4

Уже після зондування Степанові різко погіршало. Сталося те, чого Муталіб найбільше боявся: жовч не спадала, був глибокий застій печінки, яка вже майже не фільтрувала кров, тяжко повертала її до серця. Це якраз і був той випадок, коли, як казав Волощук, треба надіятися лише на Бога, шансу майже не було, але Муталіб ще вірив у той малесенький шанс, не міг не вірити, бо це б означало кінець. Хоча траплялося в них і таке, коли вже ніхто не вірив, а людина жила всупереч усяким прогнозам. Волощук каже, що в нього був такий страшний (чи щасливий?) випадок, коли серце одного чоловіка забилося в морзі. Він шість годин сх'oдив над ним потом і нічого не міг зробити, а серце запрацювало, коли людину вважали покійником. Тож треба боротися до кінця, і найгірші порадники тут зневіра і відчай.

Степана перевели в реанімаційне відділення. Коли Муталіб спустився до нього, Степан лежав із заплющеними очима, обснований трубочками крапельниці, яка зараз була для нього єдиним джерелом життя. На жовте лице лягла землиста тінь, ніби його вже торкнулася печать смерті.

Він поволі розплющив очі, але дивилися вони десь у безодню чи, скоріш за все, у них взагалі не було погляду. Степан лиш відчув чи здогадався, хто біля нього стоїть.

— Муталібе, це ти? — спитав пошепки.

— Я, Степане. Як ти?

— Не переживай… Я трохи підвів тебе. Але не думай, що я такий слабак. Мені можна… можна робити операцію… Не бійся за мене, — самими губами сказав Степан.

— Я не боюся. Звідки ти взяв? Зондування — це складна штука, воно нікому не дається легко.

— Ага.

— Незабаром тобі стане краще.

— Де Катерина? — спитав Степан. — Ти прогнав її?

— Ні, що ти? Вона прийде, коли переведемо тебе в палату. Сюди не можна…

— Передай їй, що мені краще.

— Добре, я скажу.

Степан заплющив очі. Видно було, що він ще хоче щось сказати, але чи не здужає, чи не наважується

— Не треба розмовляти, — сказав Муталіб. — Це тебе втомлює.

— Ні, тут інше.

— Кажи.

— Розітри мені ноги, — попросив Степан. — У мене набрякають ноги.

Муталіб відгорнув простирадло і долонями став масажувати йому ступні, холодні й набряклі од води.

— Спасибі, — прошепотів Степан посинілими губами і знов розтулив повіки. — Аби мені ще води хоч краплю, то воно б попустило.

— Не можна, — сказав Муталіб.

— Один ковточок.

— Ти ж не слабак, Степане.

— Воно попустило б. У мене всередині пересохло, дихати не дає.

— У крапельниці є все, що тобі зараз потрібно. Там твої і вода, і їжа. Терпи, Степане, це від води так набрякають ноги.

— Я ж зовсім не пив.

— Вона є у всьому, вода.

Степан знов заплющив очі, потім спитав:

— Знаєш, чого я хочу?

— Чого?

— Хочу тієї картоплі, що ми їли в тебе… Що ти сам готував… Я давно вже не можу дивитись на їжу, а це чомусь закортіло тієї картоплі.

— Справді? — зрадів Муталіб. — Я приготую тобі. Приготую і довезу ще гарячу.

— Вибачай, що я так… просто з тобою. Ти ж мені все-таки брат.

— Постарайся заснути. Я ще зайду.

— Ні, побудь ще трохи. Мені не важко. Так і Катерині передай. Мовляв, поговорили, пожартували, все добре.

— Звичайно, передам. Вона десь тут, — сказав Муталіб, і йому здалося, що Степан усміхнувся, хоча жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі. І очі дивились — нічого не бачили.

— Який сьогодні день?

— П’ятниця.

— Завтра вихідний… Муталібе, поїдь у праліс.

— Куди?

— У праліс. Це наш старий ліс над Тікичем. Ти ж був там, Муталібе. Візьми вудки і поїдь, це ж зовсім близько. Півночі поїздом… Поїдь… Там… там Щедрик… Він поможе нам…

І, напружуючись з останніх сил, Степан розповів Муталібові про мене, Щедрика. Говорив він не зовсім зрозуміло, час від часу впадаючи в забуття, і Муталібові спершу здалося, що Степан марить. Та згодом помітив, як у його спорожнілих очах сухо спалахують вогники, і зрозумів, що це не марення, навпаки, розповідь про чудернацьке безтілесне створіння додає Степанові сили. Мабуть, він відчув сумнів у Муталібовому голосі, сумнів у видужанні, й подумав, що якби той поїхав до пралісу, то я, Щедрик, знайшов би спосіб, щоб якось його підтримати, розрадити, чи що, а може, навіть навіяти магічного духу. А коли Муталіб не зможе поїхати, то хай хоч дізнається, що вони не вдвох зараз стали супроти однієї смерті, їх троє, третій — це я, Щедрик, дарма що ніколи ніким не бачений чоловічок, адже смерті, цієї старої карги, з якою вони борються, теж ніхто ніколи не бачив. То тільки малюють її кістяною потворою з косою за плечима, а насправді жоден чоловік не бачив її, вона теж примарне створіння, і хтозна, може, смерть найдужче й боїться саме такої ж безтілесної істоти, як я, Щедрик, може, саме такий чоловічок і здатний вибити косу з її кістлявих рук або підставити ніжку цій карзі у найнесподіваніший для неї момент.

Степан розповів Муталібові, як я карав його кривдників, розповів про Пилипа Затірку, про інші мої подвиги, до яких відніс і чудодійне зцілення баби Улити, ні, не могла вона видужати від кухлика звичайної води, якої до того ж Степан набрав не з Маріцьончиного джерела. Може, це навіть я, Щедрик, казав Степан, допоміг Катерині бути в клініці такою невидимкою, що її тут ніхто не помічає, не вигонить, вона тінню проникає куди завгодно.

Поїдь, Муталібе, у праліс, поїдь… Тобі ж нічого не треба робити там, лишень посидиш із вудочкою, спочинеш, наберешся сил, погрієшся біля багаття глодового куща, біля шипшини, що зараз горять вогнем, послухаєш гомін очеретів, які вже підсохли, але шурхотять на тихому вітерцеві, шепочуться, мов живі; ти все те побачиш, почуєш, а потім розкажеш мені…

Муталіб слухав його уважно, ні в чому не заперечував, ніби теж повірив у Щедрика, та, коли Степан притих, похитав головою, сказав:

— Ні, не можу я зараз поїхати. Я завтра прийду до тебе. Який вихідний, про що ти говориш?.. Хай, колись разом поїдемо. А завтра я приготую тобі картоплю з «дичиною» і привезу ще гаряченьку.

Але Степан наче його й не чув.

— А я, аби міг, зараз поїхав би… Не знаю, що це зі мною… Отак заплющу очі і бачу… все-все. Кожну рибину під водою… кожну пташину… І село своє… Кожну стежечку бачу, кожне деревце, кущик, травину… І все це разом бачу… Не окремо, а разом. Хіба так буває, Муталібе? Що це зі мною діється?

Він притих, мовби чекаючи відповіді, та Муталіб мовчав.

І Степан відповів собі сам:

— Буває, бач. Заплющу очі й ходжу тими стежками, бачу кожну комашку, росину, порошинку бачу… кожну… — Він напружився і вперше повів очима, побачив перед собою Муталіба. — Якби ти знав, як хочеться жити… Якби ти знав… Мені б ще хоч раз усе те побачити насправді…

— Не падай духом, Степане.

— Ні, це я так… Вибач.

— Мені пора, — сказав Муталіб. — Ти поспи.

— Пожди…

— Я ще зайду до тебе.

— Пожди, хотів спитати…

— Кажи.

— Як там Стратон Митрофанович? Йому ж мали робити операцію.

— Ще не знаю, — збрехав Муталіб і швидко вийшов у коридор.

Уже виходячи з реанімаційного відділення, спиною відчув на собі чийсь погляд, ніби щось штовхнуло його, і швидко обернувся: там, у кінці коридору, до тих дверей, із яких він щойно вийшов, майнула біла тінь, вся біла, він навіть устиг помітити на ногах бохіли.

Муталіб якийсь час постояв, потім, не викликаючи ліфт, швидко пішов східцями в ординаторську. На серці лежав такий камінь, що хотілось кричати. Здається, йому ще ніколи не було так тяжко. Хіба тоді, коли він оперував Уктама. Тоді йому самому хотілося померти…

Із Хорезму, з рідного Муталібового кишлаку, добився до Києва товариш його дитинства Атаназар зі своїм семилітнім сином Уктамом, гострооким хлопчиною, який Муталібові, мов дві краплі води, нагадував того маленького Атаназара, з котрим вони крали кавуни на баштані одноокого Єгяма, разом пасли овець, купалися в Шорколі, ходили до школи. Тільки потім життя закинуло Муталіба аж до Києва, Атаназар же так і зостався у кишлаку, де й досі пасе овець, щоправда, уже колгоспних, але на долю не скаржиться. Востаннє, коли вони зустрілися у кишлаку під час Муталібової відпустки, казав, що нічого кращого й не бажає, один раз потрапив до Ташкента, то насилу витримав ту штовханину, не зрозуміло, як там люди живуть, казав Атаназар, для нього і в Ургенч поїхати — каторга, інша річ пасти овець, а вечорами бавитися з дітками, яких у нього вже п’ятеро, проте вони з Гюльнарою і не думають зупинятися, чекають шосте.

Та найдужче з усіх він любить Уктама, може, таке й гріх казати, але він обожнює свого другого сина, зізнався Атаназар, такої розумної дитини ще світ не бачив, у два роки воно вже говорило таке, що дорослий не скаже. Це, Муталібе, буде якийсь академік чи міністр, жаль тільки, що для цього йому доведеться виїхати з кишлаку, але нічого, всі не роз’їдуться, трохи лишиться й біля мене. А ще от здоров’я підводить мого Уктама, я вже й туди, і сюди, але лікарі нічого путнього не можуть сказати, той лікує йому бронхи, той нирки, один радить пити травичку, а другий мумійо. Може, ти, Муталібе, подивишся, ти ж у нас лікар, вчений чоловік, можна сказати.

Муталіб подивився, хлопчик справді розумний, і, послухавши його, з сумом подумав, що вони, ці діти з пороком серця, завжди розумніші за своїх ровесників. Ніби хворе серце відчуває все глибше.

Атаназарові він сказав, що малому треба робити операцію, хай привозить його до Києва, а той витріщив очі, наче йому пропонували летіти на Марс, хоча й розхвилювався дуже через Уктама. Атаназар спитав, чи не ліпше поїхати до Ташкента, він уже якось переживе те стовпотворіння заради сина, зате хоч назад вернеться, а їхати за тридев’ять земель, до Києва — це, вибач, Муталібе, я не хочу тебе образити, але навряд чи мені знадобиться твоя адреса.

Муталіб не образився і вже забув ту розмову, стільки часу минуло, коли це одного вечора приїздить прямо на квартиру до Клавдії Іванівни Атаназар з Уктамом, видно, вже так припекло, що не побоявся ні далекої дороги, ні літаків, розпитав у Муталібових родичів адресу та так без дзвінка, без усяких попереджень і подався до нього, дзвонить уже у двері. Клавдія Іванівна прийняла Атаназара гостинно (був відносний спокій у її домі), хоч трохи злякано поглядала на його чапан, на хромовики в калошах (серед літа!), припорошені далекою дорогою, мабуть, на них був порох і з Муталібового кишлаку; Клавдія Іванівна думала, що так ходять лише у фільмах про давнину, ну, ще старі люди, а це ж молодий чоловік: тюбетеєчка пристала до тім’я, як капелюшок до жолудя, і диви, знімає калоші і так м’яко ступає, виявляється у хромовиків немає твердих підошов, он чого він калоші зверху взув. Ну, Бог з ним, хай буде ще й таке, подумала Клавдія Іванівна, треба віддати належне цим Муталібовим землякам, ніколи не приїжджають з порожніми руками, і в цього величезний кошик із фруктами та ще й туго напханий мішечок, цікаво, що ж воно таке у тому мішечку?

Назустріч йому вийшов Маталіб, і вони разом якось так дивно скрикнули, ще здалеку простягли один одному руки, довго трясли їх, а потім цей, приїжджий, мов підломився, схилився Муталібу на груди і скрушно заговорив щось незрозумілою мовою. На них злякано дивився хлопчик, гарненький такий, очі великі, розумні, мабуть, тому й налякані, що розумні, видно, мова про нього була, і малюк полохливо ловив кожне слово, потім ухопив батька за полу чапана: «Ата, ата!..»

Дуже сподобався Клавдії Іванівні цей хлопчик, вона підійшла і погладила на його голівці жорсткого чорного чубчика, хлопчик покірно дозволив їй це зробити, він розумів, що зараз не гоже пручатися, і тільки сором’язливо опустив очі, а на запитання цієї лагідної жінки, як його звуть, сказав: «Уктам», радіючи тихенько, що зрозумів її запитання.

Клавдія Іванівна чемно припросила усіх до вітальні, хлопчика посадила на диван, Атаназарові підсунула м’який фотель, але він з винуватою усмішкою попросив дозволу посидіти на підлозі: уявляєте, дві доби у дорозі і за цей час жодного разу ніде не посидів по-людському, виправдовувався Атаназар, сідаючи під стіною. Підібгав під себе по-азіатському ноги, складені навхрест, і на його круглому, як кавун, обличчі вималювалася така втіха, що Клавдія Іванівна одверто засміялася: будь ласка, сидіть скільки вам заманеться, ні, ви мені дуже подобаєтеся, Атаназаре, сидіть, поки я щось приготую на стіл.

Атаназар сказав, що не треба турбуватися, хіба тільки від чаю він не відмовиться, а так усе є, і, схопившись з іще не загрітого місця, почав діставати з мішечка в’ялену баранину, домашні перепічки, сир, киш-миш, урюк, пряжені в солі абрикосові кісточки, а наостанок урочисто викотив величезного цар-кавуна із закрученим, як у поросяти, хвостиком: це, Муталібе, тобі від одноокого Єгяма, він пам’ятає тебе, на, каже, передай од мене вітання.

У тих словах Муталіб уловив якийсь знак чи натяк, ще не знав який, чимось далеким і знайомим війнуло на нього, але не міг збагнути чим саме, тільки здогадувався, що шукати розгадку треба у їхньому з Атаназаром дитинстві, напевно, в отих відчайдушних походах на баштан одноокого Єгяма.

Але що ж там було такого незвичайного? Усе дуже просто: одноокий Єгям цілісінькими днями незрушно сидів під очеретяним дашком, який захищав його від спеки, і не треба було великої кмітливості, щоб накрасти у нього кавунів, — досить тихесенько внадитися в баштан з лівого од Єгяма боку (у нього не було лівого ока) і вибирай, котрий на тебе дивиться. Тож і виходило завжди так, що врешті-решт одна половина баштана, з лівого од дашка боку, лишалася голою, збирали врожай тільки з правої, і голова колгоспу Кадам Силаєв завжди гримав на одноокого Єгяма: «Ти що, не можеш пересісти на другий бік, Єгям-ата? Важко повернути сідницю, що оце на баштані твориться таке неподобство?» Старий не ображався, змовчував, цілився одним оком десь мимо Кадама і — ні пари з вуст. Той бурчав, нахвалявся відправити Єгяма на пенсію, вирахувати з нього всі заробітки, щоб знав, як не слухатися начальства, однак слова ті відскакували від Єгяма, як горох від стіни, і голова махав рукою, знаючи, що одноокого він не вижене, що й наступного сезону буде те саме, підчистять половину баштана, зате на другій, правій половині, вони зберуть стільки кавунів, скільки хтось інший не виростить на п’ятьох баштанах. Бо цей мовчкуватий Єгям знає якийсь секрет, сам садить їх, сам доглядає, і колгосп має стиглих кавунчиків уже в червні, і ласують ними всі, хто хоче, нікого одноокий Єгям ще не спіймав на гарячому, він, здавалося, ніколи й не підводився зі свого насидженого сідала, а Муталіб таки одного разу попався.

Було це ввечері, якраз після того спекотного дня, коли вони всією школою збирали бавовну, і от виявилося, що Муталіб назбирав найбільше, ніхто навіть із старшокласників не ставив такого рекорду — сто сорок сім кілограмів легесенької, як пушок, бавовни нащипав тоді Муталіб своїми маленькими пучками, хоча ні про який рекорд і не думав, просто ставив кошик за кошиком, як і годилося, на ваги і йшов собі скубати далі. Тоді він і болю не чув, то вже пізніше пальці пекло вогнем, а вдень Муталіба лише мучила спрага, і він помітив, що чим швидше щипає бавовну, тим менше кортить пити.

І от увечері, несподівано для всіх, приїжджає на поле голова колгоспу Кадам Силаєв, збирають до гурту школярів і дорослих, Кадам Силаєв дякує усім за добру роботу, та переможцем, оголошує він, став Муталіб Усманов, який назбирав сьогодні сто сорок сім кілограмів білого золота, він так і сказав — білого золота! — за що йому він, Кадам Силаєв, виносить подяку, однак це ще не все. Він розгорнув невеличкий пакунок, зовсім незавидний сірий згорток, який тримав у руках і на який ніхто не звернув уваги, а тепер Кадам Силаєв, делікатно усміхаючись, як це роблять фокусники, дістаючи з капелюха живого голуба, видобув із того згорточка осяйного сріблястого ліхтарика, довгастого китайського ліхтарика, отого «качанчика», що був недосяжною мрією навіть для дорослих хлопців, такого у їхньому кишлаку мав хіба що клишоногий Бабаджан, котрий щороку їздив на Північ продавати урюк. Так от, Кадам Силаєв підніс цього ліхтарика високо над головою, щоб усі бачили, і сказав, що правління колгоспу нагороджує ним сьогоднішнього переможця Муталіба Усманова, і в хлопчачому гурті покотилися вигуки захоплення, а потім пикатий Атабай, син пикатого Камюла, закричав: «Це не чесно, треба було зразу казати, що переможцеві буде подарунок, тоді б ми не так працювали!»

Кадам Силаєв ще ширше усміхнувся на ті слова, дуже вони його потішили, і сказав, що саме отак і чесно, оце і є найчесніша людина, котра працює не за винагороду, а задля громади, за добру винагороду працюватиме і ледащо, сказав Кадам Силаєв, і чогось весело так засміявся, і, як дорослому, потиснув Муталібові обидві руки, потім увімкнув ліхтарика, подивився, чи горить, і подав його переможцеві.

У гурті де-не-де заплескали в долоні, переважно дівчата і старші, а хлопці заздрісно дивилися на той сріблястий ліхтарик, — диво якесь, у ньому навіть лампочка незвичайна, синя цяточка біля вусиків! — такий лискучий, такий гладенький, що здавалося, ось-ось вислизне з рук. І Муталіб затиснув його в руці, не чув уже, як печуть йому пальці, хлопці обступили — покажи, покажи, дай подивлюся! — а він не міг розімкнути затерплих пальців, не міг випустити з рук того сріблястого ліхтарика і тільки винувато всміхався.

А потім якось так сталося, що йшов він додому сам-один, хлопці чи образилися, чи що, але йшов він сам-самісінький, уже й не пригадує, де тоді був Сахіб, де був Атаназар, з ним не було нікого. Його перестріли біля Зміїних скель утрьох, всі троє були старші за нього, Муталіб і зараз пам’ятає кожного в обличчя, та найдужче врізався йому в пам’ять пикатий Атабай, син пикатого Камюла, з такими вузенькими очима, ніби хто лезом двічі черкнув йому по лиці — і вийшли очі. Він, цей пикатий Атабай, вийшов наперед, ті двоє стояли трохи позаду — Атабай показав їм рукою, мовляв, почекайте, спершу я сам говоритиму з ним, вийшов наперед, узявшись у боки, і так примружився, що очей зовсім не стало, лишилися тільки складки на місці очей.

— То що, — сказав Атабай, — вислужився?

— Чого це… — знітився Муталіб. — Я не вислужувався.

— Ну, як же не вислужувався? Передовик!

— Хіба ж я винен, що так вийшло? Я ж не знав…

— У передовиках, значить, ходимо, — сказав Атабай. — Ми, значить, хороші, а всі погані, так? Негарно, негарно…

Він підступив ще ближче, впритул став біля Муталіба, і ті двоє теж ступили вперед і зупинилися, стискуючи кулаки.

— Та ви що, хлопці? — поточився Муталіб. Він раптом злякався, він зрозумів, що розмовою це не закінчиться, і голос його огидно затремтів. — Хіба ж я винен, що так воно вийшло? Ніхто ж не казав, що будуть давати подарунки, ніхто ж не знав…

— Отож-бо й воно, — сказав пикатий Атабай, син пикатого Камюла. — Якби говорили, то нічого тут поганого не було б. А ти, виходить, просто так хотів вислужитися. Ти хороший, а всі погані. Ну, що ж, будь хорошим, а ми будемо поганими.

— Чого це ви погані? — мимрив Муталіб, заточуючись, і йому противно було від цих слів, але ще дужчим був страх, він відчував, що Атабай готовий розчавити його, як комаху.

Муталіб подумав, що коли кинеться тікати, то не втече, а якщо вони доженуть його, то битимуть ще лютіше, тоді вони точно зімнуть його, як комаху. Ні, краще вже нехай б’ють тут, може, швидше вгамуються, а може, вони ще й передумають чи йому вдасться їх роздобрити. І Муталіб повторив з огидним тремтінням у голосі:

— Ви непогані, навіщо ж на себе наговорювати?

— Ні, ми погані, — сказав Атабай. — Ми погані, а ти хороший, тому ми тебе будемо бити.

— Може, ви хотіли подивитись ліхтарик? — хапався за соломинку Муталіб. — То, будь ласка, дивіться скільки вам захочеться, — він простягнув Атабаю срібного «качанчика». — Мені ж не шкода, можеш його навіть узяти посвітити, а завтра віддаси… Завтра… чи коли там… Мені не шкода.

— Вдавися ним! — сказав Атабай. — Куди нам, поганим, з таким ліхтариком ходити. Відберуть одразу. Ні, так нечесно…

І Муталіб зрозумів, що йому вже не допоможе ніщо.

— А втрьох на одного нападати — це чесно? — закричав він у пику Атабаю. — Чесно, га?

— Хлопці, заждіть, я сам. — Атабай відвів назад руку, показуючи тим двом, щоб вони не втручалися, а потім тією ж рукою з усього розмаху вдарив Муталіба під груди.

Йому відібрало подих, і потемніло в очах. Скоцюрбившись, Муталіб повалився на землю, і його ще раз ударили в те саме місце, під груди, вдарили вже ногою. Потім удари посипалися в боки, в обличчя, по ногах, він закричав, йому попустило подих, і нарешті Муталіб з подивом завважив, що йому вже зовсім не боляче, тільки чує глухі короткі удари, наче об мішок із тирсою; чого ж він, дурний, так боявся і принижувався перед пикатим Атабаєм, сином пикатого Камюла, коли це зовсім не боляче…

На ноги він звівся, коли вже темніло, і перше, що Муталіб подумав: це ж ті падлюки забрали ліхтарика, матінко ти моя, вони готові були вбити його за того ліхтарика, що ж це на світі діється? Здається, на ньому місця живого не лишилося, болить під грудьми, болять руки, ноги, солоно щемить у роті, і немає сил облизати пухлі розбиті губи. Одне око приплющене, під шкірою нижче нього набубнявів камінчик…

Спотикаючись, Муталіб рушив було у бік кишлаку, та раптом зупинився, не вірячи своїм очам: за кілька кроків од нього щось на землі срібно зблиснуло — ліхтарик! Він підійшов, нахилився, підняв його і все зрозумів. Розтрощене було скло, розбита лампочка з синьою крапелькою біля вусиків, погнутий рефлектор і весь срібний «качанчик» пом’ятий, видно, топтали і гамселили його ногами. І тільки тепер Муталіб заплакав, гірко заплакав уголос і так, плачучи і притискаючи до грудей понівеченого ліхтарика, пішов полем додому. За що ж вони били його, за що, коли навіть ліхтарика не взяли, не міг збагнути Муталіб, адже обізлилися так через ліхтарика, а от, бач, не взяли…

Йому схотілося пити, і Муталіб зупинився недалечко від баштана одноокого Єгяма, якраз із лівого боку, — зараз він візьме кавунчика, зовсім малесенького кавунця, аби лиш втамувати спрагу. Хитрощів тут багато не треба, і, пригнувшись лише для годиться, він забрів у баштан, забрів на майже обнесену вже половину, через те довелося походити, ступаючи широко, аби не зашпортатися в гудинні. Нарешті знайшов кавунця, нагнувся, і хтозна, як воно вийшло — чи то він так лунко дав кавунцеві щигля, чи й досі схлипував, не чуючи вже себе, але зненацька відчув на собі чиюсь тінь, підвів голову й побачив одноокого Єгяма. Дивно, він зовсім не злякався його, після того, що сталося, ніби вже й не спроможний був лякатися і тільки чекав, що скаже Єгям-ата, нехай лає, нехай б’є, гірше, як було, не буде. Проте Єгям-ата не лаяв, не бив, вражено дивився на Муталіба своїм єдиним гострим оком, похитуючи з боку на бік головою.

— Хто ж це так познущався з тебе, дитино?

— Були такі, — чомусь сердито відказав Муталіб.

— Ай-я-яй, тебе ж упізнати не можна. Це ти онук Алішера, Карієвого сина?

— Так, — здивувався Муталіб, що Єгям-ата його знає. — Впізнали.

— Тебе звуть Сахіб?

— Ні, Муталіб. Сахіб — то мій старший брат.

— Швидко ростуть Алішерові онуки, пошли Аллах йому здоров’я, — сказав одноокий Єгям. — Ходімо ж, я дам тобі кавуна. Я дам тобі великого кавуна з правої половини мого баштана, — загадково всміхнувся Єгям-ата одним оком.

— Пізно вже. Мене ждуть удома, — чомусь і досі сердито говорив Муталіб, наче Єгям-ата не догодив йому. Мабуть, він був лихий на весь світ.

— Вдома тебе, дитино, злякаються такого. Ходімо, тобі треба вмитися. А то матінка розрив серця дістане, хай всохне тому рука, хто підняв її на тебе, малого.

— Я не малий.

— Авжеж, мужчина. Тоді тим більше тобі треба вмитися, — сказав Єгям-ата, легенько взяв його за лікоть і повів до свого очеретяного дашка. — А це що в тебе за іграшка!

— Це не іграшка, це ліхтарик… був.

— Он як. Мабуть, за нього тебе й побили? Але ти молодець, не віддав. Справжній мужчина.

— Ні, вони самі його не взяли, — сказав Муталіб. — У тому-то й річ. Я не розумію, за що вони мене побили, коли не взяли цей ліхтарик. Тільки потрощили його. Чому вони так зробили, Єгям-ата?

— Хто — вони?

Муталіб мовчав.

— Не хочеш казати — не кажи, це теж гідність мужчини, і ти мені подобаєшся, — мовив одноокий Єгям. — Славний онук росте в Алішера, я радий. Але я не можу тобі нічого пояснити, якщо не знаю, як воно було.

— Не кажіть моїм, — попросив Муталіб.

— Та по тобі ж усе видно.

— Я скажу, що впав із Зміїних скель.

— Ох, дитино…

Єгям-ата привів його під очеретяний дашок, узяв чайника з теплою водою, біленьку ганчірочку і став обережно промивати Муталібові обличчя. Боліли губи, солоно щеміло в роті, шарпало під оком, але він терпів.

— От тепер інша річ, — сказав одноокий Єгям. — Тепер видно, що ти Муталіб, онук Алішера, Карієвого сина. А то ж не впізнати було, чи ти Сахіб, чи Атаназар, чи Бахтіяр. Тепер упізнає тебе матінка. Сідай ще випий зі мною чаю, і тобі стане краще.

Єгям-ата сів на своє улюблене сідальце, — під очеретяним дашком був дощаний піл, — підмостив під боки старенькі ватяні подушки і, поставивши перед собою чайничок та дві піали, показав Муталібові на місце перед собою. Муталіб примостився, склавши, як справжній мужчина, ноги навхрест, узяв піалу і став по крапельці сьорбати з неї неслухняними дерев’яними губами, з цікавістю розглядаючи прихисток одноокого Єгяма. По праву руку від нього Муталіб з подивом завважив рушницю, стареньку одноствольну рушницю, націлену цівкою на Муталіба, і йому стало мулько, потім і геть зробилося лячно, бо з дула насторожено дивилось на нього двоє дрібнесеньких оченят, дві чорні крапельки, а потім Муталіб засміявся, зрозумівши, що то миша, і Єгям-ата однооко здивувався його сміхові.

— До вас у дуло залізла миша, — пояснив Муталіб.

— Вона часто це робить, — сказав Єгям-ата. — Думає, що то нора, от і залазить, хитрунка. Хай живе.

Муталібові стало добре і затишно під цим очеретяним дашком, тільки ще мучила якась невиразна думка, якесь питання, що на нього він сам собі не міг відповісти, і тоді подумав, що нічого поганого в цьому не буде, якщо він розкаже одноокому Єгяму про свою біду, адже все можна розповісти, не називаючи тих трьох хлопців, не згадуючи навіть пикатого Атабая, і, дивлячись поверх піали в одне око Єгяма, він сказав:

— Добре. Я розкажу вам, як усе було. Тільки ви, будь ласка, нікому, а то скажуть — побіг жалітися… А я ж не пожалітися хочу, я хочу зрозуміти. — Муталіб глянув на понівеченого ліхтарика, що лежав обік нього, знов попросив: — Навіть голові Кадаму Силаєву не кажіть, а то подумає: бач, якому розмазні дали подарунок, а він його не вберіг.

— Обіцяю мовчати, — сказав Єгям-ата.

І Муталіб розказав усе. Косуючи на мишку, що зирила на нього двома чорними крапельками з дула рушниці, він розказав, як збирав бавовну, не думаючи, ні про яку нагороду, як несподівано для всіх Кадам Силаєв підніс йому ось цього, тоді ще новенького ліхтарика і як потім його перестріли троє біля Зміїних скель і почали лупцювати. Муталіб думав, що вони хочуть забрати ліхтарика, а ті троє лише потовкли його ногами і пішли геть.

— Чому, чому вони так зробили? — зазирав Муталіб у єдине око Єгяма.

Єгям-ата довго мовчав, злегенька покивуючи головою, потім поставив піалу й сказав:

— Найбільше лихо у світі, синку, — це людська заздрість. Якби Кадам Силаєв дав їм по десять ліхтариків, а тобі дав одинадцять, на одного більше, вони б все одно били тебе. От що робить з людиною заздрість. Їх не ліхтарик розлютив, а вищість твоя, те, що ти заслужив його чесно, ти працював найкраще, не думаючи про винагороду, і цього вони не могли простити тобі. Це їм не вкладається у голову, вони тільки відчувають, що ти вищий, а вони нижчі, тому й побили тебе. Вдалися до сили від безсилля, ти мене розумієш, синку? — Єгям-ата повернув голову трохи ліворуч, щоб краще бачити Муталіба, й повів далі: — Колись ти це зрозумієш і тоді так, як я, тисячу разів скажеш собі: найбільше лихо у світі — це людська заздрість. Хіба не вона, заздрість, породила сьогодні в цих людях таку жорстокість? Від неї, від неї, синку, жорстокість, і вбивства, і брехня, і війни, і всі біди, які підстерігають людину. І вони, ці вбивці, брехуни й відступники — вони розуміють, що такими зробила їх заздрість, і тому найдужче бояться зізнатися перед людьми, навіть перед самими собою, що вони заздрісні. Ти, синку, ще багато поживеш на світі й побачиш, що людина легко зізнається у своїх гріхах: зізнається, що вона любить золото, гроші, багатство, що вона бреше, не проти поледачкувати, втекти від роботи, — в усьому зізнається, кається чи не кається, але зізнається підла душа; вбивця і той не витримує, приходить тоді, коли його сліду ще не знайшли і каже: в’яжіть мене, це я убив. Було і таке бува, синку. Але ніколи не було такого, щоб хтось став перед людьми і сказав: судіть мене, я — заздрісник. Бо вони, ці заздрісники, знають, що це найбільше зло, якого немає навіть серед звірів, найстрашніша вада, не гідна жодного живого створіння.

Одноокий Єгям підлив собі в піалу чаю, надпив і, перевівши подих, вів далі, поблискуючи своїм єдиним оком:

— Так, люди придумали для свого виправдання якусь білу заздрість. Мовляв, є чорна заздрість, а є біла. То знай же, синку, що це брехня. Немає ніякої білої заздрості, є радість, щира радість за гаразди іншої людини! Все інше — брехня, чорна заздрість, вона буває тільки чорною і підступною! — майже закричав одноокий Єгям, схоплюючись на худі ноги. — І наша трагедія в тому, що ми не знаємо, як з нею боротися! Ледаря ми можемо примусити працювати, брехуна можемо вивести на чисту воду, і справедливість візьме гору, вбивцю ми можемо кинути до в’язниці або і вбити. Але ми, синку, не знаємо, як боротися із заздрістю. Я багато думав над цим. Може, думав, колись усі матимуть всього вдосталь, і тоді буде інакше. Але ні… Дай сьогодні клишоногому Бабаджанові, який наторгував на Півночі за урюк купу грошей, дай сьогодні йому ні за що три мішки золота, і він стрибатиме до неба, та коли дізнається, що пикатому Камюлу дали чотири мішки чи бодай на грам більше, клишоногий Бабаджан так зненавидить його, що стережись. Він готовий буде віддати назад свої три мішки, аби лиш у пикатого Камюла забрали його чотири… Ось що таке людська заздрість, синку, ось чому вони розтоптали твого ліхтарика…

Єгям-ата сів, помовчав і додав:

— І немає на цю біду жодних ліків, і ради немає.

Муталібові здалося, що Єгям-ата чекає відповіді на його слова, проте він не знав, що сказати, хоча й багато чого зрозумів із того, що той говорив. Може, не все, але багато, і треба якось дати знати одноокому Єгяму, що він говорив недаремно, що перед ним сидить не слинько. І, відвівши очі вбік, дивлячись на цівку рушниці, де вже не видно було мишки — чи заховалася глибше, чи втекла, — Муталіб сказав:

— Єгям-ата, я більше не буду красти кавунів з вашого баштана.

— Пусте, — махнув він рукою. — Думаєш, я не бачу, як ви забігаєте у мій баштан? Бачу. Але це пусте, дитячі розваги. Зате виростеш, станеш дорослим і колись згадаєш старого Єгяма. І тоді не простягнеш руку до чужого… Ти ким хочеш бути?

— Не знаю, — сказав Муталіб. — Може… може… лікарем. Хочу робити так, щоб людям… ніколи не боліло, — і соромливо опустив голову: він ніколи про таке не думав, це тільки тепер зморозив одноокому Єгяму перше, що спало на гадку, і виходило так, ніби обдурює його, щоб Єгям-ата не подумав, що розмовляє з якимось слиньком, у котрого ще й мрії нема.

— Добре діло намислив, — сказав Єгям-ата. — Дуже добре діло. Я радий, що в Алішера, Карієвого сина, такий розумний онук. Передай же йому вітання од мене.

«А може, я й не збрехав, — подумав Муталіб, — може, я справді хочу бути лікарем і навіть колись ним стану».

— Хвилинку! — Одноокий Єгям підвівся. — Я зараз прийду.

Він пішов на праву половину баштана, де вилискували проти місяця (уже місяць зійшов) великі череваті кавуни, вибрав найбільшого, дав йому щигля, приніс і подав Муталібові.

— Це кавуниха, тримай, не впусти, — сказав він. — Передай од мене своєму дідові Алішерові, скажеш, вітання передає йому одноокий Єгям. — Він так і сказав про себе: одноокий Єгям.

Й ось тепер точнісінько таку кавуниху із блідо-жовтою плямою на боку, з жіночою коричневою цяткою-родимкою на вістрі осердя, таку-от солодку кавуниху викотив з мішечка Атаназар і сказав, що це Муталібу вітання від одноокого Єгяма.

— Справді? — зрадів Муталіб. — Як він там, наш Єгям-ата? Живий?

— Живий-здоровий, — сказав Атаназар. — І досі доглядає баштан, і непогано, як бачиш, доглядає, — кивнув на черевату кавуниху.

— З якої половини дав? — весело спитав Муталіб.

— З правої.

— Тоді я вірю, що це ти не вкрав, що це справді від одноокого Єгяма. Скільки ж це йому літ уже? Сімдесят, вісімдесят?

— Більше. Він, мабуть, і сам не знає скільки. Передай, каже, Муталібові і скажи, який я радий, що такий славний онук у Алішера, Карієвого сина. Хай згадає, каже, одноокого Єгяма, тільки хай, каже, не викидає зернята з цієї кавунихи, а візьме на насіння.

— Еге, на балконі баштан заведемо! — сказала Клавдія Іванівна.

Вони всі разом сіли до столу, хоч видно було, що Атаназарові зручніше сидіти на підлозі під стінкою. Дуже вже тішилася з того Клавдія Іванівна, але без кривої думки, добродушно так усміхалася і, смакуючи кавунихою, розпитувала Атаназара про його рясну сімейку, про кишлак, роботу і, дізнавшись, що Атаназар чабанує, аж у долоні сплеснула від захвату. Почала розпитувати про овечок, окіт, і що особливо здивувало Муталіба, вона називала навіть породи овець і деякі подробиці, яких не почерпнеш із телепередачі «У світі тварин», а тим більше з журналів «Здоровье» та «Человек и закон». Якби Муталіб не знав Клавдію Іванівну, то подумав би, що й вона десь чабанує чи принаймні вивчає овечок десь на дослідній станції. У всякому разі, Атаназар так припав їй до душі, що вона не пустила його до готелю. «Є ж вільна кімната, ось ця вітальня, поживіть трохи у нас, Атаназаре. Ви ж Муталібів товариш, почувайтеся як у себе вдома, сідайте на підлогу чи куди вам хочеться, а там буде видно».

Атаназар відмовлявся, незручно, мовляв, маленька дитина в домі, він знає, що це таке, бо його Гюльнара ось-ось днями має народжувати шосте, і він, поки Уктам буде на обстеженні (Муталіб каже, що це займе тижнів зо два), хоче навіть з’їздити додому, провідати її і побачити шосте своє дитинча.

Тим більше лишайтеся у нас, сказала Клавдія Іванівна, якщо ви через день-другий поїдете, навіщо ж тоді рватися до готелю, помиримось. І таки умовила Атаназара, і Муталіб не знав, що й думати, коли щовечора, повертаючись з роботи, заставав Клавдію Іванівну з Атаназаром за любенькою розмовою, сиділи, як півник і курочка, і тихо щось собі сокорили, й Іринка, це миле курча, іноді підсідало до них і теж щось там цвірінькало.

Потім Атаназар поїхав додому, сказав, що скоро повернеться, до операції Уктама буде обов’язково, у нього серце розривається, як подумає про ту операцію, сказав Атаназар і поїхав, а для Муталіба настали тяжкі дні. Обстеження показало, що Атаназар дуже пізно приїхав з малим, надії крихта, однак і зволікати вже не можна: або — або.

Уктам тоді ніби щось відчув (ох, ці діти із хворим серцем) й одного дня втік із клініки, знайшли його аж уночі в порожньому трамваї, що зайшов у депо, а наступного дня Муталіб спитав (не треба було питати) у нього:

— Чому ти тікав?

— Бо тут я помру, — сказав Уктам.

— Хто тобі сказав таку дурницю?

— Ніхто. Я сам знаю.

— Не смій навіть думати про таке.

Добре хоч Атаназар не затримався, днів через п’ять приїхав, похвалився дочкою Розою — так назвав своє шосте дитя, і Муталіб аж скипів через його круглу дурнувату усмішку: що за Роза, де ти взяв це ім’я? — а він, винувато знизуючи плечима, сказав, що це Уктам попросив так назвати. Якщо народиться сестричка, то назвіть її Розою, сказав малий, котрий почув це ім’я уже десь тут у Києві, і воно йому сподобалося.

Муталіб одверто сказав про все Атаназарові, навіщо обнадіювати, потім ще тяжчою буде втрата, й Атаназар зрозумів його, кивнув і сказав, що в усьому покладається на Аллаха й на нього, свого товариша. Він згоден на ризик, навіть якщо є один шанс із мільйона, хай Муталіб ризикує, коли вже така доля в Уктама, у його другого і найрозумнішого сина. Все одно ж іншого виходу немає. Я буду стояти у дворі лікарні, сказав Атаназар, а коли ти зробиш, коли ти все зробиш, мій друже, брате мій, то вийдеш у двір, і я оддалеки все побачу, я все зрозумію з твого лиця. І не ображайся, якщо я більше не прийду до тебе, зустрінемося потім у нашому кишлаку, я не прийду до тебе додому не від образи, а від горя. Бо коли моє і твоє горе скласти докупи, друже мій, брате мій, то це буде нестерпно. Будемо нарізно того дня.

І настав той день, найчорніший день у Муталібовому житті, коли він півдня простояв за операційним столом, коли вже знав, що Уктама нема, що вже ніколи не заб’ється його серце, а він, Уктам, раптом заговорив (мотор, штучне серце гнало його жилами кров), уже вийшов з нього наркоз, і Уктам заговорив. «Я житиму, — простогнав він, — бачте, Муталіб-ата, я житиму, а ви боялися, я житиму». І якби тієї миті Муталіб міг віддати своє життя, своє серце цьому хлопчикові, то не вагався б ані хвилини, однак він був нікчемною мурахою перед смертю, і нікчемним був той агрегат штучного серця, який міг підтримати людське життя всього на кілька годин. Ось уже пора його зупиняти (зупиняти життя цього хлопчика?), а голос, цей голос ніколи не втихне у ньому: «Я житиму…»

Він вийшов на подвір’я й побачив Атаназара — побачив його тюбетейку, чапан, припорошені хромовики в калошах, тільки не бачив його лиця, ніби очі самі обминали Атаназарове лице, обминали усе, він нічого не бачив, тільки ось це: чапан, тюбетейка, хромові халявки, калоші… А потім і те все розтануло.

Додому прийшов пізно вночі. Клавдія Іванівна вже спала, двері йому відчинила Іринка й сказала, що вона все знає, Клавдія Іванівна хвилювалася й подзвонила Оприщенкові, а той розказав. «Не переживай, Муталібе, жаль, звичайно, що так вийшло, але ж тепер уже нічого не зробиш, заспокойся, я тут сама через тебе місця собі не знаходжу, де ти ходиш, думаю».

Він, не роздягаючись, зайшов до кімнати, не кажучи ні слова, став біля дивана, потім, як підкошений, упав долілиць і заридав уголос. І що дужче стримував ридання, то ще голосніше виривалося вони з горла, виривалося зі стогоном, ламким криком, Іринка торсала його за плечі: заспокойся, Муталібе, хіба ж так можна, схаменися; і йому вперше були неприємними її руки, хтозна й чому, але хотілося, щоб вона не чіпала його, замовкла.

Прокинулася Клавдія Іванівна, зайшла з позіхами до кімнати і теж стала над головою.

— Чого ти, дурний, так побиваєшся? — сказала вона. — Ти ж давно знав, що він помре, і всі це знали. Я говорила з Оприщенком, навіть він каже, що ти не винен, тут і Волощук нічого не зробив би. Він мусив померти, розумієш, мусив.

І тут Муталіба щось як підкинуло, схопився на ноги, закричав у істериці:

— Не мусив! Ніхто не мусить помирати, чуєте, ви, оприщенки! Запам’ятайте собі раз і назавжди: ніхто не мусить помирати! Ніхто!

— Та він здурів, — витріщила очі Клавдія Іванівна. — Де ти тут бачиш Оприщенків? У тебе що — з головою не все…

Клавдія Іванівна затряслася, здавалося, не від гніву, її лихоманила якась несамовита радість.

— Прекрасно! — сказала вона і повернулася до Іринки. — Я знала, що рано чи пізно це буде. Він уже й тебе, дурепу таку, обливає брудом, я давно казала тобі, чим усе це закінчиться. І ось, маєш! Та він же не вистромляв свої роги тільки тому, що не мав куди подітися. Розкошував у теплі на всьому готовому, то й мовчав, а тепер в істериці не вдержався, вивернув усе своє чорне нутро. Ні, ти як собі хочеш, а я не збираюся більше з ним жити, щоб завтра тут і ноги його не було! Яке там завтра, хай зараз іде під три чорти, до завтра він мене ще заріже в істериці. Заріже — і йому нічого не буде, відбудеться трьома роками, бо воно ж не в собі, істерик ненормальний, психопат, хай іде куди хоче, в Павлівську дурку хай іде, тільки там його й приймуть.

Клавдія Іванівна постугоніла до своєї кімнати і ще й там щось вигукувала, та він її вже не чув. Дивився на Іринку й бачив, як вона чужіє з лиця.

— Ти не правий, — сказала вона. — Мама хвилювалася за тебе, того й подзвонила. А ти, невдячний, образив її. І мене теж образив. Ти мусиш вибачитися перед нею.

— Я піду, — сказав він.

— Піти легше за все. Напаскудити і піти, покинути все і піти. Біжи й помирися з мамою. Вона вибачить, вона ще сьогодні так гарно говорила про тебе…

— Я чув. Дуже гарно.

— Це після того, як ти образив її, зірвалася.

— А що я сказав? Оприщенко ж її ідеал.

— Ні, вона ненавидить його…

— І щодня туди дзвонить.

— Такий у мами характер, що зробиш.

— Нічого не зроблю, — сказав Муталіб. — На жаль, нічого зробити не можу і тому я піду.

— Ти егоїст, думаєш тільки про себе.

— Ні, я думаю і про тебе. Я не лишаю тебе. Ми будемо бачитися щодня. Якось переб’ємося, поки…

— Я не хочу перебиватися, я хочу нормально жити.

— Нормально тут не виходить, ти ж бачиш.

— Сам винен. Цього разу ти винен сам. Образив і маму, і мене. Я прощаю тобі, розумію твій стан, але її ти мусиш перепросити. Хоча б заради мене, дитини… Вона простить.

— Потім я сам собі не прощу.

— От бачиш, ти егоїст, ти знову говориш тільки про себе. То знай же, — сказала Іринка, — знай же, що коли ти все отак лишиш і підеш — можеш мені більше не дзвонити.

— Даремно ти так, ти ж знаєш, як я люблю тебе.

— Неправда! Якби любив, то послухався б. Я ж знаю свою маму, вона вже шкодує, що наговорила такого. Підійди, побалакай із нею, корона з тебе не спаде.

— Не муч мене. Потім сама все зрозумієш. Може, я і йду звідси заради нас обох. Бо тут до всього може дійти, я це вже бачу.

— Куди ти підеш серед ночі? До якоїсь жінки, так? У тебе хтось є? Мабуть, є, що так швидко зібрався. Ну що ж, іди, я не тримаю.

— Моє наївне дитя, — Муталіб хотів пригорнути її, але Іринка сердито його відштовхнула.

— Більше сюди не дзвони, — сказала вона. — Я не люблю тебе. Можеш збирати свої шкарпетки.

Цієї миті йому здалося, що з ним говорить сама Клавдія Іванівна. Надто багато вони прожили удвох, щоб не бути схожими, подумав Муталіб. Вродою Іринка вдалася у батька, але ж характер, і звички, і ще чорт знає що кладе свою печать на зовнішність людини, на мову її, на жести і голос… Ні, треба негайно забирати звідси Іринку, треба шукати квартиру, ставати на коліна перед Волощуком, щоб швидше виклопотав якесь житло, він же депутат, всесвітній авторитет, він допоможе, адже йдеться не лише про дах над головою, йдеться про долі людські, про долю трьох людей, і не тільки трьох, у них з Іринкою ще будуть діти, обов’язково будуть, і якщо прийти до Волощука з відкритою душею, усе розповісти, то він зрозуміє, старий розіб’ється, а зробить, що в його силах; Муталіб скоро забере Іринку, забере Надіру із цього дому о три покої з височезними стелями, а проте тісного, дуже тісного дому, — мусить забрати, поки не пізно.

— Потерпи ще трохи, — сказав він. — Завтра я піду до Волощука, проситиму…

— Я це чула вже сто разів. Коли те буде? А якщо й буде, то дадуть тобі якусь шпаківню на пустирі.

— Ти казала, що підеш зі мною і в курінь.

— Казала. Коли ти ще любив мене.

— Іринко… не треба. Ти ж знаєш…

— Знаю, знаю! — перебила вона. — Можеш іти й не вертатися.

— Ми обоє знервовані, поговоримо завтра.

Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і майже жужмом почав збирати свій одяг, кидати його на диван, і раптом звідти, із шафи, на нього зненацька викотився чималий, як подушка, вузол — щось було туго напхане в білу наволочку, воно впало йому до ніг; Муталіб нахилився, хотів узяти його й запхнути назад, та раптом той вузол розв’язався і щось знайоме майнуло в ньому, першої миті Муталіб навіть не зрозумів що саме, проте вже відчув: знайоме, бачене і… страшне.

Коричнево-золотистий клаптик визирав із туго напханої білої наволочки, Муталіб не хотів вірити своїм очам, якийсь млосно-холодний здогад поповз по всьому тілі — не може бути, не може бути! — але ріжок золотистого смушку бив по очах, аж паморочилося в голові: сталося, сталося, сталося… Випливає, немов із туману. Чапан, тюбетейка, хромовики у запорошених калошах… Чапан… хромовики… калоші… І цей коричнево-золотистий смушок… славнозвісна каракульча, яку могли привезти сюди тільки з Хорезму…

Колись Іринка просила його дістати цієї рідкісної каракульчі на шубу, і він, наївний, їдучи у відпустку додому, обіцяв напитати й купити. Муталіб справді шукав її, цю рідкісну, брунатно-золоту каракульчу, їздив навіть у Ташауз, туркменське містечко за сто кілометрів од його кишлаку, відоме своїми багатими базарами, і там, у Ташаузі, він таки знайшов її, цю каракульчу — найпрекрасніший смушок із рідкісної породи овець, справді ніби відлитий із золота, кожна звивина міниться на сонці; він угледів те диво й зрадів, і вже бачив, як радіє його Іринка, а чого ж, хай ходить його дружина в такій шубі, чому б вродливій жінці та не ходити в золотистій каракульчі. Однак радість його була недовгою, бо виявилося, що одна така шкурка щонайменше коштує двісті карбованців, а шуба затягне… хай йому грець, Іринці він сказав, що таких овець тепер не вирощують у їхніх краях, і вона заспокоїлася, а це… ось про що Клавдія Іванівна шепотілася цілими вечорами з Атаназаром, ось чому її так цікавили невинні овечки… і невже… невже вона посміла… за його плечима… ні, це неможливо, це якесь непорозуміння, зараз Іринка пояснить… але що ж тут пояснювати, коли ось перед його очима наволочка, туго напхана золотистою каракульчею.

— Це… Атаназар? — знизу подивився він на Іринку.

Вона заціпеніла, втягла голову в плечі, ніби боялася, що її вдарять, але сказала майже з викликом:

— Так, Атаназар. А хто ж?

— Ви купили у нього?

— Мати давала гроші, але він не взяв.

— Як це — не взяв?

— Отак. Сказав, що це подарунок.

— Кому?

— Мені. Твоїй дружині. Так він сказав.

— Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?

— Дорого, знаю.

— І взяла?

— А що було робити? Мати пропонувала гроші, а він: ні, ні, навіщо мене ображаєте? Муталіб мій найближчий друг. Хтозна, які у вас звичаї, може, й справді то велика образа для нього.

— Звичаї у нас такі, як у всіх людей, — сказав Муталіб. — А не такі, як у звірів. Щоб швидше собі вхопити.

— Ми задурно не просили у нього…

— Як — і ти просила?

— Чого ти причепився? Я ж кажу, що мати пропонувала гроші, не віриш — спитай в Атаназара.

— Вірю! Тому й пропонувала, що знала — Атаназар не візьме. Вона спекулювала на його горі. Та він останню нитку готовий був витягти з себе заради Уктама, заради своєї дитини… Він би їй душу свою віддав, аби попросила, і вона скористалася цим. Боже, яка… підлота!.. У нього шестеро дітей! Ти розумієш, що це таке? Ні, вже п’ятеро, — сказав він. — Уже п’ятеро.

— Вони не бідняки, — сказала Іринка.

— Ні. Бідняки ви. І тепер я не знаю… не знаю, чи подзвоню тобі.

— Подавай на розлучення, не заплачу, — сказала вона.

— Коли ти все зрозумієш, то подзвониш мені сама.

— І не подумаю!

— Подумай. Дуже тебе прошу… Подумай.

Тієї ночі він пішов і більше не повернувся.