Людина з фальшивими документами

Москва голосно, весело та п’яно святкувала першу річницю Перемоги.

На Красній площі було не протовпитися, люди товклися по ногах одне одного, викидаючи в атмосферу густі горілчані та винні пари. Але він кілька годин мужньо простояв у натовпі, дивлячись на парад і слухаючи переможні вигуки десятків тисяч п’яних горлянок, які, здавалося, перетворилися цього травневого дня на одну велику.

Він не дуже любив подібні збіговиська, не радів разом із москвичами, гостями столиці та всім радянським народом. І не тому, що перемога над німцями образила його кращі почуття. Він однаково не любив і німців, і росіян. Хоча сам за походженням був росіянином, нащадком давнього сибірського купецького роду, який переплітався гілками зі славнозвісними купцями Демидовими. Правда, у другому чи навіть третьому коліні.

Ще наприкінці минулого століття його дід перебрався спочатку до Франції, потім — через океан, до молодої й нахабної Америки. Батько успадкував родинний бізнес, але третій син у родині не захотів упрягатися в сімейне ярмо. Особливо після Великої депресії, коли розорений батько опинився на межі самогубства, і лише участь у вдалій операції зі спекуляції земельними ділянками якось утримала їхній бізнес на плаву. Ні, молодший син вирішив податися в систему, непідвладну жодному впливу ззовні.

Спочатку армія. Потім — розвідка. Для цієї роботи він підходив насамперед за зовнішніми даними. Жодних особливих прикмет, звичайна типова зовнішність. Її навіть змінювати не треба — все одно ніхто не запам’ятає, перевірено роками практики. Лише блакитні очі додавали йому певної індивідуальності, але хіба колір очей — щось незвичайне? На чорно-білих фотокартках у десятках фальшивих документів, якими він устиг скористатися за останні десять років, блакиті очей узагалі не видно.

Він потрапив не просто у розвідку. Молодого честолюбного хлопця тягнуло до роботи, яку зазвичай називали брудною. Але тих, хто хоче маститися в цьому «бруді», цінували надзвичайно високо.

Без так званих «чистильників» не обходилася жодна операція, покликана оберігати та зміцнювати безпеку держави. До того ж такої могутньої держави, якою він вважав Америку.

У нього в кишені лежав паспорт із його фотокарткою, де значилося, що його власник — Мітін Антон Михайлович. Документ був фальшивим, але тільки спеціальна й дуже дорога експертиза могла виявити підробку. До тою ж із цим паспортом він збирався доїхати лише до Тюмені. Там центр уже організував для нього контейнер із новими документами, цього разу — справжніми, лише замість фотокартки власника паспорту наклеєне фото того, хто зараз користується прізвищем Мітін. Квиток до Тюмені лежав у внутрішній кишені піджака. На нього чекала поїздка по славнозвісній Транссибірській магістралі.

Коли Мітіну набридло і він майже виштовхався з натовпу, якісь ветерани років під сорок у прикрашених медалями гімнастерках для чогось запропонували «землячкові» випити за товариша Сталіна. Пропозиція прозвучала голосно, відмовитися за подібних обставин ризиковано. Відшити фронтовиків Мітін іще міг собі дозволити, але потрапляти в ситуацію, коли не хочеш випити за Сталіна і це всі чують, не хотілося. Це означало — привернути до себе непотрібну увагу, причому — негативну. Тому він кивнув, відійшов із вояками за ріг, до найближчого підворіття. У одного з його нових знайомих до паска був прив’язаний мотузком за ручку солдатський кухоль. Його товариш налив у той кухоль розведеного спирту з фляги, третій ветеран простягнув «землякові» шмат хліба із салом. Мітін говорив російською без акценту — батьки постаралися. Залишивши батьківщину, вони не забували мову. Так само він умів пити по-російськи, відчайдушно. Видихнув, кількома ковтками осушив кухоль, понюхав скоринку, повернув закуску воякові. Його вчинок прийняли схвальними вигуками. За той короткий час, поки фляга обійшла коло, Мітін розповів про себе: не москвич, з-під Пскова, воював у маршала Конєва, відвідував у столиці рідну сестру, нині повертається додому — жінка в нього пузата, за місяць, дасть Бог, народить. Випили за нащадка, після чого Мітін нарешті відкараскався від несподіваної компанії.

