1

Щезла Катерина.

То не було години, щоб не заглянула до нього, а це не з’являлася цілісінький день, і Степан не знав, що й думати. Саме сюди, в палату реабілітаційного відділення, можна було заходити коли хочеш, тим більше що він зостався тут сам, єдиного сусіда вранці відправили до санаторію після вдалої операції (щасливчик!), і Степан потайки міркував собі, що Катерина зможе навіть переночувати на сусідньому ліжку, спочине біля нього, відіспиться, а вона раптом щезла.

Тут, у реабілітаційному відділенні, він лежав третій день, почувався набагато краще, хоча й не так, як більшість хворих, про яких жартували, що в них навіть є своя дискотека. Однак Степан міг уже сидіти, міг помаленьку пройтися по палаті, а коли заходила Катерина (вчора і позавчора), то дженджурився і вдавав із себе такого молодця, хоч бери його попід руку і справді веди на танці.

Степанові було невтямки, чого це Муталіб зволікає, не робить операцію, лише напихають його ліками, від яких гірко в роті, гірко в горлі, скільки ж можна, а братися до головного Муталіб не наважується, каже, треба піддужати, бо якщо після зондування так погіршало, то поспішати не варто, адже доведеться міняти клапани серця.

Степан зрозумів, що тут йому загоряти ще довго, і сьогодні вранці попросив у сестри зужитих кольорових трубочок від крапельниці і заходився плести оранжеву рибку — робив це вправно, завзято (Катерина вчора купила йому складаного ножика з шильцем, терпужком і ножичками) і, хоч ніколи не займався такими дурничками, тепер тішився, як у нього все славно виходить. Потім він наробить ще всякої такої всячини, відвезе своїм дітлахам, нехай граються, — не гірше, ніж магазинне. А може, Катерина й раніше їм відвезе, ось вам, скаже, від тата, бавтеся й будьте слухняними, поки він повернеться.

Він уже не раз просив Катерину, щоб вона поїхала додому, подивилася, як там діти, а вона віднікується й от ні сіло ні впало зникла, цілий день не приходить, і йому не віриться, щоб Катерина, отак, нічого не сказавши, таки поїхала, мабуть, із нею щось трапилося. Що, що, що? Це йому не йшло з думки, напосідала тривога, що Катерину спіткала якась біда, вона часто їздила в місто, купувала йому фрукти і всілякі витребеньки, а там же стільки машин, стільки шуму та гаму, до яких Катерина не звикла, могла встряти в якусь халепу, могла, не доведи Господи, потрапити під машину, вона ж, бідна, ходить і нічого не бачить довкола себе, уже геть збилася з ніг, висушилася за ним, як з хреста знята.

Степан плів рибку, а вся увага його була на дверях, здригався на кожен рип, на кожен шум у коридорі, й одного разу йому здалося, що нарешті йде Катерина, проте відчинилися двері й до палати зайшов Валерка у своєму незмінному синьому спортивному костюмі з лампасами.

— Так ось де ми заховалися, — весело почав ще з порога Валерка, простягаючи Степанові руку. — Я думав, ти вже вдома, а тут, значить, розвідка донесла, що в сусідньому корпусі, в реабілітації, значить, то я, не довго думаючи…

— Ти бачив Катерину? — зрадів Степан.

— Ні, Катерину сьогодні не бачив, але в мене тут скрізь свої люди, — сказав Валерка. — А ти вроді нічого. Може, той…

— Ти шуткуєш, а я оце як на голках. Десь Катерина пропала, не приходить.

— А на чорта ти їй здався такий? — випалив Валерка. — Видно, знайшла собі кращого, в Києві це дуже просто. — І помітивши, що не розворушить Степана такими жартами, додав серйозно: — Ну-ну, не вішай носа. Ти що, хочеш, щоб вона не відходила від тебе. Тут ось і мені так остогидло все, що тікав би світ за очі. Нічого не сталося з твоєю Катериною, не переживай. Якби щось… то мені розвідка уже б донесла. А ти теж захопився цим ділом? — кивнув він на рибку в Степанових руках.

— З нудьги.

— Ну-ну, гарно у тебе виходить. Ти мені той, русалочку виплети. Таку, знаєш, — Валерка хвилясто показав у повітрі, якою має бути русалочка. — Майже рибку, тільки з цицьками. Це в тебе вийде.

— Хай, спробую якось.

— Спробуй, спробуй. Я, знаєш, скоро куплю машину, то біля дзеркальця її почеплю.

— Ну, для такого діла треба постаратися.

— Ага, — засміявся Валерка. — Біля дзеркальця, значить, така теліпається, а на сидінні, справа, живенька. — Він знов намалював у повітрі хвилясті вигини, сказав: — Моя жінка через те й машини не хоче, що цього боїться.

— Ти що — любиш скакнути в гречку?

— А хто цього не любить? Хіба ти сам не стрибав?

Степан помовчав, похитав головою.

— Ні, не стрибав.

— Що, ні разу? — витріщив очі Валерка.

— Ні разу.

— Ну, ти даєш, ну, ти й кадр. Штунда чи що?

— Ні, не штунда.

— А хто?

— Катерина б умерла, якби дізналася.

— Треба так, щоб не взнала.

— Мені воно ні до чого.

— Один раз живемо, треба всього попробувати, скрізь устигнути. А то бач, як буває. Хоч би й Стратона Митрофановича візьми. Навіть у якусь там балочку не зайшов.

— Ще зайде, — сказав Степан.

— Ти що, не знаєш? — здивувався Валерка.

— Чого?

— Нема вже Стратона Митрофановича.

— Як… нема?

— Зарізали. На операційному столі помер. А ти й не знав?

— Ні, мені ніхто не казав.

— Не казали… Зарізали старого, то й не казали. Од мене тут нічого не приховаєш. Нема вже Митрофановича.

— Жаль…

— Жаль, звичайно. Але цей клятий високосний рік нікого не жалує. Он і сестри кажуть, що у високосні роки тут найбільше вмирають. Чого воно так — ніякий професор не пояснить.

— Не віриться, — сказав Степан. — Нема Стратона Митрофановича.

— Я вже сам думаю, чи не чкурнути мені звідси. Перебути цей рік, а там видно буде. Скіки ж тут зосталося, менше трьох місяців. Хоч воно тепер усі роки не такі, як колись. То було живеш собі, ні про що не думаєш, а тепер тільки й жди — то рік Собаки, то Свині, то Щура, то ще якоїсь тварюки. Повидумують чорті-й-що на свою голову. Мені тут одна каже: ти, Валерка, такий симпатичний, бо овен. А що це таке, питаю. Баран ти, каже. Сама ти вівця паршива, кажу їй, до побачення.

— Дарма ти так, — сказав Степан. — Вона не хотіла тебе обидить. То знак такий.

— Еге, не хотіла, — стояв на своєму Валерка. — Дума, як я роботяга, то дурніший за неї. А я не якийсь там халтурник, я, Стьопа, щоб ти знав, корабел! Ми на заводі знаєш, які кораблі строїмо! Я слюсар-складальник! — гордо сказав Валерка. — І три сотні платять мені не за гарні очі, без таких, як я, жодне судно не вийде на воду. Але я не про те хочу сказати, тільки не знаю, чи поймеш мене. — Валерка підсмикнув штани, підсів до Степана на ліжко, мовив довірливо: — Я ж, Стьопа, теж, як і ти, з села. І щороку їжджу туди у відпустку. Воно, село, не таке вже, як було тоді, коли я ще корову пас… Тільки й згадується тепер — вечір, череда йде з поля, курява за нею, аж пахне вона мені, та курява… І хрущі гудуть, геть як у Тараса Шевченка гудуть, тільки не над вишнями, а біля кленів, у нас їх на кленах багацько було.

— Ага, — сказав Степан. — На кленах вони люблять. Тіки тепер їх нема так, щоб дуже. Рідко де побачиш хрущика.

— От бачиш? А колись їх було стіки, що курям трусили. І я малим дуже любив гратися з тими хрущами. Було, підкидаю їх, сонних, і так інтересно, коли вони злітають: дж-ж-ж-ж… А то раз мені стукнуло в голову, узяв я хруща, закрив у бляшанку і закопав на городі. Не знаю для чого, так просто. Але слухай сюди. На другий день відкопую, відкриваю бляшанку, а того хруща там нема. І досі чудно мені, як згадаю: де ж він подівся? Що за чудасія?

— Видряпався у щілину, — сказав Степан.

— Не було там ніякої щілини!

— Ну, то як же?

— Не знаю, — знизав плечима Валерка. — І ніхто не пояснить. Ми, люди, багато чого не знаємо. Навіть зовсім простого. Ось я тебе ще про одне спитаю, бо воно давно не дає мені спокою. Якось, оце вже недавно, почав я згадувати своє дитинство: теплий вечір, череда йде з поля, курявичка за нею, що пахне мені і досі, хрущі гудуть… І згадав я того хруща — як же він вибрався із бляшанки? Лапки в нього чіпкі, дуженькі, думаю собі, як і ти оце, а потім: стоп! А скільки ж їх, лапок, у хруща? Не можу згадати. Питаю в жінки, вона в мене теж сільська, — не знає. Чого ти, каже, причепився до мене, не міг щось розумніше спитати? Воно-то так, є багато питань розумніших, а от це в’їлося мені і крутиться в голові, хоч що хоч роби. Скільки ж їх, лапок, у хруща? От ти знаєш?

— Шість, кажись, — невпевнено мовив Степан.

— Кажись. Бач, і ти не знаєш. Отож я і в хлопців питаю на роботі, у нас же половина заводу з села, — ніхто не знає. Той каже, чотири, той — шість, той — вісім, а один навіть б’є себе в груди, що десять. Еге, кажу, майже сороканіжка. Та пішов ти, розсердився він, зі своїми хрущами, знаєш, куди? Ходиш тут, забиваєш баки. Може, й так, говорити нема про що, але чому ніхто з нас ніколи не придивився, скільки лапок у хруща, чому?

— То скільки ж їх все-таки? — спитав Степан.

— А біс його знає! — з якоюсь веселою злістю сказав Валерка. — Я тоді попитав, посушив собі голову та й забув. А тепер от знов мучуся з цим питанням.

— Тре’ було книжку взяти про комах, там є.

— Книжку, — хмикнув Валерка. — Це біжи запишися в бібліотеку, потім знайди ту книжку, тоді прочитай, тоді занеси… Не по мені такий клопіт. — Він пошкріб за вухом, зітхнув. — Мабуть, не так я живу… Не знаю, як треба, але, мабуть, не так. Біс його знає… Піду зараз до тієї розумаки, що про овена мені розказувала, спитаю, скільки лапок у хруща. Бувай, Стьопа, я ще забіжу до тебе. А за Катерину не переживай, прибіжить твоя Катерина, ніде не дінеться. Якщо ти не стрибав у гречку, то вона тим більше не стрибне. Повір, я їх знаю, жінок, я їх наскрізь бачу. Бувай.

Валерка підвівся, моргнув Степанові і тихо причинив за собою двері.

Де ж вона, де?

Щось трапилося. Катерина давно вже зайшла б до нього, вона сім разів забігла б сьогодні, аби все було добре. Нічого ж не сказала, не попередила, що десь затримається чи кудись має відлучитися…

Треба спитати у Муталіба, може, вона йому сказала? Якщо він ще зайде сьогодні. Про Стратона Митрофановича Муталіб змовчав… Не хотів хвилювати. І Катерина приховала од нього правду. Валерка обмовився, бо думав, що він уже знає. Стратон Митрофанович… Дивно як, аж моторошно… Ось тобі живий чоловік, говорить, сміється, сумує, а потім раз — і нема. Каже, нічого не встиг, не написав книжку, навіть не заглянув у ту балочку. Неправда, він багато встиг, багато зробив…

А що встиг зробити я, що після мене зостанеться? Кажуть, що досить збудувати дім, посадити дерево і народити дитину… чи як там? То тільки кажуть… Цього замало. Я поставив хату, посадив не одне дерево, у мене троє дітей, але цього дуже і дуже мало. Тобто не мало, нічого дорожчого за дітей немає, однак не тільки для цього людина приходить на світ. Не тільки… І лихий чоловік може збудувати дім, вимахати цілий палац, посадити дерево, може виростити сад і мати з нього неабиякий зиск, може народити купу дітей і не стати від того кращим. От де заморока. І Валерка он каже, що живе не так, хоча й у нього двоє дітей, він теж, мабуть, садив дерева і будував великі кораблі… Може, і я жив не так? Намагався так, а виходило інакше. Всяко бувало, та навіть тоді, коли він хотів тільки добра і ліз у вогонь і воду, люди часто вважали, що робить він це не так. Вони не казали, як саме треба робити, але знали напевно, що не так… Не так… Мабуть, і справді не так. Він смикався, нервував, гарячився, бився лобом об стіну, а пуття з того мало виходило. Як от, приміром, тоді з ялинником — не одне дерево він хотів захистити, цілий ліс, але… не так. Як же все-таки треба було?

Перед Новим роком Степана на «газоні» послали до Хлипнівського лісу привезти дров для дитячих ясел, там вони вже попиляні, лежать у штабелях, тільки викинь на машину і привези. Він їхав укоченою колією через Хлипнівський ліс, коли назустріч вихопилася «Волга» високого районного начальника, номер знайомий, треба розминутися, і Степан узяв управо, між дерев, бо «Волга» у глибокому снігу засяде, а він «газоном» пройде. У легковику сиділо душ троє п’яних, розчервонілих чоловіків, усі вони чогось реготали, потім, коли «Волга» минала «газон», Степан помітив, що її відчинений багажник з горою напханий молоденькими ялинами. Дивного в тому нічого не було, люди готувалися до Нового року, Степан поїхав далі, милуючись зимовим лісом.

Невдовзі він упізнав молодий розкішний ялинник, якого вони садили ще школярами (допомагали лісництву — наче вчора було), дерева вже піднялися у півтора людського зросту, та раптом Степана щось як різонуло по очах — на кількох ялинах не було верхівок, хтось зовсім недавно позбивав вершки, бо ще й свіжа тирса жовтіла на снігу.

Степан зупинив машину, вийшов, подивився на ті безверхі ялини, на людські сліди біля них, потім скочив у «газон» і, розвернувшись, помчав у райцентр. «Волгу» він уже не дожене, але треба щось робити, дрова він завезе пізніше, а зараз треба негайно бити у дзвони. Тільки-от куди їхати, до кого стукатися — в міліцію, райком, прокуратуру? Ні, — трохи охолов дорогою Степан, — можна спершу заїхати у «Лісгоспзаг», прямо до директора, колись він навіть був у нього, Мостовий попросив щось передати… як же його… Кравченко… чи Кириченко… щось таке, але це не має значення, головне — забити на сполох, аби крадіїв заскочили на гарячому.

Кравченко-чи-Кириченко був у себе в кабінеті, у нього сидів ще якийсь чоловік у форменому кітелі із зеленими петлицями, та Степана він прийняв, вислухав і про ялини, і про «Волгу» з такими-то номерами, а потім раптом спитав:

— А сам ви хто такий будете?

— Як хто? — не зрозумів Степан.

— Ну, хто ви, звідки? І яке відношення маєте до лісу?

— Я… людина, — розгубився Степан.

— Людина, — пересміхнувся Кравченко-чи-Кириченко з чоловіком у кітелі. — А самі ви що робили у лісі?

— Я? По дрова їздив. Для ясел.

— Цікаво. Але бачте, товаришу, річ у тім, що на Хлипнівській дільниці у нас немає ялинника.

— Як це — нема? — отетерів Степан.

— А так. Нема, і все. — Кравченко-чи-Кириченко дістав із шухляди якусь табличку, потім узяв, леле, він узяв лупу і подивився крізь неї на ту табличку. — Нема тут у нас ялинових насаджень. Нема ж? — перепитав чоловіка у кітелі.

— Нема, — сказав той.

— Я ж сам їх садив, що ви кажете?

— Ну, може, якесь там деревце одне-друге є, — погодився Кравченко-чи-Кириченко. — Але до плану насаджень вони не внесені. Так що даремно ви гарячкуєте. У нас тут планове виробництво, а не… гурток юннатів.

Якби Степанові тоді автомат — він би стріляв. А так розвернувся і вийшов.

— Та горіть ви синім вогнем!

Куди ж тепер? У міліцію чи до прокурора не підеш, це ясно. Немає там, каже, ніякого ялинника. Там у плані насаджень, каже, порожнє місце, ось подивися в лупу, якщо недобачаєш. А розтуди його!..

І тут Степана осяяло.

Та що ж тут думати, треба піти в редакцію, в районну газету, і про все розказати, ця газетка часто пише про охорону природи, для них це буде як знахідка. Вони ж можуть навіть сфотографувати безверхі ялини і надрукувати те фото в газеті!

У кімнаті редакції сиділо душ четверо, усі заклопотані, той пише, той читає, той клацає на машинці, той розмовляє по телефону, одразу видно, люди ділові, свою справу знають, нема коли байдики бити, навіть не помітили, як зайшов Степан, зняв шапку і став на порозі.

Він переступив з ноги на ногу, кашлянув у кулак, і тоді підвів голову немолодий уже, лисий, видно, досвідчений чоловік і спитав:

— Вам до кого?

Степан розказав йому про ялини, не оминувши й того, як він ходив до Кравченка-чи-Кириченка, а той заявив, що таких взагалі немає.

Лисий слухав з цікавістю, й ті інші, що писали, друкували, читали, розмовляли по телефону, облишили свої справи й дивилися на Степана.

— Та-а-ак, — задоволено сказав лисий. — Нічогенький матеріальчик. Справжній цвях, га, Петре? — звернувся він до худого хлопця, що в одній руці тримав телефонну слухавку, у другій самописку, а в роті — сигарету. — Вріжеш?

— Тільки пір’я полетить! — сказав худий.

— А не боїшся того, на «Волзі»?

— Начхати, — пихнув цигаркою худий.

— Ну, тоді вперед! — усміхнувся лисий.

— Яке «вперед»? Тут ось номер горить.

— А, так-так, — сказав лисий і повернувся до Степана. — Ми зараз здаємо святковий номер, новорічний, дихнути нема коли. А це таке діло, що на хіп-хап не зробиш. Зайдіть до нас після свят.

— Може, хоч сфотографувати сьогодні? Поки свіже, — сказав Степан.

— Ну, на фото не видно, свіже воно чи ні, — стримано всміхнувся лисий. — А в нас зараз і машини нема під рукою.

— Є! — зрадів Степан. — Моя машина біля редакції.

— Може, справді, хай Пасічник поїде з ним? — зиркнув лисий на худого.

— Та де? — пихнув цигаркою худий. — Він замкнувся в лабораторії і сказав, щоб навіть до телефону не кликали. Номер горить!

— От бачите? — знов обернувся лисий до Степана. — Горимо! Зайдіть через тиждень.

Усі, як по команді, знов почали клацати на машинці, розмовляти по телефону, писати, читати, а Степан вийшов на мороз простоволосий, так і бгаючи в руках шапку.

Він рушив до машини, а тут — здрастуйте, я ваша тьотя! — він тільки думав іти йому чи не йти в міліцію, а міліція сама до нього прийшла. Назустріч Степанові виплив лейтенант патрульної служби у теплому кожушку, але, видно, змерз, довгенько чекав, постукував чорно-білим жезлом себе по халяві. Руку під козирок, тобто до шапчини, і — прошу вашу путівку. Та яка путівка, товаришу лейтенант, по дрова їхав для дитячих ясел, а тут ось таке й таке діло, заскочив на часину, бо не можу терпіти злодійства, кому ж, як не вам, мене зрозуміти, товаришу лейтенант. Розумію, розумію, але ж і сам ви порядку не знаєте, їдете без путівки куди вам заманеться, бензин випалюєте державний чи там колгоспний, а раз не маєте путівки, то давайте права — і живо, бо я й так уже змерз коло вас. Машину не забираю, ще можете з’їздити і по дрова, щоб діти не мерзли, а права давайте, розберемося потім.

Степан оддав йому права без жалю, аж розчарував лейтенанта, що не просився, потім погнав у Хлипнівський ліс, нашвиргав у машину дров, одвіз у ясла, тоді поставив машину в гараж, лишив ключі і сказав, що хай тепер їздить на ній хто хоче, просити права він не піде, кланятись нікому не буде, гори воно синім вогнем.

Однак у їхньому колгоспі шоферами на вітер не кидалися, Мостовий сам прийшов до Степана додому, розпитав що та як, позітхав, покивав маленькою голівкою, потім одяг на виліг піджака Зірку Героя, сів на свого «бобика» і поїхав до начальника районного ДАІ, а ввечері знов прийшов до Степана, віддав права і, побачивши, що той не радіє, супиться, старий сказав:

— Думаєш, мені оце хотілося їхати кланятись? Еге, в печінках мені ці поклони. Але я вже пожив, знаю, що гонором нічого не візьмеш. Не так з ними треба.

— А як? — спитав Степан.

— Не так. Ти ось поїхав, наробив шуму на весь район, а чого добився? Того, що права в тебе забрали. Там же теж люди, знають один одного, світ тісний. Тому треба обережніше з ними, не штовхатися ліктями, менше на мозолі чужі наступати, бо ще тісніше буде.

— Що? — глипнув спідлоба Степан. — Терпіти мовчки?

— Ні, терпіти не треба. Але й іти з відкритими грудьми не можна. Їх більше, Степане. З розумом тре’. Така моя порада. Поживеш — сам побачиш.

Він побачив, не раз це побачив…

Точнісінько так, як із Кравченком-чи-Кириченком, вийшло у нього з директором Бужанського цукрового заводу, тоді все могло скінчитись ще гірше, мабуть, він таки справді погарячкував. Тієї осені на Тікичі знов спливла дохла риба, хвилею повикидало на берег тухлих лящів, карасів, окунів, і Степан, який саме возив на завод буряк, одного разу зірвався (йому якраз завернули ходку через те, що привіз брудний буряк, було багато грудок у ньому, переберіть, сказали), тож Степан тоді зірвався, влетів до директора заводу і виказав усе, що про нього думає, сказав, що якби той платив штрафи зі своєї кишені, то вже давно були б нові відстійники, а так йому не пече, нехай дохне риба, хай гине річка, бо вона не входить у його плани, у його графіках і табличках Тікича й у лупу не побачиш, інша річ грудка землі, яку висипав комбайн у кузов разом з буряками, це тут бачать добре. Степан говорив, говорив, а той ошелешено дивився на нього й нарешті спитав точнісінько так, як Кравченко-чи-Кириченко:

— А хто ви такий?

— Людина! — крикнув Степан. — Дивіться, якщо ніколи не бачили: я — людина! Я живу на землі і не хочу, щоб її нищили, я не хочу, щоб ми загубили річку, яку наші предки не згубили і в голод.

— Заспокойтесь, — сказав директор. — Я вас розумію і згоден із вами. Але це питання треба вирішувати не нам.

