4

Її не буде, — злорадно нашіптував йому чужий голос, — ти можеш вигадувати що завгодно — ще не закінчились вистави в театрах, ще демонструються останні кіносеанси і люди гуляють у веселих компаніях, як оце нагорі у сусіди, можна знайти, коли хоч, стонадцять причин для власного спокою, але ти просто хапаєшся за соломинку, хоча майже впевнений, що її не буде, як не буде тобі і такого жаданого спокою. І цього чужого голосу ти даремно сахаєшся, він твій, народився в тобі, не впав із неба, народився набагато раніше, ніж ти можеш собі зізнатися. Соромишся його, як соромишся подзвонити до Ліди й спитати, чи не в неї часом Софія, а якщо немає, то де вона може бути. Ні, це дурне, він тільки поставить себе у смішне становище, Ліда хоч і яка одверта у своїх інтимах, проте вона жінка і солідарною буде з жінкою, особливо коли це торкається інтимних таємниць. Хай, Ліді можна подзвонити коли завгодно, ще рано, аби всіх піднімати на ноги, хоча… Софія може заночувати і в неї, у своєї розвідної подружки, чого їй нудитись тут самій.

Ця помисливість… Ще немає гріха, а він уже шукає йому виправдання. Просто, простіше на все дивися, голубчику, зараз Софія прийде, перекаже тобі сюжет нового фільму, якому, вона переконана, далеко до твого сценарію, і твої підозри видадуться такими нікчемними, що знову пектимеш раків.

— А-а-а… а-а-а…

Колись і в них була кішка. Марусина. Жили тоді ще на Березняках, Микола вже працював у газеті, бо, пам’ятає, повертався з редакції, коли натрапив у під’їзді на смугастеньку приблуду. Що то було — чи зима, чи, може, вже березень, але ліпив мокрий сніг, стояв їдкий холод, і бідна кицька тислася до батареї, благально дивилася на Миколу й нявчала так, як оця, жалібно і безсило.

Він забрав її додому, думав, нагодує, відігріє, а там розпогодиться — і гостя побіжить собі на волю, але вийшло інакше. Марусина Безхатня — так Микола її назвав — швидко облюбувала собі повстяну підстилочку в кутку, тихенько там муркотіла і промовляла розумними очима, що більше їй нічого не треба, хіба ще ящичок із пісочком, вибачте, це діло таке, житейське, ну ще блюдечко молока, а більше нічого, вона навіть не ходитиме по кімнаті, нікуди не стромлятиме свого писка, а про якусь там шкоду, то й мови нема, повірте. Вони з Софією звикли до Марусини, до цієї домашньої тваринки, і чужа квартира стала веселіша, обжитіша, своїша, чи що, й оскільки Безхатня народилася все-таки тваринкою домашньою, то не з руки було її спроваджувати на вулицю. Микола так і сказав, дивлячись у її розумні очі:

— Живи, Марусино. Я теж був безхатній, знаю, що це таке. Доводилось ночувати і в ліфті, і в кущах. Воно ж як у житті виходить: коли маєш хату, то й друзі у тебе з хатами, а якщо ти бездомний, то й друзі твої бездомні, немає у кого навіть погрітися. Ось так.

А одного ранку прокидаються вони з Софією — леле, на повстяній підстилочці ще купа гостей: п’ятеро кошенят привела їм у хату Марусина Безхатня.

Іще веселіше стало. Тільки Марусина занепокоїлася — в хату ж вона попросилась одна, а тут таке діло… Житейське, та хтозна, як на це хазяї подивляться. Давай тоді вона, бідолаха, переносити своїх діток з місця на місце — то під шафу їх заховає, то під ліжко, то ще десь. Носилась отак, поки вони не порозплющували очей та на лапки не стали, а як забігали — не намилуєшся. Гарненькі, кумедні, смугастенькі, всі як один у маму. Що, виженеш таких надвір?

