home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



IX


Надворі стемніло, немов перед грозою, згусле олов'яне повітря залило улоговину над Золочівкою й захований у саду Василіянський монастир, а десь там, у зарічних хащах, зловісно зареготав пугач, ніби насміхався над марними зусиллями суперників, які не зуміли дійти згоди; а може, той регіт був провістям неймовірного лиха, до якого штовхнув обидва народи безумний розмир у королівському палаці.

Северин з Флоріяном проникли крізь сутінки до ротонди — обидва пригноблені тим, що сподіялось, а тому мовчазні й відчужені; олив'яний присмерк заповз і в Китайський палац і матовим серпанком заслонив офорт «Дари в Чигирині», картину з Мамаєм, що заснув з бандурою біля копит вороного коня, й статую Будди, із скорботно складеними на грудях руками.

Крізь патину темряви проглядалися лики сердюків, які стояли із списами на варті біля входу в гетьманські покої — були сердюки суворі й насторожені, й коли від монастиря долинув трубний рев королівського оленя, вони, почувши цей владний сигнал, розступилися, і з пройми вийшов чихирниц чоловічок у важкій гетьманській шапці з перами, з булавою в піднятій руці. Він зійшов з картини на середину круглої зали, наблизився до Северина й Флоріяна й патетично, як це належить володареві, виголосив:

«Я Георгій–Венжик–Гедеон, князь сарматський Малої Руси й вождь Війська Запорозького!»

«Коли це трапилося з тобою? — перемагаючи сухість у горлі, спитав хроніст Северин. — Чей же недавно був ченцем…»

«Так, я багато перестраждав, хвальний скрипторе, будучи в'язнем Марієнбурзької тюрми, стамбульської фортеці Едікуле, а ще архімандритом Жидичинського монастиря й нарешті послушником у золочівських Василіянів. Я мучився у монастирях і в'язницях, а вороги тим часом розпинали Україну — так само, як і мене. Але й гартувався я, випиваючи з нетлінного тіла мого брата Тимоша, якого власноручно вбив, його силу і владність — і ти це запиши, хроністе, у свої анали, кожне слово запиши: з повеління турецького султана став я великим гетьманом усієї України, забравши булаву в негідного руйнівника Петра Дорошенка, який он піддався Москві й служить нині жалюгідним воєводою у Хлинові. І затям собі: я не проклятий народом привид, який нібито блукає Україною, про що вискиглюють у своїх піснях малоруські кобзарі й цей сонний Мамай, якого бачиш. Я грізний і нещадний повелитель зруйнованого краю, і вичавлю останню краплю сукровиці з душ рабів, силу свою звістую й примушу непокірних стати переді мною на коліна! Мій нещасний вітець не зумів визволитися від королів і короленят, я перший втямив цю потребу, й поклоніться тепер мені, народи — вашому князеві й деспотові!»

Й закрутився Юрась у шаленому танці, він вимахував булавою й видавав незрозумілі звуки, врешті впав на долівку й забився в конвульсіях, — а мені здалося, що то на моїх очах гине Україна… Із кутків та щілин повиповзали примарні тіні й завихрилися довкруж гетьмана в божевільній круговерті, і я розпізнав їх: були тут полковник Ніс, який проведе колись Меншикова підземним ходом до Батурина, і гайдамацький зрадник Сава Чалий, гоголівський Андрій Бульба, а теж Юрій Коцюбинський, котрий разом з Муравйовим заллє колись кров'ю стольний Київ; шаліли тут у смертному танці мій мучитель особіст Корсаков і лейтенант Шпола, який розстрілюватиме в'язнів у золочівській тюрмі, а ще червоноголовий літературний баламут, що глумитиметься над українською поезією — усі ці покидьки, яких сплодив Юрась, будуть знущатися над моїм краєм; тепер вони справляли над знепритомнілим виродком свій перший шабаш.

Втім на лівій стіні похитнулася картина із зображенням Мамая — то прокинувся з лінивого сну зайшлий з чужини бандурист, побачивши поставного козака — не простого, може, й полковника — у кармазиновому кунтуші й смушевій шапці. Козак відв'язав вороного коня від явора, вскочив у сідло, натягнув вудила; кінь заіржав, забив копитами, дорогу вчувши, а стіна впала — й помчав вершник через плац, збиваючи куряву, вискочив крізь браму на тераси, переплигнув оборонний рів, пролетів понад принишклим містом і зник у синіх безвістях…

У ротонді стихло, привиди порозліталися, проникнувши крізь шпари у свої відьомські чертоги, на трійчатнику рівно пломеніли свічки, освітлюючи обличчя приятелів, які сиділи за столом один навпроти одного; й хотів я сказати Флоріянові, що той глум над безпам'ятним Юрасем провіщав загибель моєму народові, а дужий вершник, який забрав коня в замріяного Мамая, — то майбутній гетьман України, який врятує її честь, та промовчав я, знаючи, що Флоріян нічого того не бачив: такі візії тривожать і обнадіюють українця, а поляк бачить свої, тільки йому доступні.

