5

У суботу зранку Муталіб, як завжди, почаював на своєму повстяному килимку, потім приготував картоплю з бараниною, якої ще трохи лишилося у холодильнику, і поїхав у клініку: відвідає Степана, а з півдня забере Надіру і вони поїдуть до Ботанічного саду годувати білочок.

Видався гожий осінній день, теплий, прозорий, як велетенська світляна куля, і Муталіб подумав, що такого дня справді не завадило б посидіти десь із вудкою, може, навіть на тому ж Степановому Тікичі, в отій чарівній місцині, де вони колись удвох рибалили і яка нагадувала Муталібові картини давніх художників, хоча ті краєвиди прекрасніші за всякі художні полотна, природа завжди досконаліша за те, що створено людськими руками. У цьому він погоджувався із братом Сахібом, котрий казав, що його дратують поети, які незрозуміло чому порівнюють краплину роси з діамантом, тоді як можна лише навпаки — витончений діамант порівняти з росиною, адже немає більшого ювеліра, ніж сама природа.

Маєш рацію, мій дорогий Сахібе, тут твоя правда, устоз, як правда і в отих рядках з останньої твоєї книжечки: «Спогад — це помах весла назад для того, щоб човен твій плив уперед…» Чи не тому, коли здається, що човник мого життя застигає, як листочок на ставковому плесі, або наштовхується на люту зустрічну хвилю, чи не тому я повертаюся до спогаду, до свого минулого, шукаючи там підтримки, хоч, може, й не завжди знаходжу її, як ось тепер у спомині про той чарівний куточок над Тікичем. Він вабить мене і страхає, ніби я щось колись там загубив, щось дуже важливе для всього мого життя, й ось тепер мене туди тягне, щоб відшукати ту згубу, й відлякує думка: не йди, не знайдеш уже ніколи. Що ж робити, мій брате, коли захитався цей човник, закрутився на місці, ніби я гребу одним веслом, друге зламалося, і от я мордуюся, мов у якомусь вирі, і ніщо не допомагає мені — ні лагідна хвиля Шорколя, ні гострий погляд одноокого Єгяма із рідної далини, ні синє сяйво Іринчиних очей під лагідний подзвін рибальського дзвіночка, такий лагідний, що здавалося, то пташка черкнула його крилом. Ніщо не допомагає мені, брате, навіть твої мудрі вірші.

А день стоїть над землею великий і світлий, прозора аж до небес дзвінка ясна куля, ніде не надщерблена, гладесенько окреслена синьою банею неба, висвітлена білим сонцем до дна.

На алеї, що веде до клініки, горять жовтим листом клени, ці вогняні знаки осені, яким не рівня ніяке золото, ніщо з ними не може зрівнятися, бо тими знаками розмовляє з людиною сама природа. Вона промовляє до всіх однаково, може, не всяк те чує однаково, але слово її рівне до всіх, у неї нема улюбленців, нема обранців, нема підлабузників, вона, як мати дітей, любить усіх однаковою любов’ю, звертається до всіх однією мовою, як зверталася до отих геніїв і простих смертних, що спочивають ген на Байковому цвинтарі, і як розмовляє нині он із тими людьми, яких біда привела на подвір’я лікарні.

Але й тут люди є люди, є хворі і є здорові, ті, що чекають вироку долі, і ті, що прийшли їх одвідати цього світлого суботнього дня. Одні тихесенько гомонять на лавочці, майже шепочуться, наче бояться, що їх підслухає та біда, інші — чоловік і жінка — геть принишкли і лише гладять одне одному руки, хтось витирає хустинкою очі, а хтось сміється, як он та дівчинка, маленька, як Надіра, дівчинка, вона сміється і простягає сивому чоловікові, мабуть, дідусеві, велике червоне яблуко, і дідусь теж усміхається, беручи те яблуко, — можливо, це остання щаслива хвилина в його житті. Ніхто з нас не знає, коли надходить остання щаслива хвилина.

Он безпечно походжає Валерка у синьому спортивному костюмі з генеральськими лампасами, трошки зверхньо поглядає на все, що діється довкола, нудьгує хлопчина, ховаючи у жмені цигарку, димок видає його, однак Валерка не дуже й боїться, хай бачать, може, розгніваються і швидше випишуть його звідси за порушення режиму. Валерці зараз та операція не треба, він і думати не хоче про те, що спіткає його згодом.

