home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VI


Серпневе небо 1675 року відлетіло в безкінечну височінь, і прежня його синява зітліла; у винниківській бучині від суховію зшерхло листя, наче його обвіяло полум'я, а на Глиняни, Лисиничі й золочівські поля впали білі оболоки, щоб захистити від нечуваної жаріні зело і люд, та марно: їх топтала й палила татарська орда, що, обминувши Золочів, сунула на Львів; зі сходу на захід тягнулися дими — то горіли села й хутори, ординські бахмати знімали куряву, на східному обрії вершники прокололи списами вранішній гарячий туман, ліс чорних жердин наближався до Глинянського тракту.

І враз із того зловісного лісу вихопився на буланому коні козак у синьому жупані. Огир шалено мчав, шлик чи то чуб лопотів позаду вершника чорною хоругвою, їздець у нестримному бігу допадав до підніжжя гори Лева, і король Ян Собєський, забачивши його, змахнув булавою, повелівши гусарам, панцерникам, драгунам і рейтарам, які заступили проліт між Замковою і Левовою горами, дати прохід посланцеві з ворожого табору.

Огрядний, у шкарлатовому кунтуші, всіяному золотими зорями, підперезаний золотим поясом, з карабелою при боці, стояв король на самій вершині гори поблизу велетенського валуна й зірко вдивлявся в стрілу Глинянського тракту, що заходив з розлогих полів у заліснену ущелину, з північного боку якої виглядала голова неприступної Чортової скелі, а з південного зяяла заросла диким чагарником болотяна западина, заступлена кам'янистим берегом. Тракт заходив у вузьку лійку, яка розширювалася аж біля Знесіння, і Ян Собєський терпляче вичікував, поки ліс списів почне густішати й проціджуватись крізь Глинянський вивіз.

Однак татари були ще далеко, а трактом мчав гінець, аж поки не зупинився перед королівською охороною. Стража розступилася, король допустив до себе вершника, той спішився і став перед ним, у пояс поклонившись і шликом козацької шапки замівши землю. Козак з одягу був непростий, тож, певне, й немаловажну вість приніс; Собєський оглянув його з голови до ніг, оцінюючи маєстат посланця, й проясніло шляхетне, зрите втомленими зморшками обличчя короля.

«Ваша величносте, — випростався гінець, — я, полковник гетьмана Дорошенка Микита Гоголь, припадаю до колін ваших і згодний стати разом з вами супроти нечестивих!»

«Яку силу ведеш з собою і де вона? — підскочили вверх густі брови Собєського. — І з чийого повеління прибув ти до мене — власної совісти чи з наказу гетьмана Петра?»

«Ясновельможний гетьман усієї України, ваша величносте, воліє не війни з Річчю Посполитою, а миру, що його заклали ще в Гадячі Виговський і Немирич. Він нині стримує турецьке військо, яке веде великий візир Ахмед Кепрілі через Хотин на Польщу, і ладен прибути в Золочів для переговорів, якщо на це буде ваша висока згода».

«А орду, що он суне видимо–невидимо, хто напустив на Львів — хіба не віроломний гетьман Дорошенко, який у присланому мені торік листі пообіцяв воювати тільки з Москвою?»

«Але ж бо Польща перша відступилася від Гадяцької угоди й пішла на змову з москалями в Андрусові, ваша…»

«Я не відвічальний за дії Яна Казимира, пане полковнику, — різко обірвав король мову посланця. — І ніхто інший, а я радив порозумітися з козаками на засадах Гадяцької унії, та цьому супротивився квазікороль Міхал Корибут Вишневецький, який недавно з перепою упокоївся в бозі… Я з гетьманом Дорошенком вів чесні переговори, а ось він пустив орду на Львів…»

«Дорошенко з кримським ханом Анділ–Гіреєм ніколи не трактував, — відказав полковник Гоголь. — Татари самовільно вийшли з Криму».

«Але спонукав їх до цього султан, з яким гетьман в союзі».

«Цей союз, після переговорів з вами, гетьман готовий розірвати».

«Може й так, може й так… Але цієї миті ні колишні, ані майбутні пертрактації між нами не мають жодного значення… Тут, під Львовом, лежать сьогодні наші Термопіли. Якщо орда візьме Львів — усім нам прийде кінець…»

«Так, так, усім, лиш не Москві, — підхопив полковник. — І це добре розуміє гетьман… Але ж погляньте, ваша величносте, як звужується ліс списів, — вам це нічого не підказує?»

«Я бачу все», — жорстко мовив король.

Він глянув у бік Чортової скелі, потім перевів погляд на багнисту улоговину, — полковник Гоголь стежив за королівським позирком.

«Спека яка, великий королю, — посміхнувся. — А ваші он у холодочку…»

«Ви вільні, полковнику, — холодно відказав Собєський. — Ідіть у тил мого стану. А після битви зустрінемось — на цьому місці або ж…»

«Бог добрий», — перехрестився полковник і відійшов. Король вибрався на валун, що завершував гору Лева, й став тепер видний всьому своєму війську, яке ждало наказу.

Між горою Лева й передмістям, що мало назву Знесіння, вилаштувались панцерні хоругви, тяжка гусарія зі списами, крилата драгунія і рейтари, озброєні аркебузами, бойовими сокирами. Й попереду них стали в шерегу піші стрільці з мушкетами; на фланги, утворюючи півколо, виступили пікінери з накладеними на флінти багнетами; із Замкової гори націлилися на Глинянський тракт і на Лисиницький узвіз жерла десятки гармат — багатотисячне добре озброєне королівське військо загородило вхід до Львова, й тут воно стоятиме на смерть.

Міцно почувався король під стінами міста, та все ж з тривогою поглядав, як суне, перекочуючись вал за валом, татарська сила — до Львова наближалися передові ординські загони, а на обрії скородили списами небо все нові й нові чамбули.

Невдоволений шемріт провіявся військом — чого ще жде король: он татари входять уже на Глинянський тракт, тлумляться й іржуть бахмати, черкаються один до одного списи — нестримно наступає орда, і коли вона виллється з лійки тракту на Знесіння, здолати її вже ніхто не зможе — втрачає ж король дорогі хвилини часу!

А вже тупотять гостинцем татарські вершники, праве ординське крило відхилилося, справившись у бік Чортової скелі, а ліве заходить у Лисиницький узвіз, щоб вибратися з нього на той же Глинянський тракт — і в цю мить рвучко піднімається вгору королівська рука з булавою, команда на битву передається від голови до голови; вдарили довбиші в барабани, загрубіли сурми, а тоді з тих холодочків, на які натякав королеві полковник Гоголь, вихопилася залога: на Бібрський гостинець вийшла з яруг панцерна кіннота литовського гетьмана Радзивіла, досягла Куровичів і вдарила орді в тил; татари стлумилися у лійці Глинянського тракту, з–за Чортової скелі рушила на Лисиницький узвіз гусарія коронного стражника Стефана Бідзінського.

Опинившись у пастці узвозу, татари квапно спішувались і повертали назад, панцерники Радзивіла загородили втікачам дорогу, тоді вдарили гармати із Замкової гори, на Лисиницький узвіз градом падали ядра й місили людську гущу, татари перекочувались через тракт в болотяну улоговину й там застрягали, з кущів вихопилась піхота й добивала татарву, ординці скидали тулупи, шапки, кульбаки й утікали наосліп на запасних конях.

За дві години битви були знищені дощенту передові татарські чамбули, й завернула орда на південний схід, щоб, обминувши знову Золочів, добратися до Хотина під захист турецького війська.

Хроніст Северин із захопленням поглядав на короля, який за час битви не зрушився з валуна, стояв, немов монумент, з піднятою булавою і тільки легким помахом посилав на бій одну за одною хоругви. Його вольове обличчя випромінювало силу й віру, і військо, поки він стояв на камені — сам немов з каменя різьблений — не могло зазнати поразки.

Татар давно вже не стало видно, польське військо верталося на попередні позиції, довбиші били в барабани, жовніри палили з мушкетів, кидали шапки вгору, вигукували славу королеві, та він не втішався завчасу перемогою, знав–бо, що ця битва — тільки початок війни, в якій сам не встоїть проти чорних і білих ворогів, що в цій війні він мусить мати союзника, який би не завойовував, а обороняв свою землю: сила завойовницька тимчасова, сила вірности рідній землі — вічна.

Тож у цю хвилину вирішив Ян Собєський: Дорошенко сам жадає, і я подам йому руку в Золочівському замку.

Зійшов з валуна, скинув шапку, розчесав пальцями спітніле чорне волосся, й здався він Северинові дивно схожим на гетьмана Богдана; король передихнув, а тоді звелів покликати полковника Гоголя.

«Скачи до свого гетьмана, — сказав. — Знайди його в Кам'янці чи в Хотині та скажи ясновельможному, що я жду його в Золочеві — як дорогого гостя й приятеля… А ти, — звернувся до литовського регіментаря Радзивіла, — запроси до Низького Замку у Львові єпископа Шумлянського, коронного референдаря Морштина й каштеляна Беньовського — на королівську нараду. І хай не гаються — часу обмаль… Ти ж, скрипторе, будь усюди присутній, — кинув король Северинові. — Кожне слово, яке запишеш на папері, колись важитиме більше, ніж нинішні баталії».

…У затишному покої Низького Замку при погаслому ватрані всілися колом запрошені королем державні мужі. Сам король на раду не прийшов — був стомлений після битви — і, забравши з собою кохану жону Марисєньку, від'їхав каретою в золочівську резиденцію, звелівши своїм радникам підготуватися до пертрактацій, для Речі Посполитої вельми важливих, — з гетьманом Дорошенком.

Я сидів, як і належиться скрипторові, в кутку зали за круглим мармуровим столом, і, розгорнувши сувій паперу, налаштувався записувати кожне мовлене слово у свій манускрипт, проте жоден з мужів не зважувався розпочинати поважну бесіду, яка б мала вилитися потім у державний меморандум на переговорах з гетьманом.

Мужі мене не помічали, та й яке їм діло до протоколіста, ім'я якого їм не конче треба знати, адже скриптор — зовсім непомітний гвинтик, без якого держава, однак, обійтися не може, і я вдовольнявся своєю функцією, оскільки мені цікаво було ще й дізнаватися, хто суть ці люди, думки яких навічно збережуться в історичних аналах.

Тож до початку наради я мусив виявити певний сприт, аби усвідомити, що львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський, улюбленець Яна Собєського, — муж лицарської відваги, а теж варварської жорстокости та єзуїтського лицемірства, служив–бо колись ротмістром панцерної хоругви в Яна Казимира й відзначився в битві під Чудновом; завжди був затаєним уніятом, та з дозволу Собєського висвятився в жебручих грецьких ченців на православного єпископа, а тоді завдяки помочі коменданта залоги Високого Замку штурмом захопив собор Юра й, вигнавши митрополита Свистельницького, посів Свято–юрський престол.

Коронний референдар Анджей Морштин втішався славою барокового поета й був ідеологом польського сарматизму; у своїх працях титулував шляхту сарматами, а козаків — хамами; поляків, литвинів і русинів вважав єдиним народом, москалів називав сарматськими пасербами, які не мають ніяких прав на землі стародавньої Сарматії, а отже всує оголошують свою державу Третім Римом, поляки ж — то народ вибраний, який має панувати в Європі та Азії; у своїх поезіях переконував читачів, що Адам з Євою розмовляли польською мовою, отже, поляки ведуть свій родовід з часів біблійних; Річ Посполиту називав Новим Римом і був запеклим контрреформатором.

Каштелян Станіслав Беньовський, дипломат і посол Польщі в козацькій державі, уславився як ревнитель рівноправного союзу трьох народів у лоні Речі Посполитої; разом з Виговським і Немиричем ініціював Гадяцьку унію, нині ж інспірував таємне листування Яна Собєського з Петром Дорошенком.

Мужі сиділи півколом, повернувшись обличчями до погаслого ватрана, бездумно вдивлялися в обвуглені поліна, ніби сподівалися, що з них вихопиться хоча б листочок пломінця й просвітлить їхні голови, затлумлені політичним хаосом, що розшалівся в краю, триває десятиліттями й кінця йому не видно — невже пертрактації короля з гетьманом прокладуть крізь той хаос хоч якусь доріжку до миру, але ж бо — на яких засадах мав би той мир прийти на сплюндровану землю?

Урешті озвався Анджей Морштин:

«Ось що я вам повім, панове: і Європі і Азії заважає цей нібито народ, що став між нами й Москвою й називає себе українським. Тому ми разом з московитами мусимо його знищити».

Єпископ Шумлянський аж сіпнувся на такі слова: йому невміч було повірити, що Морштин посмів їх вимовити при ньому — русинові, вірному справі польщизни. Відповів словами, що аж ніяк не пасували священнослужителеві:

«Отак: галь–паль, сердум–пердум — буде в Мариськи весілля! Видно, ви забули, достойний поете, що цей народ такий же великий, як польський. І він теж хоче свободи!»

«Свободи?! — заволав Морштин. — Русини не знають, що таке свобода, вони її ніколи не куштували, а тому піддаються то одному, то другому сусідові!»

«Не маєте рації, пане Анджею, — обізвався Беньовський, — русини так її закуштували, що й у поляків заломала на зубах оскома. Вони стають нацією, а коли та нація зміцніє, то сусіди обабіч неї враз ослабнуть. Не забувайте про це… Тому я вважаю, що Польща має перехитрувати Московію й визнати Україну собі рівною. А ні, то вчинить це Москва».

«Цього ніколи не станеться, — заперечив Шумлянський. — Москва не зможе визнати Україну собі рівною, на це не дозволить їй ординський менталітет, властивий московитам. Вона просто проковтне козаччину».

«Але ми змогли б стати врівень з русинами, — наполягав Беньовський. — У нас така сама, як і в них, демократична виборність, і вони б нам повірили. А Москві — ніколи!»

«Чи це можливе, — примружився Морштин, — щоб сармат зрівнявся з хамом?»

«Хто сармат, а хто хам — це ще запитання, — розвів руками Беньовський. — Сарматами вважають себе й українці й мають на те вагоміші, ніж ми, підстави: у поляків сарматським є лише гонор, а в українців — земля. Те плем'я жило над Дніпром, а над Віслою — ніколи…»

Морштин люто глянув на Беньовського — здавалося, схопиться за шаблю, й зітнуться у кривавому поєдинку родаки.

«Зрадник!» — процідив крізь зуби Морштин.

«Не зрадник, а реаліст», — спокійно відказав Беньовський.

Я уздрів у поетових очах зблиск холодної ненависти й тої миті згадав: зовсім недавно, ще до того, як я увійшов у минуле і став хроністом у Собєського, на мене одного разу так само позирнув мій давній приятель Флоріян Бартошевський, і ми, щоб не стати до двобою, навіки розійшлися. Я пильніше приглянувся до Морштина й помітив, як на його обличчі проступають знайомі риси людини, яку я колись добре знав і любив, — були то Флоріянові риси! Та невже він, як і я, опустився в криницю історії, дошукуючись початків наших незгод?

Був це таки Флоріян Бартошевський… Відвівши ворожий погляд від Беньовського, він увіп’явся очима в мене, його позирк злагіднів, однак повертатися з історії в сучасність не мали наміру ні він, ні я — ще ж причини незгод не досліджені, — і ми квапно насунули на обличчя маски.

Єпископ Шумлянський, забачивши небезпеку шляхетської сварки, яка часто обмивалася кров’ю, наступав на диспутантів.

«Про що ви сперечаєтеся, безумці, — перед тим, як іти на переговори з ворогом, який хоче стати нашим союзником? Знайшли обфайдану тріску і кожен тягне її до себе, думаючи, що то золотий злиток… Сармати! Вибраний народ! Мана… Самі себе навперейми хвалимо, а в Європі нас мають за дикунів… Чи ж не бачите, що поляки, литвини й русини опинилися на Заході не в своїй тарілці, й нас виводять на плац, щоб ми перегризали один одному горла? А ми раді з того й гриземося, як ті слуги на панській кухні за шмат вудженини. Хіба не глупо воювати нині з козаками й штовхати їх до Туреччини або Москви? Чому ви, ляхи, могли визнати собі рівними литвинів, а українців ніяк не спроможетеся?! Негайно їдьмо в Золочів на переговори з Дорошенком, поки не пізно: ми воюємо, знесилюємося, а хтось там потирає руки і жде… Жде! Господи, які ми нерозумні, недарма кажуть: “Od Tatarzyna, Lacha і Rusina ochron nas Воzе!”[66] Недарма!»

Нам подали коней, і ми рушили в дорогу. Шумлянський з Беньовським їхали попереду, Морштин і я — за ними. Я зблизька приглянувся до сусіда й таки переконався, що це Флоріян або ж його прадвійник. І він теж упізнав мене.

Я зважився заговорити першим.

«Для чого ти вернувся в минуле, Флоріяне, прибравши маску найлютішого українофоба? Для того, щоб іще дужче розпалити себе сарматським шовінізмом, який і нині смертельно згубний для обох наших народів?»

«Ні. Я хочу глибше відчути згубну зваду шовінізму — щоб назавше його позбутися. Повір мені, приятелю…»

І він знову став Морштином, а я скриптором. Наша кавалькада галопувала до Золочева.




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава