордигардії або татарні, й Майстер спитав у вахтера, чи є тут хтось із працівників музею. Дядько показав костуром на прохід, що впирався у скособочені на завісах двері. Северин боязко їх відчинив і сторопів на порозі.

У кімнаті біля стіни стояло кросно, поруч сиділа молода вродлива жінка, яка тримала в руці схожий на м'яч клубок, і Северин згадав, що такий самий, збитий з туману, котився нині поперед автобуса, полишаючи за собою зсукану з сірої мряки нитку; жінка намотувала вовняну пряжу на снувальню, й Майстер подумав, чи бува він не потрапив у ткацьку майстерню, а може, це музейна краєзнавча кімната з побутовими експонатами; Біла Пані, немовби засоромившись, скрадливо кинула у поділ клубок, прикрила його долонею й спитала:

«Ви когось шукаєте?»

«Так. Я письменник… Хотів би ознайомитись із замком. А ви…»

«Я тут працюю».

«І ви ще й ткаля?» — насмілився пожартувати Северин.

«Мусимо бути майстрами на всі руки — тчу гобелен для Китайського палацу, — сухо відказала жінка, не сприйнявши фривольности гостя, проте зразу ж спохопилася до чемности. — Будь ласка, можете оглянути замок, тільки в нас такий розгардіяш — музей щойно становиться… Але якщо потрібно вам для роботи, то ми раді допомогти. До того ж нам не зашкодить реклама, адже щось напишете про нас, — спромоглася віджартуватись господиня. — Ви надовго?»

«А можна й надовго? Я був би не проти… Чи є у вас кімната для приїжджих?»

«Ні, немає, але можна заночувати в прибудові до Китайського палацу».

«Щиро дякую. Я лишень на день–два».

«А що вас цікавить?»

«Гм, як би це сказати… Я хотів би… уявити зустріч короля Яна Собєського з гетьманом Петром Дорошенком у Золочівському замку. Вам, напевне, відомий цей історичний факт».

«Уявити?.. Хіба це так важливо сьогодні?»

«Дуже важливо… Хочу, щоб у наш новий час зазвучали голоси колишніх епох — і я зміг би скласти ціну тій перезві».

«Мовите вельми загадково. Але якщо у вас зродився такий задум, то чому б не спробувати його зреалізувати?»

Жінка підвелася, відсунула за параван снувальню разом з клубком, сказала:

«Ходімо, я вас проведу».

«Скажіть, як вас звати», — попросив Северин.

«Кличте Катериною».

Вона була молода й гарна, мала світле, гейби вибілене обличчя, дві скрадливі ритвинки обрамлювали повні уста, очі в неї були надто ясні, ніби аж блудні, й подумалось у ту мить Северинові: кого ж вона йому нагадує — дівчину з м'ячиком, яка приходила колись до нього в снах, чи реальну ескімоську красуню Саламіну з письменницького круїзу по морях? Вони перетнули плац, дійшли до Китайського палацу, й пані Катерина відімкнула ключем двері ротонди.

«Будьте як дома, — мовила. — І нічого не бійтеся».

«А хіба тут по ночах з'являються привиди?» — посміхнувся Северин.

Біла Пані пильно глянула на нього й відвела очі. І пішла у свою кордигардію, не оглядаючись.




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава