на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить

реклама - advertisement





8


Полонених, як отару овець, перегнали через Ланцюговий міст на лівий берег Дніпра в Дарницю і допровадили до залізничної станції, біля якої стояли літні бараки. Ці дерев’яні бурдеї залишилися ще від петровських часів — колись тут була станиця для тимчасового утримання різних острожників та виселенців. Сюди й загнали стрільців і старшин, котрих захопили в полон.

Становище було принизливе, але не таке страшне, як дехто очікував, — згодом вони назвуть це «почесним полоном». Почесним тому, що галичани стали першими військовополоненими денікінців, котрі не знали, як з ними поводитися. Захоплених большевиків вони відразу розстрілювали, жалуючи тільки тих, хто переходив на їхній бік.

З галичанами було інакше. За угодою Кравса та Бредова їх взагалі повинні були відпустити, але чи «забули», чи вирішили почекати, як воно далі складеться з цими «союзниками». Бранців тримали за колючим дротом, проте режим був не з гірших — вони вільно пересувалися табором, у будні ходили на різні роботи під охороною кількох конвоїрів, од яких неважко було й утекти. Але ніхто не знав, куди утікати. По обидва береги Дніпра стояли білогвардійці, галицькі корпуси відкотилися на демаркаційну лінію аж до Попільні, Сквири й Козятина. Пробиратися до своїх можна було хіба маленькими групами по три-чотири душі, маючи надійних провідників, які показали б «стежку» через Дніпро й далі на захід.

Однак «свої люди» з київського підпілля переказали, що втікати зараз не варто, бо, гляди, наше військо знов поверне на Київ, і тоді полонені, озброївшись із допомогою повстанців, ударять разом з ними на ворога з тилу. Тож терпіть, поки терпиться.

Не так, як усім, терпілося Миронові Гірняку. Станімір як у воду дивився, коли казав, що той «бик» захоче помститися. Мирона зачинили окремо від усіх у якомусь хлівчику з маленьким, як долоня, віконцем і зодягли на нього старезні іржаві пута, що їх, мабуть, носив ще Кармелюк. Чи, може, вони тут зосталися від якогось столітнього варнака, що, бідний, помер у неволі, бо таких кайданів Мирон ще не бачив. Товстелезний ланцюг, масивне обіддя, залізна колодка, замок у якій відчинявся більшим ключем, ніж київська ратуша. У тих путах Мирон ледве пересував ногами.

На роботи його з таким причандалом не виганяли, але з хлівчика Мирон виходив коли хотів. Далеко пута не волочив, сідав на вичовгану колоду, що лежала тут, мабуть, ще від тих-таки петровських часів, і дивився у бік Дніпра, якого не видно було за бараками, поглядав на браму, де завжди крутилися вартові в червоних погонах.

Від північного боку табору за півверсти починався сосновий ліс — він зманював погляд і підохочував думку про втечу. Недалеко від бараків, за гамазеями й довжелезними коморами, стояла дарницька залізнична станція, через яку гуркотіли чужі ешелони — тоді Миронів хлівчик, як і всі дерев’яні споруди, дрижав на піщаному ґрунті наче від землетрусу, і здавалося, от-от розвалиться.

Вечорами до Мирона часто підходили стрільці чи хтось із старшин, намагалися якось його розрадити, але розради не було. Учорашні переможці, вони й не спам’яталися, як стали переможеними, і тепер навіть не відали, що з їхньою армією, де вона та з ким воює. Знали тільки, що галицькі корпуси покотилися на Фастів і далі, начебто знов стоять проти червоних, які підійшли від Одеси. Але все це доходило до них з усіляких чуток, що їх заносили до табору навіть цигани. Це кочове плем’я вряди-годи заїжджало сюди на кибитках кувати денікінцям коней — буна дзіва! — і розповідало полоненим, що діється в світі. Та ні цигани, ні сорока на хвості добрих чуток не приносили.

Табором дедалі частіше кружеляли осінні вітри, вони зривали хмари піщаної куряви, яка скрипіла на зубах і виїдала очі. Дарниця лежала на берегових пісках, ними весь час колобродив вітер, і все було сіре від піщаного пороху — бараки, люди, їхній одяг, обличчя.

Соколине око в Мироновій кишені було холодним, як і все довкола пронизував дедалі дужчий осінній холод.

Одного вечора в сутінках до Мирона підійшов, наче тінь, Петро Гультайчук. Він і так був худий, а тут висох на щіпку, хоч годували їх вівсяною баландою навпіл з остюками, «чтоби билі здарови, как лошаді».

Петро тихо сів на краєчок колоди чимдалі від Мирона. У нього й тепер на одній нозі був черевик, а на другій чобіт з відрізаною халявою. Не встиг, сірома, взутися в комісарські хромовики, хоча того добра в захоплених большевицьких ешелонах вистачило б не на один галицький корпус.

— Вибачєйте, пане поручнику, що не сідаю ближче, — сказав він винувато. — Нас у бараку, перепрошую, доїдают воші, а у вас, може, й нема. Та я не про то, — перейшов на шепіт Гультайчук. — Хотів вас просити, абисти не падали духом. Ми з Михасем Процівим дали собі слово: як будем тікати, винесем вас на руках.

— Дякую, — сказав Мирон. — Але як буде нагода — тікайте без мене.

Гультайчук зітхнув голосніше, ніж говорив.

— Боже, як я сі тішив, коли ми вступили до Києва, а чим сі скінчило? Не можна чоловікови так сильно радіти. Бо тоді й смутку буде та сама мірка. Це я закмітив давно. Але не падайте духом, пане поручнику.

Гультайчук підвівся й так тихо пішов до бараку, наче він не торкався землі.

Якось до Мирона підсів навіть «бик» у червоних погонах і сказав, що не тримає на нього зла, зняв би з Мирона пута, якби він прилюдно попросив у нього пробачення й пообіцяв, що більше не розпускатиме рук. «Бик» був дебелий, бриластий у плечах, але з лиця добродушний — через повні рум’яні щоки він навіть скидався на веселу дівку. Тепер усі вони були веселими, бо Добрармія впевнено йшла на Москву, генерал Мамонтов уже взяв Воронеж. Ось як розіб’ємо Петлюру, сказав «бик», то відпустимо вас додому, потім відіб’ємо Галичину у поляків, і ви будете наші. Чого ж нам сваритися?

Мирон мовчав і дивився собі на ноги — біля щиколоток кайдани натерли багряні рубці.

— Упрямий ти, галічанін, — сказав «бик». — Но сматрі, єслі нє папросіш прощєнья, мнє прідьоцца смить свой пазор кровью.

Минав місяць неволі, який видався Миронові довшим за рік. Холоди дужчали, а полонені не мали теплого одягу, бараків не опалювали, холоднеча дошкуляла вдень і вночі. Стрільці почали хворіти. Відпоручники зі старшин пішли скаржитися комендантові табору Осліковському на «собаче утримання». Полковник Осліковський їх «заспокоїв», що на початку жовтня усіх полонених перевезуть на вугільні шахти Донбасу. Там вас, мовляв, і зодягнуть тепліше, і взують, і відвошивлять.

Стало зрозуміло, що треба чимшвидше тікати.

Хорунжий Василь Гречаник попросив коменданта, щоб із полоненого Гірняка зняли кайдани. Це ж військовий полон, а не середньовічна каторга, сказав Гречаник.

Полковник Осліковський відповів, що цей полонений завдав білогвардійцеві тяжких тілесних ушкоджень, за що міг би дістати покарання значно суворіше. Але він подумає, як полегшити долю невільника.

Відпоручники пішли до старшинського бараку з однією думкою: тікати. Радилися до глибокої ночі й вихід бачили тільки в одному — хтось із них мусить дістатися до Трипілля, столиці отамана Зеленого, й попросити його, аби дав утікачам провідників і трохи оружних людей. До Трипілля було небагато й немало, верст сорок п’ять, зате дорогу туди показував сам Дніпро — іди його берегом униз за течією і через кілька годин побачиш на протилежному боці трипільські кручі.

Хто піде до отамана?

Усі подивилися на хорунжого Романа Зеленого, мовляв, кому ж, як не тобі, брате, іти до батька-отамана з такою чолобитною: Зелений Зеленому не відмовить. Хорунжий подякував товариству за честь, піти з ним у Трипілля ще зголосився Василь Гречаник, який, виявилося, давно запасся кусачками, і тієї ж ночі вони вирушили в дорогу. У загорожі з колючого дроту прорізали кусачками такий акуратний лаз, що його й удень ніхто не помітив.

Старшини нічого не казали стрільцям, які жили в окремих бараках. Вирішили не загадувати поготівля до втечі, поки не повернуться посланці від отамана Зеленого й не скажуть, як діяти далі. Виглядали їх, як на голках, бо всяке могло підстерегти гінців у дорозі. Але через два дні Зелений із Гречаником повернулися. Прибилися до старшинського бараку знов-таки серед ночі й сказали, що батько-отаман зробить усе, що треба. Післязавтра увечері всі мусять бути готові, до них вишлють не тільки провідників, а й охорону.

— То ви бачили самого отамана Зеленого? — з недовірою спитав старший десятник Орест Присяжнюк.

— А хіба ми до кого ходили? — невдоволено глянув на нього Гречаник.

— Ну, так… А який він?

— Хто? — спитав Гречаник, наче не знав, про кого мова.

— Та ж отаман.

— Простий сільський хлопець, — сказав Гречаник. — Зустрів нас босий…

— Босий? — здивовано перепитав Присяжнюк.

— Но! Босий і з підкоченими до колін холошами. Сам чорнявий, а вуса руді. Каже, що тягне руку за Петлюрою в боротьбі за волю України, але чхати хотів на його загравання з «динями».

— Динями?

— «Динями» отаман називає денікінців і каже, що пустив із них юшку вже в дев’яти боях.

— Нічо’ собі простий хлопець! — і далі дивувався Орест Присяжнюк.

— Зелений заборонив селянам возити до Києва хліб на продаж, — сказав Гречаник. — Влаштував «диням» хлібну блокаду. Отакий він.

— Очі в нього ласкаві, — додав хорунжий Зелений. — Але часом як блисне ними, то ніби наскрізь прошиє. Що ж ти хоч — тримає під своєю рукою цілу дивізію. Мудрий, як змій.

Що отаман мудрий, то вже видно було з того, що призначив він операцію на суботу, наче знав заведенцію табірного коменданта — полковник Осліковський щосуботи від’їздив до Києва й повертався в неділю увечері або в понеділок уранці. Табірна охорона, користуючись такою нагодою, пиячила до запаморочення.

Тільки в суботу ввечері сотенні сказали стрільцям, щоб усі приготувалися, через годину тікаємо. Петрові Гультайчуку та Михасеві Проціву на їхнє-таки прохання було доручено заопікуватися поручником Гірняком. Усе грало їм на руку: випала темна ніч, денікінці кубрячили в цегляній касарні, лише три стійчики чатували харчові гамазеї та ще двоє пантрували браму. Але втікати через браму ніхто не збирався, «ворота» ладувалися у дротяній огорожі з північного боку від лісу. Саме в лісі на втікачів мали чекати люди Зеленого. До табору ще мусив зайти мобілізований з українців денікінець, котрий таємно працював на отамана, і подати сигнал до втечі.

Близько сьомої вечора сталася перша несподіванка. До бараку, в якому тулилася третя сотня, несподівано підійшов конвой і погнав стрільців на станцію розвантажувати вагони. Переносити втечу не було як — так само неждано-негадано їх могли будь-коли погнати до потяга й відпровадити на Донбас.

У касарні сторожа пиячила, проте й охоронці біля харчових комор задніх не пасли. Вони також добряче хильнули й, дзенькаючи ложками, вигрібали з консервних бляшанок солодкий перець, який полонені сьогодні вранці вивантажили з товарного потяга. Усе добро, яке Антанта колись обіцяла українській армії, тепер ешелонами йшло білогвардійцям — від гармат, мундирів і ліків до солодкого перцю.

Невдовзі до бараку старшин зайшов молоденький «денікінець», якого сторожа на брамі навіть не запитала, куди він оце чимчикує. Хлопчина більше скидався на гімназиста, ніж на військового. Підійшов до хорунжого Зеленого й шепнув, що пора.

О дев’ятій годині сотні почали тихцем залишати бараки. По троє-четверо стрільці підходили на умовлене місце за виходком[40], де стояв хорунжий Гречаник і показував стежку до «воріт» між колючим дротом. По той бік огорожі біля діри їх виглядав Роман Зелений, а ще далі піджидав молоденький «денікінець». За якихось півгодини з табору вислизнули майже всі полонені, окрім тих, що пішли на станцію. Втікачі гусаком подалися до лісу вслід за «денікінцем». Бігти піском було важко, зате не так чути тупоту.

Біля пролазу затримався тільки хорунжий Зелений — мусив дочекатися ще трьох. У темряві він уже видивив усі очі, але нікого не бачив. Раптом біля виходку блиснув вогонь, за ним бахнув постріл. У Зеленого щось тріснуло всередині, він аж присів. Біда!

Лихо спіткало Петра Гультайчука, Михася Проціва та поручника Гірняка, якого вони удвох виносили з табору. Так вийшло, що ці троє відходили останніми, бо Мирон довго опинався, казав, що через нього вони занапастять не лише себе, а й увесь курінь. Ви тікайте, просив Мирон, а я потім викручуся, однак стрільці, не підкорившись поручникові, закинули його руки собі за шию і щодуху побігли до пролазу.

Де не взявся денікінець, котрий сп’яну шукав чи вітру, чи вчорашнього дня, та, почувши брязкіт кайданів, з переляку вистрілив у пітьму. На його постріл п’яна сторожа вискочила з касарні, здійняла алярм і кинулася в той бік, куди показував наполоханий «никінець». У темряві вони нічого не бачили, але галайкали все ближче до втікачів, котрі саме добігли до лазу та припали до землі якраз під колючим дротом.

За крок до волі вони потрапили у безвихідь. Зриватися й бігти далі не було як, бо їх би помітили й наздогнали (тепер Миронові кайдани сковували всіх) чи просто перестріляли б, аби не завдавати собі зайвого клопоту. Так само не було нічого дурнішого, як лежати в пролазі й сподіватися, що їх тут не знайдуть.

Галайкання ближчало. Хорунжий Зелений теж ліг на землю, хоч знав, що треба тікати. Хай тебе доганятимуть навіть кулі, все одно треба бігти чимдуж куди бачать очі. І тоді, коли вони всі четверо мусили піддатися злій долі, сталося щось таке, чого спершу ніхто не міг собі пояснити, окрім Мирона Гірняка.

Він, Мирон, відштовхнувшись обома руками від землі, різко відповз назад і клубком покотився попід дротяною огорожею чимдалі від лазу. Затиснувши в руках ланцюг, щоб той не бряжчав, Мирон котився так швидко, що за хвилю-другу стрільці вже не бачили його в темряві, а трохи пізніше почули брязкіт кайданів сажнів за сімдесят. Сторожа кинулася в той бік, знов забахкали постріли, і тільки тут хорунжий Зелений зрозумів, що поручник Гірняк відвів од них переслідувачів. Можна було зводитися на рівні й бігти до лісу, але щось тримало їх тут, вони не могли зрушити з місця. Петро Гультайчук з Михасем Процівим підвели голови й розпачливо дивилися туди, де щез Мирон Гірняк і де вже спалахували рушничні випали.

Як? Як же їм тепер тікати без поручника, якщо вони самі присяглися, що винесуть його на руках?

— Нема на то ради, — сказав хорунжий Зелений. — Мусим відходити.

Петро Гультайчук у гарячці вдряпнув лице об колючий дріт, але навіть не чув, що його щокою стікає кров.

Важким кроком пішли вони у бік лісу, раз по раз озираючись на те місце, де, зібравшись у коло, ґелґотали денікінці. Знов ударили постріли, й цього разу втікачам здалося, що «никінці» стріляють уже не в повітря…



предыдущая глава | Маруся | cледующая глава