home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XXXIII


Так закінчилось життя славного опришка.

А народ не забув Довбуша і оспівав його в найкращих своїх піснях, овіяв поезією, чарівними легендами, і в очах народу Довбуш став героєм. Немає гуцула, дитини малої гуцульської, яка не знала би оповісти про Довбуша і його героїчну боротьбу з панами. Тихими вечорами зимовими, коли збирається, повечерявши, сім'я, старий дід оповідає минувшину і в тім конче про Довбуша. Не хочуть вірити люди, що Довбуш умер.

— Ой, не… Не вмирав він, лиш си приховав. А прийде такий чєс, шо він знова устане, але тогди уже аж буде панам куца година.

І ждуть люди другого приходу свого Довбуша, аби з'явився він та зробив панам край. Кріпацтва вже нема, але пани зосталися, і треба аж Довбуша, аби від них увільнитися.

А хтось каже:

— Десь в Уорщині, за горов, у Сиготі дес, укєв Довбуш Олекса свою бартку в залізний хрест. Та йк він закєв свою бартку у тот залізний у хрест, то ізрік такі слова: «Єк котрий си знайдет такий, аби у сім років свого житє міг цесу бартку відкєгнути, то буде такий самий у кожгім ділі, єк я…» Та й каут, шо був си прибрав оден хлопец, шо у сім років був відтєг бартку Довбушеву з того залізного хреста. Але шо з того, коли пани о тім си довідали та й того хлопцє стратили на тім оменті. Вни си спудили, аби тот не став таким, єк Довбуш був, та й томунь збавили того хлопця так агзом, докив він ще не підник. Теперки треба чкати — єкис си найдет колис та викєгне ту бартку. А тогди — тримайтеси, пани…

Програли тим часом гуцули у своїй віковічній боротьбі з панами, але надії на перемогу не втратили — ждуть слушного часу.

А поки він прийде — не забувають Довбуша й іменем його святять кожне примітне місце, гору, скалу, дорогу, криницю. Коло села Зеленої є гора Довбушенка, ота, що на північ від Старої Довгої, бо то є ще Нова Довга, над джерелами Прутчика. Гуцули кажуть, що Довбуш зимував усе в тій горі — «тимой та гора має його імнє». Прийдіть, запитайте найменше дитя — і воно вам розкаже, як зимував тут Довбуш, мав триста кіз, бив їх та й їв з товариством, а лій забивав у бербениці й ховав у печері.

І кажуть, що той лій, одежа, збруя — «усьо гет стоїт і донині в коморах, але то усьо заклєте. Єк Олекса вмер, то ті комори позамикалисі гет, плитє засунулоси і так стоїт і донині. То багато йшло шукати, але то пусте».

— О… Там у скалах є багато маєтків, багато золота і у бербеницях багато козєчого лою. Раз гєдя наші найшли під Довбушенков бербеницю під гачугов між корінєм і втішили–си, бо гадали, шо то гроші. Але див'ютси — а то повна бербениця лою козєчого.

Покажуть вам і камінь той, на якому любив сидіти Довбуш.

— Єк стомивси, видко, йдучи, то сідав на тім камені.

— І на тім місці є ше камінний хрест, а на тім хресті нумир єкийс. То малий хрест, невеликий та й у такім місци, шо нелегко, хто не знає, відшукати.

А на полонині Кидроватій показують сідець Довбушів.

— Єк си вийде на Кидровату, то треба трохи піти у долину, й там коло гребеня на полі стоїт сідец. Тот сідец — то вирубаний камінь на чоловіка. То гет вирубано — на голов, на плечі, руки, ноги… На люльку навіть є… Так шо єк сєде чоловік, то на все є вірубане місце. Лиш дуже вже тот сідец облупаний, бо єго люде облупали — усе грошей шукают.

А в Синицях, що ото проти Криворівні, то є теж Довбушенки, або, як їх частіше називають, Довбушеві церкви. Кажуть, там, у печері, виробив ніби церкву Довбуш.

А в Снятинськім повіті коло села Тростянка у лісі, що називається Катерна, показують Довбушеву криницю, котру сам Довбуш викопав.

З тої криниці й тепер п'ють пастухи й рубачі воду, і на цілу околицю нема здоровішої води. І не замерзає вона ніколи, хоч яка зима люта. У великі морози люде кажуть:

— Се таке, шо далі вже і Довбушева керниця замерзне.

Кажуть, що давно тут ніде не було доброї води, то Довбуш сам за одну ніч викопав людям криницю…

Дбав Олекса не тільки про своїх сучасників, але бачив на багато літ вперед. На Бережниці, що то в праву руку, йде долина. Там йде дорога.

А по узбіччі, по лівому боці, по горі, серед густого лісу, по урвищах, по ломах, є якась стара закинена дорога. А Гєлета отой, що сам про себе каже, ніби він «рихтик з Довбуша йде», розповідає, хто клав верхом таку незручну дорогу, коли низом є така гарна й рівна.

— То Довбуш клав. Він знав, пощо клав.

І невдовзі довелося мені переконатися, що Довбуш за двісті літ передбачав, що буде дуже дощове літо, що з гір підуть страшні потоки, що нанесуть каміння й тим камінням непрохідно завалить дорогу на Бережниці, і хочеш не хочеш — треба буде їздити отою дорогою серед лісу.

А Гєлета як побачив мене:

— А що? Знав?

А скільки оповідань про незліченні багатства Довбуша, про його комори, вщерть засипані золотом, про сховище безконечних скарбів.

— За трицєт і три роки мав коли напрєтати…

Але що ж, коли справджуються слова, двісті літ тому сказані Довбушем при смерті: «Бог знає та я. Земля буде користати з того, не люди…»

— Ой, так, так… Немало грошей пріє там у землі, але що, коли то усьо заклєте, ніхто не годен узєти.

— Ає… У горах є сила грошей, шо Довбуш напрєтав, лиш то усьо замовлене. Є такі, що йкби си лиш доткнув, то більше і не жив би…

От хоч би й у тій Довбушенці, коло Зеленої. Відомо, що там є комора.

— Єкби там пішов на Великдень, то там є багато грошей і діаманту, то би міг набрати, кілько би хотів. Олекса Довбуш зносив до тої комори з усіх світів гроші. Цале житє зносив. Але йкби брати, то би кікати швидко, аби осинавец не замкнув тої комори, бо би сигів там цалий рік.

Зрештою, якби мати відповідне зілля, то можна й не чекати Великодня. Так що ж, як воно однаково трудно. Он один чоловік із Ясеня мав таке зілля, що міг туди доступити.

— Та й прийшов там, де уже було Олексове посидінє. Дивитси, а то заперта скала. То си відомкло перед ним, бо мав зело.

Прийшов там до тих склепів і дойшов аж до середини. А там… Одежа, зброя, кітли з грішми — усєчіна… Та видів він там штири бочки грошей, понакривані восковими кружками. І дванаціт рушниц на клинках ше висіло. Одежа ше йкас мудрецька — лиш шо усьо уже струпіхло. На то подуй — то й розлетитси.

Він набрав повен наголовник грошей самих золотих, а сам собі думає: «Господи… Піду д'хаті по товариша, та заберемо усе, що ту є».

Ого… Прийшов відтак, але пропало. Не міг уже потрапити на то місце.

А другі оповідають, що він не ходив за товаришами, а просто виніс гроші надвір, поклав.

— Вертатиси шє — так шо ж, як на другий раз уже не міг туди дійти.

Така ж пригода, повідають, трапилася ще й з одним стрільцем. Він зайшов був під Довбушенку, дивиться, а там плита в однім місці відтає. «Ано–ко я відваджу, — гадає. — Шо там є».

Дивитси, а то є печера. Увійшов він туда — а там повно збруї усєкої, одежі, грошей — усєкого багацтва.

Так роздививси він, є шо брати на дев'єтеро коней.

Він роздививси добре усюди, а видтак скєгнув із себе, не дивуйте, гатки і набрав грошей, шо лиш міг, та й пішов д'хаті.

На другий день вернувся той стрілец з дев'єтьма кіньми й з людьми, шукає тої комори — ого! Пропало! І сліду не було…

Як бачите, трудно використати оті багатства. Тим більше, що точно не відомо, де шукати, — гора велика.

Дехто точніше вказував місце, де треба шукати оту комору, а власне в Яршиці.

— Раз єкос ци би з Дилятина, ци звідки йшов Довбуш суди ґруньми і тут, на Яршиці, посів го день, так що не міг у село доступити уже.

То він казав на тім місці, таки на Яршиці, пробрати плити і висипав там дванаціт терхів, то є дваціт штири бербениці грошей… Та й потому загиб у Космачі, та й уже не знав ніхто, у котрім то місці ті маєтки.

Жінка Петра Онуфрака, потомна отого війта, що погнав на Довбуша волоську хоругов, твердо казала, що вона знає, що тут, у Яршиці, є Довбушеві скарби.

— Я ще гітваком туди скотарила та й вигіла раз знак, де ті гроші є. Був там камінь, оброслий дуже файним мохом. Я тот мох іздоймила — так гейби верету піднєти, так тот мох. І вигіла–сми хрест на тім камені вібитий… Та коли–бо то уже бирше не могла сходити на то місце і так обстало і понині.

Словом, гроші є, і багато. І не на самій Довбушенці, по всіх горах понакладав їх Довбуш.

— Люди знаходили там, лиш усе гасило шос світло. Або в Гадьовім лісі. Дед–де! Аж у Ліськім повіті. Аж туди прийшла слава про Довбуша, й там десь під бучком під кривим і під ялицею закопав він гроші. Пасли там пастухи, то знайшли і бучка, і ялицю, але не копав ніхто, бо боялися… І на полонині Мокрині в долинах є Довбушева комора. Там, у скелі, є кагла, закурена, почорніла. В ту каглу все кидають каміння й слухають, чи летить. То там, кажуть, зимував Олекса багато зим. Ніби навіть млин був. Між іншим, кажуть, що є там «цілі могили рогів», бо то опришки стругали собі з рогів порохівниці. І от саме коло тих рогів мають бути й двері десь.

— Так шо ж, коли годі відшукати. Тоті тріски з тих рогів уже позаростали мохом. А шкода. Бо там є на шо подивитиси.

— Там є на столі вироблений діамантовий змій. Жертва. І тота жертва світе там водно єк день, так ніч…

— Ой га! Коби хотів посписувати усьо, шо за Довбуша говіркуют люди, — велико паперу, відай, тра було на тото.





XXXII | Довбуш | Примітки