3

У палаті, куди поклали Степана, було ще два чоловіки: молодий хлопчина Валерка (сам так назвався, коли знайомились) — меткий, хвацький парубок, слюсар із якогось миколаївського заводу, котрий, здавалося, потрапив не до клініки серцевої хірургії, а до будинку відпочинку. Навідріз відмовився від вилинялої лікарняної піжами і ходив у новенькому спортивному костюмі з генеральськими лампасами, залицявся до сестричок і подовгу пропадав десь на просторому лікарняному подвір’ї.

Другим сусідою по палаті був старенький пенсіонер Стратон Митрофанович, щупленький, акуратний і сивий, як голуб, чоловічок, до якого щодня приходила така ж старенька, охайна і сива, як голубка, дружина Євдокія Прокопівна (жили вони в Києві), приносила курячі бульйони, терті сири, голубці, апельсини і всяку всячину, допитувалась, чи Стратон Митрофанович усе те з’їдає, а він кивав маленькою акуратною, як у голуба, голівкою, змовницьки і трохи злякано поглядаючи на Валерку. Той на апетит не скаржився і по-панібратському приймав од Стратона Митрофановича ті гостинці, адже його рідня була далеко від Києва.

У Валерки знайшли стеноз, якраз те, що було у Степана років десять тому, і, розпитавши у молоденьких сестер (їм він більше вірив, ніж лікарям), що це таке і чим воно пахне, Валерка заспокоївся остаточно і якось жартома навіть запропонував Стратону Митрофановичу:

— Слиш, батя, може, я той… — значуще кашлянув Валерка. — У лавку збігаю? Тут недалеко, я вже розвідав.

— Я цієї зарази і при здоров’ї не пив, — не прийняв його жарту Стратон Митрофанович. — А тепер тим більше.

— Мабуть, Прокопівна не позволяла? — зробив висновок Валерка. — Моя мене теж гризе, але я такий, що на мене де сядеш, там і злізеш. А що, робиш, як віл, а їм усе мало. Знаєш, Митрофановичу, скільки я заробляю? Три куски чистими. Та ще халтура якась підвернеться, а ти ж як думав?

— Ні, діло не в Прокопівні, — Стратон Митрофанович зовсім не ображався за Валерчине панібратське тикання, але трошки ніяковів: не звик до такого. — Не йшла вона мені, холера, і все. Ото лиш на фронті, — із сумом сказав Стратон Митрофанович. Легенько повернувся на бік, так що й ліжко під ним не скрипнуло, і подивився Валерці в очі. — Був у мене на фронті друг, був… Нас одним снарядом накрило. Тільки його відразу, а я от ношу той осколок під серцем уже більше як сорок років. І навіть не знав про нього, недавно виявили. Часом боліло, але думав, що то болить мені не залізо, думав, душа болить, синку. Ось так.

Стратон Митрофанович помовчав, дивлячись десь уже в себе, мовив тихо:

— А може, то вона і боліла. Бо рана не так болить, від рани зубами скрегочеш, а це ні. Бувало, так заниє, що аж заплачу. Соромно навіть перед собою, а от нічого не можу вдіяти. Ні, це не осколок. Ось його витягнуть, то що — хіба ж я іншим стану? Ні, не стану. Та й не хотів би.

— Мій батько теж пройшов усю війну, — сказав Степан сухим голосом. Сухо було на губах, у роті, в горлі, в усьому тілі так було сухо, що він не міг дивитися на зеленувату рідину, яка поволеньки сочилася з крапельниці в його вени. — Пройшов, каже, стільки фронтів і ніде не заплакав, а тепер став таким тонкосльозим, що страшно. Оце й мене випроводжали сюди, то місця собі не знаходив. Не сьогодні-взавтра приїде, ось побачите. Не видержить старий.

— Це не страшно, сльози… — сказав Стратон Митрофанович. — Страшно, коли їх нема.

— А де ви, Митрофановичу, працювали? — Валерка теж став серйозним і сам не помітив, як звернувся до Стратона Митрофановича на «ви».

— Де працював? Цілий вік просидів, можна сказати, за одним столом. В архіві. До останнього дня. Він тут недалечко, на Солом’янці. Історичний архів.

— Цікаво було? — простодушно спитав Валерка.

— І ще б сидів, якби не підвело здоров’я. Але… віта бревіс ест.

— Що?

— Життя коротке, казали римляни. Я все життя вивчав документи, писані латиною. Таку мав спеціалізацію. Читав, читав ті документи та так і не начитався. Книжку хотів написати, історичну, правдиву. Але… життя коротке. Вічна лише історія наша. І знаєте, хлопці, я ніколи нікому не говорив цього, а вам скажу: мені здається, що навіть звичайнісінький історичний підручник мусить писати одна людина, писати з душею, а не викладати голі факти. Тоді така історія читатиметься з любов’ю. Нам потрібні сучасні Геродоти, Фукідіди, Хоренаці!.. Розумієте?

— Я не знаю, хто це такі, — щиро сказав Валерка.

— Ну, я от розкажу вам цікавіше. Вичитав із судових актів вісімнадцятого сторіччя. Був такий польський магнат Станіслав Потоцький, може, чули.

— Чули, чого ж, — сказав Степан. — Недалеко від нашого села і досі зберігаються руїни замку Потоцьких. Ми там любили гратись малими.

— От-от, — зрадів Стратон Митрофанович і звівся на лікті. На його білому чолі виступили цяточки поту. — І от їхав цей Станіслав Потоцький берлином до Києва, з охороною, звичайно, а недалечко від Василькова, де була митниця, перестріли його гайдамаки. Коліївщину тоді вже задушили, проте в лісах ще гуляли невеличкі ватаги, щоб декому не дуже спокійно жилося. І от перестріли вони Потоцького і в першу чергу, ясна річ, накинулися на його охоронців. Скрутили їх, а кучерові, який поривався схарапудити коней і погнати їх з берлином, всипали добрих нагаїв. І що ж ви думаєте: виходить із берлина Станіслав Потоцький, всміхається криво, знімає з руки золотий перстень-печатку з ініціалами «SP» і подає його нападникам: «Візьміть, — каже, — моє срібло-злото, візьміть усе, що тут є, але не смійте бити людину!» Ось як сказав цей панок, котрий пив кров із тисяч і тисяч людей! — посуворішав голосом Стратон Митрофанович. — «Не смійте бити людину!» — сказав він про свого кучера. Яке лицемірство! Яке вишукане лукавство! Наші хлопці-гайдамаки аж отетеріли від такої доброти. Вони так розгубилися, що відпустили Потоцького живим. Нас завжди підводила надмірна довіра. Звиклі дотримувати свого слова, виховані на лицарській честі, ми беззастережно вірили навіть своїм ворогам, а потім це нам вилазило боком!

Стратон Митрофанович розгарячився, уже сів у ліжку, щоб краще бачити Степана й Валерку, і, перевівши подих, сказав:

— І щоб усе це зрозуміти, треба знати не хронологію, а живі подробиці історії, вся суть у подробицях, і ота крива посмішка, з якою Станіслав Потоцький простягав свій золотий перстень-печатку, боронячи кучера, промовляє мені більше, ніж суха хронологія тих подій.

Видно було, що ця розповідь притомила Стратона Митрофановича, він знов ліг, поклавши на груди руки, і вони, його маленькі білі руки, схвильовано бгали краї простирадла, приховуючи тремтіння.

— А далі? — спитав Валерка.

— Що далі?

— Що було з ними?

— З ким? — не зрозумів Стратон Митрофанович.

— Ну, з усіма… В цій історії.

— А, — він якось розчаровано махнув рукою. — Розв’язка банальна. Прикра для нас із вами, хоча й типова.

— І все-таки?

— Гайдамаків, котрі перепинили берлин, упіймали. Станіслав Потоцький, цей тонкий «гуманіст», і далі пив нашу кров, а тих довірливих хлопців і згубив отой його перстень. Хтось із них хотів його збути, але попався. Перстень був мічений, на ньому вигравіювані ініціали «SP» — Станіслав Потоцький. Через них і попався той сіромаха. Чого вже наш народ ніколи не вмів, то це — торгувати, — сказав Стратон Митрофанович і, помовчавши, повторив: — Так, торгувати ми ніколи не вміли, ні продавати, ні купувати. Он скільки усмішок та анекдотів попридумував народ про нашу нетямущість у цьому ділі. Всілякі зайди дурили нас на кожному кроці. Але в історії, яку я вам розповів, нічого смішного не було, сумна це історія. Той перстень навів посіпак на слід гайдамаків, їх оточили великими силами, схопили і кинули до в’язниці, а Станіславу Потоцькому знов одягли на пальчик золоту печатку, так що й тут він нічого не втратив.

— Тре’ було йому зразу скрутити в’язи! — сказав Валерка й руками показав, як це робиться.

— Треба було, — погодився Стратон Митрофанович. — Про це, мабуть, наші сіроми подумали, коли вже сиділи за ґратами. Пізно подумали.

— І більше нічого про них не було в тому… документі? — спитав Валерка.

Стратон Митрофанович мовчки дивився у стелю, ніби й не чув запитання, потім заплющив очі, білі руки, складені на грудях, рівно здіймалися від дихання, і коли вже здавалося, що він задрімав, сказав, не розплющуючи очей:

— Було. Чому ж не було… — якось невпевнено так сказав, ніби крізь сон. — Потім, коли гайдамаки сиділи у в’язниці, прийшла до одного з них на побачення мати… чи кохана дівчина… — завагався Стратон Митрофанович. — Ні, таки мати. Так от, прийшла вона до сина, якось упросилася провідати його, видно, підкупила наглядачів, і пронесла під одягом зброю. Пістоля пронесла якимось дивом. Завдяки тому пістолю хлопцям удалося втекти з неволі. Авжеж, вони втекли, — сказав Стратон Митрофанович, мовби запевняючи самого себе, і Степанові здалося, що тут він уже додає трохи такого, чого, мабуть, і не було в тих давніх судових актах, чого, мабуть, тільки б йому хотілося і про що він написав би, напевно, в отій своїй омріяній книзі. Так чи так, але було в цій історії щось і від самого Стратона Митрофановича, навіть оту криву усмішечку Станіслава Потоцького навряд чи фіксували судові папери, але без неї, посмішки лицеміра, ця історія не була б такою правдивою.

— А ви напишіть, напишіть таку книгу, — сказав Степан. — Знаєте, як інтересно буде. Ви ось трошки розповіли, та й то я… ніби все це побачив. Наче був там разом із ними. Напишіть, Стратоне Митрофановичу.

— Не встигну, — похитав він головою.

— Чого ж, от зроблять вам операцію, ви вже на пенсії, тільки писати. Воно ж у вас уже в голові готове, зосталося лиш записати.

— Ні, — сказав Стратон Митрофанович. — Я багато дрібніших речей не встиг зробити, та й того уже не вдасться. І часу ж зовсім не марнував, не згаяв ані хвилинки. Я, Валерко, не те що в чарку не заглядав, а, віриш, не пригадую, коли востаннє був у кіно. За всеньке життя я разів зо два сходив до театру і то дивився щось таке поганеньке, що й не згадаю. Пригадую лише святково вбраних глядачів, які ходять туди не тільки подивитися, але й себе показати. Я ні разу не вибрався до лісу, щоб просто самому походити, подумати, а може, й спочити. Все відкладав на потім, хай, думав, устигну, не останній же день живу, ще встигну. Я от про ліс кажу… Та який там ліс, коли навіть не зміг… — Стратон Митрофанович якось жалібно усміхнувся, стишено мовив: — Таке, що й казати соромно. Не знаю.

Ніхто його не підганяв і, помовчавши, він таки зважився і так, жалібно усміхаючись до самого себе, продовжив:

— Я, хлопці, з роботи повертався завжди восьмим трамваєм, може, ви знаєте цей маршрут, бо «вісімкою» ж і сюди, до лікарні, часто добираються. І їхав до кінцевої зупинки, а там пересідав на метро. Так от, до метро я щовечора йшов мимо Ботанічного саду. А він, цей сад, обнесений металевою огорожею, крізь яку все видно, але перелізти не перелізеш, треба далеко обходити. І от коли я не йду повз ту огорожу, то завжди зір мій наче магнітом притягує одна місцина — така невеличка балочка, поросла густими кущами і папороттю. Ну, звичайнісінька собі балочка, на світі таких, мабуть, не злічити, а от щось вабить мене туди, і все. Наче якусь таємницю будить у душі. Може, тому, що ту балочку видно тільки зверху, а далі вона ховається за кущами, деревами, травами. Ні, — похитав головою Стратон Митрофанович. — Зі споду її і взимку не видно, але взимку мене це не хвилювало. А от як надходить літо, коли там усе береться густою зеленню, ну, якась химера находить на мене. Стану й дивлюся на ту балочку, заглядаю крізь огорожу, наче злодій у чужий садок. А люди біжать од трамвая мимо мене, тоді хтось стане й собі подивиться, та, нічого цікавого не побачивши, зниже плечима й біжить собі далі. Ну, звісно, то ж була тільки моя химера, про неї не розповідав нікому, навіть Євдокії Прокопівні, оце лиш вам. Соромивсь, чи що? — здивувався сам собі Стратон Митрофанович. — Бо таки й правда, хтозна, чи всяк тебе зрозуміє, коли таке розкажеш. Стою я, значить, біля тієї огорожі, і таке мені мариться… Чи то через ту папороть листату, височезну, чи, може, через те, що балочці дна не видно, але ввижається, ніби там, у глибині саду, починається якийсь казковий, небачений мною ліс з величезними деревами, з дивовижними рослинами, з дикими хащами, темними озерцями… Ну, не ліс, а старезний, незайманий праліс, — раптом сказав Стратон Митрофанович і не помітив, як насторожився Степан, аж голка від крапельниці гостро ворухнулась у вені. — І знаю ж, розумом знаю, що все це не так, що там звичайний ботанічний куточок, а от кортить мені туди зазирнути, хоч умри. А потім подумаю, що це ж треба обійти он таку огорожу, потім ще садом стільки пройти, тоді спускатись у балочку та назад вертатися… Ні, думаю, хай якось іншим разом. Хай. Встигну ще. Тут ось стільки важливих справ, а тобі заманулось блукати. Потім, потім. І, ви вірите, отак кільканадцять років проходив повз ту місцину, а жодного разу туди не зайшов. Жодного разу. І не знаю тепер, чи й зайду ще коли.

Стратон Митрофанович притих, лице його було білим, як і руки, волосся і та подушка, на яку він поклав свою маленьку голубину голівку, і зоддалік було добре видно тільки зажурені очі, які ніби жили своїм, окремішнім життям, цураючись немічного тіла.

— А ти, Степане, кажеш про книжку… — зітхнув він. — Ні, не буде її, це вже я точно знаю.

— А я вчора лазив через огорожу, — вискочив, як Пилип з конопель, Валерка. — Тут же коло нас цвинтар, то я перемахнув, позаглядав трохи. Там стільки пам’ятників усяких!

— Ага, Байкове кладовище, — сказав Стратон Митрофанович. — Теж збирався не раз походити по ньому. Багато спочиває там людей, яким хотів поклонитися.

— Теж придумали, хе, чудаки, — крутнув головою Валерка. — Поставили лікарню коло цвинтаря. Мовляв, спершу сюди, а потім туди.

— Нічого, — сказав Стратон Митрофанович. — У цьому щось є. Треба по-філософському дивитися на життя. Про смерть також мусить пам’ятати людина. Мусить бути готовою до неї. Тоді не так страшно. Так що в цьому щось є, даремно ти, Валерію, ремствуєш.

— Ти що, батя, — знов перейшов на «ти» Валерка, — вмирати завжди страшно. Хіба ти не боїшся?

— Не знаю, — сказав Стратон Митрофанович. — Часом мені здається, що не боюся. Мабуть, я вже стомився. А часом… ну, не страшно, а трохи прикро, чи що. Хочеться ще трошки пожити. Щоб зайти бодай в отой куточок Ботанічного саду. Ну, побачимо. Взавтра все вирішиться. Якщо прокинуся після наркозу, то все буде добре.

— Вам легше, — сказав Степан. — Взавтра… А мені ще хтозна й скільки ждати. Прошу Усманова, щоб робив зразу, а він і слухати не хоче. Треба, каже, підлікувати печінку. За серце, каже, я не боюся, печінку треба підтримати. А воно ж оце нема гіршого, як ждати. Два дні тут полежав, а наче місяць. Чуєш, Валерко, подай мені води. Я тільки губи вмочу, не бійся.

Валерка пом’явся, запитально глянув на Стратона Митрофановича, встав з ліжка і, підсмикнувши на собі сині штани з лампасами, спитав невпевнено:

— Слиш, може, я тобі апельсин обчищу?

— Ні, води… То солодке… А я тільки губи вмочу, і все. Усманов дозволив…

Муталіб заходив до нього щодня по кілька разів, і щоразу Степан дивився на нього змученими очима (така собача відданість чаїлася на дні тих очей, що Муталіб мимоволі відводив погляд) і просив:

— Муталібе Кадамовичу, — так він його називав при сторонніх. — Давай хоч зараз… Не тягни. Я не боюся. Чого ж іще ждати, як і так ясно, що треба, нікуди від цього не дінешся. Все буде добре, я нітрохи не боюся…

— Це так відразу не робиться, — казав Муталіб. — Усі ждуть, ми тебе ще не підготували до операції.

— Я готовий.

— От і добре. Потерпи ще трохи. Прозондуємо і будемо оперувати. Бачиш, кашель уже ми тобі зняли. Ще знімемо жовч, і тоді можна… Ніхто ж тобі не бажає гіршого.

— Я знаю, — сумно погоджувався Степан.

Сьогодні вранці Муталіб зайшов після сніданку, саме тоді, коли нікого не було в палаті: Валерка гуляв десь на подвір’ї чи й далі, а Стратона Митрофановича вивезли візочком на якусь процедуру, і вони поговорили довше. Коли Муталіб уже йшов, раптом зупинився біля порога, ніби щось пригадавши, й спитав:

— Катерина часто заходить до тебе?

— Часто.

«Це зайве, — хотів сказати Муталіб, але промовчав. — Можливо, це якраз те, що йому найбільше й потрібно зараз», — подумав.

— Де вона живе?

— А що? — насторожився Степан.

— Я пропонував їй ключі, уже домовився з товаришем, що поживу кілька днів у нього. Вона не взяла. Каже, що живе у тітки.

— Нема тут у неї ніякої тітки, — сказав Степан.

— Знайшла готель?

— І в готель не пішла.

— То, може, вона на вокзалі ночує? Куди це годиться, Степане, ви мене ображаєте. Я щойно бачив її, змінилася — не впізнати. Поки тебе вилікуємо, вона занапастить себе. Скажи їй, нехай не соромиться, ми ж свої люди. Хай поживе у мене.

— Не піде вона, — сказав Степан. — Катерина не на вокзалі ночує.

— А де ж?

— Тут.

— Де-е-е… тут? — не зрозумів Муталіб.

— Не знаю… Але десь тут. Вона заходить до мене навіть уночі.

— Хто ж їй дозволив? Це неможливо. Вона що — невидимка?

— Ніхто їй, мабуть, не дозволяв. Я сам уже злюся. Іди, кажу, десь відіспися, чи в готель, чи куди завгодно, поїдь додому, кажу, скільки тут тої дороги? Приїдеш, коли захочеш. Поїдь, прошу її, хоч моїх там заспокоїш. А вона каже, я вже дзвонила до дядька Онисима, він передасть…

— Ну й ну, — похитав головою Муталіб.

— Ти, каже, за мене не переживай, я тут сплю, скільки мені заманеться. Якийсь закапелок знайшла, чи що. Домовилася, видно, з котроюсь із санітарок, а та й рада, що перекинула на неї роботу. Катерина навіть у палату до мене заходить із віником. Спокійно так, як до себе додому. Халатик на ній новенький, накрохмалений, напрасований, мабуть, купила десь, косинка біла, любо глянути, не санітарка, а дохторша, тіки з віником, — кволо всміхнувся Степан.

— Я бачив, — сказав Муталіб.

Він не раз помічав її оддалеки в тому новенькому халатику й білій косинці, та тільки-но хотів підійти ближче, як Катерина розчинялася в коридорних лабіринтах, ніби й справді ставала невидимкою. Ні, вона не уникала його зовсім, щоранку зустрічала біля воріт клініки, розпитувала про Степана, але тут, у коридорах, минала його непомітно, мов тінь; і тільки сьогодні вранці вони зіткнулися майже впритул, Катерина хотіла було прослизнути до туалетної кімнати, проте Муталіб притримав її за лікоть, і Катерина зашарілася, щоки взялися легеньким рум’янцем, лиш під очима темніли чорні западини. Вона опустила голову, в одній руці звисав віник, у другій — совок для сміття, і Муталіб про все здогадався і, бачачи, як вона вся зіщулилася, сказав якомога лагідніше:

— Ну, добре, Катю… Умудрилася, то й молодець. Але скажи мені, як тебе на прохідній пропускають? Невже ти й перепустку дістала?

— Ні, — похитала вона головою. — Перепустка мені не потрібна. Якщо йдеш у халаті та ще з віником і не оглядаєшся по боках, нікого не боїшся, то це краще за всяку перепустку.

— Он воно як. А де ж ти оце все взяла? — кивнув він на новенький халат, віник, совок.

— У тьоті своєї, — опустила очі Катерина. — Вона теж у лікарні працює. Дала мені халат… Ви не переживайте, тут у вас стільки людей працює, що вони й не знають одне одного. На мене ніхто не звертає уваги, я собі підмітаю, мию, наче так і треба. Що ж я, погане щось роблю? Степанові легше, коли я тут.

Побоюючись, що Муталіб почне їй перечити, Катерина зашепотіла довірливо:

— А сьогодні, чуєте, сьогодні я навіть Волощука зустріла в коридорі. То він подивився на мене пильно, а потім, чую, каже тому, що з ним ішов: «Що це в нас за новенька така симпатична?» Еге, так і сказав: «симпатична».

— Ну що ж, — сказав Муталіб. — Коли ти навіть Волощукові сподобалася, то що вже мені тут казати. Працюй.

Однак тоді він і гадки не мав, що Катерина ночує у клініці. Думав, перебивається десь на вокзалі чи, може, й куток найняла (сюди часом підходять бабки, пропонують родичам хворих ночівлю за помірну плату), але щоб ось так непомітно оселитися в самій клініці — такого Муталіб не припускав.

І тепер, почувши про це від Степана, він не знав, що й казати: обурюватися, чи дивуватися, чи вдавати, що нічого не зрозумів.

— Я не перший рік тут працюю, — сказав Муталіб. — Але такого ще не чув. Усього набачився і наслухався, але такої жінки, як твоя Катерина, я ще не зустрічав.

— Та певно ж, — сказав Степан. — Ти й не міг таких зустрічати, бо таких нема більше. Вона одна, Катерина. Тільки дурному попалася, бідна. Ти не сердься на неї. Я от теж серджуся, сварю її, що не жаліє себе, а потім думаю собі: мабуть, їй легше отак. Прожени її звідси, то вона місця собі не знайде. Така дурна. Такі дурні ми обоє взялися на твою голову, Муталібе. Вибачай. І не свари Катерину. Бо коли я посварю, це одне, а коли ти — то друге. Вона нині на тебе молиться.

— Не бійся, Степане, — сказав він. — Я тобі обіцяю.

— Катерина нині готова на все.

— Так не можна…

— Вона інакше не вміє.

Колись йому також здавалося, що Іринка заради нього готова на все. Він любив її, може, ще й зараз любить, хоча не зізнається у цьому навіть самому собі, та коли йде до того старого будинку в центрі міста, щоб узяти Надіру й погуляти з нею (це йому дозволяли), усе затерпає всередині від надії, що малу виведе йому до під’їзду Іринка, та замість неї він бачить Клавдію Іванівну, яка з мовчазною дипломатичністю передає йому дочку із рук в руки ось уже понад два роки. Іноді, коли він дзвонить, що хоче взяти Надіру, слухавку бере Іринка, і йому навіть здається, що, почувши його голос, вона завмирає, хоче почути від нього щось іще, окрім звичного прохання вивести йому Надіру чи, як її тепер називають, Надю, і йому справді-таки хотілося б сказати щось іще, проте не наважується, мовчки тримає слухавку, аж поки та не озивається до нього короткими гудками.

Щось таки жевріє в ньому, не відпускає, Муталіб навіть охоче вступає в розмову з Семеном Семеновичем Оприщенком, бо той ніби ненароком згадає, що дочка Клавдії Іванівни ще й досі не вийшла заміж, мовляв, ото хай би берегли його, Муталіба, тепер знайти путнього чоловіка не так просто. Семен Семенович любив заводити такі балачки в обідню перерву, коли просто в ординаторській розкладав на столі гору харчу — яйця, бутерброди, огірки, яблука, часник, — і йому якраз вистачало години, щоб усе те подрібнити на крихітні часточки і пропхнути у свій маленький карасячий ротик, начинити себе, як ковбаску, і так просмердіти ординаторську часником, що туди довго не хотілося заходити. Але Муталіб терпів і той запах, і Семена Семеновича, бо він іноді зумисне згадував про Клавдію Іванівну, про Іринку, знаючи, що Муталіба це зачіпає за живе.

Що зробиш, ще зостались у ньому жарини того вогню, що спалахнув колись на деснянському березі, він таки любив її, так любив, що багато чого прощав. Було що прощати, не золоту вдачу мала Іринка, та він намагався пояснити і виправдати кожен її недолік, часом йому навіть здавалося, що кохає її ще дужче за ті слабинки, без яких жінка не була б собою.

І він потурав їй у багатьох примхах, купував дорогі речі, особливо коли захистив дисертацію і став заробляти більше, щоправда, тих заробітків тільки й вистачало на Іринчині обнови, але яке це мало значення, йому, Муталібові, мало що було треба, хіба прикупить новенький спінінг, ото й усі витрати. Часом Іринка сердилася на нього, що такий байдужий до одягу, вона готова була й від себе одірвати, аби він мав поважніший вигляд, проте Муталіб не приймав таких жертв. Що йому з того? Зате Іринка, придбавши нову сукню чи навіть копійчані кліпси, крутилася перед дзеркалом і почувалася на сьомому небі. Нехай крутиться, якщо це їй так подобається, думав Муталіб, та й хто тепер із жінок не крутиться, он і на роботі у них жіноцтво — подивишся, поважні ж люди, з ученими ступенями, розумні, нічого не скажеш, а як почнуть приміряти якусь шматину, як почнуть ахкати-охкати, то ніби для них немає більшої радості на світі. Може, нічого поганого в цьому й немає, думав Муталіб, ми звикли це називати міщанством, а воно не таке й страшне, бо його видно неозброєним оком, воно на виду, а набагато страшніше те, що приховане, що сидить у людині в найпотаємніших закамарках свідомості, сидить десь там під кіркою мозку і нищечком гострить зуби, щоб узяти своє, узяти так, щоб ніхто не бачив.

Не така страшна навіть Клавдія Іванівна зі своєю пристрастю до голубих унітазів і золотих корінців Дрюона-Дюма, гадав Муталіб, ця її недуга лежить на поверхні, з нею можна боротися, а як бути з отим кротом, що причаївся десь поруч і роками пише на тебе доноси, строчить анонімки, звинувачує тебе у своїх власних гріхах, непомітно стромляє у подарований тобі букет квітів грошову банкноту, аби вона у всіх на очах випала на підлогу і ти згоряв од сорому, не здатний виправдатися, бо це всі побачили, кріт облаштував усе так, що навіть ти не помітив. А що вже казати про пасквілі, які він строчить у своїй норі від чорної заздрості, називає тебе хабарником і «шевцем». Цього крота ти ніколи не впіймаєш за руку, не виведеш на чисту воду, бо він, вилазячи з нори, міняє на собі не сорочки та дублянки, а шкуру, міняє подобу свою, і от уже дивиться тобі в очі своїми невинними очима і ганить на чому світ стоїть міщанство, підсміюється з жінок, котрі приміряють на себе дорогі речі, він їх ненавидить за те, що вони хочуть бути красивими, він хоче їх зодягти у куфайки й чуні, в латані свити й калоші, але про це він мовчить, лиш поблажливо всміхається і ганить міщанство й людську меркантильність.

Нехай зодягаються, думав Муталіб, немає в тому гріха, он взяти хоча б їхню Євгенію Дмитрівну, сотням, тисячам людей вона врятувала життя, і що ж, її треба звинувачувати в тому, що вчора півдня простояла в черзі за чобітками, що їй ці люди повідривали всі ґудзики на пальті, а останню пару чобіт забрали у неї перед самісіньким носом?

Звичайно, в усьому мусить бути міра й межа, міркував Муталіб, погано, коли речовизм стає самоціллю, але це ще не найстрашніше, якщо речі купуються за чесно зароблені гроші. Він заробляв їх чесно, і після того, як став кандидатом наук, жити стало легше, навіть Клавдія Іванівна заспокоїлася, бачачи, що він усе приносить у сім’ю, над Іринкою і дитиною аж труситься, на роботі в пошані, таки він не «швець», а там, дивись, стане доктором, професором, а її Іринка професорською дружиною… а вона, Клавдія Іванівна… та Бог уже з ним, аби їм було добре, — отож, бачачи все це й відчуваючи своїм тонким нюхом, Клавдія Іванівна таки змінилася, подобрішала, і хоча без сварок не обходилося, ну як же без них, проте вона дедалі рідше вигукувала оте «я у своєму домі», а військову команду «розійтись» ніби й зовсім забула. Та й він, Муталіб, став поміркованішим, частіше притримував язика, адже й дитина в домі, навіщо їй ці «концерти», і так вони потроху притерлися одне до одного, Муталіб з Іринкою вже не поривалися наймати квартиру, бо, як не є, а без Клавдії Іванівни їм було б важче, тим більше Іринка закінчує інститут, пише диплом.

Та саме в такий, здавалося б, зовсім безхмарний час сталося так, що Муталіб пішов із дому Клавдії Іванівни, пішов од Іринки, пішов назавжди… Нічого не взяв із собою, тільки печаль, гірку печаль, яка й досі ятрить його серце.