home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Наука робити висновки

Наступного дня ми зустрілися, як і домовились, і поїхали оглядати кімнати на Бейкер-стрит, у будинку 221-б, про які Холмс згадував напередодні. Там були дві затишні спальні й простора, світла вітальня з чудовими меблями та двома широкими вікнами. Кімнати припали нам до вподоби, а розділена на двох платня виявилась такою невеликою, що ми одразу про все домовились і вступили у володіння помешканням. Того самого вечора я перевіз туди з готелю свої речі, а вранці приїхав Шерлок Холмс із кількома скринями та саквояжами. Днів зо два ми поралися, розпаковуючи і розкладаючи наше майно, щоб знайти для кожної речі найкраще місце. Зробивши це, ми поволі почали призвичаюватись до нового житла та пристосовуватись до нових умов.

Холмс, безперечно, був не з тих людей, з ким важко ладнати. Жив він спокійно й мав притаманні йому звички. Нечасто він лягав спати після десятої години вечора, а вранці зазвичай снідав та кудись ішов ще тоді, коли я лежав собі в ліжку. Часом він просиджував цілий день у хімічній лабораторії, часом — в анатомці, а іноді десь гуляв, — мабуть, у найдальших лондонських закутках. Завзяття його не знало меж, коли він брався до роботи, та коли находила на нього хандра, він днями лежав на канапі у вітальні, не мовлячи ані слова й не ворушачись. Я помічав тоді у його очах такий замріяний, відсторонений погляд, що міг би запідозрити його у вживанні якогось наркотика, якби поміркованість і чиста мораль його життя не заперечували такої думки.

Минали тижні, й моя цікавість до нього та його життєвої мети все дужче, все глибше давала про себе знати. Навіть зовнішні його риси могли вразити уяву випадкового спостерігача. На зріст він мав більш ніж шість футів, але через надзвичайну свою худорлявість виглядав ще вищим. Очі його були гострі, проникливі, — крім отих днів заціпеніння, про які я вже розповідав; тонкий яструбиний ніс надавав його обличчю виразу живої енергії та рішучості. Підборіддя, що виступало вперед, теж свідчило про рішучу вдачу. Його руки завжди були в чорнилі й кислотних плямах, але з речами він поводився якнайобережніше, — я частенько це помічав, коли бачив, як він орудує зі своїм тендітним хімічним знаряддям.

Читач вважатиме мене занадто вже охочим пхати носа до чужого проса, коли я признаюся, як ця людина збуджувала мою цікавість і як часто я намагався пробити той мур стриманості, яким вона обгороджувала все, що стосувалося її особи. Але перш ніж судити мене, згадайте, яке безцільне було тоді моє життя, як мало довкола було такого, що привернуло б мою увагу. Здоров’я не дозволяло мені виходити надвір у негоду, а друзів, що відвідували б мене, я не мав, тож ніщо не порушувало одноманітності моїх буднів. Через те я навіть радів тій таємниці, що огортала мого товариша, і марнував чимало часу у спробах її розкрити.

Холмс не вивчав медицину. Він сам відповів так на це запитання, підтвердивши Стемфордову думку. До того ж він ніколи не студіював якихось праць, що придалися б до здобуття вченого ступеня й відкрили б йому дорогу до світу науки. Проте деякі речі він вивчав так старанно і в окремих дивних галузях мав такі вичерпні знання, що я часом бував просто приголомшений. Невибагливий читач нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не обтяжуватиме своїх думок усілякими дрібницями, коли на те немає вагомої причини.

Але невігластво його було таким же дивовижним, як і знання. Про сучасну літературу, філософію й політику він, здавалося, не знав нічого. Якось мені випало згадати Томаса Карлайля[4], і Холмс наївно спитав, хто це такий і що він зробив. Але коли виявилось, що він нічогісінько не знає про Коперникову теорію та про будову Сонячної системи, здивування моє дійшло краю. Щоб освічена людина в дев’ятнадцятому столітті не знала, що Земля обертається круг Сонця, — такому незбагненному фактові я просто не міг повірити.

— Ви, здається, здивовані, — всміхнувся він, поглянувши на моє ошелешене обличчя. — Дякую, що ви розповіли це мені, але тепер я мушу якнайшвидше все забути.

— Забути?!

— Бачте, — пояснив він, — я вважаю, що людський мозок — це маленьке порожнє горище, яке ви можете обладнати, як собі хочете. Дурень захарастить його всіляким непотребом, що лише трапиться йому під руку, тож корисні, потрібні речі йому вже нікуди буде покласти або ж до них не докопаєшся серед того всього мотлоху. А розумна людина найстаранніше відбирає те, що вміщує до свого мозку. Вона візьме лише знаряддя, що знадобиться їй для роботи, але його буде багато, і все це вона порозкладає на місця. Даремно ви гадаєте, що оця комірчина має м’які стіни, які можна розтягувати досхочу. Будьте певні — настане час, коли ви, здобуваючи нові знання, забудете щось із минулих. Отож украй важливо, щоб непотрібні факти не витіснили собою потрібні.

— Але ж Сонячна система! — заперечив я.

— На біса вона мені? — нетерпляче перервав він. — Ну, нехай, як ви кажете, ми обертаємось навколо Сонця. А якби ми оберталися круг Місяця, чи допомогло б це хоч на пенс мені та моїй роботі?

Я вже хотів спитати, що то за робота, але раптом відчув, що він буде з того невдоволений. Я замислився над нашою короткою розмовою і спробував зробити деякі висновки сам. Він сказав, що не хоче задурювати голову знаннями, непотрібними для його мети. Отже, з усіх здобутих знань він має намір якимось чином користатися. Я подумки перелічив усі галузі науки, що в них він виявив найкращу обізнаність. Я навіть узяв олівець і позаписував усе це на папері. Перечитавши той папірець, я не міг не всміхнутися. Ось що там було записано:

Шерлок Холмс — його можливості.

1. Знання з літератури — жодних.

2. З філософії — жодних.

3. З астрономії — жодних.

4. З політики — слабкі.

5. З ботаніки — нерівномірні. Знає дію беладони, опію та інших отрут. Нічого не знає про садівництво.

6. З геології — практичні, але обмежені. З першого погляду розрізняє ґрунти. Після прогулянок показує мені бризки бруду на штанях і за їхнім кольором та складом визначає, з якої вони частини Лондона.

7. З хімії — глибокі.

8. З анатомії — точні, але несистемні.

9. З кримінальної хроніки — величезні. Знає кожну подробицю кожного злочину, скоєного впродовж століття.

10. Чудово грає на скрипці.

11. Добре боксує, фехтує на шпагах та еспадронах.

12. Має добрі практичні знання британських законів.

Дійшовши до цього місця, я з відчаю кинув папірець у вогонь. «Скільки не перелічуй того, що знає цей чолов’яга, — сказав я собі, — нізащо не здогадаєшся, навіщо це йому треба і який фах вимагає такого сполучення! Краще вже не сушити собі голову даремно».

Здається, я вже згадував, що Холмс чудово грав на скрипці. Але й тут було чимало химерного, як і в усіх його заняттях. Я знав, що він може виконувати п’єси, і досить важкі: часто на моє прохання він грав Мендельсонові[5] пісні та інші мої улюблені твори. Проте коли він залишався на самоті, нечасто можна було почути навіть щось схоже на музику. Увечері, поклавши скрипку на коліна, він умощувавсь у кріслі, заплющував очі й недбало ковзав смичком по струнах. Часом лунали гучні, сумні акорди; часом — несамовиті, веселі. Напевно, вони відтворювали його думки, але чи то звуки породжували ці думки, чи то гра була наслідком якихось чудернацьких думок або примх, — я ніяк не міг зрозуміти. Я врешті збунтувався б проти цього нестерпного музикування, якби після нього, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілої низки моїх улюблених мелодій.

Впродовж першого тижня нас ніхто не відвідував, і я почав уже думати, що товариш мій, як і я, самотній. Але невдовзі переконався, що знайомих у нього безліч, і до того ж із найрізноманітніших суспільних кіл. Якось три-чотири рази на тиждень з’являвся маленький худорлявий, чорноокий чоловічок із щурячим личком: мені його відрекомендували як містера Лестрейда. Одного ранку завітала ошатна молода дівчина й просиділа з Холмсом не менш ніж півгодини. Того самого дня прийшов сивий, обшарпаний, схожий на крамаря-єврея дід — мені здалося, що він украй схвильований, а слідом за ним — стара жінка в зношених черевиках. Іншим разом з моїм товаришем розмовляв літній сивий джентльмен, потім — залізничний носій у вельветовій уніформі. Щоразу, коли з’являвся хтось із оцих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Холмс просив дозволу зайняти вітальню і я йшов до своєї спальні. «Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, — пояснив він одного разу, просячи зазвичай у мене вибачення за такі незручності. — Ці всі люди — мої клієнти». Мені випала нагода спитати його про все відверто, але я знову-таки з ввічливості не схотів випитувати чужу таємницю. Мені здавалося тоді, що Холмс має якісь серйозні причини ховатися зі своєю професією, проте невдовзі й він сам, заговоривши про це самохіть, довів, що я помиляюся.

Четвертого березня — я добре запам’ятав той день — я прокинувся раніше, ніж звичайно, і побачив, що містер Шерлок Холмс уже закінчує снідати. Наша господиня так звикла до того, що я пізно встаю, що досі не встигла зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і досить-таки зухвало сказав, що чекаю сніданку. Схопивши зі столу якийсь часопис, я заходився тим часом гортати його, а мій приятель мовчки жував грінки. Заголовок одного допису був підкреслений олівцем, тож я, природно, почав перебігати його очима.

Допис звався дещо претензійно — «Книга життя». Його автор намагався довести, як багато може довідатись людина, що ретельно й старанно спостерігає все, що трапляється на її дорозі. Мене вразила ця дивовижна суміш розумного й недолугого. Якщо в міркуваннях автора було щось логічне й переконливе, то висновки здавалися мені нарочитими, навіть висмоктаними з пальця. Автор наголошував, що з мимовільного виразу обличчя, поруху м’язів чи погляду можна вгадати найпотаємніші людські думки. Зі слів його виходило, що людину, яка вміє спостерігати й міркувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть незаперечні, як Евклідові аксіоми. І наслідки будуть такі дивні, що люди вважатимуть спостерігача за чаклуна, аж поки не зрозуміють способу його міркувань.

«З однієї краплі води, — писав автор, — логік може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану чи Ніаґарського водоспаду, навіть коли він їх не бачив і ніколи про них не чув. Усяке життя — це величезний ланцюг причин та наслідків, природу якого ми можемо пізнати з однієї ланки. Як і всі інші мистецтва, мистецтво робити висновки осягається тривалою, старанною працею, але життя надто коротке, тож жоден смертний не може досягти тут повної досконалості. Перш ніж звернутися до морального та розумового аспектів цієї справи, що являють собою найбільші труднощі, дослідник має почати з розв’язання дещо простіших загадок. Нехай він, поглянувши на першу-ліпшу людину, навчиться одразу визначати її минуле та фах. Спочатку це здаватиметься дитинним, але такі вправи загострюють увагу і вчать, як і на що слід її звертати. За нігтями людини, за рукавами її піджака, за черевиками, за колінами штанів, за мозолями на великому і вказівному пальцях, за виразом обличчя й манжетами сорочки — за кожною з цих дрібниць можна визначити її професію. І немає жодного сумніву, що все це вкупі підкаже обізнаному спостерігачеві потрібні висновки».

— Що за дурниці! — вигукнув я, пожбуривши часопис на стіл. — Ніколи ще не читав такої бридні.

— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Холмс.

— Про оцей допис, — відповів я, тицьнувши в часопис ложечкою, і взявся до сніданку. — Як бачу, ви вже читали його, бо підкреслили заголовок. Написано хвацько, не перечитиму. Але мене це просто дратує. Добре йому, оцьому неробі, сидіти собі в кріслі посеред кабінету й вигадувати отакі дивовижі! Запроторити б його до метрополітену, у вагон третього класу, та й змусити вгадувати професії пасажирів. Тисяча проти одного, що нічогісінько в нього не вийде.

— І ви програєте, — спокійно зауважив Шерлок Холмс. — А писав це я сам.

— Ви?!

— Так. Я маю здібності до спостережень і міркувань. Думки, що їх я тут висловив, здаються вам надто вже химерними, але насправді вони надзвичайно практичні — такі практичні, що я завдячую їм своїм шматком хліба з сиром.

— Але яким чином? — спитав я мимоволі.

— У мене, бачте, рідкісний фах. Мабуть, я один такий на весь світ. Я детектив-консультант, якщо вам зрозуміло, що це таке. У Лондоні багато державних детективів і не менше приватних. Коли ці хлопці розгублюються, вони біжать до мене, і мені вдається скерувати їх на правильний слід. Вони знайомлять мене з обставинами справи; а я, добре знаючись на історії злочинів, найчастіше можу підказати їм, де тут помилка. Всі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знатимете подробиці тисячі справ, то дивно буде не розплутати тисяча першу. Лестрейд — відомий детектив. Але він нещодавно заплутавсь у справі з фальшуванням, отож і прийшов до мене.

— А всі інші?

— Найчастіше їх посилають до мене приватні детективні агентства. Все це — люди, що попали в біду й потребують невеличкої поради. Я вислуховую їхні історії, вони вислуховують мої зауваження, і я кладу до кишені платню.

— Невже ви хочете сказати, — мовив я, — що можете, не виходячи з кімнати, розплутати вузол, над яким марно б’ються ті, хто знає всі подробиці краще за вас?

— Саме так. Я маю таке собі чуття. Щоправда, трапляється часом трохи важча справа. Отоді доводиться побігати, щоб побачити дещо на власні очі. В мене, як бачите, є багато особливих знань, які я застосовую до кожного випадку окремо; вони на диво полегшують працю. Оті правила робити висновки, що їх я виклав у дописі, про який ви відгукнулися з такою зневагою, просто неоціненні в моїй роботі. Спостережливість — моя друга вдача. Ви начебто здивувалися, коли під час нашої першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?

— Вам, звичайно, хтось розповів про це.

— Аж ніяк. Я здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці перебіг моїх думок виникає так швидко, що я доходжу висновку, ще навіть не помітивши проміжних ланок. Проте ці ланки були. Ось він, перебіг моїх думок: «Цей джентльмен схожий на лікаря, але постава в нього вояцька. Отже, військовий лікар. Він щойно приїхав з тропіків — обличчя зовсім засмагло, але це не вроджена засмага, бо зап’ястки в нього біліші. Обличчя стомлене, — напевно, зазнав негараздів та захворів. Був поранений у ліву руку — тримає її нерухомо й трохи неприродно. Де саме в тропіках англійський військовий лікар міг зазнати негараздів і дістати рану? Звичайно ж, в Афганістані». Увесь цей перебіг думок зайняв менш ніж хвилину. Тоді я зауважив, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.

— Як по-вашому, то це дуже просто, — усміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена в Едґара Аллана По[6]. Я думав, що такі люди існують лише в романах.

Шерлок Холмс підвівся й закурив люльку.

— Ви, звичайно, думаєте, що лестите мені, порівнюючи мене з Дюпеном, — зауважив він. — А як на мене, то цей Дюпен — не бозна-який розумака. Оця витівка — збивати з пантелику свого друга якимось висловом «до речі» після чвертьгодинної мовчанки — надто вже дешева й поверхова. Він мав, безперечно, певні здібності до міркування, проте його ніяк не можна назвати феноменом, за який, очевидно, вважав його По.

— А чи знаєте ви романи Ґаборіо[7]? — спитав я. — Чи до смаку вам Лекок як детектив?

Шерлок Холмс ущипливо реготнув.

— Лекок був жалюгідний шмаркач, — роздратовано сказав він. — Тільки й мав, що завзяття. Від цих книг мене просто нудить. Теж мені загадка — встановити особу вже ув’язненого злочинця. Я зробив би це за двадцять чотири години. А Лекок порпається з півроку. За цими книгами слід учити детективів, як не треба працювати.

Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених героїв, що я знову почав сердитись. Я підійшов до вікна і став там, стежачи за вуличним натовпом. «Нехай він справді розумний, — говорив я подумки, — але ж хіба можна бути таким самовпевненим?»

— Тепер нема ані злочинів, ані злочинців, — бурчав він далі. — Розум у нашій професії нічого не вартий. Я пречудово знаю, що міг би здобути славу. В світі не було й немає жодної людини, яка віддала б розкриттю злочинів стільки праці й таланту, як я. І що ж? Розкривати нема чого — хіба якесь недолуге шахрайство з такими прозорими причинами, що навіть агенти Скотленд-Ярду все побачать наскрізь.

Мені вже набридли ці вихваляння, тож я вирішив змінити тему розмови.

— Цікаво, чого він там шукає? — спитав я, показавши на дужого, просто вбраного чоловіка, що поволі прямував іншим боком вулиці, приглядаючись до номерів будинків. У руці він ніс великий блакитний конверт, — напевно, то був посильний.

— Хто, оцей відставний сержант флоту? — перепитав Шерлок Холмс.

«Пихатий хвалько! — подумав я. — Адже знає, що мені його не перевірити!»

Тільки-но мені майнула ця думка, як чоловік, за яким ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і швидко перебіг через вулицю. Чути було гучний стукіт, унизу залунав густий бас, і зі сходів долинули важкі кроки.

— Містеру Шерлоку Холмсу, — мовив посильний, ступивши до кімнати, й передав листа моєму приятелеві.

Це була чудова нагода вщент розбити його пиху. Адже минуле посильного він визначив наздогад.

— Скажіть-но, друже, — найулесливішим голосом спитав я, — ким ви працюєте?

— Посильним, сер, — похмуро відказав він. — Уніформу віддав полатати.

— А ким були раніше? — питав я далі, дещо зловтішно позираючи на Холмса.

— Сержантом королівської морської піхоти, сер. На відповідь не чекати? Слухаю, сер.

Він клацнув закаблуками, козирнув і пішов.


1. Містер Шерлок Холмс | Пригоди Шерлока Холмса. Том I | 3. Таємниця Лористон-Ґарденс