1

Муталіб сидів у своїй кімнатині, сидів на повстяному килимку прямо на підлозі і повагом, майже з ритуальною неквапливістю пив чай. У вихідні ранки це було його неодмінною, навіть урочистою церемонією: круто заварював золотисто-зелений трунок (любив саме зелений чай) і подовгу смакував його із міленької, мов блюдце, піали, поринаючи в тиху задуму. Подовгу міг сидіти отак незрушно, із застиглим обличчям — тільки брови, коли присьорбував вогнистий напій, напружено скидалися вгору, наче від подиву.

Ніхто йому не заважав у такі хвилини, бо хоча ця наймана кімнатина — тринадцять квадратних метрів — і не належала Муталібові, однак господар її жив окремо — пристав десь у прийми до третьої чи якої там жінки, з котрою поки що не об’єднався житлом, а може, й не думав об’єднуватись, і з’являвся сюди хіба що раз на місяць узяти данину за комірне.

Щоправда, порушити лад думок, а то й гірше, міг ще телефон, це осоружне створіння, яке може тебе підкликати будь-якої миті й нагадати, що твоє усамітнення відносне, однак ранками телефон обзивався рідко, і Муталіб з ним мирився. Що вдієш, на цьому світі є чимало речей, яких ми не любимо, але обійтися без них уже не можемо.

Телефон Муталіб зненавидів, ще живучи у тещі, там дзвінки взагалі не втихали: любила побазікати з подругами Іринка, ще довше правила теревені її люба матуся Клавдія Іванівна, яка, складалося враження, зовсім не вміла розмовляти з людьми віч-на-віч, а тільки по телефону. Коли ж говорити уже не було з ким, дзвонила по довідкових бюро, дізнавалася, котра година (там найточніше скажуть), де які фільми ідуть, що за погода сьогодні, хоч, здавалося, простіше виглянути у вікно та й самому побачити.

Але це ще півбіди. Найбільшим же, можна сказати, стихійним лихом було те, що Клавдія Іванівна, телефонуючи до когось із своїх знайомих, сама ставала потужним інформаційним центром і, що найгірше, видавала ту інформацію таким голосочком, ніби тримала в руці не слухавку, а мегафон.

— Так-так, я бачила в неї ці шпалери, так, фінські, по десять карбованців за рулон, але на руках… Та що ви кажете, голубий унітаз? Ай-я-я. Ну ти подумай! Держіть мене, упаду.

— Мамо! — часом не витримувала навіть Іринка — тоді вона ще була його Іринкою, яка часто ставала на бік Муталіба. — Тихіше можна? Муталіб дисертацію пише.

— Я у своєму домі! — кидала через круте плече Клавдія Іванівна і вела далі: — Та що ви кажете, з люриксом? Ай-я-яй, це вона по знайомству дістала, ну ти подумай, з ума зійти.

Оте «я у своєму домі» так прилипло Клавдії Іванівні до язика, а Муталібові в’їлося у печінки, що одного разу він не втримався від злого жарту:

— Ця ваша улюблена фраза, Клавдіє Іванівно, — сказав Муталіб, — видається мені оригінальною хіба що як епітафія.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилася теща.

— А що, дуже доречний був би напис на могилі: «Я у своєму домі». Як по-вашому?

— Я знаю, — рожевий шар пудри на її обличчі побілів. — Я знаю, що ти давно ждеш моєї смерті. Але не діждешся.

— Ради Бога, Клавдіє Іванівно, ви мене не так зрозуміли, — Муталіб приклав до грудей руки. — Живіть до ста, я тільки хотів сказати…

— Мене не інтересує, що ти хотів сказати. Я й так знаю, що ти готовий мене зі світу звести. О Господи! — Клавдія Іванівна, обхопивши руками голову, забігала по всій квартирі, аж застогнала підлога. — Кого я пригріла у своєму домі!

— Ну, мамо, — намагалася втихомирити її Іринка. — Ти завжди перебільшуєш. Хіба ж він…

— То ти його ще й захищаєш? — кипіла Клавдія Іванівна. — Я на твоєму місці не дозволила б йому отак з матір’ю розмовляти. Я з ним і дня не жила б! Боже, кого я виростила…

Клавдія Іванівна металася по всьому «своєму дому», поки нарешті не вибігла в коридор і тут раптово притихла, наче дитина, якій ткнули пустушку. Вгледіла телефон, здогадався Муталіб і тієї ж миті почув, як теща набирає номер: зараз усі її знайомі і напівзнайомі дізнаються, якому зарізяці вона дала притулок у своєму домі.

— Мамо, перестань, — підійшла до неї Іринка.

— Що, уже й подзвонити не можна? Може, мені зібратися й піти геть, ти цього хочеш? То хай хоч люди узнають, що мене рідна дочка із зятем вигнали з дому.

— Ну, що ти говориш? Муталіб не хотів тебе образити. Якби я отак заводилася від його жартів, то що б це було.

— Бо ти дурна! — відрізала Клавдія Іванівна. — Я і дня його не терпіла б, а ти терпиш. І бач, що з цього виходить?