За дві години він уже мостився на полиці в купе. Поїздки в плацкартному чи загальному вагоні він би не витримав. Був іще один момент — в обмеженому просторі купе можна дозволити собі звести процес спілкування з попутниками до мінімуму. Дорога далека, Мітін мусив добре відпочити і старанно обмізкувати ситуацію, яку мусить розв’язати самотужки.

Сусідами по купе виявилися двоє військових та миловидна жіночка середніх років. Всі так само їхали до Тюмені, у яких справах — Мітін так і не зрозумів. Принаймні військові в розмовах щодо цього поводилися стримано. Жінка заявила — їде до чоловіка, але військових це не стримало. Вони відразу взяли її в облогу, і їх влаштовував неговіркий четвертий пасажир.

Правда, знову довелося пити за перемогу — день випав такий. Але це мало і свої плюси: ніхто з сусідів не образився й не здивувався, коли Мітін, зігравши швидке сп’яніння, поліз нагору відпочивати. Офіцери потягнули даму до вагону-ресторану, і нарешті він лишився сам.

Не спалося.

Він міг лежати нерухомо кілька годин поспіль і рівно дихати, імітуючи міцний здоровий сон, але мозок, нехай трохи затуманений алкоголем, працював чітко й відлагоджено. Тепер, у спокійній обстановці, «чистильник» нарешті міг зібрати докупи інформацію, яку він уже мав і яку отримав протягом кількох останніх днів.

Отже, влітку 1945 року з представниками американської розвідки в «американському» секторі Німеччини зв’язався колишній оберштурмбанфюрер СС, у недалекому минулому — керівник розвідувально-диверсійного підрозділу особливого призначення. Перед тим, коли зовсім уже запахло смаленим, він скористався наперед приготованими документами і розчинився в просторі. Разом із шефом зникло десять найкращих агентів. Виринувши тепер на поверхню, німець запропонував американцям себе з усіма тельбухами, і в якості вступного внеску передав список цієї самої агентури з поясненнями, хто де в даний момент переховується. Агентів швидко зібрали, перевірили й переконалися — кадри справді цінні.

Серед них був один молодий росіянин. У листопаді 1941 він перебіг до німців і виявив бажання служити інтересам рейху й фюрера. Рядового Червоної Армії Федора Хорошилова кілька місяців старанно перевіряли, а коли переконалися — він справді ненавидить більшовиків і хоче воювати проти них, перевели в розвідувально-диверсійну школу абвера, де той почав виявляти неабиякі здібності. Через це швидко пішов угору. Але тепер послужний список цього агента Мітіна дуже мало цікавив.

Справа в тому, що Федір Хорошилов зник із поля зору своїх нових хазяїв наприкінці березня нинішнього, 1946 року.

До засилання в СРСР його почали готувати ще восени минулого року, коли американці вирішили впритул зацікавитися радянськими розробками в галузі оборонної, зокрема — атомної промисловості. Хорошилов входив до переліку агентів із числа колишніх радянських громадян, які були задіяні в майбутній операції. І він виявився єдиним, від кого не надійшло підтвердження про успішне прибуття на місце.

Жодна ланка в цій операції не повинна була обірватися. Тому не дивно, що шефи Мітіна почали непокоїтися.

Під монотонний стукіт коліс та похитування вагона думалося краще. Вмостившись на полиці зручніше, він стулив повіки й розмірковував далі.

Отже, після того, як агент не вийшов на зв’язок у запасний день, вирішено було не гнати непотрібну хвилю. Якщо залучити решту агентури, яка щойно почала обживатися, до пошуків Хорошилова, з цього нічого доброго не вийде. Навпаки — агенти почнуть панічно боятися, що Федір уже здає всю мережу після кількох діб, проведених у знаменитих катівнях Берії. Тому нехай усе йде за планом. А на пошуки зниклого агента треба відрядити досвідчену людину, здатну в разі критичної оцінки ситуації провести оперативну зачистку всіх кінців.

Дотепер на історичній батьківщині людина з паспортом на прізвище Мітіна була шість разів. Усякий раз — із різними документами, і лише двічі — як росіянин. В основному він видавав себе за англійця чи француза, обома мовами володів досконало. Але рівень його підготовки дозволяв швидко адаптуватися в умовах будь-якої країни та будь-якого суспільного ладу. Тому він ніде не почував себе чужим, хоча всюди йому було незатишно.

Наприкінці квітня він цілком легально перетнув радянсько-польський кордон на території Білорусії. При собі мав зовсім інші документи на ім’я якогось діяча польської компартії. Людина з цими документами мусила перейти кордон у зворотному напрямку. Тому в Мінську він передав їх наперед обумовленій особі, від неї отримав документи на прізвище Мітіна і вже з ними прибув до Москви.

