home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



V


Неначе вихор увірвався в ротонду й вимів з неї голоси, сміх і тіні привидів; глухо стало в Китайському палаці, як це буває тільки опівночі, коли переломлюється доба; в той мент відсутнє будь–яке життя — справжнє, а чи примарне.

Німо висіли картини, щойно оживлені давно проминулим часом, й прикипіли до стін, ніби вмурувалися в них; голова Будди на тумбі перемінилася із живої плоті у звичайний гіпс: очі пророка, хвилину тому звернені горі в молитві до найвищої духовної сили, зблякли й погасли, звільнившись від пізнавальної енергії, що мала збагнути таємницю початку й кінця; пломінці свічок стали схожі на лялечки, в яких затаївся невідомий вогонь, який колись неодмінно вихопиться на волю й хто знає що сподіє: освітить новим сяйвом світ, а чи спопелить його…

Опівнічне небуття тривало тільки мить, а може, й зовсім не тривало, може, тієї миті й не було, проте, в тому нічому напевне відбулася незрима для мене переміна, і я відтепер звикатиму до нової сутности життя, яке з того боку часового перевалу обіцяло невідому й заманливу будучність, а з цього — тільки перспективу остаточного пізнання.

Водночас я розумів і з тим змирився, що перебуваю в пройденому часі; моя пам'ять сягала тепер у майбутнє, яке я добровільно полишив, однак, без нього обходитись не міг: мене й далі цікавило життя полишеної сучасности, я хотів про нього думати й турбуватись ним, та співрозмовника серед тіней далекої історії не мав, тому покликав для розмови жінку, яка ласкаво впустила мене в минуле, сама ж залишилася на часовій межі.

І докликався. На фронтальну стіну ротонди впала, відтіснивши темряву, світляна пляма, на якій вирізьбилась знайома постать музейної пані Катерини. Вона, як і раніше, тримала в руці схожий на м'яч клубок й намотувала на снувальню пряжу, проте цього разу я не віднайшов на її обличчі знайомих рис примарної дівчинки з м'ячиком або ж гедоністичної ескімоски Саламіни — жінок, які пропонували мені довгу стежку життя, таємниці тілесних радощів та продовження роду, — обличчя жінки за снувальнею було вродливе й водночас холодне, як мармур, і в мою тяму увійшла думка про те, що після неіснуючої північної миті я таки ступив на протилежний схил перевалу, що спадає до єдиної в світі справжньої правди, і той клубок — то не м'ячик молодечої радости й надії, а намотана нитка мого життя в руках богині Парки.

Клубок був ще доволі великий, і це мене заспокоїло: довго мотатимеш нитку, моя богине, і я встигну, таки встигну записати хоча б дещицю хроніки того життя, яке щойно явилося переді мною пунктирними обрисами. Я доконче увійду в нього, щоб дослідити безперервну тяглість історії, яка ніколи не повторюється, зате кожен її мент — навіть із найдальшої відстані — кидає чітку проекцію на нинішний день, і називається вона досвідом, який неодмінно треба засвоїти, аби не повторювати давнішніх помилок та ще й зуміти помножити добрі здобутки.

Богиня Парка — Біла Пані Катерина вмить відчитала мої думки, відклала набік клубок і, не перестаючи покручувати снувальнею, заговорила…

«Чому ж то ви, пане письменнику, не пишете про те, що бачите і чим живете, а намагаєтесь намацувати в минулому часі затерті сліди подій, які сьогоднішньому читачеві, як видно, зовсім не цікаві, й він легко без них обходиться?»

«Вважав би таке питання від хранительки старовини провокаційним, якби не відчув у ньому прихованої іронії, — відказав я. — А чи ж би то світ не обійшовся й без Золочівського замку, який ви так ревно оберігаєте і, реставруючи, відшукуєте найменші одробинки минулого? Відновлюєте ось Китайський палац, який не знати чому так називається: яке ж бо має відношення до Золочева Піднебесна імперія і цей Будда, що його притарганили сюди молоді художники?.. І кожен бастіон відновлюєте, і відмиваєте непотрібні нові й давніші нашарування з кожної фрески… За логікою вашого питання у Китайському палаці можна б відкрити гранд–кафе, в апартаментах Яна Собєського — п'ятизірковий готель, двір обставити альтанками, де б шинкарі розливали пиво й вино й подавали до них гамбургери та чіпси… А я прийшов би сюди й списував на папір, як тут розважаються, пиячать, змовляються, торгують людським життям, злягаються, блюють і лихословлять…»