Але й звіринця ж у хаті тримати якось не теє, і Микола з Софією стали нараювати знайомим придбати кошенятко. Дехто спершу й погоджувався, фотокор із Миколиної газети обіцявся узяти аж двійко, бо тепер дуже модно знімати етюди з котами, одненьке просила Ліда, а знайомий бармен Ашот, який іноді частував Миколу в рахунок майбутнього гонорару за переклад Хоренаці, той взагалі сказав, що, ара, мені задарма нічого не треба, я куплю у тебе, принось. Річ у тім, що в його барі вже було кошеня, чудернацьке таке, не кошеня, а якийсь меломан — музика гримить, а воно вилізе на колонку-підсилювач, сяде і слухає. На людей дивиться. А люди на нього. Потім воно пропало, хтось із хануриків, видно, украв, і Ашот тяжко переживав утрату, кошеня було немовби його талісманом, що приносив удачу. Через те він одразу погодився купити кошенятко, так, саме купити, бо те, що дається за так, в Ашота не викликало довір’я, йому потрібен кіт дорогий, кіт-талісман.

Хоч би як там було, а для Марусини Безхатньої та її діток усе складалося добре: на цьому холодному світі з дощами, снігами, морозами і злими собаками для них ще знайдеться тепла місцинка, житимуть вони у хатньому затишку, як і годиться домашнім тваринкам, а котромусь ще й поталанить слухати музику в Ашотовому барі, а ті, дивись, потраплять на вдалий слайд, і на кольоровому фото, може, на модній листівці обійдуть увесь світ, увійдуть, хай і на фото, відразу в мільйон теплих осель.

Проте щастя Марусини Безхатньої було недовгим, крихке воно, це котяче щастя.

Одного вечора, якраз повернувшись від Ашота, Микола глянув на Софію і зрозумів: щось сталося.

— Приходила Ліда, — сказала вона, дивлячись убік. — З новим кавалером, лікар якийсь чи ветеринар, біс його знає.

— То й що?

— Вона не взяла кошеня.

— Подумаєш, лихо велике! — пхикнув Микола. — Я б їй ще й не дав, воно у неї з голоду здохне. Знайдуться кращі хазяї, мені вже он гроші пропонують.

— Підожди. Цей її дружок-ветеринар подивився Марусину і сказав, що в неї лишай. У неї і в кошенят.

— Який іще лишай?

— Стригучий. Ось придивися. — Софія показала на Марусину. — Бачиш, шерсть на ній наче драбинкою підстрижена. Не дуже видно, бо вони всі смугасті, але як придивитися добре…

— Нічого не бачу, — сказав Микола і нахилився, щоб узяти Марусину на руки, глянути ближче, але Софія аж скрикнула:

— Ні-ні, не чіпай! Він переходить і на людей. Це серйозніше, ніж ти думаєш.

— Чортівня якась, — випростався Микола, розгублено поглядаючи на пухнастих м’ячиків, що розкочувалися по підлозі: ніяких ознак хвороби. — Може, їх треба чимось помазати? Що казав той Лідин ескулап?

— Казав, що котів од цього не лікують. А нам самим треба сходити до дерматолога.

— Не лікують… А що роблять?

— Знищують, — сказала Софія, як про великих грішників.

— Навіщо? У крайньому разі краще вже випустити на вулицю, якщо така їхня доля.

— Я теж так думала. Але цього робити не можна. Вони блискавично розносять лишай, передають його іншим тваринам. Випустити їх на вулицю найлегше, але це не гуманно.

Ну й словечка у неї: «гуманно», «блискавично» — не інакше як нахапалася від того Лідиного зцілителя. Оскомний спротив піднімався в Миколі до всього цього, хоч відчував, що в Софіїних, хай і позичених, словах правда, але так відразу погодитися з нею не міг.

— Що ти пропонуєш? — спитав гостро. — Повісити їх на сухій гілляці? Чи втопити? Слава Богу, озеро поруч.