Далі почалися пошуки. Контакт Хорошилова мусив чекати на нього в Ленінграді, і Мітін з’ясував — вони таки зустрілися. Законсервований німецький агент, який перебрався до «північної столиці» відразу після зняття блокади і, так би мовити, глибоко окопався там, повинен був відійти в розпорядження Федора, виконувати всі його вказівки. Але, виявляється, Хорошилов від самого початку почав не діяти за інструкцією, а віддавати досить дивні накази.

Спершу звелів зв’язковому дізнатися, як йому краще дістатися до Ростова. Потім дав гроші й наказав узяти квиток — сам ніде світитися не хотів, тут діяв професійно. Тиждень після того Хорошилова не було, на квартирі в зв’язкового лишилися його речі. Коли Федір нарешті повернувся, його підлеглий отримав новий наказ: поїхати в Москву, звідти взяти йому квиток до Тюмені, будь-який, на будь-який поїзд. Можна навіть не прямо туди, але в той бік, до тієї станції, звідки можна пересісти на інший поїзд і їхати далі, до пункту кінцевого призначення. Користуючись своїми знайомствами й не економлячи, згідно з наказом, на хабарах, агент таки роздобув Хорошилову прямий квиток, повернувся з перемогою, вислухав коротку подяку — і після того Федора вже не бачив.

Тоді Мітін дав шефам запит на по можливості повне досьє Хорошилова. Особливо ту частину, що стосувалася його біографії. Наступний сеанс зв’язку в екстрених випадках передбачався через день. Це ризиковано, але оперативність обміну інформацією в подібних ситуаціях виправдовувала ризик. Мітін отримав те, що замовляв, і мозаїка потроху почала складатися.

Виявляється, батько Федора — кримінальний злочинець та небезпечний рецидивіст Спиридон Рогожин, уродженець Західного Сибіру, а саме — Тюменського повіту. Сам Федір — байстрюк, його мати була коханкою бандита, законного шлюбу вони не укладали.

Останніх півтора роки свого земного життя, тобто після того, як восени 1934 року Рогожин вийшов, відсидівши черговий термін покарання, він очолював збройну банду, яка буквально тероризувала цілий район. У 1936 році Рогожина вбили в перестрілці чекісти. Його коханка разом із сином змушена була тікати з Сибіру подалі, в інші краї. Федора вона з цілком зрозумілих причин записала на своє прізвище — Хорошилов. Згодом вони осіли в Краснодарському краї, де мати одружила на собі розлученого бухгалтера радгоспу, взяла його прізвище й перебралася разом із новим чоловіком до Ростова. Хлопець далі лишився записаним на материне прізвище. Але, перейшовши на службу до німців, він усе частіше називав себе Рогожиним, хоча в офіційних документах далі писався Хорошиловим.

З усього цього Мітін зробив кілька висновків. Перший і головний — Федір Хорошилов точно не може бути агентом-перевертнем. Синові кримінального злочинця в лави радянської розвідки дорога закрита. Навіть якщо тоді, в сорок першому, його хотіли закинути в німецький тил і використали для легенди таке, прямо скажемо, непопулярне соціальне походження, нічого б у чекістів не вийшло. Федір справді ненавидить Совєти і довів це своєю безпосередньою активною участю в диверсійних акціях у радянському тилу. Причому хлопчина в свої вісімнадцять перейшов на бік ворога не з ідейних міркувань. Жодних політичних переконань — у нього свої особисті рахунки з більшовиками. Батька застрелили лягаві, матір мусила переховуватися, вийти заміж за нелюбу людину, сам Федько мусив приховувати, де жив до тринадцяти років і хто його справжній тато… Словом, служити чекістам Хорошилов — чи Рогожин? — ніколи б не став. До того ж він прекрасно уявляв свою долю в тому разі, якщо таки вирішить здатися. Навіть зрада і щиросердне каяття не врятують його від кулі.

Висновок другий: Федір рвався на батьківщину за будь-яку ціну, аби розшукати матір.