«Але ж про таке тепер переважно й пишуть, достойний хроністе, — хихикнула Катерина, й мені здалося, що це я сам почав іронізувати. — Новітня література — то суцільна неврастенія, занепад, бабрання в сексуальних збоченнях, смакування жорстокістю, вбивствами, тортурами, казнокрадством, а історії нашого народу з її звитягами й програшами ніхто не чіпає, наче б її у нас і не було… Назвіть хоча б один історичний роман, виданий за час нашої Незалежности!.. Тільки ви, як той троглодит, тиняєтеся в новому часі, двигаючи на собі каміння минулого, і всі вас цураються, насміхаються, а найпопулярнішими бестселерами оголошують пласкі екзерциси про наркопритони, злодійські гадючники, запльовані гуртожитки, і майже в кожному новому творі вималюваний ваш брат письменник не як світоч духа, а збоченець, алкоголік, хворий сексоман, його ж коханки — брудні повії, які віддаються своїм обранцям у скверах, парках і громадських туалетах… Чому так сталося, адже ми чекали від нецензурованої літератури високого духовного злету, філософії вільної людини… Ми ж добре пам’ятаємо, як підневільна література вперто торувала дорогу до святинь, чому її нині спрямовано до борделів?»

У мові пані Катерини–Парки вчувалися гіркота, сарказм і біль — це були мої власні відчуття, і я задумався: а й справді, чому в таке русло втрапив нинішній літературний процес — чи це вимога нової цивілізації, адже й класичну та народну музику перемогла дешева попса, та й новітня архітектура вражає псевдобароковим несмаком, і все менше чутно співів, колядок, гаївок, а на дискотеках молодь поняття не має, що таке вальс, бо його замінила істерична трясучка, і в кав’ярнях гримить чужинецький мелос.

Я спробував пояснити співрозмовниці й самому собі: «А то ще треба подумати, чим є властиво для людини свобода: Божим даром чи диявольською спокусою — бо може бути і так і сяк. Адже наші прародичі сягнули по свободу з намови змія… То чого ви ждете, пані Катерино, від нинішньої літератури, коли очікувана сторіччями свобода виявилася свавіллям? Хіба це від Бога?.. А в неволі був сенс славити волю, як ідеал, не уявляючи справдешнього її образу. Нині ж цей образ постав перед нами у вельми непривабливому вигляді, й письменницький люд зрозумів, що славити його нема за що. І впали ниць розчаровані митці, а лежачим долілиць видно тільки бруд. Письменники його смакують і через це втрачають свою велич… Тому я хочу глянути догори, як Будда, й уздріти чистоту вільного неба. А втім, я людина минулого тисячоліття, в нинішнє увійшов з ласки долі, тож права голосу не маю. Й залишаюся таким собі безнадійним романтиком і оптимістом».

Пані Катерина глузливо засміялася:

«Щось–то я не відчула ані крихти оптимізму у вашій мові! Та невже й ви думаєте, що на місці нашого мистецтва має утворитися вакуум? Чи таке можливе?»

«Ні, неможливе, — квапно відказав я, щоб розвіяти сумніви моєї співрозмовниці, які були й моїми. — Мій оптимізм полягає в тому, що я вмію відрізняти повноцінний товар від тандити, а зерно від полови. І те зерно вже є: до творчого життя підходить молоде покоління, не вражене зневірою і не забруднене багном зі смердючих відстойників чужинецького владарювання. Ця молодь зуміє з модного нині абсурду вилучати створені в ньому нові форми поетичного вислову й виповнювати їх національним змістом. Народжується нова література, та до неї я вже не встигну прикласти своїх рук…»

Катерина довго не відзивалася. Згодом спитала:

«Ви змогли б мені пояснити, чому ми отримали саме таку свободу? Якого історичного досвіду не врахував наш народ у перманентній боротьбі за незалежність?»