А ген біля входу у клініку притулився якийсь чоловік, видно, сільський дядько, — на ньому суконне пальто старого фасону, ялові чоботи, картуз із клинчиків, і єдине, що зовсім не личить йому, сільському дядькові, — це окуляри, хоча вони теж старого фасону, тепер такі рідко побачиш. Крізь ті окуляри він напружено вдивляється у бік воріт, боїться когось пропустити, ось він вглядається в Муталіба, потім зривається з місця і, припадаючи на ногу, кульгає йому назустріч, і за крок вони зупиняються один перед одним.

Степанів батько, здогадується Муталіб, не витримав старий, приїхав, і приїхав у такий час, що навіть не зможе побачити свого сина, тільки й того, що постоїть тут попід вікнами, та хіба від того полегшає?

— Муталіб Кадамович?.. — Він так вдивляється Муталібу в обличчя, що навіть крізь товсті скельця окулярів пробивається знайома вже Муталібові полохлива надія і відданість, якась собача відданість, від якої йому стає мулько, незручно, ніби він завинив перед цим чоловіком і от приховує цю вину, але той бачить його наскрізь, бачить крізь товсті скельця окулярів своїми підсліпуватими очима. Він усе бачить і знає, і все одно дивиться на нього з такою собачою відданістю, що Муталіб ледве витримує, аби не відвести очі вбік.

— Так, Муталіб… А ви Степанів батько? — Він подав йому руку й відчув, що Побережний не відпускає її, хоча й боязко тримає у своїй жорсткій долоні; Муталіб спробував згадати, як його по батькові, колись же в селі Степан знайомив їх, але так, наспіх, тоді вони лишень перекинулись словом, проте він таки звертався до нього на ім’я та по батькові… як же це… як… ага, здається, згадав. — Кіндрат Іванович, якщо не помиляюся? — розгублено всміхнувся Муталіб.

— Точно, — сказав Побережний і ніби навіть зрадів. — Тіки місцями переставити треба, Іван Кіндратович. Диви, скільки часу минуло, а ви не забули.

— Трохи забув, — зніяковів Муталіб, докоряючи собі за таку помилку: Степана ж по батькові Іванович, тут не треба й думати, а він наче з неба упав: Кіндрат… — Вибачте, Іване Кіндратовичу.

— Нічого… Як він там, мій Степанко? — вирвалося у старого те, що не сходило з думки, але й питати, видно, боявся. — Знаю, погано… Катря вчора дзвонила до брата Онисима в сільраду… Я тепер у сільраді і днюю, й ночую. Нічого такого не казала, та я ж чую, не глухий. Мене не обдуриш. А це ось приїхав, а мені його не показують. Видно, вже геть погано.

— Хвалитися поки що нема чим, — сказав Муталіб. — Ще тільки прозондували… З печінкою в нього погано. Не хочу вам казати неправду… Я за серце так не боюся, як за печінку.

— Мені б одним оком на нього глянути.

— Не можна. Там Катря біля нього. Вона вам розкаже.

— Катря всього не скаже. Катря — золота в мене невістка, але вона тільки заспокоює мене. Подзвонила якось та: «Не переживайте, тату, не побивайтеся, тут ось дохтор каже, що, може, ще й інвалідність знімуть».

— Тоді я ще не знав, що в нього таке з печінкою, — сказав Муталіб, шкодуючи за ту необачність: не можна так жартувати. Не можна.

— Хто ж знав, — кивав головою Побережний. — Біда, біда… Ми вже й не думаємо, щоб він був геть нам здоровий, чи що. Нам не треба, щоб він робив, доглядав нас, крутився. Аби лиш сидів отак-о біля хати. Аби лиш сидів, аби нам дивитись на нього. А більше нічого не треба, — казав Іван Побережний, наче просив у Муталіба зовсім небагато і цим полегшував справу.

— Побачимо.

— Може, ви боїтесь щось мені сказати?

— Рано ще говорити.

— Не бійтеся… Я… Знаєте, я під Яссами був, — невідь-чому сказав Побережний, зазираючи Муталібу в очі. — Під Яссами…

— Зробимо все, що можна, батьку. Я й зараз іду до Степана. — Він хотів ще сказати, що ось і їсти йому приготував, старому, напевно, буде приємно, але не сказав: що тепер говорити про їжу, коли він міг зробити для нього більше.

— Іди, синку, йди, — закивав Побережний. — Ти ж до нього ідеш, а я держу тебе балачками. Іди. Не гнівайся, що сином тебе назвав. Бо ж і Степан тебе називає братом. Ох, біда…

Муталіб ішов через вестибюль і чув на собі його пргляд.

В ординаторській не було нікого, він перевдягнувся, потім націдив із крана склянку холодної води і випив дві таблетки заспокійливого. Дістав із сумки ще теплу каструльку, загорнуту в рушник, і пішов у реанімаційне відділення.

Степан так само лежав під крапельницею, лежав із заплющеними очима, але сіра землиста тінь уже зійшла з його лиця. Може, нарешті зрушиться, подумав Муталіб, тихесенько стаючи у нього в узголів’ї. І тільки тепер здогадався, що Степан гладенько виголений.

— Це ти? — розплющив він очі.

— Я, Степане.

— Не тре’ було тобі йти. Мені вже краще.

— Краще, я бачу. Ти навіть до перукарні сходив.

— Ага, — усміхнувся Степан.

— Гарна перукарка трапилась?

— Дуже. Знаєш, вона мене і здорового часом брила. Дай, каже, я тебе побрию. Щоб, значить, причарувати до себе.

— Така й без цього може причарувати.

— Точно.

— Я, знаєш, кого зараз бачив?

— Мабуть, батька мого. Катерина казала, що він приїхав. Як він там, старенький мій?

— Нічого.

— Чогось мені його найшкодніше.

— Якщо ти, Степане, сходив до перукарні, то, може, й у ресторан заглянемо? Ось те, що ти замовляв. — Муталіб розгорнув рушник. — Дичина з картопелькою.

— Я ж просто так сказав… а ти… Краще б на рибалку з’їздив. Морочився.

— Як? Ти не хочеш моєї фірмової страви? Так не годиться, Степане, ображаєш.

— Чого це не хочу? Ще й як хочу.

— Тоді бери ось ложку. Ложкою зручніше буде. А я потримаю тобі каструльку. Давай вище подушку підмостимо. Ось так. Поїхали, поки тепле.

Степан кутуляв мляво, наче не мав зубів, але потроху добирався до денця, і Муталіб боявся щось і казати, аби не зурочити: здається, у нього прокинувся апетит. Ледве жує, проте це від занепаду сил, а так, видно, йому справді схотілося їсти. Таки Степанові кращає.

— То це ти, кажеш, на цю картоплю узяв пудового коропа?

— Ага. Дикого.

— Хіба і свійські бувають?

— Бувають ставкові. Ті не такі дужі. А в пралісі дикі, сазани. Витягнеш такого підсвинка, а в губі у нього ще гачок, уже комусь попадався, та втік.

— Тобі, мабуть, Щедрик помагав їх тягати?

— Не смійся, Муталібе. Він є.

— Я не сміюся. Питаю.

— Може, й він помагав. Нікому так не щастило, як мені. На що вже дядько мій Онисим запеклий рибалка, а й той казав: «Це, — каже, — Степане, якби не ти, то ми б і не знали, які поросята водяться в Тікичі». Я й кажу йому: «То бережіть же цю річку, у ваших руках влада, — кажу, — то не дайте їй пропасти».

— А що — забруднюють?

— Не те слово. Труять. Отак ціле літо й десь до жовтня ще нічого, а там як піде буряк, запрацює Бужанський цукровий завод, то спливає дохлої рибки тьма-тьмуща. Якусь гидоту зливають. Раків колись було стільки, що граблями тягали, а тепер нема й напоказ.

— Зараз же наче суворо з цим, — сказав Муталіб. — Пишуть скрізь, штрафують…

— Еге, якби ж то чоловіка штрафували, хоч би й того директора, а то ж ні, завод штрафують. А це нікому не пече й не гріє. Якби виклав з кишені своєї, то головою думав би, а не… Е, що тут казати. Бідний той праліс.

Степан навіть вишкріб каструльку, всміхнувся:

— Оце вмолотив. Спасибі.

— Молодець! Якщо діло так піде й далі, то в понеділок заберемо тебе звідси.

— І робитимеш операцію?

— Ну, може, не зразу, але в палату тебе переведемо.

— Добре. Як там Стратон Митрофанович? — раптом знову спитав Степан.

— Стратон Митрофанович? Наче нормально… Я не бачу його, йому ж інший хірург робив операцію. Але ми переведемо тебе уже в іншу палату. Полежиш у реабілітаційному відділенні, поки наберешся сили.

— А Валерка?

— Валерка? За дівчатами бігає.

Нараз Муталіб відчув, що хтось стоїть біля входу і стежить за ними. Він повернув голову й побачив Оприщенка — в халаті, з-під якого випиналося кругленьке черевце, в білому ковпаку, шкіряних капцях без задників. Видно, Семен Семенович чергував цієї суботи, а жаль, Муталібові не хотілося з ним зустрічатися тут вихідного дня, бо через тиждень-другий знов жди анонімки, що ось, мовляв, Усманов без направлення поклав у клініку Побережного і не відходить від нього, годує з ложечки, а чого, питається; та того, що здер з безнадійно хворого тисячу карбованців, от і відробляє, а того й не думає, що таким не місце у клініці, таким місце за ґратами. І ще добре, як та анонімка потрапить до Волощука, а не десь далі, Волощук сам колись натерпівся од цих анонімок, одразу розпізнає наклепницький стиль, хоча одного разу й викликав Муталіба. Сталося це невдовзі після смерті Уктама.

Шеф викликав його до себе в кабінет, і коли Муталіб зайшов, піймавши на ходу співчутливий погляд секретарки (мабуть, перебирала пошту і про все знала), то вже здогадався, що розмова буде не з приємних. Волощук саме обідав, тобто доїдав третю грушу, що й було, власне, його обідом, зморшкувате довгобразе лице було непроникним. Навіть не глянувши на Муталіба, він показав на крісло біля свого столу, потім так само нервово підсунув до нього аркуш паперу, який щойно сам перечитував, видно, уже не вперше.

— Читай!

Муталіб побіг очима по рядках, друкованих на машинці, та враз спіткнувся, почав спочатку і знов збився. Він насилу дочитав той пасквіль, у якому йшлося про те, що він, хірург Усманов, кладе на лікування до клініки своїх земляків за гроші, запевняючи пацієнтів у тому, що левову частку віддає своєму шефу Волощукові. Так, наприклад, за операцію, зроблену Уктаму Нурбекову, до речі, з летальним наслідком, він узяв тисячу карбованців з його батька Атаназара Нурбекова, простого чабана… який потім не захотів навіть бачити цього хабарника… І підпис: Хасан Саїдбеков.

— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав Волощук, блиснувши на Муталіба бистрими очима.

— Якого?

— Ну, цього… як його? Хасана…

— Вперше чую.

— Ага, це анонімка. Я спершу подумав, що це хтось із ваших. Ім’я таке східне. Хитрий же… — Волощук гнучко вилаявся — водився за ним такий гріх, тут нічого не скажеш, навіть на п’ятихвилинці, коли щось не по ньому, міг шпурнути таким слівцем, що затикай вуха, але до цього вже звикли. Жінки, і ті прощали старому. — А хто писав, не знаєш?

— Ні, тільки здогадуюся. Тому й казати не буду.

— Як знаєш, — він дістав чисту хустинку і промокнув тоненькі вуста. — Ну його к… розтакій матері! Іди працюй. Вибач, що відриваю від роботи. А це візьми і порви.

Муталіб підвівся, хотів узяти той аркуш, потім відсмикнув руку.

— Річ у тім, що це… не зовсім брехня.

— Як це не зовсім? — Волощук уп’яв у нього сірі очиці.

— Так. Я взяв хабара з мого друга Атаназара.

Він не збирався розповідати про це Волощукові, але зараз подумав, що, коли про все розкаже, старий зрозуміє його, і між ними більше ніколи не буде недомовок.

— Ти що, з печі впав? — спитав Волощук.

— І взяв я не тисячу карбованців, а більше. Щоправда, не грошима, а каракульчею…

— Чим?

— Смушок такий.

Муталіб розповів усе, як було. Волощук вислухав, встав, підійшов до вікна. Довго мовчав.

— Та-а-ак, — нарешті озвався, не повертаючись до Муталіба. — Тому ти й пішов од жінки?

— Не тільки тому.

— Мабуть, тут є і моя вина, — сказав він. — Не зміг я вибити тобі хату. Тепер ти холостяк, буде ще важче.

— Як уже буде.

— Слухай, — змінив він тон. — А левова чи то пак… бараняча частка цієї… як її там… каракульчі належить мені? А що, пошиємо собі шапки та й будемо в них ходити, га?

— Загоряться.

— Чого це раптом?

— На злодіях шапки горять.

— Хто тобі сказав таку дурницю? — здивувався Волощук. — Ти придивися, саме на злодіях найрозкішніші шапки, їдрі його… — Він, як батогом, цвьохнув словечком і якось безгучно засміявся зі свого дотепу. — Запам’ятай цю фразу, мій друже, може, колись ще писатимеш про мене спогади, то знадобиться. І цей пасквіль забери, підклеїш туди. Адже й мене там згадують незлим тихим словом.

І ось тепер Оприщенко стояв у дверях і підглядав за ними, можливо, навіть підслуховував («Даремно ти, черговий лікар мусить сюди заходити, нічого дивного в цьому немає, ти просто упереджений до Семена Семеновича»), і, звичайно ж, зостався розчарований такою балачкою. Хоча ні, його писок лиснів од утіхи, аж ротик, завбільшки з копійку, розкрився («Мені начхати, про що ви тут бубоніли, — мабуть, думав масний писок, — я все одно напишу те, що мені захочеться, бо не моя вина, що не почув нічого цікавого, проте стріляйте мене, убивайте, а я ніколи не повірю, що ви, шановний колего, прибігли сюди вихідного дня з каструлькою задурно»), дідько б тебе вхопив, вилаявся про себе Муталіб, як же ти підкрався так тихо, тебе ж за два поверхи чути, як ляскаєш капцями об п’яти, бо ходиш, наче в колінах пружини вставлено, погойдуєшся, як на ресорах — не чоловік іде, а бричка їде — гойда-гойдь, і за кожним «гойда» ляскає шкіряний задник капця об п’яту. А це, бач, як під’їхав нищечком?

— Похвально, похвально, колего, — котилися з маленького ротика круглі, як копійки, слова. — Усім би на вас рівнятися. Я, знаєте, буду доповідати на зборах, що Усманов відвідує хворих і в вихідні…

«Краще напиши письмово, — ледь не сказав Муталіб, — це тобі ліпше вдається».

— А то інші, знаєте, як позвикали. Аби день до вечора. А в нас же робота така, що не з верстатами маємо справу, з людьми. У хвороб, знаєте, вихідних немає. Ні, я обов’язково буду доповідати…

— Дякую, Семене Семеновичу, але я забіг лише на хвилину. Заскочив по дорозі… так що… («Чому я перед ним виправдовуюся? Якась чортівня…»)

— Е, не кажіть, колего, із хвилинок життя складається.

— Бувай, Степане, — сказав Муталіб і так швидко пішов до виходу, що Оприщенко відскочив убік, даючи дорогу, та в коридорі заляскав капцями йому вслід.

— Хвилиночку, Муталібе Кадамовичу, ще одну хвилиночку я заберу у вас, думаю, що це буде для вас цікаво. Може, не зовсім приємно, не знаю, та я вважаю своїм обов’язком сказати вам одну річ…

Ця передмова насторожила Муталіба, він здогадався, що почує зараз щось прикре, але сказав якомога спокійніше:

— Я вас уважно слухаю, Семене Семеновичу.

— Бачте, може, це й не моє діло, може, я, як то кажуть, стромляю носа не туди, куди мене просять, — довірливо продовжував Оприщенко. — Але я подумав, що це не може вас не хвилювати, бо прямо стосується якщо не вас самого, то вашої дочки…

— Щось із Надірою? — важко видихнув Муталіб.

— Не лякайтеся, ради Бога, не лякайтеся, з Надінькою все гаразд, вона здорова, — сказав Оприщенко. — Але річ у тім, що незабаром у неї може з’явитися другий папка. Упадає коло Ірочки солідний мужчина, молодий, щоправда, але вже майор, красень-мужчина, кажуть, на чорній «Волзі» підкочує до будинку Клавдії Іванівни. День і ніч, кажуть, простоює та «Волга» біля їхнього під’їзду, і Клавдія Іванівна сама хвалилася, що нарешті діждалася такого зятя, як хотіла. Ручку їй цілує, в Ірочку закоханий по вуха, і що найприємніше — Надіньку полюбив, як рідну дитину. Я, каже, її вдочерю, вона ще маленька, звикне і матиме мене за рідного батька…

Муталіб слухав Оприщенка і бачив, як той майор, — чомусь він йому приверзся точнісінько таким, як Оприщенко, тільки не в білому халаті, а у військовій формі, чортівня якась, то, звичайно, красивий, ставний, майор, Іринка на якогось кендюха і не гляне, — проте Муталіб бачив його саме таким, як Оприщенко. Ось він вкочується колобком у дім Клавдії Іванівни, припадає карасячим ротиком до її руки (мокре кружальце завбільшки з копійку лишається на зап’ясті у Клавдії Іванівни), потім він підходить до Іринки і тикається писком у її щоки, губи, біля вушка, де таємничо темніє малесенька родимка-мушка, тоді бере на руки Надіру, садить її на коліна, називає своєю доцею, але Надіра пручається, їй зовсім незручно сидіти у цього колобка на колінах, вона пручається й плаче.

Але все це химера, насправді ж усе може бути зовсім інакше: заходить красивий майор, ступає пружною офіцерською ходою, галантно торкається губами руки Клавдії Іванівни, ніжно цілує Іринку, підкидає аж до стелі Надіру, потім забирає Іринку з малою, садить у чорну «Волгу», і вони мчать десь далеко-далеко, мала верещить од захвату, адже їдуть вони не до Ботанічного саду, а до справжнього лісу…

— Такі, значить, справи, — усмак виговорився Оприщенко і притих, чекаючи, що на те скаже Муталіб, але що він міг сказати йому?

— До побачення, щасливого вам чергування, — сказав Муталіб і пішов в ординаторську перевдягатися, клянучи цього кендюха, який завжди вихопиться там, де не треба, і зіпсує настрій на цілий день або й гірше, як ось тепер. Де він узявся на його голову, ніби вчув Муталібову радість від того, що Степанові стало краще, нюхом почув і не зміг простити Муталібові ту маленьку несмілу радість, притьма вихопився із своєї нори, щоб її розтоптати. Для цього він міг і вигадати якогось майора, котрого насправді немає, не існує його ні красивого, ні плюгавого, а він, Муталіб, мусить гризти себе через Оприщенкові побрехеньки. До дідька!

Перевдягнувшись, він помітив, що піджак застебнув не на ті ґудзики, й кинув оком на стіл, де лежала коробочка нозепаму. «Застосовується при неврозах, психопатіях, при наявності тривоги, страху, підвищеній дражливості», — писалось на тій коробочці із застереженням, що вживати ліки можна лише за призначенням лікаря.

Що ж, подумав він, я маю право призначити собі ці пігулки, при доброму здоров’ї вони не шкодять, я не психопат, як вважає моя незабутня, моя дорога Клавдія Іванівна, але ці ліки знімають тривогу…

Яку тривогу? Безпричинну? Таку, як у нього, не знімуть ніякі ліки. Та й навіщо? Як це казав його брат Сахіб?.. Як же він сказав тоді, дай Боже пам’яті, його мудрий устоз Сахіб?

Було це під час одного з його приїздів до Києва. Вночі Сахібу не спалося, він те й робив, що виходив то на балкон, то чапав на кухню, шумів там краном, шарудів, шукаючи вимикача, знов чалапав на балкон, як неприкаяний. Це вже почало дратувати навіть його, Муталіба, а що вже казати про Клавдію Іванівну, яка, прокинувшись, почне бурчати до ранку, що не має спокою ні вдень, ні вночі у своєму власному домі. І потерпаючи за це, Муталіб дражливо сказав братові:

— Може, дати тобі димедролу? Він заспокоює, заснеш відразу.

— Ти з глузду з’їхав, — відповів Сахіб. — Я цього безсоння півроку чекав. Про який ти спокій говориш? І кому він потрібен, твій спокій?

— Розумію, натхнення, — сказав Муталіб, і в його голосі прослизнула іронія.

— Та хіба справа в натхненні? — розсердився Сахіб. — Хіба можна людині ковтати колеса від неспокою? Немає таких ліків, розумієш, нема? А якби й були, якби раптом винайшли таку отруту, що вбиває в людині тривогу, хвилювання, душевні муки, і всі до одного випили цю отруту, то що було б тоді з людьми? Що б лишилось тоді — бидло? До всього байдуже бидло? Ні, Муталібе, я не проміняю це безсоння на найсолодші сни.

— Вибач, вибач, устоз, я ж не знав, що тобі не спиться через муки творчості, — сказав він примирливо, однак легенька іронія мимохіть таки бриніла у його голосі. — Давай, твори, раз таке діло.

Потім Муталіб задрімав і раптом знову прокинувся — не від шуму, а навпаки, від якоїсь важкої тиші, що її він відчув усім єством. Схопився, туди-сюди — Сахіба нема. Ні на кухні, ні на балконі, ніде нема його брата, видно, зібрався й пішов, клацнувши англійським замком у дверях. Невже образився і поїхав у Бориспіль, в аеропорт? Ні, речі його лишилися, навіть крислатий капелюх висить на вішалці, але Сахіб такий, що міг покинути й речі, махнути на все рукою і бувайте здорові. Образився… «Я образив його, хай би всох мені язик», — докоряв собі Муталіб, і сам уже не спав аж до ранку.

Але вранці Сахіб повернувся. Повернувся — і на його виснаженому безсонням, чорному, аж постарілому лиці світилася така блаженна усмішка, ніби він цілу ніч розмовляв з Магометом.

Може, саме тоді Сахіб і написав свій «Помах весла», думав тепер Муталіб, тримаючи в руці маленьку коробочку з ліками. Ні, не такого мені треба спокою і рівноваги, не там я шукаю їх, я давно вже не був удома, не був на Шорколі, треба обов’язково поїхати туди цього ж року, відпустки ще не мав, ось прооперую Степана, виходжу його, усе покину й поїду. Треба зустрітися з Атаназаром, поговорити, і, може, тоді мені буде легше, треба відвідати одноокого Єгяма, поклонитися йому в ноги, треба поблукати коло Зміїних скель, треба, треба… Він візьме Надіру, наприкінці жовтня там у них ще тепло, на баштані одноокого Єгяма ще лежать кавуни, хай мала тішиться сонцем, хай бігає із замурзаною дітворою, хай навчається від дітвори рідної мови, у них, малих, це швидко виходить; як же він давно про це не подумав — поїхати додому з Надірою, показати їй Шорколь, показати те поле, де вій хлопчаком назбирав за день сто сорок сім кілограмів бавовни, показати, як росте гранатове дерево, силу якого вона пила з молоком матері, показати Зміїні скелі, які невідь-звідки вродилися, адже в їхніх краях важко знайти й камінчика. Як же він раніше про це не подумав, може, соромився, соромився ось уже доки навідатися до рідного кишлаку через Атаназара, боявся, що той усім розказав і він не зможе дивитися людям в очі. Дурниці, треба було поїхати давно, Атаназар знає, як воно все було насправді. Чи, може, він подумав, що Муталіб про все знав і тільки прикидався невинним ягням? Тоді тим більше треба було поїхати, поговорити, Атаназар би йому повірив.

Колись він і з Іринкою довго збирався поїхати додому, та так і не зібрався, Іринка вперто опиналася, мовляв, чого я туди поїду, вони не хотіли мене, один Сахіб прилетів на весілля, до Сахіба в Ташкент, будь ласка, поїхали, а до тебе в кишлак не хочу, боюсь я туди їхати; і він не дуже наполягав, не хочеш, то як хочеш, і якось так виходило за марнотратними відпустками на морі, що вони не вибралися навіть до Сахіба в Ташкент, хоча тепер Муталіб певен, що якби він тоді по-чоловічому наполіг, то Іринка б його послухала, тоді б вона поїхала з ним і в Хорезм, поїхала б на край світу, був такий час, був. Він тепер думає, що, може б, і життя їхнє склалось інакше, якби вони тоді поїхали в Хорезм, його батьки побачили б Іринку і відтанули душею, прийняли б за свою, рідну, а головне, сама Іринка подивилася б на нього й на світ по-новому, там би він розказав їй про своє дитинство, показав би Шорколь, Зміїні скелі, познайомив би з однооким Єгямом, це б їх ще більше зблизило, зріднило б, і їхнє життя могло скластись зовсім інакше, адже у ньому, житті, часом усе залежить від такої дрібнички, про яку і гадки не маєш. Треба, треба було поїхати, може б, зараз так не карався. З Надірою він поїде цього ж року, ось прооперує Степана і зразу ж візьме відпустку.

Як там його Надіра?.. Як там… Іринка? Може, Оприщенко й не бреше, може, вона справді зібралася заміж?.. І так дивно, що вона досі сама, краще б уже знайшла когось, може, тоді було б спокійніше, завмирає усе всередині, коли підходить до того старого будинку… а раптом… а раптом?..

Востаннє бачив її, коли оформляли розлучення, тоді вона, на зло йому, прийшла, як на свято, струнка, вродлива, весела, натягла на себе щільну трикотажну сукенку, в якій, вона знала, особливо йому подобалася, та рожева сукенка хвилююче окреслювала таємниці тіла, облягала кожен вигин грудей, стегон, і від однієї думки, що хтось інший торкатиметься тих таємниць, йому робилося холодно, а вона тоді навіть не дивилася в його бік, світила очима, обведеними блакитними тінями, на всіх, тільки не на нього, і він благав її подумки: поглянь на мене, усміхнися, я тобі все прощу, ти ще невинне дитя, ну, поглянь же, і я вхоплю тебе в обійми й не віддам нікому, ми заживемо так щасливо, як ніхто ще не жив, тільки поглянь.

Вона не глянула.

Тієї ж ночі він простояв під тим старим похмурим будинком, поки у високих вікнах великої, о три покої, квартири не погасло світло, щоб побачити бодай її тінь. Проклятий будинок, він не відпускав його. Не хотів відпускати і довго тоді горів своїми високими вікнами, ніби там, за ними, святкували якусь радісну подію. Не відпускав він його, не відпускав…

Згодом, уже десь через рік, він їхав на таксі через нічне місто, думав, що все вляглося, зашерхло, пригоїлось, біля нього сиділа красива жінка, довірливо стискала його руку, щось говорила, тепло дихала йому в обличчя, його полонило те хвилююче дихання, бентежили гіркаві пахощі парфумів, а потім, уже на розі Несторівської, недалечко від того проклятого будинку, він раптом попросив водія зупинитися, стромив йому в руку п’ятірку, попросив, щоб довіз даму, куди вона скаже, а сам вийшов з машини — не відпускав його цей похмурий старий будинок, не відпускав… Зрештою, там жила його дочка, ніхто йому не забороняв з нею бачитися, і щотижня Клавдія Іванівна виводила Надіру до під’їзду того будинку, й, побачивши звіддалік Муталіба, дівчинка бігла в його обійми, а Клавдія Іванівна щезала в під’їзді. Іринка ж не виходила до нього ніколи, так було завжди, так буде й сьогодні.

Він покрутив у руках коробочку нозепаму, потім закинув її в нижню шухляду столу, підсунув до себе телефон і набрав номер. Потяглися довгі гудки, спершу Муталіб здивувався, що номер не зайнятий, з’єднався одразу, тоді здивувався з того, що довго ніхто не бере слухавку, адже Клавдія Іванівна біжить на дзвінок, як на пожежу, — невже нікого немає вдома? — і вже хотів покласти слухавку, як раптом озвався незнайомий чоловічий голос: «Алло!» І Муталіб зрозумів, що не туди потрапив. Він знову набрав номер, і цього разу відповіли негайно, але відповів той-таки незнайомий чоловічий голос, і все, що розповідав Оприщенко, знов промайнуло перед очима.

Муталіб якийсь час не знав, що казати, потім набрався зухвалості і спитав з командирською зверхністю в голосі:

— Товариш майор?

— Так точно! — чітко, по-військовому відповів чоловічий голос, та відразу ж і збився, спитав спантеличено: — А… хто це?

— Генерал Іванов! Як іде служба? — біс тягнув Муталіба за язик.

— Нор… нормально, — відповів товариш майор, відчуваючи, що хтось його розігрує, але й послати нахабу під три чорти не наважувався: а раптом не розігрують?

На його щастя, тут і вичерпалася Муталібова зухвалість, пора було припиняти нерівну гру, хоч важко сказати, хто саме з них був у гіршому становищі, скоріш за все Муталіб, отже, пора припиняти дурну балачку, треба покликати Клавдію Іванівну і попросити, щоб через півгодини вивела йому Надіру, але тут Муталіб подумав, що Клавдії Іванівни нема вдома. Якби була, то першою підбігла б до телефону (довго ж не брали слухавку), тут вона не дала б себе випередити не те що майору, а й самому генералові Іванову; отже, її нема вдома, і Надіри, мабуть, немає, Клавдія Іванівна забрала малу й пішла на свіже повітря, щоб не заважати молодятам. А раз так, то що тут питати і про що говорити, Муталібові теж не личить заважати людям розважатися у вихідний день.

— Ну, якщо все нормально, тоді відпочивайте, товаришу майор, — сказав Муталіб і поклав слухавку.