— Ну, навіщо ти так? Є набагато гуманніший спосіб.

О, знову. Воістину люди великі гуманісти, це слово не сходить їм з язика.

— Який спосіб?

— Треба відвезти їх на ветпункт. Це недалеко від нас, у Дарниці. Там їм зроблять укол, ну, усиплять. Ось, я записала адресу. Візьми.

Вранці, коли він підійшов до Марусини з розкритою спортивною сумкою, кішка, здається, усе зрозуміла. Однак не втікала, тільки зіщулилась, наїжачилась і дивилась Миколі в очі так, як тоді, коли він уперше побачив її біля батареї. Тоді Марусина зразу далася до рук, а тепер не встиг узяти, як запручалася, занявчала, розчепірила лапи і, чіпляючись гострими пазурами за розкриті краї сумки, ніяк туди не влазила, довелося впихати силою. Затягнув замок-блискавку, щоб не вискочила, зоставивши невеликий отвір, у який потім по одному повкидав кошенят, і зашморгнув сумку наглухо.

От і все, прощавай, Марусино Безхатня.

Ні, ще не все. Сумка в його руці пручалася, мов жива, пручалася, дряпалася і кричала, він не наважився з такою сумкою сісти до автобуса і пішов пішки. Людей на вулиці, дякувати, не було, ліпив мокрий сніг, лапатий і липкий (що ж то була за пора — зима чи така вередлива весна?), той сніг заліплював очі, Микола низько нагинав голову і знову бачив мокрий, брудний сніг, що чвакотів під ногами. Він ішов довго, пішки ішов через Березняки, потім до Ленінградської площі, потім Харківським шосе у бік Червоного хутора, йшов і йшов, наче хотів хоч так доточити життя Марусині Безхатній і її діткам, теж Безхатнім, а важка сумка кричала, пручалася, просила пощади, не розуміючи ні людей, ні їхнього гуманізму. Господи, молилася сумка, земля ж така велика, чому нам усім так тісно на ній?..

Ветпункт містився у невеличкому одноповерховому будиночку, з подвір’ям, садочком, з верандою, і якби не вицвіла синя табличка на ньому, то подумав би, що тут хтось живе.

Микола підійшов до дверей веранди і чомусь постукав, легенько так, зігнутим пальцем. Потім зайшов і побачив товстелезного чоловіка у білому брудному халаті із закасаними рукавами, руки його були короткі, товсті й волохаті, і на Миколу повіяло крутим лікарняним духом — чи від того чоловіка, чи, мабуть, тут і стояв такий різкий запах.

— Що там у вас? — спитав товстун товстим голосом.

— Коти.

— Лишай?

— Стригучий, — кивнув Микола, завваживши, що й він уже говорить позиченими словами.

— Залиште отам. — Товстун відчинив двері і показав на подвір’я, де стояло кілька дерев’яних кліток із заґратованими дверцятами, схожих на кролячі.

Микола відчинив одну з них, швидко пересадив туди Марусину, кошенят, зачинив дверцята й подався геть; йому здавалося, що хтось весь час дивиться йому в спину.

Увечері він сидів у Ашота в барі і розповідав, як воно все вийшло.

— Вай, вах, — вражено крутив Ашот головою і говорив скоромовкою, на діалекті, так, що Микола не все розумів. — Вай, мій талісман, цавид танем^[2]!.. Тепер я прогорів.

Миколі не подобалися ця його гра, це блюзнірство і безоглядна самовпевненість і хвалькуватість. Ашот пишався навіть своїм плескатим носом, зовсім не схожим на вірменський, казав, що колись займався боксом (звичайно ж, був чемпіоном) і йому пошкодив носа мало не Кассіус Клей. Розплющив, можна сказати. Це ж треба, навіть свій ґандж піднести на рівень захоплення.

Микола завжди поблажливо ставився до тих вихвалянь, його навіть тішили наївні вияви патріотизму, на які слабував не тільки Ашот.

