15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»

Відомі багатьом поколінням радянських людей приклади щодо особливої людяності В. Ульянова–Леніна давно набули чи не такої ж хрестоматійності, як, наприклад, серед християн розповіді про чудеса Христові. Для показу міфічності цього твердження стосовно колишнього «вождя пролетарів усіх країн» можна було б звернутися до численних спогадів його сучасників та соратників, зокрема й самої Н. Крупської (вельми характерною, скажімо, є широковідома нині розповідь Надії Костянтинівни про безжальну розправу завзятого мисливця Ілліча над зігнаними повінню у неймовірній кількості на невеличкий острівець зайцями, в той час як офіційна пропаганда широко тиражувала розповідь про те, як Ілліч під час полювання лисичку «пожалів»). Однак, аби унебезпечити себе від звинувачень у тенденційному підборі авторів (а може, у такому ж присікуванні до «дрібниць»), обмежимося відтворенням портрета цього злого «генія» XX століття, покладаючись переважно на його власні творіння, не нехтуючи при цьому і результатами окремих досліджень.

Ось, для початку, висновки відомого західного історика, котрий спеціально це дослідив, — вони наведені у статті Б. Нілана (1995), надрукованій у нью–йоркському часописі «ТАЙМ»: «Інколи стверджують, що то тільки під керівництвом Сталіна комуністи почали використовувати такі жорстокі методи, а от творець радянської держави Володимир Ленін, мовляв, не був таким кровожерним. Від подібного судження, ймовірно, не зостанеться й сліду після прочитання тому, що невдовзі вийде, озаглавленого “Секретные архивы Ленина”, у якому зібрані досьє з ленінської канцелярії. Редактори книги — американський історик Річард Пайпс з Гарвардського університету та російський вчений Юрій Буранов. Пайпс завжди жорстко ставився до Рад. Однак, за його словами, працюючи з архівами Леніна, він “усе ж трішки сподівався” знайти у вождя хоч якісь людські риси. Та, як заявив Пайпс, він, навпаки, “виявив, що то була ще більш жорстока та байдужа людина”, аніж усі вважали...».

Подібної думки дотримуються, й російські автори. Зокрема, сучасний дослідник історії російського більшовизму І. Бунич охарактеризовує «самого человечного» (1994. — с. 38–59) як «гнучкого реаліста, безпринципного і жорстокого», екстреміста «у кожному прояві», якому, «поряд із вражаючою працездатністю та маніакальною гіпнотичною силою притягання до себе найкровожерніших покидьків», були також притаманні «шалена жага влади та суто азійські диктаторські замашки» і який, не вагаючись, вимагав «вирішити проблему... багатих класів», «козаків», «куркулів, попів та поміщиків» «шляхом поголовного їх винищення...». Саме «особистіякості вождя», на думку відомого радянського історика і філософа, генерала Д. Волкогонова (1997. — с. 461), посприяли тому, що після нього «найважливішою рисою більшовика стали ненависть до класових ворогів, непримиренність до імперіалізму, вороже ставлення до всього несоціалістичного, немарксистського, неленінського...» На цих же рисах вождя наголошував і відомий російський кінодраматург Є. Г абрилович, котрий — «спільно з режисером Юткевичем» — написав про нього три сценарії (1996. — с. 226–228, 357): «Ленін ненавидів (тут і далі виділено Є. Г. — М. Л.) тих, хто був незгідний з ним... Нещадний і жорстокосердний... ненавидів він люто. Люто і жорстоко». І сам більшовизм «все щільніше робився зліпком із ленінського характеру: нетерпимість, беззаперечність, упевненість лише у своїй правоті... Такою стала і Партія — ненавидною». Та й самі правителі «з кожним кроком ставали все самовпевненішими, брехливішими, безсоромнішими, кривавішими...» І — як наслідок — «з кожним кроком вивітрювався моральний рівень країни...»

А московський історик, колишній викладач і керівник кафедри міжнародного комуністичного руху у Вищій партійній школі в Москві А. Латишев, який, за власним визнанням, у 1991–1995 рр. опублікував у газетах і журналах «понад 70 статей з ленінської тематики, у яких “розсекретив” понад 100 ніколи не публікованих раніше робіт Леніна», дійшов висновку (1996. — с. 9, 227, 239), що «навіть ВЧК була гуманнішою, ніж Ленін», який, наголошує автор, «з безмежною жорстокістю ставився до своїх співвітчизників». Це, серед іншого, потверджується і тією вражаючою безвідповідальністю, з якою цей безжальний монстр XX століття втягнув сотні мільйонів людей у авантюру, моторошні наслідки якої перевершили усі знані людством катаклізми. На цьому тлі дійсно геніальною виглядає передбачливість «залізного» канцлера Німеччини О. Бісмарка, який, кажуть, у відповідь на вихваляння принад новітнього революційного вчення Маркса твердо заявив, що, коли навіть воно таким і є, то все одно він не допустить, аби випробування нової теорії проводилося на німецькому народові, порадивши обрати для цього «країну, яку не жаль»... Ленін же, навпаки, присвятив усе своє життя саме втягуванню гігантських мас людей у експеримент, можливі наслідки якого осягнути не міг та, певно, і не хотів...

Як відомо, навіть негативний результат, отриманий у будь–якому дослідженні, теж результат. Незаперечна цінність довготривалого експерименту, про який тут йдеться, полягає саме у тім, що він наглядно й переконливо показав людству, що йти цим, проголошеним ще молодим В. Ульяновим «іншим шляхом», не варто, бо то глухий кут для поступу. Обіцяні принади «нового» світу виявилися усього лише примарними цяцянками для одурених — як наголошує професор Одеського університету Є. Присовський (1996), «не порядність, а безсовісність, не скромність, а пихатість, бундючність, не братерство, а шовіністична ненажерність і обмеженість, не вміння жити для людей, а намагання ухопити жирніший шматок життєвого пирога, не єдність, а повний розрив між словом і ділом, між лозунгом, закликом та реальним способом як власного життя, так і життя народу — ось справжні ознаки» новоствореного комуністичного режиму, його людиноненависницької моралі. Та вони настільки майстерно приховувалися ідеологічними завісами, що необхідний був тривалий час, ба більше — «мав статися вибух у житті суспільства, що стався у серпні 1991 р., щоби ці істини повністю відкрилися кожному... щоб і Ленін розкрився перед нами не як зразок людяності та простоти, а як кривавий ідол, надихач масових убивств». Жаль тільки, що за набуття цього досвіду людству, зокрема й українцям, довелося сплатити таку неймовірно велику, неймовірно моторошну ціну. Та найбільш незбагненним, як на мене, є те, що й донині існує ще чимало людей, яких цей жахливий імперичний набуток, схоже, так нічому й не навчив, ба більше — вони палко закликають поновити той «експеримент»...

Усі ідеї світу не варті однієї сльози дитини, стверджував мудрець. Здавалося б, як взагалі можна порівнювати таку «дрібничку», якою є сльоза дитини, і ідею, яка може зробити щасливим (чи нещасливим) усе людство?! А дуже просто: ідеї, здатні спричинити появу сліз бодай дитини, ніколи не зможуть ощасливити й усіх. Чергова — марксистсько–ленінсько–сталінська — спроба реалізації старої, як світ, ідеї побудови комуністичного «раю» за відомою формулою «від кожного за здібністю, кожному — по потребі», опрацьована основоположниками марксизму, перетворена у «інструкцію до дії» ленінцями і впроваджувана протягом десятиліть сталінцями, спричинила до пролиття бездонних океанів сліз та величезних рік крові, супроводжувалася масовим геноцидом та етноцидом, обумовила виникнення найжорстокіших воєн та небачених екологічних катастроф, буквально «до основання» потрясла як земну цивілізацію, так і саму Землю. Які ж іще потрібні теоретичні обґрунтування її хибності, небезпечності, нарешті, злочинності, коли практика (єдино вірний і незаперечний критерій істинності всякої теорії, як наголошували ще недавно самі марксисти–ленінці) з усією незаперечністю показала неспроможність та злочинність цієї антилюдської ідеології! Скільки ж іще маємо хапатися голими руками за розжарену праску, аби нарешті впевнитись, що це не найкращий метод визначення її температури, як і термостійкості власної шкіри! Невже кількох моторошних десятиліть для цього все ще замало, і ми знов піддамося на знайомі заклики повірити — хоч би й востаннє! — усе тим же сліпцям, які вкотре рядяться у поводирі до примарного «ельдорадо», знову змусимо себе забути, куди невідворотно приводить ця дорога, вимощена їхніми «благими» намірами?

Мабуть, багатьом стражденним та зневіреним в Україні аж у голові паморочиться від масштабів тих обіцянок, які так узвичаєно щедро, мов з чарівного рогу достатку, розсипають новітні комунобільшовики. Але чому ж тоді, коли упродовж семи з лишком десятиліть їх влада на цій землі була ще більш глобальною та необмеженою, аніж у будь–якої з відомих деспотій, вони так і не спромоглися створити не те що обіцяного комуністичного раю, а навіть суспільства з більш–менш життєздатною економікою та більш–менш пристойними демократичними засадами? Чи все ж створили (бо зараз колишні партноменклатурники, що і тоді, дійсно, жили, як в раю, і за нинішньої «демократичної української» держави не бідують, полюбляють нагадувати, як нібито «добре було тоді» усім без винятку радянським людям)?

Та про це — згодом, а зараз повернімося до предмета нашого розгляду. І почнемо з моменту появи на світ цілком закономірного виплоду процесу «революційного оновлення світу» — масового запровадження більшовиками (а вони, взагалі, виявилися надзвичайно винахідливими щодо запровадження різних нововведень, спрямованих на масові винищення людей — досить згадати використання децимації, себто розстрілу для застороги кожного десятого, зокрема серед донського козацтва, створення концтаборів, формування так званих трудармій тощо) вже дещо призабутих на ту пору світом розстрілів заручників — бажано дворянського походження, бо що можна експропріювати у «простих»? Тож і не дивно, що зродилося воно саме в «колисці революції» і саме з подачі вождя, який, після вбивства 30.08.1918 р. в Санкт–Петербурзі Урицького [як наголошує І. Бунич (1994. — с. 41–44), сам Ілліч його й наказав «ліквідувати» за те, що той разом із Володарським переправив 78 мільйонів золотом «кудись наліво через приватні банки у Скандинавії», в той час як мільярди переправлялися до певних європейських банків з наказу чільного експропріатора] вирішив на білий терор відповісти червоним (не обмине ця доля й України — 18 травня 1919 р. голова Всеукраїнської ЧК М. Лаціс у газеті «Известия ВУЦИК» сповістить про запровадження «червоного терору» в Україні).

«Ось бачите, — чую вже голос запопадливого більшовика–ленінця, — він просто був змушений!» Воно нібито так — дійсно, «змушений», але, як любив примовляти у дискусіях з радянськими «визволителями» Чехословаччини зразка 1968 р. такий собі начитаний місцевий опонент, про що розповів у книзі «Освободитель» учасник тих подій В. Суворов, «Леніна уважно читати треба, батечку». А тоді виявиться, що, на відміну від так званого «білогоруху», який виник й справді вимушено — як реакція російського дворянства на жовтневий 1917 р. заколот «голоти» (це, зрозуміло, не дає жодних підстав для найменшого виправдання «білого» терору), майбутні більшовики, вустами Ульянова–Леніна, ще в травні 1901 року (стаття має доволі символічну назву: «З чого почати?») однозначно заявили: «...ми ніколи не відмовлялися і НЕ МОЖЕМО відмовитися від терору. Це одна із воєнних дій, що може бути придатною і навіть необхідною у певний момент битви» (ПСС. — т. 5. — с. 7). Тож має цілковиту рацію відомий генетик академік В. Войтенко, коли доходить висновку (1997. — с. 65), що «дірка в тому місці, де у людей буває душа, виникла у Леніна задовго до революції».

Подальші застереження майбутнього вождя «від захоплення терором, від визнання його головним засобом боротьби» — то лиш про людське око, бо, як вже невдовзі покаже практика більшовизму, саме кривавий «революційний» терор та не менш кривава беззастережна брехня стануть наріжними каменями комунобільшовизму. Як наголошує сучасний російський філософ О. Ціпко (1990), хоча окремі автори й досі переконують читача, «нібито в теорії Маркса насильство відіграє другорядну, незначну роль, обмежується функцією повитухи, що вивільняє плід від пуповини», насправді ж саме «насильство у Маркса і Енгельса виступає у ролі творця нового життя», оскільки перехід до диктатури пролетаріату можливий лише шляхом масового запровадження терору і насильства.

Скористаймося ж порадою начитаного пражанина і бодай продивімось дійсно багатий ленінський спадок. Звичайно, лиш те, що пильні охоронці «класової чистоти» пропустили до широкого вжитку, себто до відкритого «повного» зібрання творів — але й цього цілком достатньо, аби кров захолола в жилах! Почнемо з листа товаришеві по партії і соратникові від 26.06.1918 (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 106): «Тов. Зинов’єв! Тільки сьогодні (Володарського–Гольдштейна вбито 20.06.1918. — М. Л.) почулив ЦК, що в Пітері робітники (виділено В. Л. — М. Л.) хотіли відповісти на вбивство Володарського (теж прибраного своїми, наголошує І. Бунич. — М. Л.) масовим терором і що Ви (не Ви особисто, а пітерські чекісти) утримали. Протестую рішуче!» Володимир Ілліч поки що тільки «протестує» — уже невдовзі він вимагатиме широкого і якнайрішучішого впровадження цієї життєво важливої складової комунобільшовицького режиму. Ось лише дві із таких вказівок, відправлених ним в один день, 09.08.1918 (зверніть увагу — задовго до того, як вождь «змушений» буде відповісти червоним терором). Лист Г. Федорову, «голові Нижньогородської губради»: «У Нижньому явно готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили... навести відразу (виділено В. Л. — М. Л.) масовий терор,розстріляти і вивезти сотні повій, які споюють солдатів, колишніх офіцерів і т. ін.» А ось телеграма Пензенському губвиконкому (там само. с. 143): «Отримав Вашу телеграму. Необхідно... навести нещадний масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців». Уточнення про те, проти кого він має бути спрямований, — лише задля красного слівця: хто за таких умов, тобто нещадного і масового терору, буде розбиратися, чи ти дійсно «опіум для народу», а чи просто під гарячу руку потрапив! А потрапити під гарячу руку Ілліча — не приведи Господи! Так, 10.09.1918 на шляху «кремлівського мрійника» раптом каменем лягла Казань, а «товариш Троцький», від якого якраз і вимагалося «нещадно і масово», раптом візьми і завагайся — ціле місто все ж таки... І що ж «найбільший гуманіст» Ленін? Він, як завжди, на висоті вимог революційного моменту — саме уособлення «революційної принциповості» (там само. — с. 178): «...здивований і стривожений сповільненням операції проти Казані, особливо якщо повідомлене мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити супротивника, є вірним. Як на мене, не можна жаліти місто та відкладати далі, оскільки необхідне нещадне винищення, якщо тільки вірно, що Казань у залізному кільці»^[58]...

Але, може, то якийсь прикрий поодинокий випадок, зовсім не характерний для керівного стилю вождя? Якраз навпаки — цілком характерний. Скажімо, в тому ж таки 1918 р. він вимагав від голови надзвичайної комісії Бакинського Раднаркому (Латышев, 1996. — с. 20) підготувати «все... для спалення Баку дощенту», а 28 лютого 1920 р. посилає таку телеграму в Реввійськраду Кавказького фронту (там само. — с. 20–21): «Смилзі та Орджонікідзе. Нам до зарізу потрібна нафта. Обдумайте маніфест до населення, що ми переріжемо всіх (у Майкопі та Грозному. — М. Л.), якщо вони спалять і зіпсують нафту та нафтопромисли. (ЦПА НМЛ. — Ф. 2. — Оп. 1. — Д. 13067)». Як бачимо, масовий терор був для найбільшого «гуманіста» всіх часів і народів аж ніяк не пасербком, радше навпаки: «...ставлення до терору, що його виявляють на ділі у парламентських промовах, газетних статтях... то розбещення (виділено В. Л. — М. Л.) революційної свідомості робітників», — роз’яснює Ленін (ПСС. — т. 40. — с. 57) тим слабкодухим, кому ще невтямки, що без масового терору більшовицький режим просто не може існувати.

Не обминула, звичайно, ця гірка чаша і України — про це, зокрема, у 1920 р. писав всесвітньо відомий письменник та гуманіст В. Короленко до А. Луначарського, протестуючи «проти безглуздих розстрілів і проти убивств дітей» і просячи милосердя хоча б щодо дітей. У своїх листах Короленко, зокрема, наводить приклад, коли в Полтаві — батьківщина Луначарського! — серед 9 розстріляних «в адміністративному порядку», сиріч без суду, що, як запевняв його «один із відомих членів Всеукраїнської ЧК», робилося, зрозуміла річ, лише «для блага народу», були «одна дівчина 17 років та ще двійко малолітніх». Та «наркомпрос» Луначарський, знаючи позицію вождя у цих питаннях, навіть не відповів на жоден із численних листів Короленка. Згадані масові розстріли «в адміністративному порядку» — теж одна із «революційних» пристрастей всеохопного «хлопченяти з розумними очима та чолом високим та ясним».

Про прямі накази Леніна на масові розстріли без суду і слідства під час громадянської війни вже говорилося, однак і після її закінчення він не заспокоївся. Так, «у травні 1922 року в розпал кампанії по розграбуванню церков Ленін, як завжди “строго таємно”, наказує: “...вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів та церков, має бути здійснене з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись та в найкоротший термін. Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться під цим приводом розстріляти, тим краще”» (Латышев, 1996. — с. 148). А 15.05.1922 Ленін посилає додаток до проекту «Вводного закона к уголовному кодексу РСФСР», який фактично був спрямований на одне — якомога більше розширити «розстрільні» статті (ПСС. — т. 45. — с. 189): до вже існуючої редакції — «революційним трибуналам надається право застосування у якості вищої міри покарання — розстрілу за злочини, передбачені статтями 58, 59, 60, 61, 62, 63» — «великий гуманіст» вважав за вкрай необхідне «додати статті 64, і 65, і 66, і 67, і 68, і 69 (ще радикальніше підходив до цього питання здібний учень кремлівського Гуру, керівник Всеукраїнської ЧК у 1919–1921 pp. М. Лаціс, який пропонував взагалі не обтяжувати себе — навіть формально — щонайменшими юридичними процедурами: «не шукайте на слідстві доказів», повчав він чекістів, лише гляньте на руки того, хто до вас потрапив, «якщо білі — стріляй» — та й по всьому... — М. Л.)».

Але й цього колишньому адвокатові, себто фаховому захисникові прав громадян, «законникові», що поклав своє життя на те, аби встановити владу, «не обмежену жодними законами», звісно, мало — у супровідному листі наркомові юстиції Д. Курському він наголошує: «По–моєму, треба розширити використання розстрілу... до всіх видів діяльності меншовиків, с.–р. (соціалісти–революціонери або есери. — М. Л.) і т. ін.» Через день (там само. — с. 190) посилає тому ж Курському «начерк додаткового параграфа Карного кодексу», який супроводжує додатковим роз’ясненням: «...основна думка, сподіваюсь, ясна... відкрито виставити принципове... положення, яке вмотивовує суть та виправдання терору, його необхідність, його межі (нижче він їх сконкретизує: «формулювати треба якомога ширше...» — М. Л.). Суд повинен не усувати терор... а обґрунтувати і узаконити його принципово...» А зроблене лише два роки тому, в доповіді на першій сесії ВЦВК VII скликання 2 лютого 1920 р. запевнення (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 101) про те, що як тільки більшовики «отрималирішучу перемогу», то «ще до закінчення війни... відмовилися від застосування смертної кари і цим показали, що до своєї власної програми ми ставимося так, як обіцяли... Тож я вважаю, сподіваюся і певен, що ВЦВК одностайно підтвердить цей захід Раднаркому... аби застосування смертної кари у Росії стало неможливим» — відкинуте вбік впало, тихенько дзенькнувши, як вже вистрілена, а отже, непотрібна гільза...

А щодо геніальності самого «всеперемагаючого» вчення — надамо слово колишньому першому секретареві Полтавського обкому КПУ, членові ЦК КПУ та ЦК КПРС Ф. Моргуну (1995), який не із чужих слів знає теорію і практику ленінського вчення: «Більшовизм спотворив та довів до абсурду соціалістичну ідею, побудував тоталітарну державу, в якій нема місця ані економічній, ані людській свободі. Соціалісти Заходу будують громадянське суспільство з ринковою економікою, вони авторитетна сила цього суспільства. На ідеях ленінізму–сталінізму його не побудуєш. Сумно, коли деякі ліві сили продовжують триматися за сталінізм як прапор свого руху. Перспективи у нього нема»^[59].

Та й інший професійний московський ідеолог, колишній начальник Інституту воєнної історії Д. Волкогонов, признавшись, що йому, «людині, що довгий час боролася за реалізацію догматизованих постулатів марксистсько–ленінскої ідеології, говорити таке непросто, навіть важко», змушений був визнати (Генерал Дмитрий Волкогонов... — 1990): «Що таке комуністична перспектива... що нового можемо сказати про цю перспективу? По суті — нічого. Тоді навіщо ставити таку химерну мету? (Виділено Д. В. — М. Л.)».

Але останні й досі роблять вигляд, буцімто знають, що і як, оскільки до зубів озброєні «найпередовішим» вченням всіх часів і народів. Щоправда, переборовши майже генетичний страх перед щонайменшими спробами коригування узвичаєних постулатів, і вони змушені — на потребу дня — вдаватися нині до певних, я б навіть сказав, корінних замін особливо потьмянілих партійних догм — скажімо, виступати «за багатоукладну економіку», в той час коли «Маніфест Комуністичної партії» Маркса — Енгельса недвозначно наголошує на тому, що взагалі «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Маркс К., Енгельс Ф., 1972. — с. 40). Та задля відвоювання владних позицій, певно, і не на такі поступки можна погодитись.

Не маючи за душею ніякої серйозної альтернативи європейській, тобто ринковій моделі економічного розвитку, що упевнено опановує світ, і переконливо продемонструвавши усьому світові, чого варта їх власна «модель», наші «вічно вчорашні» у разі захоплення ними влади змушені будуть й собі «капіталізуватися», себто стати на рейки ринковості. Утім, колишня компартійна верхівка практично вже давно це вчинила, «приватизувавши» партійні кошти, які жодним чином не були, власністю самої лише партноменклатури (як і партії в цілому, позаяк упродовж усього періоду існування злочинного режиму її керівництво, узурпувавши владу в державі, постійно запускало руку до державного бюджету). Або — знов намагатися реанімувати конаючу серед уламків колишнього соцтабору, остаточно збанкрутілу азійську, чи то пак «соціалістичну», економічну модель, відновлення якої потребуватиме невідворотного повернення й горезвісного сталінського «порядку».

Ще перший давньогрецький «комуніст» Платон, майже дві з половиною тисячі років тому зводячи подумки у своїх знаменитих «Діалогах» «ідеальну державу», в якій розподіл праці мав відповідати «потребам та природнім задаткам» її громадян, усвідомлював, що в її основу має бути покладено саме подібний устрій. Передбачаючи наявність у цій державі трьох основних верств — правителів, стражів та простих трудівників, у тому числі й рабів, він був переконаний (Платон, 1971. — с. 226), що «перехід з однієї верстви до іншої (наприклад, якщо «ремісник чи хтось інший, ділок за своїми природніми нахилами... спробує перейти до верстви воїнів, або хтось із воїнів намагатиметься проникнути до складу членів ради чи стражів...» — М. Л.)» повинен «вважатися найвищим злочином». Тож, якщо вже ти народився (радше якщо визнали тебе «мудрі правителі») баобабом, чи то пак ремісником або землеробом, то, як співав В. Висоцький, так і будеш ним, аж «доки не помреш». Саме такий порядок й запровадив лиховісний «батько народів», припнувши робітників до заводів та фабрик, селян до колгоспів, а всіх радянських людей назагал — до певних місць мешкання, визначених так званою пропискою.

Та повернення до тих порядків уже просто неможливе — як неможливо змусити мільйони людей, що вдихнули п’янкого повітря свободи, знову жити у задушній атмосфері союзного бараку. Тож і роблять кілька кроків назад, поступаючись «принципами» та сподіваючись зробити хоч один уперед. Он і чільний комуніст Росії Г. Зюганов, відчуваючи вже явну недостатність ратування за згадану багатоукладність навіть укупі з відмовою від впалого нині в пошані атеїзму, змушений сьогодні визнати (Челноков, 1996), що «марксистсько–ленінська концепція не тільки застаріла, а й багато в чому була хибною». Подібний висновок багато чого вартий!

Не ставлячи собі за мету більш–менш детальний аналіз цього «революційного вчення», спрямуємо лише увагу зацікавленого читача на ще, на жаль, мало відоме в Україні, але надзвичайно грунтовне дослідження американця українського походження П. Балея (1981), вже сама назва якого розкриває як засадничі положення цього вчення, так і методи впровадження його вжиття. Переконливо показавши (с. 78–83) «еклектизм у Марксовій теорії історичного матеріалізму»^[60], автор ставить закономірне питання: а, власне, «скільки ж тоді оригінального у Маркса?» І далі, покладаючись на те, як сам Маркс «признається до свого вкладу в розвиток комуністичних ідей», П. Балей доводить відсутність цього «оригінального».

Ще менше оригінального неупереджені дослідники знаходять у Леніна, бо «на ділі Ленін — ідеологічно і програмово — не вніс анічогісінько нового до марксизму в цілій своїй пропагандивній і революційній діяльності... До такої оцінки доходили й переконані марксисти, як–от Герберт Маркузе в одній із своїх праць («Совет Марксизм», Винтедж Бук, 1961. — с. 34) про СРСР: «Ленін не впровадив жодного нового теоретичного концепту, який змінив би структуру Марксової доктрини, ані не випрацював поняття про новий інтернаціональний характер клясової боротьби» (там само. — с. 23). Ленін був практиком марксизму «із здібностями політичного стратега в революційній діяльності, які набагато перевищували здібності Маркса як практичного політика», а тому він дуже швидко збагнув, що «марксизм це, по суті, принцип переваги політичної тактики над ідеологією в боротьбі за тотальну і абсолютну владу і що ідеологія це тільки один із важливих засобів у політичній боротьбі» — за ту ж владу... А величезний обсяг ленінської спадщини, характерною ознакою якої є те, що «на кожний виступ, документ чи послання» певного змісту у згаданому спадкові можна знайти виступ, документ чи послання «цілковито протилежного змісту», на думку І. Бунича (1994. — с. 65), «свідчить радше про незагальмовану шизофренію, ніж про “геніальну гнучкість”»...

«Вірні ленінці» намагаються усю вину за дошкульну поразку комуністичної ідеї звалити на Сталіна, який нібито припустився значного «відходу» від ленінської теорії. А ось який порівняльний аналіз цих чільних провідників більшовизму дають фахівці з точки зору соціоніки (Букалов, 1992. — с. 48–49): «Ленін розробляє теорію і практику збройного захоплення влади в країні й проведення революційних перетворень. Для цього створюється законспірована, підпільна партія, яка потім стане правлячою. Теорія починає впроваджуватися у життя найжорстокішими методами. Сталін перебував у дзеркальних (з точки зору соціоніки. — М. Л.) стосунках з Леніним. Це відносини взаємокорекції. І коли Ленін помер, Сталін став коригувати його дії та систему, що існувала, — у бік ще більш жорсткої централізації, нещадного пригнічення будь–якого вільнодумства. Він побудував свій “макет соціалізму”. На 1937 рік макет на вигляд був міцним — рухався, воював, однак позаяк то був “дослідний зразок”, то й працював він відповідно: для підтримання його життєздатності загинули десятки мільйонів людей»^[61].

Так само, як нині запопадливі апологети ленінізму силкуються звалити усю вину за поразку комуністичної ідеї на «поганого» Сталіна, так і західні марксисти всіляко намагаються (Балей, 1992. — с. 160–165) «відокремити Леніна і увесь совєтський марксизм від Маркса» та обґрунтувати «немарксистськість» ленінської революції в Росії, доводячи, що «марксизм у практиці “пролетарської диктатури” скомпрометував себе на теренах Совєтсько'іімперії», а ленінізм, додамо, заплямував «чистий» марксизм. Якого поступу у розвитку суспільства можна очікувати, скажімо, від проголошеної Леніним формули: «Клас пролетаріату дорівнює комуністичній партії, а партія дорівнює радянській державі»! Якщо згадати відоме твердження про те, що в самодержавній Росії існувало два різновиди рабів — закріпачені селяни, що були рабами дворян, та самі дворяни, що були рабами царя, то — за аналогією — у радянській Росії, по суті, було те саме: «прості» радянські люди фактично були рабами партійної (і злитої з нею державної) номенклатури, а самі номенклатурний були відданими рабами генсека, який «за сумісництвом» очолював і державу — прямо чи через цілком підлеглих йому глав уряду та парламенту.

[Ще М. Драгоманов, аналізуючи тактичні методи російських соціалістів, зокрема єзуїтську теорію про те, що мета виправдовує засоби, пророчо передрікав (1906. — с. 385–386), що вона приведе врешті–решт до того ж таки деспотизму, на «останній та рішучий» бій з яким начебто й піднімали народ російські революціонери, оскільки «уже й тепер у деяких колах (маються на увазі так звані «виконавчі комітети». — М. Л.)» виразно видно ознаки тих же «придворних звичаїв: боязкість заперечувати... німування та піддакування». Із часом, завдяки невпинним потугам фактично злитих ідеологічного та репресивного апаратів режиму, ці симптоми набули тотального поширення.]

Щоправда, у цьому Ленін навряд чи суттєво переплюнув і самого Маркса, який у статті 42 статуту Комуністичної ліги, зокрема, задекларував (Балей, 1992. — с. 165): «Виключені і завіщені члени, як також усі запідозрені особи, будуть під наглядом і знешкоджені в ім'я добра Ліги». Як бачимо, обидва класики варті один одного і, як наголошує П. Балей (1981. — с. 22), «суттєвих розходжень між теорією Маркса і її практичним приміненням Леніна немає». І вже тим паче не варто переносити всю вину з комуністичної системи Маркса на постленінського диктатора Сталіна — він є її закономірним продуктом, який лише цинічно реалізував на практиці ті можливості, які дає режим пролетарської диктатури (як колись, так і нині показне піклування нібито про інтереси пролетарів та усіх знедолених є лише зручним прикриттям для компартійної верхівки у справі запровадження необмеженої власної диктатури)...

Біда, однак, утім, що, попри всю свою неоригінальність, марксизм, завдяки потугам численних його апологетів, став не лише теоретичною платформою, а й «інструкцією до дії», яке в руках звичних до крові комуно–більшовицьких «кухарок» стало безжальним знаряддям — скористаймося термінологією М. Волошина — «множення трупів». При цьому в основу цієї «революційної» діяльності з перетворення «старого» світу клався саме згаданий принцип Макіавеллі... Ну, а як виглядає теорія Маркса з точки зору основного критерію істинності, яким марксизм–ленінізм визнає практику? Короткий аналіз цього наводить відомий український історик М. Брайчевський (1993. — с. 6–7):

«Маркс і Енгельс вважали, що соціалізм має прийти на зміну капіталізмові внаслідок світової пролетарської революції. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що ланцюг капіталізму має розірватися в економічно найрозвиненіших країнах (Англія, Франція, Німеччина, США тощо). Цього не сталося...

Маркс і Енгельс стверджували, що перемога соціалістичних сил має спричинитися до відмирання державності. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що перемога соціалізму спричинить небачене піднесення всіх сторін суспільного життя, тимчасом як капіталістичний лад, утративши свої прогресивні потенції, здатний лише гнисти й розкладатися. Дійсність показала протилежне...

Маркс і Енгельс гадали, що перемога соціалістичного ладу забезпечить людству незрівнянно вищий рівень матеріального й духовного життя. Сталося навпаки: соціалістична революція всюди призвела до різкого зниження життєвого рівня, матеріального зубожіння, падіння духовної культури, моральної деградації, до панування брехні й облуди...

Маркс і Енгельс стверджували, що соціалізм буде царством свободи й усебічного розвитку людини–творця. Сталося протилежне. В умовах побудованого соціалізму країна перетворилася на суцільний концентраційний табір, царство страху, терору, знущання.

Маркс і Енгельс вважали, що з ліквідацією визиску людини людиною («соціалістичний» ступінь визиску, навпаки, значно перевищив «капіталістичний». — М. Л.) та класової нерівності зникне проблема міжнаціональних відносин, а натомість утвердиться ніким не обмежений інтернаціоналізм, який у віддаленій перспективі зумовить злиття народів у єдину загальнолюдську націю з єдиною загальнолюдською мовою. Цього не сталося. Навпаки, XX століття минає під знаком націоналізму та національно–визвольних воєн, розпаду великих колоніальних імперій, здобуття народами (великими й малими) державної незалежності».

Зате сталося багато такого, чого безвідповідальні «основоположники теорії та її неофіти», певно, і в моторошних снах не могли побачити! А й справді, чому узбіччя широко пропагованого «шляху до щастя всіх трудящих» всуціль завалено такою небаченою кількістю трупів як «ворогів» того руху, так і самих «ощасливлюваних»? Чому, попри гучномовні заяви більшовиків про те, що саме вони нібито вже вхопили бога за бороду, себто стоять на єдино правильному шляху поступу, той проголошений рух до Правди та Істини супроводжувався небаченими за своєю цинічністю дводушністю і брехнею? Чому замість очікуваних небувалих результатів від «вивільненого труда» апологети марксизму–ленінізму спромоглися — і то в різних кінцях світу — лише на створення однаково нежиттєздатних (і водночас — надмілітарних) економічних систем з небаченим ступенем визиску трудівників? Чому, попри постійні запевнення радянського керівництва про те, що СРСР ось–ось «наздожене і пережене» західні країни у їх економічному розвитку, насправді сталося — зараз це визнає навіть останній генсек КПРС М. Горбачов (1999) — протилежне: «вони обігнали Радянський Союз на цілу епоху»! Чому проголошена побудова «найсправедливішого суспільства» невідворотно призвела до фактичного відновлення рабовласницького ладу у найжахливішому його варіанті, тобто до руху, як влучно підмітив поет–політехнік В. Кравець (Щирого... — 1998. — с. 156), «вперед — у печеру...»!

Перелік цих «чому?» можна нескінченно продовжити, однак відповідь на усі ці запитання самоочевидна: та «теорія» була утопічною від самих її первнів, а тому й не могла дати позитивного результату (тим паче — здатного конкурувати зі здобутками так званої ринкової економіки), незважаючи на нелюдські методи «заохочення», якими широко користувалися її запроваджувачі.

Це, між іншим, визнають навіть зверхники поріділих лав сучасних апологетів збанкрутілого «вчення». Так, у солідному виданні, радше — програмному документі, головним редактором якого, як і личить, виступив Г. Зюганов, колишні інтернаціоналісти, а нині палкі прихильники «російської ідеї» («відновлення Союзу», «слов’янського братерства» — чи будь–якої іншої течії, спрямованої якщо не на повне відновлення імперії у колишніх кордонах, то бодай утримання її від подальшого розвалу), дорікнувши демократам, для яких «слово “комунізм” стало лайливим», переконують широкий загал, що насправді «комунізм — така собі благородна утопія» (Современная... — 1995. — с. 43). Можна б навіть погодитись із їх же твердженням про те, що, мовляв, «людство має потребу у привабливих утопіях». Можна б — якби не та моторошна ціна, котру довелося сплатити тому ж людству за позірну «привабливість» комуно–більшовицької химери...

Якби, не приведи, Господи, комусь спало на думку приймати до реалізації якісь технічні ідеї з аналогічним рівнем їх «істинності», то можна собі уявити, як літали б створені на їх базі літаки та космічні кораблі, як плавали б теплоходи та підводні човни, їздили автомобілі та потяги, витримували навантаження будинки та мости тощо. Щоправда, «щиро певні того, що їм пощастило пізнати закони історичного розвитку», оскільки вони опанували «науку наук», апологети цього «вчення» час від часу вторгалися і в технічні (про соціальні чи економічні й говорити не доводиться: там вони визнавали лише накреслені «основоположниками» догми, нещадно критикуючи відкриті «буржуазними» вченими закони) галузі, згадаймо хоча б Чорнобильську АЕС, зведену «в срок» вікопомним рішенням московського ЦК з повним ігноруванням аргументованих заперечень та попереджень про можливі негативні наслідки вчених АН України. І до чого це призвело!..

Таким чином, «кричущий розрив між декретованою ідеологічною догмою і реальним ходом історії» є незаперечний. А що вже казати про незліченні жертви, якими заплачено за хиби цих нелюдських «вчень»?! Та українські комуністи, намагаючись бути святішими за папу Римського, ніяк не наважаться «поступитися принципами» і, як і раніше, вірнопіддано перебувають у захопленні від «геніального вчення» незабутнього «вождя світового пролетаріату», суттєво вдосконаленого «батьком усіх народів». Ба більше, верховний «партайгеноссе» наших необільшовиків П. Симоненко (1996) видає такий — «за Леніним вивіряючи крок» — підхід за таке собі «марксистське розуміння ситуації». Тобто рух вперед із постійно виверненою назад до пожухлих комуно–більшовицьких догм головою і непохитною вірою у всемогутність подібного «звіряння».

«Здавалося, — зазначає Д. Волкогонов (1997. — с. 451–452), — якби Ленін прожив ще хоч трохи, він неодмінно вивів би пролетарський корабель на правильний курс. Тоді ми не зайшли б у гавань Історичної безвиході... Але це така ж щира помилка, як і коли ми вважали, що існує класова істина. Однак є тільки класова облуда. Істина — загальнолюдська». Насправді ж «історичний шанс, що з'явився у зв'язку із Лютневою революцією...» саме ленінцями й «був безжально знищений». А вибудувана на тих руїнах ціною небачених жертв «ленінська система», що, як і сам Ленін, на переконання Д. Волкогонова (там само. — с. 469), «могла існувати лише уп'явши очі в опонента через перехрестя прицілу», була «історично приречена на поразку». Такого ж висновку дійшов і член «горбачовського» політбюро, один із ідеологів розпочатої в середині 80–х років «перебудови» радянської системи О. Яковлєв, який у одній із передач «Времячка» (московський телеканал «ТВ–Центр», 11.05.1999) назвав її «невдосконалюваною». Тож депутат Верховної Ради України В. Жеребецький мав усі підстави назвати цей рух «мертвою течією»...

Певно, і сам Маркс був би прикро вражений таким небажанням його послідовників ураховувати нові реалії життя — це саме той випадок, коли незмінність вважається ознакою обмеженості. Як вчить народна мудрість, коли Господь хоче когось покарати, то відбирає в нього розум. То — справа Господа, звичайно. Бідажу тім, що від цього мусить потерпати вся Україна...