Це питання заскочило мене зненацька, хоч сам не раз над цим задумувався. Тож у цю мить я почав вишукувати в історії причин наших невдач і таки знайшов їх. Я міркував мовчки, знаючи вже, що богиня вміє відчитувати чужі думки.

«…Передовсім: існують на планеті держави, які щойно народилися або народжуються й формуються приблизно так, як колись із хаосу творився всесвіт; вони відчужуються від тіла імперій і починають жити у віртуальній незалежності. Більшість стабільних держав розвиваються й прямують у руслі витворених ними самими незалежницьких традицій; їм не загрожує ні розпад, ані хаос… А є народи, які вже відбулись у своїй державності — вони у різних політичних видозмінах стають зовсім інакшими суспільними утвореннями, мало чим схожими на їхню далеку правітчизну…

Ви, мабуть, здогадалися, пані Катерино, кого я бачу у відповідних групах. Мовлю про держави африканські, європейські й ті, які залишили свою первісну могутність у праісторії, — Греція і Рим. А є ще такі, які відбулися територіяльно, проте через імперську захланність національно оформитися не зуміли, й поміж них, приречених на небуття, я назвав би Росію та СІЛА.

До якої ж групи долучити Україну? Це дуже складне питання, бо ні до якої вона не тулиться… Україна начебто вже й відбулася у форматі ЬСиївської Руси й політично видозмінилася спочатку в козацькій, а згодом у нинішній державі, схожій на першу–ліпшу африканську з тією лише різницею, що більшість африканських держав своєї державної історії не мають. Не схожа вона, звісно, й на стабільні європейські держави і не є теж цілком новим політичним утворенням, як Греція чи Італія, оскільки розвиток Київської Руси не досяг свого історичного піку: цей розвій був передчасно зупинений татаро–монгольською ордою. Не є Україна й імперським утворенням, оскільки ніколи не завойовувала чужих територій…

Хто ж вона є нині? Та ж та сама Київська Русь, яка після ординського погрому сторіччями відвойовувала своє право на самоіснування, проте жодного разу не використала у своїй боротьбі ні князівського, ні королівського державного досвіду. Виробивши в неволі васальну ментальність, вона ніколи не підносилася до рівня справжнього державотворення. Новітні борці за незалежність України не взяли в Галицько–Волинської Руси жодного зразка державної структури й забули про символ галицької корони. Козацька держава не нав'язала жодних стосунків до великої Київської доби та ще й відмовилася від своєї історичної столиці, перемістивши адміністративний центр із стольного города у провінційний Чигирин. Хмельницький побоявся прийняти князівський або королівський титул і вдовольнився тільки військовим… Ну а Грушевський видав Четвертий Універсал аж тоді, коли незалежна Україна фактично вже не існувала. Та й нинішні українські правителі не проводять і самостійницької політики — хоча б такої, як у маленькій Естонїї.

А тому через нашу, спороджену в неволі меншовартість, ми спромоглися нині створити лише територіяльну державу, а до будівництва національної, самобутньої, ні від кого не залежної ще й не тямимо, з якого боку підійти. Оце і є причиною такої, а не інакшої нашої свободи…»

«Я зрозуміла вас, — мовила Катерина–Парка. — Але чи маємо ми перспективу повної незалежности?»

«Ця перспектива сягає корінням у глибоку історію. Я хочу добратися до її правитоків…»

Богиня Парка почала від мене віддалятися, я перехилився через стіл, щоб затримати її, бо ще не спитав у неї про те, що мене вельми цікавило.

«Пані Катерино, що це ви весь час робите? — показав я на клубок і снувальню. — Чи насправді тчете гобелен для музею?»

«Ні, — відказала вона, і її живе обличчя знову уподібнилось до мармуру. — Тчу для вас погребальну сорочку».

І тепер я зрозумів, що ця жінка мала стати моєю долею. Та колись ми розминулися… Але ж я так не хотів, щоб вона зникала, я прагнув і далі розсотувати при ній свої думки — й відчув, що відтепер розмовлятиму тільки з нею. І так буде доти, доки не домотається клубок. Я став залежний від богині Парки, як від власного життя і смерти.

Однак видиво таки зникло, до ротонди увійшов рейтар у шоломі й панцирі й сказав до Северина:

«Пане скрипторе, вам велено прибути на театр воєнних дій!»




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава