ніж авто, сховане на дні маминої валізи
Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок скочувались прохолодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Але тут з-за хмар визирнуло сонце, і від його променів яскраво засяяла помальована в помаранчевий колір стіна. Саме цієї миті, полохаючи качок, що примостились в калюжі, вулицею проїхало таксі. Зупинилось, ляснули дверцята. З машини вийшла молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти. Вони ступили на стежку й обоє зіщулились від холодного дотику краплин, які струшувало листя.
Із хати вибігла старша жінка й радо кинулась їм назустріч:
- А я вже виглядаю! А я вже чекаю!
- Олежку, що треба сказати бабці?
- Добрий день!
Бабця притисла хлопчика до себе, аж йому стало трохи боляче. Він вдихнув бабцин запах, заплющив очі, ніби вивчаючи його, бо встиг уже забути. Він і подобався йому, і ні. Від мами пахло краще.
У хаті мама поставила валізку і втомлено впала на лавку:
- Боже, як тут тихо! Уявляєш, довелося платити таксисту і за зворотню дорогу! Якби не малий, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, щоб дитині було добре…
Вона простягнула руку, щоб погладити сина по чубчику, але той, сміючись ухилився.
- Олежку, — сказала мама строго, — обіцяй мені слухатися бабці, а то прийде з лісу вовк і тебе забере.
Мама з бабцею розуміюче перезирнулись, насилу стримуючи усмішки. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши у хаті нічого гідного уваги, він почав торсати замком валізки.
- Чого тобі? — невдоволено запитала мама. Вона саме визулася і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.
- Я хочу машинку!
- Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому споді.
- Ні, я її наверх поклав!
- Потім знайдемо, золотце. А зараз помиємо руки і будемо їсти, — розважливо мовила бабця.
- Я не хочу їсти!
- Буде, буде він їсти, — звертаючись до бабці, запевнила мама.
- Не буду.
- Так ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду! Захочеш ще мене побачити!
- Не захочу! — засміявся Олег.
Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. Навіть вміло використана косметика не могла приховати безпомічного і втомленого виразу, властивого жінкам, що самотужки виховують дітей.
Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.
- Господи, ні хвилини не посидить спокійно! — зітхнула мама. — Я так набігалась. Поки випрасувала, поки поскладала. Ще на роботу їздила за грошима. А йому хоч би що!
- Нічого, відпочинеш на морі…
- Ох, не знаю! Буду за нього переживати…
- За це не бійся! Я з нього ока не спущу, — запевнила бабця.
Лице мами посвітліло.
- Там у сумці помідори, огірки…
- Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…
За столом бабця почала обережну розмову, краєм ока наглядаючи за хлопчиком:
- І що з цього буде, донечко?
Мама похмуро відклала виделку:
- Звідки я знаю? Хіба тобі не все одно?
Хлопчик пив молоко з порцелянового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима до відчиненого вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, може, вулиця, або інший сад.
- Маю я право на особисте життя чи ні? Хочеш, щоб я до кінця життя мучилась сама?
Вимовивши ці слова, мама з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб вистачило надовше. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де галасували якісь незнайомі діти. Мама не пускала його самого надвір і невідомо, чи дозволить це бабці. Слухаючи розмову, він вдавав, що дуже зайнятий, не віднімаючи горнятко від рота.
А потім прийшла сусідка і стала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.
- Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!
На те хлопчик відповів, як завше:
- Я не лялечка, а Олег.
Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Через хвилину і вона забула про нього.
Молока в горнятку не залишилось ні краплі. Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло. Промчав порожній велосипед. Слідом за ним пробіг хлопець в одних шортах, без футболки.