Справді, синівські почуття нібито роблять йому честь. Таку чесноту можна приписати кому завгодно — але не закінченому негіднику Хорошилову, який запросто убивав людей, у тому числі — співвітчизників. Мітін би засміявся в обличчя тому, хто скаже: хлопець заскучав за мамою, а коли знайшов її — впав жінці на груди й ридма заридав. Ні, тут щось інше. Саме це «інше» змусило Федора, наплювавши на завдання, вирушити вглиб Західного Сибіру. В місця, де він народився і де, між іншим, лишилось і його, Мітіна, коріння…

Зробивши ще один короткий запит, «чистильник» отримав дуже цікаву відповідь. Виявляється, ті, хто спілкувався з Хорошиловим-Рогожиним від самого початку його перебування в розвідшколі, зазначали: Федір не раз і не два запитував, чи планує переможна німецька армія, взявши Москву, наступати далі, захоплюючи російські простори аж до Сибіру. Звичайно, відповідали йому. Згодом, коли німців відкинули від Москви, хлопець час від часу цікавився, чи є можливість напасти на Радянський Союз із боку Сибіру та Далекого Сходу, домовившись із японцями. Тут уже конкретних відповідей не давалося, і тоді Федір почав розробляти власні плани диверсійних операцій у Сибіру. Він мріяв, аби німці почали засилати агентуру кудись у район Томська, і його включили в групу. Але це вже сприймалося мало не за підліткову маячню, активність агента почали спрямовувати в більш потрібне русло, розмови про перспективи захоплення німцями Західного Сибіру з боку Хорошилова припинилися.

Ця інформація підтвердила думку Мітіна про дивне зациклення двадцятитрирічного росіянина, зрадника Батьківщини, диверсанта з німецької розвідшколи, на місцях свого дитинства. У Федора там не могло залишитися друзів і тим більше — родичів. За його матір’ю закріпилася певна репутація, спілкувалися з нею люди не надто охоче, а рідня, швидше за все, взагалі відхрещувалася.

То чого ж хлопця потягнуло в рідний суворий тайговий край? Причому так сильно, що він при першій же нагоді припинив виконувати завдання своїх нових хазяїв, які працюють на уряд Сполучених Штатів Америки?

Ось цю загадку «чистильник» і мусив розгадати.

Як виявилося, нічого аж такого складного перед ним не постало. Нинішнє прізвище своєї матері Федір Хорошилов указав у анкеті. Такий порядок. Тому розшукати її в Ростові виявилося досить просто. Виявляється, жінка розлучилася з бухгалтером і тепер живе сама, займає кімнату в комуналці, працює секретаркою в якійсь заготконторі. Мітін відразу обрав тактику для розмови з нею. Вигадувати нічого особливого не хотілося та й часу не було. Дізнався, як вона виглядає, перестрів біля контори, передав вітання від сина, попросив посміхнутися та взяти його під руку. Жінка до останнього дотримувалася правил конспірації, а коли все зрозуміла, було вже пізно здіймати галас. Аби ніхто не почув її криків, затягнув жінку в підвал розбомбленого будинку…

Там і залишив.

З перебитими шийними хребцями.

Звісно, її шукатимуть. Навіть знатимуть прикмети чоловіка, який зустрів її просто біля центрального виходу з державної установи наприкінці робочого дня. Але коли й знайдуться свідки, вони скажуть: то був звичайний мужчина середніх літ, середнього зросту і звичайної, можна сказати — стандартної зовнішності. Розшукати людину з такими прикметами практично неможливо. А поки кінець кінцем знайдуть зниклу жінку, то її навряд чи впізнають по обгризеному пацюками і бродячими собаками обличчю.

Те, що Мітін почув від колишньої коханки сибірського бандита, навряд чи зацікавить його хазяїв. Коли чесно, він навіть не уявляв собі, як можна про це доповісти й чи не визнають його після такої доповіді несповна розуму. По дорозі з Ростова до Москви «чистильник» вирішив: він виконає завдання. Знайде зниклого агента. Тим більше, він уже уявляє собі, де його реально можна відшукати.

А далі?

Як пояснити, що Федір Хорошилов-Рогожин усе своє свідоме життя прагнув знайти десь у сибірській тайзі великі поклади золота, незважаючи на те, що на цьому золоті погоріли вже його дід та батько?

І чи варто взагалі це поки що комусь пояснювати?

Досить того, що він повідомив, де ймовірно може перебувати зараз зниклий агент і попросив забезпечити в Томську надійну людину, котра зробить документи і на якомусь етапі допоможе зорієнтуватися в тамтешній глушині.

З цією думкою чоловік із фальшивими документами на ім’я Антона Михайловича Мітіна заснув під стукіт вагонних коліс.