Проте думки обох мусили зреалізуватися в слова, і перший заговорив Флоріян, пригнічений розмиром між Собєським і Дорошенком — фатальним для обох народів.

«Ян Собєський, — мовив він, — був останнім польським королем, на якого можна було покладати хоч якісь сподівання: Річ Посполита після його смерти почала стрімко занепадати, і це тривало доти, доки Станіслав Август Понятовський вручив Польщу Катерині II у віддарунок за шалені ночі в її алькові…»

«Польська трагедія відбулася в той самий час, — міркував Северин, — коли й Україна склала останню зброю. І якби сталося так, що останній кошовий отаман Калнишевський і останній король Понятовський зустрілися на тризні для плачів за своїми батьківщинами, то обидва сказали б один одному: нас настигла поразка рівно сто літ тому на невдалих переговорах між Собєським і Дорошенком в креденсовій залі Золочівського замку… І ми і ви, Флоріяне, одночасно позбулися своєї незалежности, взявши проте з поразок нетлінну цінність — національну ідею, яку нам дарував Мазепа, а вам Костюшко…»

«А ще кумедну польську демократію та українську охлократію, — додав Флоріян. — Ці дві згубні політичні категорії, які так ревно сповідували наш Щенсний Потоцький, котрий разом з Понятовським продав Польшу Катерині в Торговиці, й погромник Мазепи на Полтавському полі ваш Семен Палій — запроторили нас у довговічну й спільну неволю…»

«В якій ми на превелику втіху Москви гризлися між собою не за свободу, а за історичні кривди та гонор», — закінчив Флоріянову думку Северин.

«Це правда, — погодився Флоріян. — Але чи можна ті кривди забути? В кожного поляка й досі кровоточать рани, заподіяні гайдамаками в уманській різні…»

«Почекай, почекай, приятелю, а хіба гайдамаки чинили свої криваві шабаші на польській території? Таж ні…

Зате ляхи здирали з Ґонти живцем шкіру в українській Кодні… Та що говорити: українську землю кожен наїзник хоче загарбати, щоб збагатитися й уміцнитися, а завжди виходить навпаки — завойовник скоріше чи пізніше слабне від супротиву підкорених й від зазіхань сусідів, які ту ж землю теж хочуть зайняти. Польща розпалася через поневолення України, мій друже».

«Можливо… Однак, падаючи, вона привалила своїм тягарем змордовану Україну. А ви замість того, щоб спільно з нами видобуватися з болотяної твані, різали нас — хай і на своїй території».

«Чи ж то ми мали підставляти щоку для ляпаса, коли нам плюнули у вічі?.. Яке обнадійливе для нас гасло проголосив колись Пілсудський на переговорах з Петлюрою: “Без незалежної України немає незалежної Польщі”. А тільки взяв у свої руки Галичину, як тут же кинув на села пацифікаційні орди!»

«Й за це потім упівці вирізували невинних поляків на Волині», — схопився з крісла Флоріян, і багрянець залив його обличчя.

«Ту війну розпочала ваша Армія Крайова!» — теж підвівся Северин.

Давні друзі ладні були схопити один одного за горлянки.

«Так чого ж ти мовчиш, премудрий ідоле, сумирно склавши руки на грудях, чому нас не розсудиш? — вигукнув Северин до статуї Будди. — Для чого ти прийшов сюди з піднебесного Китаю?»

І сказав Будда:

«Чужі ви мені, наївні суперники… Проте я змушений прислухатись до ваших словесних баталій і ждати, чим це закінчиться. Та знаю напевне: не переможе ніхто, бо володіє вами ненависть. Тільки постійне самовдосконалення душі й свідомости може привести до благословенних змін у суспільстві — вся потуга людства має бути спрямована на творення миру й злагоди».

«Будь ти проклятий, смиреннику! — заярівся Северин. — Я не можу вдосконалюватись для злагоди, доки поляки не вгамують своїх загарбницьких амбіцій, доки вони в музеях приховуватимуть від світу нашу славу. Чому ви не хочете повернути нам синьо–жовтий прапор Львівської землі, з яким вийшли українці під Ґрюнвальд, шаблю Сагайдачного, бердиш Хмельницького, пістоль Дорошенка, архіви УСС і УПА? Боїтеся, бо це означало б визнання нашої окремішности й незалежности від вас…»

«Ми можемо їх вам віддати, хоч би й разом з останками Данила Галицького, які осквернюють польський Холм!» — Флоріян войовничо наступав на Северина.

Майстер зблід.

«Холм ніколи не був польським…» — проказав затинаючись.

Так стояли вони віч–на–віч другого — уже не приятелі, Флоріян і Северин, а непримиренні вороги: Морштин і скриптор.

Втім крізь відчинене вікно увірвався вихор і погасив свічки на підсвічнику. А тоді знадвору до ротонди почали напливати бліді тіні з людськими обличчями. Було безліч тих примар, що ніби видобулися з преісподньої на відьомський бенкет Вальпургієвої ночі, проте на їхньому виді не тінилася ні злоба, ані жорстокість, тільки мовчазна печаль гнітилася в скорботно затиснутих устах і глибоко запалих вицвілих очах, які не мали зіниць; рухи примар були повільні й болісні, наче їх сковувало нестерпне страждання; ці міражні істоти, пройняті моторошним страхом, ховалися одна поза одну — а тіней напливало більше й більше і всі вміщалися в круглій залі; Флоріян з Северином опинилися серед них, немов у густій мряці, й відчували їхню пекучу болість.

«Хто ви?» — спитав Северин.

Тіні нахилилися до нього, щоб при дотику він міг їх почути, бо голосу вони не мали, тільки думками вміли проникати у свідомість живих.

«Ми душі розстріляних, — відповіли. — Нас тут більше шести сотень, і всі ми впали від куль червневої ночі сорок першого. Нас вивели з камер над оборонним ровом і он там, поблизу першого бастіону, косили з кулеметів, а на валу гуркотів заведений трактор, щоб місто не чуло наших криків і зойків. Люди падали в рів, і багатьох, ще живих, засипали вапном і землею разом з мертвими. Нам не допомогли ні плачі, ні благання — всі ми загинули й лежимо досі зариті на цьому плацу — неоплакані, невідспівані, без хреста в незапечатаному спільному гробі».

«І ви так щоночі виходите печальною процесією, сподіваючись, що люди вас почують, могилу освятять і поблагословлять на спокійне позаземне життя?» — спитав Флоріян.

«Уже не виходимо, живі забули про нашу смерть, а нас — невисповіданих і нерозгрішених — у рай не пускають… Нині ж ми почули вашу розмову в Китайській залі і вжахнулися: про що ви сперечаєтесь? Рахуєте, чиїх трупів більше лежить у землі й доправляєтесь, в кого більша провина за їхню смерть? І вам не соромно, і гріха не боїтесь? Розкопайте нашу могилу й тоді побачите, що українців і поляків тут порівну. Й не ми один одного вбивали — всіх нас поклав спільний ворог. Ви ще й досі не втямили, хто він? Не втямили… Мало йому було нашої крові в Катині, в Биківні, в Дам'яновому лазі, в гекатомбах під Вінницею, він ще й нашу задавнену ненависть розпалював — і ми допомагали йому, знищуючи одні одних, немов запаморочені, немов божевільні, аж поки від московських куль, однаково призначених для українців і поляків, не впали тут як рівноправні… А ви ще й далі зводите порахунки між собою на радість орді…»

Мов занімілі стояли два мужі — приятелі й вороги водночас — і думали про те, як нелегко бути українцем і поляком — нести на собі тягар тисячолітньої історії, мислити нею й жити… Чи не пора залишити її в минулому й просити навзаєм прощення — адже той, хто не хоче згоди, ладен наново проливати кров, — і нетерпляче жде грядучої різні відвічний кат.

«Обніміться, — заблагали душі, — хай не множаться більше моторошні могили. Покличте кожен свого священика й освятіть спільний цвинтар, спільну історію і спільне майбутнє. Благаємо вас».

Душі випливли з ротонди й розчинилися у передвранішньому мреві, а ми з Флоріяном щиро молилися за них і в думках кликали українських і польських отців, щоб відправили панахиду над оборонним ровом поблизу першого бастіону.

Стужавіла тиша панувала над Золочевом, й живий світ, збайдужілий до жертвенних могил, не озивався на наші молитви. І я згадав тепер слова пані Катерини — чи ж так важливо поринати саме в цей обшир історії, яка ось розкрилася переді мною? Чи не краще про все забути?

Та мені стало соромно від таких думок — бо чи є щось важливіше нині від злагоди між мною і Флоріяном? Чей від порозуміння між нами залежить життя двох народів, а від подвоєної їхньої потуги назавжди знидіє захланна сила північної орди…

Чому ж не стікається люд на моторошні могили, чому не чутно заупокійних піснеспівів і примиренних молитов?

Мені враз почулося, начебто з боку монастиря Василіянів і водночас від костьолу Піярів долинають богослужебні хорали — спів ставав щораз голосніший і болючіший, і ми удвох чекали церковного ходу на золочівський некрополь.

Я глянув ще раз на Будду, чекаючи напутніх слів, та замість нього побачив на тумбі розкосі очі Мамая, він пильно придивлявся до мене.

«Чому ти тут?»— спитав я.

«Я сповнив свою місію у твоєму краю: привів для вас вороного коня, й ви його вже осідлали. Дбайте лише, щоб не спіткнувся він, та й щоб не заснули ваші лицарі біля його копит, заколисані грою бандур. А я вертаюся у свої краї, де богує всемогутній і справедливий Будда. Тобі пощастило уздріти його лик і впевнитись у справедливості й мудрості всесвітнього пророка. Затямте його науку: вона ні для кого не є чужою».

Ще довго стояли поруч навпроти вікна Северин і Флоріян й мовчки виборсувались з глибоких тіснин історії в нинішню днину, забуваючи, хто кому більше завдав кривд, і думаючи при тому про третю силу, яка, можливо, в цей мент танула, немов драглі медузи на березі каламутного водоймища.




предыдущая глава | Бо війна — війною… Через перевал | cледующая глава