home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Втеча

Наступного ранку після розмови з мормонським Пророком Джон Фер’є вирушив до Солт-Лейк-Сіті, розшукав знайомого, що зібрався в Невадські гори, і передав йому листа до Джеферсона Гоупа. Він написав хлопцеві, що на них чатує небезпека, отож украй потрібно, щоб він приїхав якнайшвидше. Коли Фер’є віддав лист, на душі йому стало легше і він повертався додому веселим.

Наблизившись до ферми, він здивовано побачив там двох коней, прив’язаних до воріт. Ще більше він здивувався, коли увійшов до вітальні і уздрів там двох молодиків. Один, довгообразий і блідий, умостився в кріслі-гойдалці, поклавши ноги на грубку. Інший, з бичачою шиєю та опецькуватим обличчям, стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, й насвистував церковний гімн. Обидва кивнули, побачивши Фер’є, і той, що сидів у кріслі, розпочав розмову.

— Ви, мабуть, не знаєте нас, — мовив він. — Це син старійшини Дребера, а я — Джозеф Стенджерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли Господь подав свою руку й показав вам правдиву віру.

— Як покаже Він її всім народам, коли настане час, — прогугнявив інший. — Господь має багато місця для праведних.

Джон Фер’є стримано вклонився. Він здогадався, що це за гості.

— Ми прийшли, — вів далі Стенджерсон, — за порадою своїх батьків, щоб попросити руки вашої дочки для того, хто припаде до вподоби вам і їй. Оскільки я маю лише чотирьох жінок, а брат Дребер — сімох, то в мене є певна перевага.

— Аж ніяк, брате Стенджерсоне! — вигукнув інший. — Річ не в тому, хто скільки має жінок, а в тому, хто скільки зможе утримувати. Мені батько передав свої млини, тож я тепер багатший за тебе.

— Зате наміри на майбутнє в мене кращі! — з запалом відказав перший. — Коли Господь прибере мого батька, мені дістануться його чинбарні. До того ж, я старший за тебе і вищий у громаді!

— Нехай дівчина сама вибере, — усміхнувся молодий Дребер, милуючись своїм обличчям у дзеркалі. — Ми дозволимо вирішити їй самій.

Джон Фер’є слухав цю розмову біля дверей, червоніючи з гніву й ледве вгамовуючи бажання розтрощити свій нагай об їхні спини.

— Послухайте-но, — мовив він нарешті, ступивши вперед. — Коли моя дочка вас покличе, тоді й приходьте, а доти я не хочу бачити тут ваших пик!

Два молоді мормони ошелешено вирячились на нього. В їхніх очах суперечка за руку дівчини була найвищою честю і для неї, і для батька.

— З цієї кімнати є два виходи! — скрикнув Фер’є. — Один — через двері, інший — через вікно. Який вам більше до душі?

Його розчервоніле смагляве обличчя та погрозливо підняті кулаки змусили гостей підхопитись і швидко вибігти геть. Старий фермер пішов за ними до дверей.

— Коли домовитеся, хто з вас наречений, скажіть мені, — ущипливо промовив він.

— Ти поплатишся за це! — вигукнув Стенджерсон, збліднувши від люті. — Ти не послухався Пророка і Ради Чотирьох. Ти шкодуватимеш за цим до кінця своїх днів!

— Тебе тяжко покарає правиця Господня! — кричав молодий Дребер. — Ми знищимо тебе!

— Ще побачимо, хто кого знищить! — розлючено заревів Фер’є і вже взявся за рушницю, але Люсі стримала його, схопивши за руку. А за ворітьми вже відлунював стукіт кінських копит, і старий зрозумів, що тепер їх не наздоженеш.

— Кляті негідники! — вигукнув він, витираючи з чола піт. — Краще вже мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною когось із них!

— Я теж воліла б умерти, батьку, — вперто сказала вона. — Але скоро приїде Джеферсон.

— Так. Тепер уже скоро. І чим швидше, тим ліпше, бо ми не знаємо, чого від них чекати.

І справді, мужній старий фермер та його названа дочка зараз, як ніколи, потребували поради й допомоги. У цьому поселенні ще не було випадку, щоб хтось відверто не корився старійшинам. Якщо навіть дрібні вчинки каралися суворо, то на що ж було чекати такому бунтареві? Фер’є знав, що ані багатство, ані становище не врятують його. Інші, не менш відомі й багаті, несподівано зникали назавжди, а їхнє майно переходило до церкви. Він був сміливою людиною, але все-таки тремтів, коли згадував про те жахливе, невідоме страхіття, що нависло над ним. Будь-яку відкриту небезпеку він зустрів би рішуче, але ця невідомість жахала його. Він приховував страх від дочки і вдавав, ніби все це дрібниці. Та дівчина, яка дуже любила батька, була проникливою. Вона добре бачила, що він неабияк стурбований.