— Ара, ти лиш подумай своєю головою: ваш Поркуян — вірменин, Мунтян — вірменин, д’Артаньян — вірменин і навіть Сальваторе Адамо — це не хто інший, як Саркіс Адамян.

Молодці хлопці, посміхався на те Микола, хоч знають, чийого батька вони діти, не те що наш брат.

Але цього разу Миколу щось їло, будило злість, і, якби Ашот заспівав старої про вірменський коньяк, який виписують навіть для англійського королівського двору, про сигарети «Ахтамар» та севанську форель-ішхан, Микола б неодмінно спитав, чому він покинув той рай і прибився до київського бару. Предків його розкидав по світу геноцид, то горе, трагедія, а що Ашота погнало з рідних країв?

— Ти от кажеш, що тобі розбили носа, — мовив Микола. — А знаєш, як мене товкли у Єревані?

— Та невже? Хто? — не вірив Ашот. — Наша гостинність…

— Слухай, — перебив його Микола. — Гостинність… Приїхав якось до Єревана ваш емігрантський поет із Франції, Каренц, не чув?

— Ні.

— Ну от. А ти кажеш, Саркіс Адамян. Далеко куцому до зайця. Так от, коли почув Каренц, що українці вивчають вірменську мову, то не повірив.

— Чого ж, нашу мову хотіли зробити головною в ООН, — залишився собою Ашот.

— Помовч. І от Каренц попросив мого друга Говіка, щоб той привів мене до нього в готель. У гості. Я пішов. Удвох із Говіком. І що ти думаєш? Каренц цілий вечір мовчав і не зводив з мене очей. Наче перед ним сидів не зашморганий студентик, а живий Ованес Туманян. Незручно казати, але я був для нього богом. Він ловив кожне моє слово, недолуго мовлене з акцентом, заглядав мені в рот, наче звідти зринало якесь диво… І плакав.

Ашот не перебивав. Микола надпив із келиха, помовчав і вів далі:

— Потім ми з Говіком вийшли з готелю в ніч. Засиділись довго, Каренц не відпускав мене. Пішки йшли нічним містом до гуртожитку. Я жив у кінці проспекту Леніна, майже біля Матенадарану. А те сталося у темній вуличці. На Абовяна, здається. — Микола знов примовк, крутив у руках келих з жовтою рідиною, наче вагався — розповідати далі чи ні.

— Ну! — підохотив Ашот. — Йдете ви вулицею.

— Ага, йдемо, а назустріч машина, такий собі невеличкий «Запорожець», ще отой, горбатий. Ну ми взяли у правий бік, а він на нас, фарами засліпив, ледве одскочили. Такі, значить, жарти. Говік йому вслід кулака показав. А, то ти нам погрожуєш! Розвертається той драндулет, і що ти думаєш? Вилазить із нього, як із троянського коня, душ сім. Ну, кажуть, у страху очі великі, але повір, я ніколи не думав, що в «Запорожець» влізе стільки людей. П’яні, вони підійшли до нас і, нічого не кажучи, почали бити. Люто, кулаками, в лице. Говік маленький, худий, навіть не захищається, тільки розкинув руки, мене затуляє. «Що ви робите, гади? — кричить. — Мене, мене бийте, то я кулака показав! Його не чіпайте! Хіба не бачите, що він наш гість? — і показує, що я білявий. — Це наш брат! Він вчить нашу мову!» А ті ще дужче. Руками, ногами. Тиждень солоно в роті було.

— Шуртвацнери^[3], — сказав Ашот і підлив у Миколин келих. Потім додав несподівано: — Ну, ти ж знаєш, серед вірменів теж бувають біляві. Альбіноси. Рідко, але бувають. І взагалі ми колись були руді і з голубими очима, — сказав так, наче й сам колись мав голубі очі, а одного дня прокинувся, глянув у дзеркало — чорні.

— Ти хочеш сказати, що якби я був вірменином, то нас треба було тоді місити?

— Ні, чому ж, — знітився Ашот.

Микола відсунув келих, показуючи, що йому пора йти, але не підводився, сидів, опустивши плечі, потім спитав:

— Хочеш послухати вірш?

— Давай.

І, твердо дивлячись Ашотові в очі, він прочитав:

— Це з «Пісні вірменського емігранта», — сказав Микола. — Її написав Каренц.

— Той?

— Той. Запам’ятай це ім’я. А то Саркіс Адамян, д’Артаньян… Тьху. Знайшов чим хвалитися.

— Каренц, — повторив Ашот. — Добре написав, тут нічого не скажеш. Я його розумію.

— Що ти розумієш? — Миколу знову розбирала злість.

— Туга.

— Яка туга?

— Ностальгія. Ти вдома, тобі цього не…

— Звісно, мені цього не збагнути. Але скажи тоді, чи ти знаєш, що таке ностальгія удома? Тобто коли в тебе взагалі тої домівки немає? Ні там, ні тут! Нема.

Ашот знизав плечима.

— Це тяжче… В тисячу разів тяжче, — мовив Микола, уперше поклав перед Ашотом гроші і швидко пішов до дверей.

Він часто згадував Марусину, а найгостріше вона йому ставала у пам’яті, коли біда через три роки знов привела на ту саму вулицю, де він залишив Безхатню з кошенятами. Щось було схоже до сліз у цих двох історіях, тільки тепер не вистачало місця на цій землі не Марусині, а йому, Миколі, і був якийсь віщий знак у тому, що злий демон і того, і цього разу привів його на Харківське шосе, де неподалік одне від одного містилися і ветеринарний пункт, і прокуратура.

Отримавши повістку, Микола думав, що це якась помилка, непорозуміння, чого тільки не перебрав у голові, а ні за що не міг зачепитися, щоб угадати, чого його викликають. Усе ж складалось так добре в той рік собаки: народився Петрусь, у видавництві, куди він недавно перейшов працювати, несподівано дали двокімнатну квартиру, чого ще треба, живи, працюй. Погано, правда, було з Костем Гнатовичем, він зовсім утратив пам’ять, майже нікого не впізнавав, тяжкі болі його мордували, і ніякої ради їм, ніякого ліку.

Софія змарніла коло малої дитини, пеклася за батьком, і Микола, отримавши повістку, нічого їй не сказав (зовсім перегорить молоко), хай потім, усе з’ясується, і не доведеться її тривожити.

У призначений час він зайшов у невеличкий кабінетик і побачив за рудим столом маленького рудого чоловіка.

— Погорілий? — спитав рудий чоловік, наче впізнав його.

— Так.

— Сідайте, — показав на рудий стілець рудий чоловік.

Микола сів навпроти нього, незручно сів, бо за спиною слідчого було вікно, у вікно світило руде сонце, засліплювало Миколу, і він майже не бачив обличчя рудого чоловіка, тільки добре бачив його червоні вуха, просвічувані сонцем.

— Паспорт! — простяг той руку.

— Паспорта я не взяв, є посвідчення.

— Давайте.

Він узяв Миколине посвідчення, червоненьке, і воно, мабуть, справило на нього враження (взагалі слово «редактор», таке рядове у видавництві, на людей, далеких від їхньої професії, діяло неабияк), бо він спитав:

— Що ж ви так, товаришу редактор?

— Як? Не знаю, про що ви.

— Так-таки й не знаєте?

— Ні.

— Ну-ну. — Якийсь час він мовчав, пильно вивчаючи Миколу професійним оком, а потім сипонув запитаннями, швидко, без пауз, перестрибуючи з одного на друге, ніби хотів, щоб Микола збився: «Коли ви народилися? Де? Коли закінчили університет? Хто ваші батьки? Де працювали раніше?» І т. д.

А потім спитав:

— Коли ви одружилися?

Микола замислився.

— У сімдесят шостому, — відповів він.

— Якого числа?

— Не пам’ятаю. Треба подивитися в паспорт.

— Перестаньте валять дурака! — крикнув, не стримавшись, слідчий.

— Я справді не пам’ятаю.

— А оце ви пам’ятаєте? — Він дістав з тоненької течки якийсь папір стандартного формату і простягнув Миколі, силкуючись застерегти реакцію на його обличчі.

Микола довго дивився на той папір, нічого не міг второпати, потім таки здогадався, що це так звана форма № 3, довідка про житлову площу, яку видають у жеках. Його імені там не було, стояло тільки «Христич Костянтин Гнатович» і «Погоріла Софія Костянтинівна». Але до чого тут прокуратура? Збитий з пантелику, він спершу подумав, що це якось стосується Костя Гнатовича, може, навіть його минулого… Але ні, професор Христич уже два роки, вважай, прикутий до ліжка. Що, що? Форма № 3… Стривай, щось таке було…

Слідчий не підганяв. Він пильно стежив за Миколою, і це приносило йому професійну насолоду. Він, неперевершений психолог, певен, що зараз цей товариш редактор, застуканий на гарячому, не напружує пам’ять, а мізкує, як би його викрутитись. Ну що ж, спробуйте, товаришу редактор, а ми подивимось, як це у вас вийде, хе-хе.

Згадав. Коли профком виділив йому квартиру, він саме поїхав у відрядження, так, до Львова поїхав, а як повернувся, Софія сказала, що все мало не пішло шкереберть. Виявляється, що в документах на отримання квартири не вистачало форми № 3 з місця проживання Софії (вона була прописана в батька). Добре, що хлопці з видавництва її розшукали, вона швиденько взяла в жеку довідку, віднесла в профком. Так що скажи спасибі любій жіночці, а то бачив би ордер як свої два вуха. Оце, здається, і все. Але до чого тут допит, слідчий, прокуратура?

— Ну що, згадали?

— Нічого не розумію, — похитав головою Микола.

Той пирхнув смішком з його наївності і теж покрутив рудою головою, мовляв, от дає, уже припертий до стінки — і ще звивається. А ніби ж грамотний чоловік, діло з книжками має. І слідчий грізно повів рудими бровами.

— А оце що? — тицьнув пальцем у довідку — показував на якусь графу.

Микола придивився і побачив напис дрібними друкованими літерами: житлова площа… А далі від руки, чорнилом: 26 кв. м.

І зрозумів. Цифра була фальшива. Є печать, є підписи, а цифра не та. Мабуть, помилилася паспортистка.

— Все ясно? — спитав слідчий.

— Так. Тільки незрозуміло, чому викликали мене. Помилку зробили в жеку.

Слідчий знову всміхнувся зі святої наївності, але вже стомлено, мляво.

— Це не помилка, — сказав він. — Це підлог.

— Який підлог?

— Стаття, товаришу редактор, стаття. У вас за статті гроші платять, а в нас за ними судять. — Задоволений своєю дотепністю, він усміхнувся вже бадьоріше. — І якщо хтось отримає квартиру за фіктивними документами, то ордер анульовують, ясно? Так що вам краще в усьому зізнатися, ми це потім візьмем до уваги. Не вам пояснювати, що зізнання і каяття пом’якшують кару.

— Мені немає в чому зізнаватися.

— Я був у жеку, там ніхто не давав такої довідки. — Він кинув свій головний козир. — Підписи фіктивні. Ви розумієте? Фік-тив-ні! Чи ви хочете сказати, що цю фільчину грамоту я сам нашкрябав?

— Не знаю, звідки вона взялася, — стояв на своєму Микола.

І раптом щось обірвалося йому всередині: Софія?.. Як, навіщо?.. Дурниця якась.

— Скільки квадратів у її батька?

— Яких квадратів?

— Питаю про площу квартири, — роздратовано пояснив слідчий.

— Не знаю. Бачив, що три манюні кімнатки, а площею не цікавився. Він у «хрущовці» живе, на Сирці.

Софія… Тоді усе робилось галопом, вона поспішала і щось наплутала. Але факт є фактом. Стаття… Суд. Ні, це якийсь чорний сон.

— Хіба не ви відносили довідку?

— Не я… Тобто… не пам’ятаю… це було… давно.

Микола відчув, що від його відповіді залежатиме багато, і розгубився зовсім. Мовчав, хоч знав, що мовчанкою тут не відбудешся. Але що мав казати? Що я тут не винен, викликайте мою дружину, забирайте її від немовляти й допитуйте, судіть її за всіма статтями, а мене не чіпайте, біжіть ще до професора Христича, розпитайте, бо сам він сюди не прийде, та й удома не розбере, хто це прийшов по його душу. Так?

Втім, слідчий, загнавши Миколу в глухий кут, добившись свого, ще раз переконавшись у своїй професійній кмітливості, враз подобрішав.

Микола ще не помітив переміни у його настрої і, коли той потягся до телефону, подумав: зараз викличе варту. Але ні, слідчий повівся ще несподіваніше — він зняв слухавку і поклав на стіл, потім став безладно прокручувати номерний диск, показуючи цим, що їх можуть підслуховувати.

— Я хочу тобі допомогти, — раптом перейшов він на «ти». — Ти сказав, що родом з Полісся, я теж поліщук. Так що ми земляки, але справа не в цьому…

Сонце вже повернулось, не било прямо у вікно, і Микола побачив, що це ще молодий хлопчина, світлоокий і не такий рудий, як здавався у сонячних підпалинах, а швидше за все русявий, справді схожий на поліщука, котрий, далебі, вибравшись із глухого села й закінчивши юридичний, трохи набрався пихи.

— Справа не в цьому, — повторив він, прокручуючи номерний диск. — Просто я теж психолог («Чому теж?») і не бачу в тобі злочинця. Ти… як би це краще сказати… Ну, трохи не такий… Не пам’ятаєш навіть, коли одружився. А якщо не знаєш, що в тебе робиться в паспорті, що там написано, то, ясна річ, міг не звернути уваги й на довідку. Звісно, якщо заповнював її не ти сам. Думаю, що не ти.

Він зробив паузу, чекаючи Миколиного підтвердження його версії, але той мовчав, і слідчий провадив далі:

— Зараз я мушу взяти з тебе письмове пояснення, скласти протокол і рухати справу за всіма законами юриспруденції. Але не хочу псувати тобі життя і тому порушу закон. Ти можеш багато втратити через якусь анонімку.

— На мене написали анонімку?

— Так, але факти, на жаль, підтвердилися. І ти мусиш повестись розумно. Поговори з ким треба, порадься удома. Зараз ти не готовий дати вірогідне пояснення, яке б тебе виправдовувало. А варіанти можна знайти. Довідку міг підробити, наприклад, батько дружини.

— Кость Гнатович? Та ви що? Професор…

— Професорське звання — це ще не алібі, — спокійно мовив слідчий. — Я сам недавно вів справу одного професора, котрий брав хабарі за вступ до інституту.

— Христич — святий чоловік.

— Вірю. І мені паспортистка у жеку сказала, в якому він стані. Тому професорові Христичу ні так, ні так ніщо не загрожує, — натякав він прозоро. — Справу можна буде прикрити.

— Ні, це неможливо.

— Подумай. Є варіанти. Добре подумай і приходь до мене післязавтра о п’ятій. Повістки я не виписуватиму. Все, — сказав він, узяв зі столу слухавку, поклав на апарат, і той відразу ж задзвонив.

Микола ще й тоді не сказав Софії, куди його викликали, а про довідку спитав прямо:

— Де ти її взяла?

— А що? — І з її лиця було видно: щось знає.

— Цікавились…

— Документи давно в архіві.

— Де ти взяла ту довідку, питаю?

Софія відразу у сльози.

— А що я мала робити? Прибігаю в жек, така рада, а Нелька мені відро води на голову… Це все вона.

— Яка Нелька?

— Подружка моя, ще в школі разом училися. Тепер вона паспортисткою в жеку.

— Ну?

— Прибігаю, так і так, кажу, а Нелька дивиться на мене як на дурненьку. Хто ж вам, каже, дасть квартиру, якщо у вас із татом сорок два метри. Я витріщилася на неї, нічого не тямлю. Тоді Нелька й пояснює, що, мовляв, є ж норми, якщо площа дозволяє, то чоловік мусить прописуватися до дружини. Я їй і те, і се, і що татові належить двадцять метрів на кабінет як ученому, а вона сміється, це, каже, все до одного місця. Довідку, каже, я тобі зараз дам, випишу хоч сто штук, але квартири вам не бачити, так і знай. То що ж нам, питаю, цілий вік по чужих кутках тинятися, якщо мій чоловік такий чесний, не хоче чужого? Тиняйтеся, каже Нелька, хіба мені що? Не одні ви тиняєтесь. Стою я, кліпаю, але що робити? Виписуй, кажу, а там побачимо. Що буде, те й буде. І ще не вірю тим її дурним законам. Оформила Нелька довідку, сама ж і підписи позбирала швиденько, і свій поставила, я вже зібралась іти, а вона: «Стій», — каже. І, виглянувши за двері, чи ніхто не слухає, шепоче: «Я, — каже, — можу дати тобі чистенький бланк зі штампом, а ти вже подумай, що з ним робити. Тільки ж нікому, ну, та я не боюся, ніхто не доведе, що це я дала, ці бланки скрізь однакові. А коли переїдеш у нову хату, то скажеш спасибі мені, ну…» — Софія зам’ялася, забула, як це там точно Нелька сказала.

— І ти взяла чистий бланк? — уже про все здогадався Микола. — І сама заповнила його й поставила підписи?

— А що я мала робити? — знов у сльози Софія. — Дитина в одному кутку, ти зі своєю писаниною в другому, приткнутися ніде. І так усе життя? Чи ти ждеш татової смерті? — зненацька крикнула йому в лице.

— Заспокойся, — сказав Микола. — Я й сам не знав, що ми опинимося в такій безвиході.

Справді, що ж їм треба було робити? За що зачепитися, аби мати бодай надію на власний притулок? Які тут можливі варіанти, як сказав би слідчий?

Перший: просити у Бога смерті Костя Гнатовича.

Другий: розлучитися із Софією.

Розлучишся — теж чекатимеш до нового пришестя, бо ти холостяк. Маразм. Кретинізм. Київ кишить фіктивними шлюбами і розлученнями, фальшивими довідками і такими ж коханнями, кишить порожніми квартирами, у яких ніхто не живе, тисячами й тисячами безхатніх людей. Та що ж це робиться, товаришу людино, від довідок світ уже став паперовим, черкни — й спалахне, не треба й атомної бомби.

— Не муч себе, — сказав Микола Софії. — Ти ні в чому не винна. Ну, не плач. — Він пригорнув її до себе, таку теплу, трошки розповнілу після пологів, вдихнув запах її волосся і збудив у собі гострий біль. — Не плач, я нікому не дам тебе скривдити.

— Хтось дізнався? — спитала вона.

— Пусте. Не треба плакати.

І знов ця дорога, це вітряне Харківське шосе, яким він колись ніс Марусину на страту. З дітками. Тоді теж не було варіантів. І зараз їх немає у нього. Власне, є, але один-єдиний. Решта під три чорти.

Слідчий зустрів його підкреслено холодно, офіційно, вже не чіпав телефону й звертався на «ви».

— Це я дав фіктивну довідку, — сказав Микола.

Той довго сидів скам’янілий, потім напруга спала з його лиця, і слідчий мовив таким голосом, що в ньому чулись і радість, і смуток:

— Я знав, що ви це скажете.