2

У дверях пролунав короткий дзвінок, проте Муталіб ще якусь хвилю так і сидів незрушно з піалою в руці, дивуючись, хто б це міг бути, а коли дзвіночок несміливо диркнув ще раз, Муталіб звівся з повстяного килимка й поволі рушив до дверей.

Відчинив — й аж завмер на порозі, побачивши Степана з Катериною, щось його ніби приголомшило від появи таких гостей, хоча Степана він не забув, згадував його часто, це правда, і сподівався, що той таки приїде. Та зараз Муталіб усе-таки розгубився, навіть якийсь холодок війнув у груди.

Він одразу помітив, як Степан зсунувся з лиця за ці два роки, що минули після їхньої зустрічі, але Муталіба не так схвилювала його худорба, як вощаний колір обличчя; в очах же, обснованих гострими зморшками, світилася крізь жовтизну якась інстинктивна, якась аж собача радість, і відданість, і надія, що Муталіб аж зніяковів од того погляду і вигукнув, як йому здалося, зовсім невесело:

— Степа-ан! Оце молодець, оце… так…

Муталіб ступив за поріг, хотів подати руку, але Степан раптом схитнувся вперед, обняв його за плечі, прошепотів:

— Брате… Я вже думав, що не знайду тебе.

— Що ж ти так довго… збирався? Я давно тебе ждав.

— Та от, ніяк не виходило. Тепер, бач, приїхав. Може, й пізно, не знаю.

— Не пізно, Степане, не пізно. Я радий, що ти нарешті зважився.

— Думка була, що, може, тебе вже і в Києві нема.

— Міг же написати, — сказав Муталіб, і раптом кольнула думка: а ти — не міг? Хоча б написати про те, що змінив адресу. — Ну, що ж це ми стоїмо за порогом, заходьте! — Він подивився на Катерину, яка принишкла серед громаддя клунків, і ледве не свиснув. — А це що таке?

— Та… — знітилася Катерина. — Се, те, в дорогу брали.

І не встиг Муталіб кліпнути, як ті торби почали перекочовувати в коридор.

— Ви ж тут на всьому купованому, а в нас воно росте на городі, — виправдовувалася Катерина, спритно перекидаючи все через поріг. — Яблука гниють під яблунею, картопля вродила така, що зсипати нема куди, горіхи пересихають на мокляки…

— Не треба, я не люблю цього, — сказав Муталіб. — Тут усе є в магазинах, картопля по тринадцять копійок кіло, а ви надриваєтеся.

Він подумав, що сказав дурницю, назвавши ціну, так можна й образити (ніби привезли якусь дешевинку), і додав уже м’якше:

— Не в голодні ж краї їхали.

— Не сердься, — сказав Степан. — Їхали ми не в голодні краї, але їхав я до свого брата, тому й з гостинцем. Не тому, що мені щось треба від тебе.

— Але ж це вдесятьох треба везти, а з твоїм здоров’ям… Як ти себе почуваєш? — спитав Муталіб, хоча й так було видно, що Степана погнала в дорогу безвихідь.

— Кріплюся… Це мої всі плачуть коло мене, а я кріплюся. Вони ще погано мене знають. Ось Катерина не дала й пальцем поворухнути, сама все дотягла.

— Подумаєш, клопіт великий, — сказала Катерина. — З поїзда на таксі, а з таксі у ліфт. Знайшли про що говорити.

— Проходьте в кімнату, — припросив Муталіб. — Я тут саме чаюю. Зараз придумаю щось поснідати.

— Ти й досі сам? — спитав Степан, оглядаючи холостяцьку кімнатку — стіл, завалений книжками, канапа, під стіною повстяний килимок, а на ньому пузатий порцеляновий чайничок і піала.

— Сам, — сказав Муталіб. — У мене все по-старому.

— А там хто — хазяїн? — Степан кивнув на ще одні двері, що вели з коридору.

— Він тут не живе. Кімната замкнута. А як ви знайшли мене? — спитав Муталіб. — Я ж давав ще стару адресу.

— Там нам сказали. Спершу подзвонили, а виявляється, що й номер помінявся. Ну, покаталися трохи. Добре, що ти їм сказав, куди переїхав.

— Уже навчений, — сумно всміхнувся Муталіб. — І куховарити так навчився, що не кожна жінка зуміє. Ви тут посидьте, я швидко.

— Ми не голодні, — сказала Катерина. — Може, вам що, то я зготую. Там же у нас і курка, й картопля… Ви тільки покажіть, де плита.

— Еге, картоплі такої не купиш, — сказав Степан. — На піску в нас росте. — Квола усмішка затремтіла на його жовтому обличчі. — Знаєш, як на неї короп клює? Жаль, що я вже не зміг тобі впіймати його. Сам би приїхав коли-небудь, побачив. Особливо зараз, восени, він жирує.

— Ось вилікуємо тебе — і приїду.

— Коли те ще буде, — зітхнув Степан.

— А взимку на полювання до нас приїжджайте, — сказала Катерина. — Знаєте, який Степан мисливець!

— Ми ще пополюємо з ним, — пообіцяв Муталіб. — Я теж люблю походити лісом. Правда, рушниці не маю.

— Знайдемо. Тільки приїдь, — сказав Степан. — Он і Мостовий питав мене якось: чого це Муталіб не навідується до нас? Може, каже, ви тоді без мене погано його вгостили?

— У вас це вміють. Як він там, дід? Ворушиться?

— Брикає. Восьмий десяток розміняв, а ще головує. Тепер, каже, жовчі немає у мене, то характер — як січавичка.

— Як це? — не зрозумів Муталіб.

— Ну, м’якенький, значить, характер. Тільки погано, каже, що дієту приписали, навіть пива не можна. — Степан помовчав, ніби вагаючись, потім сказав: — Я що хотів спитати тебе, Муталібе… Як же це воно так вийшло, що його тоді не серце вхопило, а викликали тебе.

— Помилка вийшла. Добре, що я до того і з печінкою мав діло, набив руку, а то б… Хтозна, чи й брикав би і досі ваш дід.

— Оце ще й таке буває? — аж стислася Катерина.

— Буває, чого ж. У житті всяке буває.

— Та це ж… — Вона раптом заметушилася і кинулась до своїх торбів. — Тут у нас всі виписки Степанові, лікарняні. За всі роки, я навіть рецепти зберігала, тут усе чисто… Ось! — Катерина вихопила тугий перкалевий згорток і подала Муталібові.

— Охолонь, Катю! — він зупинив її своєю легенькою, сумною усмішкою. — Обдивимось, обстежимо твого Степана так, що помилки не буде. Щоправда, одна неприємність його чекає.

— Яка неприємність? — знов зіщулилась Катерина.

— Інвалідність знімемо.

— Навіщо?

— Прооперуємо — і знімемо інвалідність. Доведеться Степанові піти на роботу.

— Жартуєте, — полегшено зітхнула Катерина.

Муталібові слова піддали їй сили, його настрій вселяв надію, особливо гріло душу те, що він охоче погоджувався приїхати на риболовлю, на полювання, виходить, і думки не припускав про щось погане. Катерина навіть уявила собі на хвилинку, як вони удвох із Степаном повертаються з холодного зимового лісу до їхньої хати, від них віє запахом чистого снігу і чоловічою втомою, і, поки вони сміються, розповідають про свої мисливські походеньки, Катерина готує їм дичину. Потім вони сідають до столу, вечеряють і весело гомонять про всяку всячину, згадують, сміючись, ось цей день, коли Степан із Катериною приїхали до Києва.

— Я все-таки приготую вам щось попоїсти, — сказала Катерина.

— Ні, — похитав головою Муталіб. — Найвидатнішими кулінарами завжди були чоловіки. Давайте вашу картоплю, якщо вже на те пішло. Ваша картопля, а моя дичина, — сказав несподівано, ніби вгадуючи Катеринині думки. — Гайда на кухню.

— Може, я хоч картоплю почищу? — спитала Катерина.

— Це можна.

Згодом вони сиділи за маленьким кухонним столиком, на якому парувало тушковане з картоплею м’ясо, і Муталіб запитав весело:

— Ну, завзятий мисливцю, чи вгадаєш, якого я звіра оце вполював?

— Звичайно.

— Якого ж?

— Баранчика! — сказав Степан. — Тут мене не обдуриш.

— Точно, — засміявся Муталіб. — Тепер я бачу, що з тобою можна йти на полювання. Думав, ти скажеш, коза.

— Баранчика я теж люблю, — сказав Степан. — Ось приїдеш до нас, випишемо в Мостового парочку, то я тобі такий шашлик засмажу, що ну.

— Побачимо. А картопелька ваша славна. Тепер я вірю, що короп її хапає скажено.

— У-у-у, тіки встигай вчасно випустити вудлище. Бо жилку порве, як павутину. А коли вже потягає вудку, вимориться, тоді бери його у підсаку, якщо влізе.

— А бувають такі, що й не влазять?

— Я сам узяв одного до пуда. Катерина не дасть збрехати.

— Авжеж, — підтакнула Катерина. — Я аж злякалася, коли він додому його приніс. Луска така, як оця сільничка.

— Вас послухати, то хоч зараз збирайся на Тікич. У мене аж руки трусяться.

— А ти й зберися, — сказав Степан. — Не пошкодуєш.

— Без тебе?

— Я розкажу, де стати. Скіки тут їхати поїздом… півночі.

— Ні, Степане, хай прооперуємо тебе, а тоді вже. Завтра ляжеш у клініку.

— А без операції ніяк не можна? — спитала з надією Катерина, дивлячись Муталібові в очі, і він знову відчув холодок у грудях — не витримав того погляду, опустив голову.

— Ніяк, — сказав він. — Але чого ти так боїшся? Я попрошу самого Волощука, щоб він подивився Степана. Попрошу навіть, щоб він і операцію зробив. Сьогодні в цілому світі немає кращого хірурга за нього.

— Ні-ні, — сказав Степан. — Якщо вже до цього дійшло, то я хочу, щоб це зробив ти, Муталібе.

— Він так вірить вам, — мовила Катерина. — Тоді, коли ви поїхали, я тільки й чула від нього: Муталіб, Муталіб, брат… Гляньте! Я не хотіла казати, щоб не наврочити, але вашу дичину Степан… У нього давно не було такого апетиту.

— Ну, я ж казав, що чоловіки краще готують.

— Ні, не тому! І кашляти перестав. Він же цілу дорогу бухикав.

— Подумаєш, — сказав Степан. — Підчистив мисочку, а ти вже й завелася. Та я ще можу цілого барана з’їсти!

І знов побачила Катерина: на їхньому подвір’ї палає вогнище, над ним прокручується ціла бараняча туша (колись вона бачила таке в кіно), пахне димком, довкола вогню бігають їхні діти, Катерина незлостиво покрикує на них, а на душі так любо та мило, що весь світ пригорнула б до серця; Степан порається біля баранячої туші, його очі взялися від диму сльозою, але він сміється, підморгує Катерині, мовляв, бач, а я тобі що казав.

Катерині стає тепліше від того вогню, що сама собі уявила, і вона дивиться на Муталіба з надією, але і з острахом.

— А може, ви зараз його послухаєте? — з напругою в голосі спитала Катерина.

Муталіб чує напругу в її голосі, він знає, чого хоче ця жінка, й погоджується.

— Можна, чого ж.

Він попросив Степана роздягнутися, узяв фонендоскоп і знову завважив, яке вощано-жовте його тіло; збоку на шиї сіпалася роздута вена.

Поки він прислухався до Степанових грудей, Катерина не зводила очей з Муталібового обличчя, але воно було непроникним — ні спокою, ні тривоги, нічого не прочитала Катерина на його лиці.

Про що він думав зараз?

Їй стало страшно. Страшно через те, що Катерина раптом зрозуміла одну просту річ: навіть якщо в нього немає ані найменшої надії, Муталіб не скаже про те.

Але надія в нього була. Він був свідком того, коли виживали безнадійно хворі: сам Волощук не міг пояснити, як це вдавалося. Випадок не вкладався в жодну теорію, тоді Волощук казав, що ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а в того, що в нас у душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри.

А ще Муталіб чув, як Волощук казав хворому: «Нас є троє — я, ти і смерть. Якщо ти повіриш у мене і станеш на мій бік, то нас буде двоє і ми здолаємо смерть. А коли ти повіриш їй, то самому мені з вами двома не впоратися». Можливо, саме в другому випадку траплялося, що хворий несподівано помирав од звичайнісінького стенозу — найнижчої форми пороку серця, нескладної, як на тепер, операції.

Колись у Степана теж був стеноз, думав Муталіб, слухаючи його серце, і почався він, швидше за все, з отого купання у крижаній річці, почався, власне, з ангіни, її інфекції. Стафілокок, бактеріальний ендокардит… Авжеж, ми тільки повторюємо ці слова по сто разів на день, а ніхто в цілому світі сьогодні до пуття не скаже, що це таке — стафілокок.

Де ж ти, Степане, був раніше, коли ревматизм з’їдав твоє серце, на що надіявся, чому зволікав, адже все було б набагато простіше навіть… два роки тому, коли ми купалися в Тікичі. Тепер ти дотягнув до компенсаторної недостатності тристулчастого клапана, хоча й це ще не найстрашніше, ми від такого рятуємо, мене непокоїть твоя печінка, Степане, ти такий жовтий… Чого ж ти так довго не їхав, треба було ще тоді, відразу, коли ми з тобою зустрілися. Мабуть, і моя вина в цьому, не зміг переконати тебе… Не зумів… Але є, є ще надія, Степане, тримайся, брате, якщо вже повірив у мене. Нас усе-таки двоє, а вона, костомаха, одна.

— Ну, що? — не втерпіла Катерина, коли він зняв фонендоскоп і мовчав, дивлячись десь у вікно.

— Я чоловік забобонний, — ухилився від прямої відповіді Муталіб. — Не будемо нічого загадувати. Треба обстежитися в клініці. Сьогодні переночуєте в мене, а завтра поїдемо разом.

— Ми підемо в готель, — сказала Катерина.

— Облиште, місця вистачить. А з готелем у Києві не так просто. Думаю, поміститесь на оцій канапі?

— А ти? — обвів очима кімнатку Степан.

— А я все одно сплю на підлозі.

— Як це?

— А так. На підлозі спати корисніше, хіба ти не знав?

— І що… завжди отак спиш? — не вірив Степан.

— Тільки так. То що — домовились?

— Все одно треба шукати якийсь куток. Я Катерину вмовляю, щоб завтра їхала додому, а вона і чути не хоче.

— Кілька днів можна пожити в мене. А я піду до товариша.

— Ні-ні, — забідкалася Катерина. — Де ви таке бачили? Оце б ще не мала сорому та вижила вас із хати. Тут моя тітка двоюрідна живе, у мене все записано, знайду. Та й у готель впроситися можна, я ж не гуляти приїхала, люди зрозуміють, не зоставлять на вулиці. Паспорт є, гроші, чого ж іще? Я про інше хотіла вас попросити, — боязко мовила Катерина й опустила очі.

— Про що?

Вона помовчала, ніби шукаючи слова, потім наважилась, сказала:

— Може б, мене якоюсь хоч прибиральницею взяли у вашу лікарню? — І, помітивши розгубленість на Муталібовому обличчі, заговорила швидко, запально: — Мені ж нічого не треба, ні копієчки не треба, я так, задурно все робитиму. Я повимиваю вам усі підлоги, поперу, попрасую, що треба, я прибиратиму туалети, робитиму все, що скажете, лиш візьміть мене, чуєте, мені ж нічого не треба, тільки ближче б до нього бути, він же в мене, як дитина… — На її очах заблищали сльози, Катерина схлипувала і благально дивилася на Муталіба. — Йому ж і води подати, і подушку підмостити, і те й се, він же пропаде без мене, я знаю, що пропаде. Як стане, бува, уже геть погано, то каже, Катю, посидь коло мене, і за руку мою держиться. Він же через мене і лікарні ті обминав десятою дорогою, я знаю. Візьміть мене, я перероблю вам усю чорну роботу, ніхто й слова поганого про мене не скаже, ось побачите, усе блищатиме, а мені ж за це нічого не треба…

— Катю, — глянув на неї спідлоба Степан. — Годі!

— Хіба ж я погане що кажу? Може, їм якраз і треба яку санітарку, чи що. А я й шити умію.

— Ну до чого тут «шити»? Шити! Порядок же є.

— Я ж тільки спитала, — притихла Катерина.

— Я тебе розумію, — сказав Муталіб. — Та, на жаль, у цьому не можу нічим допомогти. Степан правильно каже: є порядок, і приїжджу людину ніхто отак на роботу не візьме. Тим більше у клініку. Єдине, що я тут можу, Катю, — це зробити так, щоб ти часто бачила Степана. Але не частіше, ніж це потрібно, зрозуміла? І то при одній умові: якщо віднині ти йому більше не подаватимеш води.

— Чого це?

— Бо йому це шкідливо.

— Вода? — зумілася Катерина. — Вода шкідлива?

— Так. Можна змочити губи, не більше. І ніяких кавунів, динь і так далі. Обіцяєш?

Вона мовчки закивала головою, витираючи долонями щоки.

— Ну от і домовились. І ніхто там не вкусить твого Степана, не бійся. Хіба сам яку молодичку вщипне.

— Нехай щипає, мені не жалко, — звела Катерина усміхнені очі, і погляд її затримався на стіні, де висіла невеличка фотографія: дівчатко років трьох притискало до себе ведмедика і здивовано дивилося на Катерину.

— Дочка? — спитала вона.

— Дочка, — сказав Муталіб.

— Видно, бо дуже схожа на вас. Красива дівчинка.

— Дякую.

— Як її звуть?

— Надіра. По-нашому. А тут усі називають Надя.

— Надійка, — сказала Катерина.

— Можна й так.

Муталіб вийшов на балкон і викурив дві сигарети підряд. Щось його мучило. Ні, не давня печаль. Щось у ньому зрушилося сьогодні, але що — не міг зрозуміти.

«Я просто схвильований, — думав Муталіб. — Зараз поїду візьму Надіру і ми підемо з нею до Ботанічного саду годувати білочок. Хай Степан із Катериною побудуть удвох, сьогодні їм більше ніхто не потрібний, а я погуляю з малою. Треба взяти горіхів, вона нічого так не любить, як цокати ними і прикликати білочок. Тиждень її не бачив, а здається, сто років…»

Коли народилась дочка, він думав, що тепер усе буде інакше, вгамується нарешті Клавдія Іванівна зі своєю «розвідною» пристрастю, притихнуть сварки, бо й сам він уже розважливіше і мудріше дивитиметься на життя, на цей світ, розрізняючи його суєтні марноти і справжній смисл, межа між якими стала для нього чіткішою, коли з’явилося це маленьке писклятко. Те, на що не спромоглися троє дорослих людей, допоможе їм зробити немовля, чиї пелюшки, розвішені на балконі, промовляють більше за всі крилаті слова, і якщо ту мову розуміє так, як і він, Ірина, якщо бодай дещицю з того почує Клавдія Іванівна, то ці пелюшки, що розвіваються на балконі, думав Муталіб, стануть білими прапорами примирення, котрі принесуть у цей дім порозуміння і злагоду.

Проте сподівання його виявилися марними, і, щоб переконатися в цьому, недовго довелося чекати: суперечка спалахнула уже на родинах, які вирішено було відзначити у тісному колі, без зайвих гостей, щоб не занесли якоїсь хвороби (дитина ж у домі). Із цим погодилася навіть Клавдія Іванівна, котра все-таки дещо почерпнула з журналу «Здоровье», щоправда, поривалася запросити бодай Оприщенків, та Муталіб сказав ні, Семена Семеновича йому досить на роботі, і його підтримала Іринка: вона не збирається скликати «жерців» (так Іринка називала охочих добре попоїсти), а тим більше в Оприщенчихи таке заздрісне око, що їй не можна показувати навіть дитячу дульку.

Тож нікого з чужих не було, лише прилетів з Ташкента Сахіб, навіз таку гору динь, винограду, інжиру, гранатів, що й Клавдія Іванівна розчулилась, зустріла його, як найближчого родича, ледь не кинулася цілувати і, коли Сахіб урочисто вручив їй свою чергову тоненьку книжечку поезій (краще б видав одну, та товстеньку, подумала Клавдія Іванівна), сказала:

— Тут, мабуть, щось дуже цікаве, жаль, що я не можу прочитати. Взагалі мені подобаються східні поети, особливо цей… як його… Ну ім’я у нього дивне таке… їстівне.

— Їстівне? — здивовано перепитав Сахіб.

— Атож, зараз… згадаю. Диви, забула, я ж їх їла колись.

— Омар Хайям? — підказав Муталіб.

— Точно, Омар! — зраділа Клавдія Іванівна. — Я ж їх їла колись, а це, бач, вилетіло з голови. То в цього Омара, скажу вам, гарні вірші, не вірші, а тости, можна сказати.

— У моїй книжечці тостів, на жаль, немає, — дещо розчаровано сказав Сахіб, усміхаючись краєчком ока до Муталіба. — Та й ім’я у мене не їстівне.

— Нічого, — заспокоїла його Клавдія Іванівна, общипуючи туге виноградне гроно — так захопилася ним, що пропустила мимо вух легеньку шпильку. — Нічого, я все одно там і слова не второпаю.

— Не переживайте. Ось підросте ваша внучка, то й перекладатиме вам, — сказав Сахіб.

— Думаєте, вона знатиме узбецьку? — високо звела брови Клавдія Іванівна.

— Звичайно.

— Звідки?

— Муталіб навчить.

— Навіщо? У Києві немає узбецької школи. Навіщо їй ця мова? Що вона з неї матиме?

— Багато наших геніїв не вчилися в школі, — сказав Муталіб. — Жили на чужині, далеко від рідної домівки, але…

— Ну, знаєте, — перебила його Клавдія Іванівна. — Моя внучка у своєму домі.

У цей час у сусідній кімнаті заплакало немовля, й Іринка, яка напружено дослухалася розмови, побігла до нього.

— Бачте, — сказав Сахіб. — Воно навіть плаче по-узбецькому.

— Як це? — злякалася Клавдія Іванівна.

— А так. Чого це, каже, ви лишили мене саму, мені тут нудно. Хіба ви не розумієте?

— Ох, я думала справді, — полегшено віддихнула Клавдія Іванівна. — Ви мене не лякайте.

Вона взяла скибку дині і, порізавши її срібним ножиком на рівненькі часточки, акуратно посилала до рота.

— Що я дуже люблю, то це ваші фрукти, — щиро сказала Клавдія Іванівна. — Уже і їсти нема куди, а відірватись не можу, ну, мед, а не диня. Як воно росте із землі таке диво?

— До речі, Клавдіє Іванівно, а знаєте, як узбецькою мовою називають диню? — спитав Сахіб.

— Звідки мені знати?

— Кавун!

— Та ну! — здивувалася Клавдія Іванівна.

— Так. У нас на диню кажуть кавун.

— Хто ж це так перекрутив?

— Не знаю, але, як ти її не називай, диня однаково солодка.

Сахіб знов лише краєчком ока усміхнувся до брата.

Муталіб сидів як на голках — потерпав, що Сахіб не витримає і прохопиться зайвим словом, од якого теща спалахне, як сірник, або ж сама Клавдія Іванівна вивезе таке, чого не стерпить Сахіб, і тоді ця тонка нитка розмови перетвориться на бікфордів шнур. Муталібові було прикро від того побоювання, яке не полишало його під час усієї розмови, він соромився його, як приниження, соромився, що Сахіб зараз угадує його стан, проте й позбутися того принизливого остраху чи бодай приховати його від брата не міг. Він знав, що коли зараз вибухне скандал, то це буде зовсім не те, що спалахувало між ним і Клавдією Іванівною через криво забитий цвях чи погано закручений кран, це буде сварка, яка зачепить їх усіх, навіть оте писклятко, котре може лишитися без материнського молока, що перегорить в Іринчиних грудях од хвилювання. Ліпше вже догідливо змовчати перед тещею, думав Муталіб, стерпіти все заради цього пискляти, яке ще й імені свого не має, Сахіб зрозуміє і пробачить, він мій брат, мій найрідніший брат, котрий, пам’ятаєш, тоді, коли здавалося, що ти сирота без роду і племені, лишився один як перст на цім світі, тоді Сахіб прилетів до тебе за тисячі кілометрів; пам’ятаєш, як приземлився літак із Ташкента, і ти не витримав, побіг через усі бар’єри, через усі злітні смуги до того літака. А назустріч тобі йшов брат, твій рідний брат Сахіб, найкрасивіший у світі — у модному крислатому капелюсі, якого притримував обома руками, бо над аеродромом гуляв такий вітер, що валив з ніг, і коли Сахіб обняв тебе, то вітер зірвав у нього з голови капелюх і поніс, як осінній листок, через увесь аеродром, а Сахіб сміявся, показував йому пальцем услід — диви, диви! — і реготав, сміявся, а в тебе з очей котилися сльози і ти радів, що такий вітрюган над аеродромом, бо можна сказати — це вітер нагнав сльозу.

Але Сахіб тоді здогадався, він про щось здогадався, якщо після того став прилітати до нього так часто, що, либонь, витрачав на квитки усі свої гонорари. Його мудрий Сахіб, він усе зрозуміє…

Ось і тепер, ніби вгадуючи Муталібові думки, він чемно взяв із рук Клавдії Іванівни гранат.

— Дозвольте, я покажу вам, як це робиться, — сказав Сахіб. — Щоб ви не мали мороки із зернятками, — всміхнувся краєчком ока, мовби побоювався, що Клавдія Іванівна почне споживати гранат з ножем і виделкою. Ретельно обтиснув долонями плід з усіх боків, так якби сніжку ліпив, потім прорізав тугу шкірку і витиснув сік граната у склянку.

— Прошу вас, Клавдіє Іванівно, — подав за східним звичаєм обома руками напій, що червоно горів, запалюючи прозорий кришталь.

— Божественно, — сказала Клавдія Іванівна по тому, як зробила маленький, обережний ковток. — І пити шкода, так смачно.

— Що це ти, мамо, прихвалюєш? — зайшла до кімнати Іринка, притримуючи на грудях тіснуватий халатик: після пологів трохи розповніла, і розстібався ґудзик.

— Заснула? — спитав Муталіб.

— Заснула. Поки не виголодається.

— А ось на покуштуй, — простягла їй склянку Клавдія Іванівна. — Напій богів.

— Вино? Мені не можна.

— Такого вина тобі треба випивати щодня хоча б скляночку, — сказав Сахіб. — Тоді ваша доця, а моя племінниця, не знатиме, що таке хвороби. Це, мій дорогий Авіценна, — звернувся він до Муталіба, — ти знаєш краще за мене. Пригадуєш ту легенду?

— Так, — сказав Муталіб. — То не легенда, то правдива історія.

— Розкажи, — попросила Іринка.

— В одній родині захворіла дитина. Що не робили батьки, до яких знахарів і зцілителів не зверталися — нічого не допомагало. Нарешті прийшов до них один знаменитий лікар. Та тільки ступив на подвір’я, як тут же спинився і повернув назад. «Я нічим не можу допомогти», — сказав він.

«Чому? — розгублено спитав батько. — Адже ви ще не бачили моєї хворої дитини?» — «Дарма, — відказав лікар. — Досить того, що я побачив у вашому дворі гранатове дерево. Якщо вашій дитині не допомогли його плоди, то тут безсилий і сам Аллах».

— Сумна історія, — сказала Іринка.

— Пий, сестричко, цей напій частіше і не знатимеш ніякого лиха, — Сахіб витиснув ще один гранат у склянку.

— На жаль, у нашому дворі не росте гранатове дерево, — сказала Клавдія Іванівна.

— Хай це буде на моїй совісті, — мовив Сахіб. — Я присилатиму для своєї племіннички.

— Вони такі дорогі, — сказала Клавдія Іванівна. — А скільки заробляють поети, якщо не секрет?

— Поети не заробляють.

— Як не заробляють?

— Поети пишуть вірші, — сказав Сахіб.

— Але ж і їм треба щось їсти!

— Звичайно.

— Ви хочете сказати, що ці книжечки ви дурно писали?

— Не знаю. То не мені судити.

«Ач, як викручується, — подумала Клавдія Іванівна. — Такого на голий гачок не візьмеш. Паками, видно, загрібає, а прибідняється, щоб часом не попросили чого; думає, будемо жебрати перед ним. Гранати він пришле… Міг би й машину купити своєму братику, якщо вже той вдався такою розмазнею, що не вміє крутитися. Порядний, бач, дуже, знаємо цих порядних та чесних. Вони порядністю лінь свою прикривають, чесністю прикривають боягузтво, аби часом чогось не вийшло, аби за руку не вхопили, бо не вистачає ж кебети зробити все так, щоб і комар носа не підточив, от і бояться. Якби їм гарантія, що ніде нічого не випливе, то вони б перші хапали, та оскільки такої гарантії ніхто не дає, не давав і давати не буде, то й сидять собі нищечком, нікуди не рипаються, порядністю вихваляються. А воно, виявляється, порядним найлегше бути, так-так, он і в книжках пишуть, що чесним найкраще живеться, і ніхто, бач, не скаже уголос, що, людоньки добрі, це ж не порядність, це звичайнісінька лінь першої марки».

Раніше Клавдія Іванівна не раз натякала своєму зятеві, що деяким лікарям приносять не лише квіти, що дехто без дисертацій і звань живе, як бобер у салі, не гірше, ніж його Волощук, коли не краще, а він на ту її мову дивиться, як баран на нові ворота, ніби не второпає, до чого вона веде, а потім, правда, і каже:

— Хіба можна, Клавдіє Іванівно, брати в одну долоню хабара і людське серце?

— До чого тут хабар? Не бачу нічого поганого, якщо людина робить тобі подарунок, щиро, з почуттям вдячності. Який же це хабар? Навпаки, ти їй прикрість робиш, коли відмовляєшся, ображаєш її, тоді вона почувається як обпльована і тремтить від страху, коли йде під твій ніж. Так, тремтить, по собі знаю, як вирізали апендицит і такий божок, як оце ти, не взяв у мене конверт, то ледве пережила ту операцію, ледве не вмерла ще до того, як мене поклали на стіл.

— Та за що платити, не розумію? Невже ви думаєте, що коли не дасте мені гроші, то я поведу скальпелем не вздовж, а впоперек там, де не треба. Абсурд якийсь. Я оперую так, як умію, й інакше не можу, навіть якби хотів. І ніхто не може! Повірте мені, що умільцеві робити бездоганно легше, аніж робити недбало. А того, хто цього робити не вміє, грошима не навчиш, мільйони йому давай — не поможе.

— Е, ні, тут часом і погляд ласкавий багато значить, а що вже казати про догляд, людську увагу. Та що ти мені голову дуриш, хіба я не знаю, що навіть сестра чи няня, якщо обійдеш її увагою, то не підійде до тебе, гукай — не догукаєшся.

— Догляд багато важить, тут ваша правда, Клавдіє Іванівно, — сказав Муталіб. — Ви'ходити хворого після операції часом важче, ніж прооперувати. Іноді тут доходить до парадоксів. Ви можете собі таке уявити, що людині роблять унікальну операцію, повертають її з того світу, а потім ця людина помирає від нестачі марлі? Ось які бувають трагедії через хапуг і здирників, привчених до дармового добра отією, як ви кажете, увагою.

— Я не кажу про здирників, — заперечила Клавдія Іванівна. — Я кажу про звичайну людську вдячність.

— Не називайте це вдячністю! Ви говорите про те, що виходить за межі порядності.

— Ну і їж свою порядність, — зі злістю сказала Клавдія Іванівна. — Добре сидіти у когось на шиї і патякати про порядність.

— Ви хочете сказати, що я сиджу на вашій шиї? Я все-таки працюю і маю платню, якої нам з Іринкою вистачає.

— Прийшов на все готове, то й вистачає. А якби тобі довелося зробити у квартирі ремонт, купити меблі, телевізор, та що там телевізор, ложка, якою їси, і та коштує грошей, а твоєї зарплати вистачає хіба що тобі на куриво. Якби мені все підносили отак під ніс, годували, обпирали, то я теж говорила б про високі матерії. Це легше всього! — Лице Клавдії Іванівни набирало такого кольору, ніби вона стояла під зеленим абажуром. — А так мушу крутитись, як муха в окропі, і не заради себе: тільки за дублянку твоєї жіночки я заплатила стільки, що ти за рік не заробиш.

— Ми вас не просили, — сказав Муталіб.

— Ти не просив, а вона просила. І я її розумію, вона жінка. Ти хотів, щоб вона в куфайці ходила? Та якби не я, Іринка тебе давно покинула б. Хоча б уже твої родичі чим помогли, а то ж ні, бач, забули, що ти на світі живеш. А сидять, мабуть, не на хлібі й воді, не такі порядні, як ти.

— Ви, Клавдіє Іванівно, моїх родичів не чіпайте, — гостро сказав Муталіб. — Вони чесні люди.

— Чесні? А я, виходить, нечесна! Чого ж ти всім користуєшся у моєму домі, якщо ти чесний, а я ні. Я на твоєму місці тут і дня не жила б! Зібрала б у торбу драні шкарпетки, в яких ти прийшов до нас, і пішла б собі до чесних. Мовчиш? Немає чого сказати?

Він пішов би, пішов би разом з Іринкою, якби не чекали тоді оце немовля, що зараз безтурботно спить у візочку і не здогадується про житейські бурі, од яких його так хотілося б уберегти. Його ще не було, цього пискляти, та вже тоді довелося терпіти заради нього образи й приниження, як і тепер, хоча Клавдія Іванівна після народження внучки трохи вгомонилася, навіть Сахіба зустріла, як родича, і дивися, як любенько з ним гомонить, смакуючи золотавий інжир, недавно зірваний з дерева.

— А знаєте, — сказав Сахіб, — я пам’ятаю, коли ось таким пуцьвірінком був Муталіб. Тоді я дуже завинив перед ним. На волосину від загибелі був мій маленький братик, та, видно, народився в сорочці. Один шанс із тисячі був, і він йому випав.

— А ти мені й не розказував, — широко розплющеними очима дивилася на Муталіба Іринка. Над її верхньою губою червоніла смужечка гранатового соку.

— Мабуть, посоромився, — загадково усміхнувся Сахіб. — Даремно, я пишався б таким жеребом.

— Я ж того не пам’ятаю, — сказав Муталіб. — Чув од тебе, від мами.

— Так, мама тоді перелякалася на смерть. А тобі було місяців зо два, не більше.

— Таж розказуй швидше! — підігнала його Іринка.

— Ти, сестричко, мусиш мені подякувати — я частенько був коло твого чоловіка за няньку, хоча й сам тоді мав чотири роки. Було, мама завжди порається, а мене просить погойдати Муталіба в колисці. Того дня вона збиралася щось обмазувати, бо замісила глину з кізяком у казаночку. Поставила того казаночка на долівку, а сама десь вибігла на хвилину. «Поколиши дитину», — сказала. Ну, я радий старатися, так розгойдав колиску, що бідна дитина вилетіла з неї і сторчма полетіла додолу. Але, уявіть собі, що попала оцією світлою голівкою точнісінько в казанок з кізяками — і тим врятувалася.

— Ай-я-яй, — Клавдія Іванівна зморщила носа і перестала жувати. — Прямо-таки в кізяки?

— Ну, мамо… — знітилась Іринка.

— А що я такого кажу? — знизала плечима Клавдія Іванівна і взяла ще одне гроно винограду. — Може, ти мені взагалі заборониш розмовляти?

«Починається», — подумав Муталіб, але Клавдія Іванівна раптом притихла, спіткнувшись об якусь думку, й сказала:

— Треба ж якось назвати наше дитятко.

— Авжеж, — зрадів Сахіб, — можемо зараз гуртом і назвати.

— Ми вже тут радилися з Іринкою, — сказав Муталіб.

— Без мене? — знов перестала жувати Клавдія Іванівна. — І до чого домовились?

— Мені подобається ім’я Надіра, — обережно мовив Муталіб.

— Що-о-о? Яка діра?

— Ну, мамо…

— Чудове ім’я, — сказав Сахіб. — Так звали нашу велику поетесу. І вам, Клавдіє Іванівно, як шанувальниці Омара Хайяма і східної поезії взагалі, це мусило б сподобатися. Надіра. Ніжне і горде ім’я.

— Ірино, ти чуєш, що вони говорять? — злякано спитала Клавдія Іванівна. — І це про нашу дитину.

— А що? Нормальне ім’я, — сказала Іринка, — Надіра. У ньому вміщується і моє. Принаймні це краще, ніж якась там Майка чи Анжеліка.

— Та з неї ж діти у школі сміятимуться! А в садочку і не вимовлять такого — про це ти подумала?

— Звичайно. У нас її можна звати Надя чи навіть Іра, — сказала Іринка. — Не обов’язково ж показувати метрику дітлахам. Мені це ім’я подобається. І Муталібові теж.

— Ще б Муталібові не подобалося, — хмикнула Клавдія Іванівна і демонстративно поклала недощипане виноградне гроно на тацю. — А того й немає, щоб з рідною матір’ю порадитися. Ну да, ну да, мати ж — заклятий ворог! Це як тобі сережки чи дублянку треба, то ти зразу до матері біжиш, а так — можна й обійтися, так я порожнє місце.

— Ми ж оце й радимося з тобою, — сказала Іринка. — Чого ти відразу заводишся? Я просто дивуюся з тебе.

— Вона ще й дивується! Вп’яла в мене свої безсоромні очі й дивується. Ну, підожди, ти ще попросиш щось у мене, — Клавдія Іванівна схопилася з-за столу, всім своїм виглядом показуючи, що їй тут більше нема про що розмовляти.

— Не гарячіться, — чемно сказав Сахіб. — Ще ж нічого не вирішено, може, якраз ви запропонуєте щось краще. Хоча мені здається, що дівчинка далеко від нашого краю, то хай хоч ім’я має узбецьке.

— Далеко?.. — Клавдія Іванівна була вже мов те полум’я, що чим більше його гаси, тим лютіше воно розгоряється.

— Перестань, мамо! — заблагала Іринка.

— А ти мені рота не затикай! Я не в гостях, я в себе вдома і не дозволю, щоб мною командували. Повсідалися мені на шию та ще й командують, ніякого стида, ніякої гордості. А ти ще заплачеш, — помахала вона пальцем перед самісіньким носом в Іринки. — Гірко заплачеш, та пізно буде. Не зоглядишся, як він тебе сам покине. Ох, згадаєш оці мої слова ще не раз!

Клавдія Іванівна так грюкнула дверима, що жалібно задзеленчали кришталеві підвіски на люстрі, і на якийсь час «у її домі» залягла мертва тиша.

А потім голосно заплакало дитя.

Заплакала Надіра.