Джон Фер’є чекав, що Янґ обуриться його поведінкою й не забариться з покаранням, — і не помилився, хоч сталося це зовсім несподівано. Прокинувшись наступного ранку, він здивовано побачив маленький аркуш паперу, пришпилений до ковдри на його грудях. Великими розложистими літерами на ньому було написано:

«На спокуту вини тобі дається двадцять дев’ять днів, а потім —».

Це тире було страшніше за будь-які погрози. Джон Фер’є марно сушив голову над тим, як цей папірець потрапив до його кімнати; слуги спали в клуні, а всі вікна й двері будинку були зачинені. Двадцять дев’ять днів, мабуть, залишалося до кінця місяця — строку, призначеного Янґом. Яка ж сила, яка ж мужність потрібні для боротьби з ворогом, що має таку таємничу владу? Рука, що встромила шпильку в ковдру, могла вдарити його в серце, і він ніколи не дізнався б, хто його вбивця.

Вранці наступного дня йому стало ще страшніше. Вони саме снідали, коли Люсі, здивовано скрикнувши, показала на стелю. Там посередині було написано, — мабуть, обгорілою палицею, — число «28». Для дочки це було загадкою, а він не став їй нічого пояснювати. Цілу ніч після того він просидів з рушницею на чатах. Він нічого не чув і не бачив, але вранці на дверях з’явилося велике число «27».

Так минав день за днем, і щоранку він переконувався, що незримі вороги ведуть точний облік і десь на виду незмінно залишають нагадування про те, скільки днів залишилося до призначеного строку. Іноді фатальні числа з’являлися на стінах, іноді — на підлозі, часом — на папірцях, приклеєних до воріт або огорожі. Хоч який уважний був Джон Фер’є, але так і не зміг виявити, яким чином з’являються ці щоденні попередження. Щоразу, коли він бачив число, його охоплював забобонний жах. Він утратив спокій, схуд, і з очей його не зникав сумний страх, мов у зацькованої тварини. Він жив лише однією надією — на те, що з Невади нарешті примчить молодий мисливець.

Двадцятка помалу змінилася п’ятнадцяткою, п’ятнадцятка — десяткою, а від Гоупа не було жодної звістки. Числа зменшувались, а він не з’являвся. Почувши на вулиці стукіт копит або крик візника, старий фермер кидався до воріт, гадаючи, що нарешті прийшла допомога. Але коли п’ятірка змінилася четвіркою, а четвірка — трійкою, він зовсім зневірився й перестав сподіватись на порятунок. Він розумів, що сам, погано знаючи тутешні гори, буде безпорадний. Усі проїжджі шляхи пильно охоронялись, і ніхто не міг виїхати без дозволу, наданого Радою Чотирьох. Куди не повернеш, ніде не сховаєшся від навислої небезпеки. І все-таки ніщо не могло похитнути рішення старого радше вже розлучитися з життям, ніж віддати свою дочку на безчестя.

Одного вечора він сидів сам, замислившись над своєю бідою і даремно силкуючись знайти якийсь порятунок. Уранці на стіні будинку з’явилося число «2»; завтра — останній день призначеного строку. А що буде потім? Уява вимальовувала перед ним усілякі жахіття. А дочка — що буде з нею, коли його не стане? Невже немає порятунку з цього невидимого павутиння, що так щільно обснувало їх обох? Він схилив голову на стіл і заплакав, відчувши своє безсилля.

Але що це? Він почув легеньке шкряботіння — легеньке, проте добре чутне в нічному безгомінні. Долинуло воно від дверей. Фер’є прокрався до передпокою і напружено прислухався. З хвилину панувала тиша, потім знову долинув цей легенький, скрадливий звук. Хтось, напевно, тихенько стукав пальцем по дошках дверей. Може, то нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного судилища? Чи це натяк на те, що надійшов останній день строку? Джон Фер’є вирішив, що краще вже негайна смерть, ніж оте чекання, яке пошматувало йому серце і розхитало нерви. Кинувшися вперед, він висмикнув засувку і розчинив двері.