— Та нічого ж не виходить, мамо, навіщо ти?

— Правильно, нічого! — Клавдія Іванівна усе ще стискала в руці телефонну слухавку, але здавалося, що то в неї мегафон. — Виходить тільки те, — сказала вона, — що вам треба розійтися.

Це була друга улюблена фраза Клавдії Іванівни: «Вам треба розійтися». Тулила вона її у найневинніших і найнесподіваніших ситуаціях, часто так недоречно, що слова ці сприймалися вже не як загрозлива порада, а як звичайнісіньке «апчхи».

— Муталібе, — сердилася Іринка, якщо він інколи десь затримувався до пізнього вечора. — Де ти оце ходив?

— Земляк приїхав, подзвонив з готелю, зустрілися.

— Ще не вистачало, щоб ти по готелях вештався.

— Ти ж знаєш, поки що мені немає куди гостя привести.

— Міг хоч подзвонити, я тут місця собі не знаходжу.

— Дзвонив. Весь час зайнято. Це вже не моя вина.

— Ну да, це я винна, — раптом озивалася десь наче з льоху Клавдія Іванівна. — Це я випивала в готелі з дівками.

— Я не випивав, — казав Муталіб.

— З дівками? — настрахано перепитувала Іринка.

— А хіба я не казала, що вам треба розійтись? — уже крізь позіхи подавала свій голос Клавдія Іванівна.

Або:

— Муталібе, — кликала його Іринка. — Перестав, будь ласка, мені оце крісло до вікна.

— Почекай, я зайнятий.

— Для мене ти завжди зайнятий, — мило копилила губку Іринка. — Тут на секунду роботи.

— Зараз, допишу речення.

— Ну, Муталібе, — тупала ніжкою Іринка. — Який же ти неуважний до мене.

— А я ж казала, що вам треба розійтись, — вставляла своє Клавдія Іванівна.

Муталіб не здивувався б, якби, приміром, одного разу він просипав з чайної ложечки цукор або ненароком узув черевика не на ту ногу й почув од тещі, що їм з Іринкою після такої оказії жити вже ніяк не можна, треба негайно розійтися. Іноді, зустрічаючи в пресі невтішну статистику щодо розлучень, Муталіб не без посмішки думав, що б же оце сталося з нашим грішним світом, якби на цю проблему всі дивилися так, як Клавдія Іванівна?

Але Муталіб навіть вдячний був тещі за ревну прив’язаність до оцього майже військового «розійтись», адже відомо, що тисячу разів повторюване уже втрачає свій первинний зміст. Єдине, про що йому дуже хотілося запитати у Клавдії Іванівни після кожної такої поради, це — як їй вдалося прожити зі своїм чоловіком, тобто Іринчиним батьком, аж два роки?

Однак було б великою несправедливістю сказати, що Клавдія Іванівна незлюбила Муталіба з першого погляду, навпаки, вона зустріла його майже з розпростертими обіймами, коли Іринка наважилася їх познайомити. Більше того, Муталібові здалося, що Клавдія Іванівна знає його давно, навіть переглядала його особову справу, а з деяких делікатних розпитувань видно було, що їй відомі такі подробиці із життя їхньої клініки, про які і сам Муталіб міг лише здогадуватися. Згодом він дізнався, звідки така інформація: серед численних абонентів, котрим постійно дзвонила Клавдія Іванівна, була і дружина його колеги Семена Семеновича Оприщенка.

Але тоді Муталібові було байдуже до всіх тих розпитувань, поруч сиділа Іринка, його маленька Іринка з такими неприродно синіми очима, що в них лячно було дивитися (пізніше він збагнув, що такі вразливо сині очі бувають тільки на смаглявому обличчі, білявкам їх мати веліла сама природа), і Муталіба взяв острах, що в тих незахищених очах усе можна прочитати, що Клавдія Іванівна зі своєю провидністю зараз почне розповідати не лише про батьківську прихильність професора Волощука до молодого хірурга Муталіба Усманова, але й про те, як цей же таки молодий хірург зустрів на деснянському березі синьооке чорняве дівча і… Леле, невже вона знає і те, про що навіть рідній матінці знати зась?

Ні, ні, тільки двоє можуть знати, яка шовкова вода у річці, коли, взявшись за руки, увіходиш у неї по груди і, здається, можеш іти ще й ще, можеш дихати під водою, говорити, цілуватися, плакати від щастя, і ніхто не побачить твоїх сліз.

Йому й досі бринить той дзвіночок. Колись він бринів солодко, а тепер — болісно, і не втиха, не втихає. Звичайний латунний дзвіночок за двадцять сім копійок, який рибалки вішають на спінінг, щоб вчасно застерегти покльовку.

Того літнього дня він ще не теленькнув ні разу, і Муталіб, розморившись на сонці, задрімав. Тулився щокою до гарячого піску, вдихав його сонячний дух, і, мабуть, через те приснилося йому озеро Шорколь, і навіть крізь сон Муталіб подивувався, як же це він лежить на піску, якщо раніше не міг ступнути на нього, такий був гарячий. І раптом — дзінь!

Він схопився з тією спритністю, на яку здатен лише справжній рибалка, зачувши жаданий сигнал. Кинувся до спінінга, що стримів над водою, і враз прикипів до землі. Це що — сниться йому і досі?

Біля спінінга стояла дівчина і дивилася на Муталіба ще усміхненими, але вже сполоханими очима.

— Ой, вибачте, я не хотіла, — винувато тулила до грудей долоньки, наче силкувалася приховати те, що не зовсім міг приховати економно скроєний бузковий купальник.

— Ти що — з неба впала? — вдавано розгнівався Муталіб, оглядаючи пустельний берег — ніде ні лялечки.

— Чого це з неба?

— А звідки ж?

— Там у вербах наш намет, — серйозно пояснила дівчина, кивнувши на протилежний берег. — Ми з однокурсниками приїхали катером на вихідні.

— Може, з однокласниками? — і далі «гнівався» Муталіб.

— Ви що, я вже на другому курсі.

— Якого училища?

— В інституті я. Педагогічному.

— Гм… Педагог. А чого ж так непедагогічно заважаєш старому чоловікові спати?

— По-перше, ви не старий, — сказала вона. — Не напрошуйтесь на комплімент.

— А по-друге?

— По-друге, мені… — вона широко розплющила свої синющі очі, знаючи, яке це справляє враження, — мені страшенно закортіло задзвонити. Ви не можете мені подарувати цього дзвіночка?

— Тільки після рибалки.

— А коли ви закінчите свою рибалку?

— Завтра увечері.

— Чудово. Я теж їду додому завтра увечері.

— Як тебе звуть? — спитав Муталіб.

— Іра. А тебе? — вона легко перейшла на «ти».

— У тебе немає чим записати. А так ти не запам’ятаєш.

— Є, — сказала вона. — У мене є чим записати.

Він обвів очима її зграбну фігурку і відчув, що це їй сподобалось.

— На тому березі? — спитав.

— На тому березі мене ніщо не цікавить, — підкреслено сказала вона. — То як тебе звуть?

— Муталіб.

— Му-та-ліб, — повторила по складах Іра. — Мені подобається це ім’я. Ти звідки?

— З Хорезму.

— Це де — в Середній Азії?

— В Узбекистані.

— Му-та-ліб, — знов проказала Іра, нахилилася й вивела його ім’я на піску. — Ну от, записала. Хоча я й так не забуду.

— Ніколи? — вирвалося у нього.

— Не знаю, — вона знизала худими плечима, сіла на пісок і ніби знічев’я поставила біля написаного його імені хрестик — плюс.

Муталібові захотілося курити. Поліз у тісну кишеню джинсів, дістав прим’яту коробку «Столичних» і припалив цигарку. Помітив, як вона затремтіла в пальцях: чорт забирай, це дівчисько вивело його з рівноваги, не розбереш, де жартує, де насміхається, а де каже правду.

— Дай і мені, — попросила Іра.

— Що?

— Сигарету.

— Ні, — узяв її тон Муталіб. — Поки ти зі мною, я не дозволю тобі курити.

— Хіба я тобі не байдужа?

— Ні, — сказав він. — Ти дівчина і вже цим не можеш бути мені байдужою.

— Виходить, тобі не байдужі всі дівчата? Так? — сказала вона і витерла його ім’я на піску.

— Не зовсім так.

— А як же?

— Мені не байдужі тільки ті, що чіпають дзвоник на моєму спінінгу.

— Таке траплялося часто?

— Один раз.

Вона лягла на пісок і знов написала його ім’я. І знов поставила біля нього плюс.

— Ір-о-о! О-о-о, — покотилося з того берега понад Десною.

— Тебе шукають, — сказав Муталіб.

— Нехай.

— Чоловічий голос. Видно, хвилюється.

— Нехай похвилюється.

— Ти така… жорстока?

— А ти хочеш, щоб я пішла?

— Ні, не хочу.

— Тоді я ще трошки побуду.

— Це твій однокурсник? — з тонкою усмішкою спитав Муталіб.

— Ти що, ревнуєш?

— Трошки.

— Даремно. Між іншим, він мені дозволяє курити.

— Ну й дурний. Він не дбає за твоє здоров’я і вроду.

— Вважаєш мене вродливою?

— Ти сама це знаєш.

— І все-таки приємно почути.

— Від усіх?

— Ні, тільки від рибалки, який має такого гарного дзвоника, — віддячила йому Іра.

— Тоді цей рибалка запрошує тебе увечері на юшку.

— А цей рибалка запасся консервами?

— Під вечір почнеться кльов.

— А якщо не почнеться?

— Все одно це буде найщасливіша риболовля у моєму житті, — сказав Муталіб. — То прийдеш?

Вона на хвильку замислилась.

— Якщо мене відпустять.

— Вибач, я, мабуть, не маю права тебе запрошувати. Тоді вважай це просто жестом ввічливості. А тепер іди. Чуєш, тебе знов гукають?

— Ти проганяєш мене?

— Не з раю, — сумно всміхнувся він.

— Як тільки спалахне багаття на цьому березі, я припливу, — сказала вона.

І треба ж такому статися: до вечора Муталіб не впіймав жодної рибини, шкода, що не прихопив вудки — може, бодай піскунчиків натягав би, а дзвіночок так ні разу й не озвався, наче зурочила його та дівчина з очима-небесами. Він чаклував над спінінгом, раз по раз міняв наживку — марно.

Та коли берег сповили легкі сутінки, десь у ту хвилину, коли день уже минув, а вечір ще не настав, Муталіб, не маючи навіть риб’ячої лусочки, все-таки розвів багаття. Сидів біля нього і вдивлявся в той берег, блукав очима по швидкій деснянській течії, що при заході сонця уже не сліпила, а тішила око рожевими відсвітами, і коли вже втратив найменшу надію, зненацька почув за спиною кроки.

Це була вона, Іра, Іринка, в тому ж таки бузковому купальнику — видно, перепливла щойно річку, але десь в іншому місці, мабуть, не хотіла, щоб хтось побачив, куди вона попливла. Мокра, Іринка дрібно трусилась від холоду і, поки Муталіб спромігся на слово, попросила:

— Дай якусь одежину. Моя лишилася там.

Він приніс їй усі вдяганки, слава Богу, чимало їх брав, коли вирушав на нічну риболовлю, й Іринка з чисто жіночою цікавістю перебирала ними, віддаючи йому зайве.

— Може, ти все-таки відвернешся? — м’яко спитала вона.

Муталіб відійшов, став лицем до води і відчув, що також тремтить.

Темніла Десна, і в її глибинах уже де-не-де відбивалися перші цятки зірок.

— Ну, як я тобі в таких шатах? — підійшла до нього Іринка. — Подобаюсь?

Звичайнісінькі, як на нинішній день, «шати», у яких можна зустріти безліч дівчат і хлопців — витерті до голубого джинси, картата сорочка, але те, що це був його, Муталібів, одяг і зараз він облягав Іринчине тіло, його схвилювало до легкого запаморочення.

— Нічого, — сказав Муталіб.

Він підійшов до багаття, що вже перегоріло й дихало жаром, узяв патичка і припалив сигарету.

— Ти вірив, що я прийду? — спитала вона.

— Авжеж.

— Я, мабуть, схожа…

— Ти класна дівчинка. А я обманщик.

— Чого це?

— Бо не приготував обіцяну юшку.

— Не біда, я знала, що так воно й буде.

Іринка взяла вербовий рогачик, устромила біля багаття й повісила на нього мокрі бузкові плавки і ліфчик.

— Нехай просушиться, — сказала. — А підкинь-но дровець.

Усе це в неї виходило так просто й невимушено, що Муталіб без усякого сорому побачив на ній крізь свою картату сорочку ті білі галявинки тіла, яких не торкнулась засмага.

І тут, уже зовсім несподівано, аж здригнулись обоє, теленькнув дзвіночок. Його тонкий звук пронизав вечорову тишу й полинув, полинув, і вони зачаровано проводжали його в далину, а потім дзвіночок ударив ще й ще, і Муталіб спам’ятався, кинувся до спінінга. Ухопив його, пружно підсік і, намотуючи волосінь на котушку, відчув, що йде вона зовсім легко. Однак це тільки втішило Муталіба, він знав, що волосінь витягується так легко тоді, коли рибина піднімає грузило і воно не чіпляється за дно.

Так і є — короткий удар, ще один, і знов здається, що на гачку нічого немає. Видно, ледачого ляща зачепив, цей опинатись не любить, іде, як покірне теля.

— Щось є? — підбігла Іринка.

— Сплюнь, а то зірветься.

— Ні, я приношу щастя. У нас буде чудова юшка.

Уже недалечко від берега волосінь повело різко вбік, і Муталіб подумав, що це не лящ. Можливо, рибина була і менша, однак дужча за лінькуватого ляща. Він пригальмував рукою котушку і плавно, намагаючись не шарпнути, потяг на себе спінінг, як вудку, а за хвилю на піщаному березі вже тріпотіла темна головата рибина.

— Ура! — закричала Іринка й заплескала в долоні.

Це був невеличкий сом, такий собі молоденький соменко фунтів на два, з якого юшка виходить славна, якщо готує її справжній рибалка. На озері Шорколь такі соми добре ловляться на «зміїну подушку» — червонястого жука, схожого на великого ведрика.

Муталіб обережно зняв сома з гачка, затис у руках його слизьке прохолодне тіло, — видно, на глибокій ямі полював, неборака, — і так, стоячи на колінах, звів на Іринку радісно-збуджені очі.

— На твій дзвіночок впіймався, — сказав він.

— Атож. Я ще не бачила, щоб хтось упіймав таку красиву рибу. Це сом?

— Та він же. Бач, які вуса?

— А можна мені його потримати?

— Тільки обережно.

Він простягнув їй соменка, Іринка боязко взяла його в долоні і раптом скрикнула: Муталіб не зрозумів, чи злякалась вона рибини, котра тріпнулася, чи зойкнула уже від того, що та рибина вислизнула їй із рук, але соменко шубовснув у воду, змахнув хвостом і шугнув на глибину.

— Не свари мене. — Іринка винувато опустила руки.

Муталіб, не зводячись із колін, узяв її долоні і пригорнув до свого обличчя. Пригорнув до вуст усю Десну, яка ще недавно пестила у своєму лоні тіло цієї дівчини.

Через тиждень Іринка привела Муталіба додому і познайомила зі своєю матір’ю. Клавдія Іванівна не мала нічого проти такого зятя, ну, азіат, але ще тієї породи — великі мигдалеподібні очі, ніс прямий, не приплюснутий, а головне — хірург, хай буде у її домі свій лікар, чого ж, тим більше такий молодий і перспективний, що сам Волощук не нахвалиться ним. Хтозна, може, її дорогий зятик колись замінить і того ж таки Волощука, люди ж не вічні.

Таку перспективу Клавдія Іванівна вловила своїм безпомильним нюхом із розповідей своєї давньої приятельки, дружини Семена Семеновича Оприщенка — і вловила дуже тонко, бо Оприщенчиха, звісно ж, не вихваляла Муталіба (їй і на гадку не спало, що йдеться про майбутнього родича Клавдії Іванівни), навпаки, Оприщенчиха прозоро натякнула, що це такий собі гонористий вискочка, хоч, кажуть, непоганий «швець», тобто ріже і зашиває швидко, тільки й того, і невідомо, за що його так полюбив Волощук. Ну та цей старий завжди відзначався своїми дивацтвами, ви ж тільки подумайте, маючи службову машину, щодня ходить пішки на роботу за дванадцять кілометрів, їсть тільки сиру капусту і по всіх палатах розвісив суворі попередження, що пацієнти та їхні родичі не мають права заносити в клініку навіть цукерки.

Клавдія Іванівна підтакувала у слухавку, а сама думала, що, видно, у цього Усманова світла голова і золоті руки, якщо його не любить Оприщенко — чоловічок злостивий і заздрісний, хоч, здавалося б, що йому іще треба? Та он тільки в самої Оприщенчихи, цієї надутої ропухи, у вухах і на пальцях стільки добра, що вистачило б спокійно доживати віку. Ох, народ, скільки не пхай у пельку, а дна немає. Та вдавіться ви, Оприщенки, своїми діамантами, Клавдія Іванівна більше ніколи вам не подзвонить і вслід вам не гляне, таким задавакам. Ти ба, Усманов — «швець», а Оприщенко хто? Грець?

Та вже незадовго до одруження Муталіба з Іринкою Оприщенчиха сама подзвонила Клавдії Іванівні і довго співала про те, який Усманов талант, ви тільки подумайте, операцію, що її роблять усі по чотири години, Муталіб проводить за дві, от де рука у хлопця, вроджений хірург, про що мова, ну, та я ж вам давно казала, що ніхто так не ріже, як він. Семен Семенович запевняє, що це майбутнє світило. Усі йому кажуть, що пора давно захищатися, а він щось не поспішає, скромняга, ви його підженіть там, Клавдіє Іванівно, бо скромність — це ж така, знаєте, штука, за неї хліба не купиш, та й минулися вже часи скромників і диваків, до речі, ото один Волощук зостався, а серед молодших професорів я, знаєте, диваків щось і не бачу, в наш час, видно, дивакові професором уже не стати, ні-ні. Так що дай вам Боже здоров’я та доброго зятя в хату.

— Спасибі, Вірусю Григорівно, спасибі, дорога, — солоденько дякувала Клавдія Іванівна: ач, як заквоктала ропуха, мабуть, таки Муталіб немало значить там на роботі, якщо навіть ця пихата жаба позадкувала, перекинула платівку на другий бік. Нічого, ми тобі ще втремо носа, так закрутить у тому носі, що ти доскубеш останні дві волосини на голові у свого Оприщенка. — Спасибі, Вірусю Григорівно, ви вже не погордуйте, приходьте на весілля, нічого бучного затівати не будемо, а так — свої зберуться, посидимо трохи, та й годі. Муталібові ж родичі далеко дуже, то багато, мабуть, не приїде, а ми тут, свої, якось відзначимо це діло. — Клавдія Іванівна поморщилась, бо чітко уявила, як Семен Семенович Оприщенко сидить за весільним столом і без упину пропихає наїдки у свій малюсінький ротик-бантик. Щічки пухкенькі, черевце лежить на колінах, а ротик — сміх та й годі, — як у карася, вкусити ним нічого не може, то пропихає коротеньким пальчиком у себе м’ясце дрібними шматочками, наче ковбаску начиняє. А Оприщенчиха тільки встигає подавати йому, але не через те, що така догідлива та уважна, а тому, що любить, аби її руці миготіли весь час над столом, аби всі бачили, скільки перснів пов’їдалося їй у пальці — так пов’їдалися, що Семен Семенович, якби раптом захотів познімати, то вже не зміг би, де там, сам прокурор не зняв би, коли б, не дай Боже, до того дійшло: отак із перснями довелося б і посадити бідолашку. Від цієї думки у Клавдії Іванівни у грудях пробігла солодка дрож, і вона вже не морщилася, а говорила так, як медом мазала. — А хто ж мені ближчий за вас, Вірусю Григорівно, приходьте, дорогі мої. Таке не часто буває в моєму домі. І Муталіб каже, що кращого чоловіка, ніж Семен Семенович, у їхній клініці ще пошукати. — Тут уже Клавдія Іванівна трохи передала куті меду, але хай, доброго слова не шкода. — Славний він хлопчина, зять мій, це ви правду кажете. Відведу їм кімнату у своєму домі, та й хай живуть. На здоров’я!

Місяців зо два Муталібу з Іринкою справді велося, мов у раю, у тій затишній кімнаті великої, о три покої, квартири, яка дісталася Клавдії Іванівні у спадок від батьків, — у центрі міста, в старому будинку, з такими височезними стелями, що, як пожартував Муталібів брат Сахіб, до них не доплюнеш, — але місяців через два ці хороми якось ураз потіснішали, аж поки одного дня Клавдія Іванівна не сказала Муталібові, що він прийшов на все готове, а вдячності нуль. Якою мала бути та вдячність, Муталіб здогадувався, проте його дивувало: невже Клавдія Іванівна раніше не знала, скільки отримують лікарі? Брехня, знала, а щодо нього самого, то тут їй, либонь, усе було відомо до копієчки, бачили очі, що купували, думав Муталіб, то в чому ж річ?

Клавдія Іванівна, звичайно ж, знала про скромність лікарських заробітків, але річ у тім, що знала вона і чимало людей з іще меншою зарплатнею, яким, однак, жилося не сутужно, взяти бодай того ж Семена Семеновича Оприщенка, в якого дім — повен міх. Та навіщо далеко ходити, ось і сама Клавдія Іванівна має якісь там сльози, хоча й завідує невеличким квітковим магазинчиком, а проте крутиться, бач: квартира обставлена, ремонт свіжий, кухня і ванна у чеських кахлях, стінка югославська, запакована томами Дюма і Дрюона з чорного ринку, і, що головне, ніде й тіні міщанства, то в Оприщенків стінка напхана кришталем, як магазинна вітрина, дивно, як вона не розвалиться. А в Клавдії Іванівни — любо глянути — рівненькі рядочки передплатних видань, та таких, що спробуй дістати: красиво й культурно, вигідно й зручно, бо Клавдія Іванівна давно зрозуміла, що кришталева ваза впаде й розіб’ється, а книжка — ні, зостанеться ціленькою, і як, не доведи Господи, колись припече, то гроші за неї повернеш. От тільки читати нема коли тих книжок, та й, правду кажучи, нуднуваті вони, незрозуміло, чому так за ними ганяються. Клавдія ж Іванівна більше полюбляє періодику, ось уже кільканадцять років передплачує журнали «Здоровье» та «Человек и закон» і перечитує їх до рядочка. Колись Оприщенчиха приперлась до неї в гості, побачила в спальні на тумбочці свіжий журнал «Человек и закон», порохкала великим, як рушниця, носом і не втрималася, гадина така, від дурного натяку:

— Щось хвилює вас, Клавдіє Іванівно?

— А що мене може хвилювати?

— Ну, знаєте, такі часи настали, кому тепер спокійно? Ні, ви не подумайте, що я, може, щось лихе про вас думаю. — Оприщенчиха підійшла до тумбочки і постукала по ній зігнутими пальцями, проте вийшло не глухо, як стукають по дереві, а дзвінко — перснями ковзала об тверду поліровку; ще подряпає, гадина, тенькнуло серце у Клавдії Іванівни. — Але ж придертися можна до кожного, це легше всього, — вела далі Оприщенчиха. — А ви працюєте у торгівлі, тут, як то кажуть…

— Та яка там торгівля! — перебила її Клавдія Іванівна. — Торгівлю знайшли. Сто квіточок прийняла — сто продала, ото і вся робота.

— І я ж так думаю, — згідливо рохнула Оприщенчиха, прикидаючи собі в голові, скільки ж це буде, якщо половину тих квіточок пустити через базар, особливо взимку; і якби Клавдія Іванівна змогла якось прочитати ті куценькі думки, то ще раз подивувалася б із примітивності своєї давньої приятельки. Як її тільки терпить отой Оприщенко, Клавдія Іванівна на його місці давно б розвелася з цією ропухою; але ж спробуй розділитися, коли стільки всього вже надбано, спробуй поділити оті діаманти, що повростали у пальці Оприщенчихи і яких не познімає вже й сам прокурор. Ото і весь секрет. Та й не буде ж Семен Семенович Оприщенко доводити на суді, що ті діаманти він купив за свої зароблені, а японську магнітолу «Шарп» подарував один вдячний пацієнт не Вірі Григорівні, а йому, Семену Семеновичу Оприщенку, і подарував не за красиві очі, а за вдало зроблену операцію. Ні, голубчику, тут уже не розведешся, хоч би й роги тобі наставили, терпи і не рипайся. Пізно!

От Іринці розлучитися ще не пізно, бо, по-перше, цей її «швець» прийшов до них у дім на все готове і не приносить нічого, окрім худенької зарплати, якої не вистачає і на харчі, ну, ще квіти часом приносить (таки бере з пацієнтів), але навіщо, питається, Клавдії Іванівні квіти, якщо цього добра в неї самої вистачає в магазині; а по-друге, можна сміливо розходитися ще й тому, що Клавдія Іванівна передбачливо не прописала його у своєму домі, бо хтозна, що воно буде далі, тепер у людей така совість, що ти пусти його під лавку, а воно не те що на лавку вилізе, а на другий день уже ділить квартиру, не думає, що, може, та квартира комусь кров’ю дісталася, ні, подавай мерщій йому півхати, як велить закон.

Ох, ці закони… Ще треба добренько десь проконсультуватися у юриста, чи не зможе зять викинути якогось коника, коли що, бо розпатякувати про чесність і порядність — то одне, а як засвітить ласий шматок, то хтозна, він може на зло щось устругнути, аби лиш їй, Клавдії Іванівні, допекти. О, тут він не подивиться ні на яку порядність та чесність, хоча страх як любить про це мудрувати, особливо зі своїм братиком Сахібом, коли той прилітає з Ташкент. Відвідує він Муталіба частенько, ніби той Ташкент десь під Броварами. Ну, звісно, поет, гроші лопатою гребе, то чому б і не літати, книжечки виходять у нього, навіть Клавдії Іванівні одну подарував, хоч вона й не знає, що з нею робити, — не прочитаєш, бо узбецькою мовою, і на полицю не поставиш, бо тоненька. То це прилетить той Сахіб, і як сядуть вони на підлозі з чайником та піалами — цілісіньку ніч пробалакають або й мовчать годинами, тільки дивляться один на одного, наче вік не бачилися.

— Мій дорогий Авіценна, — Сахіб чемно переходить на російську мову, коли в кімнату зазирає Клавдія Іванівна, але зі свого високого східного штилю не збивається. — Мій мудрий Муталіб-укя, поет і лікар, погодься, по-різному дивляться на людське серце. Однак я не хотів би, аби ти дивився на нього лише як на мотор, що переганяє кров.

— Так, устоз^[1], — схиляє голову Муталіб. — Ти мудро речеш. І щоб ти не боявся за мене, я скажу тобі одну річ. Останнім часом я не можу стиснути свою руку в кулак. Я навіть не можу потиснути тобі правицю, як годилося б рідному братові.

— У чому ж причина, Муталіб-укя? Рука в тебе завжди була міцною, серед нас ти завжди був найдужчим.

— Так, устоз.

— Пригадуєш, коли ми, ще школярами, допомагали колгоспові збирати бавовну? Ти був попереду всіх, одного дня ти назбирав сто сорок сім кілограмів бавовни. Не кавунів, а бавовни, Муталіб-укя.

— Ти так точно запам’ятав цю цифру? — зрадів Муталіб. — Дякую, устоз. Мені здається, і досі чую, як пече мені пучки. Але фізичний біль… це не найстрашніше, Сахібе. Я ніяк не можу звикнути до людської смерті.

— І не дай тобі Боже звикнути до неї, — сказав Сахіб.

— А коли це трапляється… якась незрозуміла судома охоплює мої пальці. Я не можу стиснути руку не тому, що вона квола. Просто мені весь час здається… ввижається, що на моїй долоні лежить людське серце. Ти мене розумієш, Сахібе?

— Я пишаюся тобою, брате, — казав Сахіб, і вони знов надовго затихали і довго дивилися один на одного.

— Вибач, Муталібе, — порушував мовчанку Сахіб, коли Клавдія Іванівна виходила з кімнати, і вів далі знову узбецькою мовою. — Може, я не маю права про таке питати, але я все-таки твій старший брат… Чому у вас з Іриною досі немає дітей? Хочете, як тепер модно, спершу пожити для себе?

— Хай Іринка закінчить інститут… — непевно відказував Муталіб. — Так ми вирішили.

Він не казав, що й тут за них усе вирішила Клавдія Іванівна — розважливо пояснила, що Іринці спершу треба отримати диплом, бо як підуть пелюшки, академвідпустки, то яка вже там наука, про що ви кажете, й Іринка тут повністю стала на мамин бік, хоча Клавдія Іванівна й не виклала їй головного аргументу: ще не вгадано, як воно далі буде, поживемо — побачимо, але ж без дитини таки легше розійтися, це факт. Та й куди тут ще дитину, міркувала Клавдія Іванівна, і так тісно з таким зятем, це якби все по-людському, миром, а цьому ж пальця в рот не клади. Мало того, що сидить у неї на шиї, то ще й огризається, усе йому не так. Недавно Клавдія Іванівна поміняла двері до вітальні, великі, дубові, двостулчасті, то скажи спасибі, так ні ж, треба вкусити, підсміятися треба, що, мовляв, теща так роздобріла, що в старі двері не влізе, цілу браму поставила; а якби й справді поправилася, то не на твоїх же харчах, чого ж розкривати чорного рота, сиди вже там нишком, поки тебе терплять.

Та терпілося Муталібові дедалі важче, не раз просив Іринку, щоб десь найняти квартиру, поки йому щось виділять, Волощук обіцяє; Іринка довго віднікувалася: мама цього не переживе, у неї ж нікого нема, окрім мене, ти її теж зрозумій. Так, характер у неї не подарунок, але що вдієш, її вже не переробиш, треба якось миритися, а ти теж не шовковий, міг би часом і змовчати, вона ж усе-таки мати і готова за мене око собі вийняти. Та вона збожеволіє тут сама, у цих стінам, казала Іринка, ти тільки подумай, скільки ми прожили з нею вдвох, ні, Муталібе, давай почекаємо, все перемелеться.

Довго віднікувалася Іринка, а потім сталося так, що сама сказала йому: підемо, я так більше не можу.

Трапилося це під час зимової сесії, Іринка готувалася до екзаменів часто разом із дівчатами — збиралися в гуртожитку, зубрили, гуртом воно веселіше, й додому вона поверталася інколи дуже пізно. Муталіб хотів було приїжджати по неї, проте Іринка сказала, не треба, добивай свою дисертацію, я краще візьму таксі, не хвилюйся.

І от одного разу, коли її знову не було за північ і Муталіб уже викурив на балконі пачку сигарет, випливла зі своєї кімнати заспана Клавдія Іванівна, видзвонила по телефону, котра година, й, широко позіхнувши, сказала:

— Загуляла наша дитина.

Муталіб спершу не звернув уваги на ті слова, обізвавсь для годиться:

— Післязавтра екзамен.

— Та при чому тут екзамен? — махнула на нього обома руками Клавдія Іванівна. — Не треба себе дурити. — І, позіхнувши, додала вже ніби сама собі: — Навіть не знайшла хвилини, щоб подзвонити. Це добрі мені екзамени. От шльондра.

— Даремно ви так… про свою дочку, — сказав Муталіб.

— Мені то що, — пхикнула Клавдія Іванівна. — Вона мені дочка. А ось тобі… Ні, ти не мужчина, ніякої гордості.

— Не смійте так говорити про неї! — сказав Муталіб.

— Ну да, у тебе буду питатися, як мені говорити, — Клавдія Іванівна аж затремтіла від утіхи, що допекла йому до живого. — Я у своєму…

Він більше не став її слухати, грюкнув дверима, вийшов на балкон і тут побачив, як до їхнього під’їзду підкотила червона «Лада» і з неї вийшла Іринка. Щось ніби зрушилось Муталібові в грудях, різко і гостро, аж в очах став туман. Якусь хвилину не знав, що робити, куди подітися, жодної думки не було в голові, лише біль у грудях. До тями його привели голоси в коридорі:

— Ой, мамо, я така голодна. А ви вже спите?

— Ще б не виголодатись! — голосно сказала Клавдія Іванівна, щоб чула не тільки дочка. — Знаю, сама була молодою.

— А ми там засиділись, чаю сьорбнули, і все. Вмираю від голоду, — Іринка ще навіть не вловила її натяку.

— Ти б хоч мені не брехала в очі, — сказала Клавдія Іванівна. — Кого-кого, а мене не обдуриш. Біжи це йому скажи.

— А Муталіб ще не спить?

«Зараз піду, — сказав він собі. — Зараз одягнуся й піду назавжди».

Вийшов у коридор і, ні на кого не дивлячись, зняв із вішалки пальто.

— Ти куди, Матулібе? — кинулася до нього Іринка.

— Не знаю.

— Та що тут сталося врешті-решт, скажіть мені! — зиркала вона то на Муталіба, то на матір. — Погризлися? Знову?

— Ні, — сказав він. — Цього разу Клавдія Іванівна не винна.

— А хто?

— Спитай у того, хто тебе привіз, — сказав Муталіб. — Я все бачив.

— Ах, он воно що, — полегшено засміялась Іринка. — Як же я в нього запитаю, я ж не знаю, як його звуть, і не записала номер автомобіля.

І раптом йому стало соромно. Що ж тут незрозуміло, вона впіймала не таксі, а приватне авто; що ж це з ним діється, якщо вірить уже не собі, а Клавдії Іванівні, чортівня якась, та це ж він, він зраджує зараз Іринку, а не вона його, ніби мана яка впала на очі і засліпила.

— Як ти міг подумати таке про мене? — плакала Іринка, коли вони лишилися вдвох у своїй кімнаті, плакала і горнулася мокрим обличчям до його грудей, а він гладив темні і лагідні, як ця їхня ніч, Іринчині коси і з солодкою тугою думав, що не розлюбить цю жінку ніколи.

Тієї ж ночі Іринка сказала, що згодна піти з ним куди він скаже, хай шукає курінь, конуру, що завгодно, аби лиш у парі, у злагоді, аби ніхто не ставав поміж ними. Ось хай-но закінчиться сесія, і під час канікул вони напитають собі квартиру та й заживуть, як у Бога за пазухою.

Так би воно, мабуть, і було, але одна обставина поміняла всі плани.

Незабаром Іринка відчула, що стане матір’ю.