home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



III

На Київській вулиці вечером

Недовгий шлях з Рейтарської на Хрещатик дозволив мені помітити слабе освітлення вулиць, старі масивні будинки з широкими брамами-«параднями» та, що мене найбільше зацікавило, багато, навіть надто великих, лікарських таблиць. Приймаючи мене до праці, обіцяв мені Григорій 'Степанович «відчистити від буржуазної квартири і частної практики». Між тим тут що дім — звісно в центрі — то таблиця… На моє здивування пояснено мені, що це залишки буржуазного ладу, якого ще не вспіли викорінити та що на ділі у них на приватну практику дивляться дуже зле. Ще найрадше дозволяють її професорам, загалом великим вченим, що мають добру державну посаду, та не вважають практику за джерело визиску трудящих. Та бути без посади тільки на приватній практиці не дозволяється, чи радше таких людей швидко вчать чесно працювати —

Як багато дечого, і це було новиною для мене.

На Хрещатику кидався в вічі великий рух. Маси народу йшли широкими хідниками, звичайно йшли вони доволі швидко та за ділами. Згодом, щойно я збагнула, що всі ці люди працюють до вечора і це час, коли вони виходять з праці та поладнують усі справи, купують, їдять, протирають очі після цілоденної праці. В таку пору в крамницях, очевидячки харчових, великий натовп народу, а то й черги. До трамваїв, велетенський ніколи мною нігде не бачений натовп. Цю справжню боротьбу за східці і в трамваї небаром довелось мені вести двічі денно, з жахом помічаючи, що це справжня боротьба на життя і смерть, боротьба мовчки й з цілою ненавистю, з цілим революційним досвідом. В ній не було нікому пощади: кого здавили, подерли на ньому одяг, хто впав під трамвай, окалічів або згинув — його справа. Найменшою втратою було обірвання всіх ґудзиків, які я зараз наступного дня заступила торочками до зав’язування.

Але вертаюсь до публіки. Вона ринула широкою хвилею обабіч Хрещатика. Була сіра й надто серйозна. Жінки позавивані хустками, позамотувані шалями у висірілих бавовняних пальтах, у безформних черевиках, на які натягнено калоші різного вигляду, найчастіше плиткі. Ніяка мода тут не існувала. Кожен мав на собі що мав. Вигляд жінок пригноблював: всі вони були занедбані, робили враження бідних робітниць. Тільки в декого губи яскраво намальовані й кривавий лак, накладений на брудні, чорні нігті, робили ще більше пригноблююче враження. В службі вони старались мати т. зв. перманентку, але ніколи я не бачила добре й елеґантно упорядкованої цієї перманентки, тільки безладно накучерявлене волосся, навіть коли його кучерявив стрижій-обов'язковий «парикмахер». Але не здається мені, начеб ці напрацьовані жінки мали час висиджувати у парикмахерів. Вигляд жінок був для мене чимось неймовірно пригноблюючим, він, між іншим, надавав місту й життю цього тяжкого, безвиглядного характеру, а дневі безнадійної жертви Молохові праці. Він пожирав, усіх без винятку жінок: вранці вони покидали дім і дітей, а приходили ввечорі. Врешті до цієї справи ще вернемось, розглядаючи мед. школу.

Мужчини теж рівнялись одягом і виглядом жінкам. Вони були сірі, переважно в кашкетах, чи в якихсь кожужкових шапках, очевидно, коли це не були вояки.

Уся ця маса говорила виключно по-російськи, не виявляла жодної веселости, ані оживлення, не відрізняючись один від одного. Дивлячись на них, можна було зрозуміти оцей масовізм більшовицький, та заник індивідуальности, двадцять два роки комуністичного устрою з усіма його переходами, отже революцією, громадянськими війнами, голодом, пригніченням й постійним страхом (про що тоді я ще не мала майже ніякого розуміння) — та недостачами, — зробили їх власне таким «совєтським народом».

Ми вечеряли знову в Континенталі. Між моїми товаришами помітна була якась натягнутість й незручність у взаїмовідносинах, а боязкі й вдумливі очі Михайла Михайловича не раз з тривожним запитом вдивлялись в малі хитрі та тоді тверді очі Григорія Степановича.

Того вечора мене зацікавила розмова Григорія Степановича з одним його знайомим лікарем з Харкова. Розмова провадилась, чи не для мене, по-українськи з людиною чорнявою, кучерявоволосою, і мала приблизно такий зміст:

— Так от я тобі, Ісак Аронович, пропоную у мене місце директора лікарні. Лікарня велика, хороша, модерна, знаєш. Ну, і Западна Україна…

— Що ти мені за те даси?

— Що ж, будеш директором, це ж неабияка фігура. Та й візьмеш собі ставку, як хірург в тій же лікарні. Разом декілька сотень карбованців, а то й тисячка яка небудь натягнеться.

Ісак Аронович надумувався, перебираючи швидко пальцями по столу.

— Ну я згоден, та під одною умовою: ти забезпечиш мені в Харкові кватиру й мою посаду в лікарні.

— Цього я зробити не можу, я ж не завідующий харківського житлового відділу і не твоє начальство в лікарні. Ти договорюйсь собі сам. Я тобі пропоную те, що можу — тон Григорія Степановича ставав холодний і менше підлесливий.

Вони торгувались далі, та решта розмови вже не зробила на мене ніякого помітнішого враження. Тільки ж потім, коли ми про те розговорились, я висловила здивування, що радянські люди ставлять справу так твердо, трактуючи, як купецький інтерес. Я думала, що вони будуть себе почувати до обов’язку чим небудь рискнути для добра батьківщини, коли вона їх потребує на якому пості. І сказала: знаєте, враження від того чоловіка в мене не добре. Я б його й не вговорювала була і мені дивно, що ви з ним стільки напанькались після того, що вам сказав.

Психіка радянської людини була тоді ще для мене зовсім незнайома, найцікавіша з усього новина. Як ця людина думає і чує? Як живе й почуває себе? В наступні девять днів я старалась знайти відповідь на ці питання, та пізнати цю людину, де тільки мені вдалося. Не багато того було, все таки воно було мені більше пригноблююче, ніж цікаве.

Вже після вечері ми пішли на пошту, щоб надати депеші до наших родин. Знову щось для мене нове. Навіщо це? Виїздила ж я не раз, ну і кожен з нас, але наші родини спокійно ждали першої писаної вістки від нас. Мої товариші пояснили мені це словом «полагається» і потребою заспокоїти родину, що щасливо приїхали. Потім вже я зрозуміла, що можна з різних причин не доїхати…

На почті, та ще й в таку пізню вечірню пору, був такий рух, як у нас в найрухливішу пору дня. До віконечок, а головно телеграфного, — черги. Цікаве, що якраз найбільше людей надавало подібні депеші, як ми (при виповнюванні «бланків» можна було глипнути оком: приїхав щасливо, від’їжджаю, приїду…). Будучи в Европі, я не ставила собі ніколи питання, про що люди телеграфують. Коли до нас приходила телеграма, кожному дрижали руки, та билось серце передчуванням нещастя. Але, як потім я навчилася, в СССР це звичайний рід кореспонденції. Напр. Наркомат писав до школи тільки обіжники, чи загалом друковані розпорядження. Натомість свої окремі побажання завжди висловлював телеграмами. Також у шефа я бачила службову кореспонденцію у найбільшій мірі телеграфовну. Одною з причин мала бути дешевість та швидкість і певність доручення.

До віконечка приступав все хтось новий і казав не відмінне: «пожалуста бланочок», — або «два бланочка». Ці бланки виповнював опісля на пульті. Згадую про це тому, що я виповнила свій під диктовкою Григорія Степановича, не знаючи, що власне маю телеграфувати, як він казав «як порядочна жінка чоловікові» — він вчив мене політеси, якої знову потім не міг мені вибачити син питаючи: «Що то мало за сенс писати такі дурниці?» Полагалося ж!

Все таки одно «не харашо получилося» та ще й для моїх товаришів: мій по-українськи виповнений бланк повернула сувора й неввічлива жінка з викликом «ето не панятно»…

На пошті я побачила чоловіка, що зацікавив мене своїм полярним виглядом: мав короткий чорний довговолосий кожух, таку ж шапку й високі міцні чоботи. Нагадував трапера з повістей Кервуда. Мені було цікаво знати, що ж це за кожух і мою цікавість заспокоїв Михайло Михайлович, приступивши до власника та довідавшись, що це сибірські пси. Оці «гускі», що біжать в запрягу. Але власник, як і інші, не бажав собі говорити далі, тож це і залишилась єдина моя відомість про полярників. Вранці мої товариші від’їхали до Харкова, відкіля мали вернутись до 9 січня. 10-го ми умовились піти до театру, 12-го кінчилася моя перепустка. До тої пори я залишалась зовсім сама, так би мовити на київській вулиці. В той час я втягала в себе все, що вдалося. В той час я відучувалась відтвертости, щирости й усміху, та цікавости для незнайомих. Натомість, вступав в мене страх і чорна гризота… Що далі вони ставали більшими і грізнішими. З велетенських просторів, скованих страшними морозами стало винурюватись понуре обличчя двадцяти двох років, тяжких років в першу чергу для України. України, якої я шукала протягом отих десяти днів — даремне. Врешті, — може це тільки мені так погано повелося. Іншим, що поїхали в Київ, повелось куди ліпше, та враження в них кращі. Напр. музейники, мистці, літератори. Вони мабуть знаходили дещо більше України як я, що шукала її в ділянці медичного шкільництва і в шпиталях. Оце шукання стало якоюсь хворобою, стало таке настирливе й неминуче, що я так часто злостилась на себе: приїхала ж я сюди студіювати фахову школу та наладнати справи моєї школи. Між тим мене опанувала неждана пасія: шукати тут на чужині батьківщини. Пасія безпощадна, що прикрила собою зацікавлення всім, що не було зв’язане з нею. Здавалося, що людину замкнули в велику темну кімнату. Шукає в ній, намацуючи дверей, знає, що вони десь мусять бути. Робить розучливі зусилля, термосить всіми стрічними предметами — двері ж не промацуються і ні промінчик світла не впадає в темряву чужої кімнати. Зате в усіх кутах чаїться грізна таємниця: як замуровано в оцій кімнаті вікна й двері й відібрано світло та обмежено доступ повітря тим, що живуть. в ній. З темряви цієї кімнати виринала біологічна відповідь: хто не достосувався до таких умовин — згинув.

Так це ж Кияни, що залишились після страшних дій революції, після змін режимів, голоду, Скрипниківщини, СВУ постійних арештів й вивозів — аж згодом я це зрозуміла, почасти вже тут, у Києві, дорешти ж вдома.

Як би не було національне питання виринуло й стануло переді мною на цілий зріст, воно, яким досі я на ділі не цікавилась. Моє чи моєї родини українство було завжди таке природне й самозрозуміле, як щоденні атрибути живої матерії. Так би мовити, воно входило в програму щоденного обміну речовин нашого єства і так як дихання, відживаючи вдруге воно не вимагало ніколи ніякої дискусії, ні глибшого обумовлення. Воно було пишне, ясне й не підлягало дискусії. Інша справа — політичний чи партійний світогляд: тут вже можна було «добагати собі» як хто хотів, а в нас, у Галичині, було в чому вибрати.

Тож далі мої спостереження були присвячені двом питанням: національному і соціяльному. Хотілося розуміти це життя. Треба було зрозуміти його. Доведеться ж нам жити тепер таким життям. Що чекає нас в майбутньому? І як жити нам?


II У високій установі | У Києві в 1940 році | IV В хаті й на вулиці