Довкола все було тихо і спокійно. Ніч була чудова, в небі яскраво мерехтіли зірки. Фермер оглянув маленький, оточений огорожею садок перед будинком — ні там, ні коло воріт не було ані душі. Зітхнувши з полегшенням, Фер’є позирнув праворуч, ліворуч і раптом, випадково поглянувши вниз, уздрів, на свій подив, просто перед собою долілиць розпростерту на землі людську постать.

Він так перелякався, що одскочив назад і схопився за горлянку, щоб затамувати крик. Спершу він подумав, що чоловік поранений або мертвий, але той несподівано швидко й тихо, наче змія, поповз по землі просто до будинку. Опинившися всередині, він скочив на ноги, зачинив двері, обернувся — і здивований фермер побачив жорстке, рішуче обличчя Джеферсона Гоупа.

— Боже милий! — задихано мовив Джон Фер’є. — Як ти налякав мене! Чому ти приповз по землі?

— Дайте мені поїсти, — попросив молодик. — Я дві доби не мав ані крихти в роті. — Він накинувся на холодне м’ясо й хліб, що лежали на столі після вечері, і жадібно ковтав шматок за шматком. — Що з Люсі? — спитав він, угамувавши голод.

— Усе гаразд. Вона не знає, в якій ми небезпеці, — відповів батько.

— От і добре. За будинком стежать з усіх боків. Ось чому мені довелося повзти. Вони, може, й хитрі, але мисливця з Вошоу їм не спіймати!

Джон Фер’є ніби переродився, відчувши, що тепер має відданого друга. Він схопив зашкарублу руку молодика й щиро її потис.

— Таким, як ти, можна пишатися, — сказав він. — Мало хто наважився б розділити з нами таку біду й турботи.

— Справді, друже, — відповів мисливець. — Я дуже шаную вас, але якби ви були тут самі, я ще двічі подумав би, перш ніж сунути голову до цього осиного гнізда. Я приїхав сюди через Люсі, і поки Гоуп ще ходить по землі, з нею нічого не станеться.

— Що ж нам робити?

— Завтра — ваш останній день, і якщо зараз не втекти, вам кінець. В Орлиній ущелині нас чекають мул і двоє коней. Скільки ви маєте грошей?

— Дві тисячі доларів золотом і п’ять — банкнотами.

— Вистачить. Я маю стільки ж. Треба пробиратися через гори до Карсон-Сіті. Збудіть краще Люсі. Добре, що слуги сплять не в будинку.

Поки Фер’є допомагав дочці зібратися в дорогу, Джеферсон Гоуп спакував у клунок усю їжу, що знайшов, і наповнив череп’яний глечик водою — він із власного досвіду знав, що криниць у горах мало і відстань між ними далека. Ледве він скінчив збиратися, як повернувся фермер з дочкою, вже одягненою і готовою вирушати. Закохані привіталися палко, але коротко; кожна хвилина була дорога, а справ ще було багато.

— Нам треба негайно рушати, — мовив Джеферсон Гоуп тихо й рішуче, як людина, що знає, яка небезпека чекає на них. — За ворітьми й хвірткою стежать, але ми можемо обережно вилізти у бічне вікно і піти через поле. Вийдемо на дорогу, а звідти лише дві милі до Орлиної ущелини, де чекають коні. До світанку ми проїдемо півдороги через гори.

— А якщо нас зупинять? — спитав Фер’є.

Гоуп ляснув долонею по руків’ю револьвера, що стирчало з-під його куртки.

— Якщо їх буде забагато, візьмемо двох чи трьох із собою, — похмуро всміхнувся він.

У будинку погасили світло, і Фер’є з темного вікна поглянув на свої поля, які залишав назавжди. Він давно вже підготував себе до цієї пожертви, бо честь і щастя дочки були для нього дорожчі за втрачене багатство. Навколо панувала тиша, ледве чутно шелестіли дерева, широкі лани дихали спокоєм, і важко було уявити собі, що десь тут причаїлася смерть. Проте з блідого обличчя й суворих очей молодого мисливця видно було, що він дорогою до будинку побачив багато чого, отож недаремно був обережний.

Фер’є взяв торбину з грішми, Джеферсон Гоуп — трохи їжі та води, а Люсі — маленький пакуночок із кількома дорогими для неї речами. Тихо, обережно відчинивши вікно, вони зачекали, поки чорна хмара закриє небо, і один по одному спустилися в садок. Зігнувшися, затамувавши подих, вони прокралися до огорожі й подалися вздовж неї до проломини, що виходила до пшеничного поля. Вони вже дісталися тієї проломини, коли раптом молодик штовхнув своїх товаришів у тінь, і всі троє, тремтячи, полягали на землю.

Життя в степу виховало в Джеферсона Гоупа гостре, рисяче чуття. Тільки-но він та його друзі встигли впасти на землю, як за кілька ярдів сумно ухнула гірська сова; у відповідь десь недалеко негайно пролунав такий самий крик. Тієї самої миті в прогалині, до якої вони йшли, забовваніла ледь помітна людська постать; ще раз пролунав той самий жалісливий крик — і з темряви виступила інша людина.

— Завтра опівночі, — промовив перший, судячи з усього, начальник. — Коли тричі крикне дрімлюга.

— Гаразд, — відповів другий. — Сказати братові Дреберу?

— Скажи йому, а він нехай скаже іншим. Дев’ять до семи!

— Сім до п’яти! — відповів другий, і обидві постаті розійшлися в різні боки. Останні слова були, мабуть, паролем та відзивом. Коли їхні кроки ущухли вдалині, Джеферсон Гоуп скочив на ноги, допоміг своїм товаришам пролізти через проломину й побіг полем, підтримуючи дівчину і майже несучи її на руках, коли їй зраджувала сила.

— Швидше! Швидше! — шепотів він раз по раз. — Ми обминули вартових. Тепер усе залежить від швидкості. Ну-бо!

Потрапивши нарешті на дорогу, вони пішли швидше. Лише одного разу якісь люди зустрілися їм, проте вони сховалися в полі і їх не помітили. Неподалік від міста мисливець звернув на вузьку кам’янисту стежку, що вела в гори. У темряві над ними височіли дві чорні зубчасті вершини, розділені вузькою ущелиною, — то й була Орлина ущелина, де на них чекали коні. Із якимось дивовижним чуттям Джеферсон Гоуп провів своїх друзів між величезними брилами і потім — висохлим потоком до потаємної місцини серед скель, де були припнуті вірні тварини. Дівчину посадили на мула, старий Фер’є зі своєю торбиною сів на одного коня, другого Джеферсон Гоуп повів крутою стежкою над проваллям.

То був важкий шлях для тих, хто не звик до природи в її найпервіснішому стані. З одного боку на тисячу футів угору здіймалася величезна скеля — чорна, сувора й грізна, з довгими базальтовими стовпами вздовж прямовисної стіни, схожими на ребра якогось закам’янілого чудовиська. З іншого боку було урвище й купа каміння та брил унизу, пройти через які було неможливо. А посередині пролягала звивиста доріжка — подекуди така вузька, що їхати нею можна було лише один за одним, до того ж скеляста, отож подолати її міг хіба що досвідчений їздець. І все ж, незважаючи на всі труднощі й небезпеку, серця їхні повнилися радощами, бо з кожним кроком більшала відстань між ними й тією моторошною силою, що від неї вони врятувались.

Проте невдовзі вони переконалися, що ще не втекли з-під влади святих. Вони доїхали до найбезлюднішої місцини на всьому шляху, коли раптом дівчина злякано скрикнула й показала вгору. Там, на скелі, над самісінькою стежкою на тлі неба вирізнялася тьмяна постать самотнього вартового. Тієї самої миті він помітив їх, і над мовчазною ущелиною пролунав войовничий вигук: «Хто йде?»

— Подорожні, до Невади, — мовив Джеферсон Гоуп, вхопившись за рушницю, що лежала впоперек сідла.

Вони бачили, як самотній вартовий зводив курка, вглядаючись у них, — його, напевно, не задовольнила ця відповідь.

— Хто дозволив? — спитав він.

— Свята Рада Чотирьох, — відповів Фер’є.

Живучи серед мормонів, він знав, що її вважають за найвищу владу.

— Дев’ять до семи! — вигукнув вартовий.

— Сім до п’яти, — швидко відповів Джеферсон Гоуп, пам’ятаючи підслуханий у садку пароль.

— Проїжджайте з Богом! — промовив голос угорі. За постом вартового шлях став ширшим, і коні побігли клусом. Озирнувшися, втікачі побачили, як самотній вартовий стоїть, спираючись на рушницю, і зрозуміли, що щасливо перетнули кордон країни обранців і що попереду на них чекає воля.


3. Джон Фер’є розмовляє з Пророком | Пригоди Шерлока Холмса. Том I | 5. Ангели помсти