— А кому?

— Ну, на іншому рівні.

— На якому ще рівні? Тоді зупиніть завод, поки там вирішать.

— Це все не так просто… Це робиться не так, як ви думаєте.

— А як?

— Не так.

Не так, не так, не так, — бухкало в голові у Степана, і того дня він відмовився возити з поля буряки на Бужанський завод. Хлоп’яцтво, звичайно, але це все, що було в його силах. Зате, коли він поставив машину й сказав, що баста, більше не зробить жодної ходки, усім було ясно, що це дезертирство, саботаж, бойкот, страйк, яких тільки словечок йому тоді не пришили, справедливо і не по правді. Справедливо, бо тепер він і сам знає, що підводив своїх односельців у розпалі жнив, коли кожні руки на вагу золота, коли аж із Донбасу приїздили до них шофери порати буряки; а не по правді тому, що ніхто не хотів його вислухати до кінця, усі сприйняли те як примху, як особисту помсту запеклого рибалки, якому розполохали рибу в принадженому місці.

Таке тоді закрутилося, що страх, чутки дійшли до району, Піскун наполягав вигнати саботажника з роботи, говорили що хто хотів, а потім усе затихло, і Степан здогадався, що то теж Мостового робота.

Він зустрів його увечері біля контори, старий був увесь у грязюці, аж за коміром поналипало болото (тільки-но з поля), очі червоні, голівка труситься, і Степан подумав, що тільки заради цього діда, котрий і сам уже перетворився на грудку землі, він не повинен був так робити.

— Пробачте, — сказав Степан.

Старий тільки махнув рукою, ніби чогось засоромився, і швидко пішов до контори, а Степан і тоді, і пізніше дивувався, що на такій посаді старий зберіг у собі здатність совіститися і, напевно, саме це не дало чоловікові заломитися там, де на його місці багато хто не лише заломився, а й звироднів.

Не так… Не так. Він ще малим зрозумів, що часом найкращі наміри обертаються цим «не так». Потім караєшся, але вже нічого не вдієш, не виправиш, не зробиш заново…

Скільки ж було йому тоді? Вісім, дев’ять років? Не більше. Та вже тоді у нього був Щедрик, і Степанові хотілося, аби те диво зробив саме він. Тоді було б легше…

Не я те зробив. На жаль, не я. Я, Щедрик, достеменно знаю, що то — куниця. Вона жила у Побережних на горищі, їй тепло і затишно було в сіні, можливо, навіть збиралася вивести там куненят. Вона бігала ночами в поле й до лісу на полювання, і от одного дня натрапив на її сліди орлянський мисливець Совицький і по свіжому сніжку прийшов городами до хати Побережних. Удома був лише Степанко, Совицького він упізнав, хоча той жив у сусідньому селі Орлах, але хто ж його не знає, цього молодця Совицького, котрий у всіх на очах приборкав найноровистішого колгоспного жеребця Сигнала. Його, Совицького, спеціально для цього й покликали аж із Орлів, і він об’їздив Сигнала під злякані й захоплені вигуки дітвори. І от цей геройський чолов’яга прийшов до Степанка і, як рівня до рівні, сказав, що в них на горищі ховається звірина, яка їсть курей, робить всіляку шкоду, давай, хлопче, якщо ти не боягуз, викуримо її звідси, я стану з рушницею за хатою, від поля, а ти бери дрючка, лізь на горище, галасуй і штурхай у сіно.

Степанко радий старатися, хоч і страшнувато було, але він не боягуз, не осоромиться, тим більше перед Совицьким, узяв довгого дрючка, виліз по драбині на горище та й ну верещати та колошкати сіно. Воно коли кричиш, то не так страшно, а ще ж он який дрюк у нього в руках, гайда, гайда, і тут він почув під хатою глухий постріл, так, наче хто суху гілляку одчахнув у лісі й покотилась луна.

Степанко здригнувся й завмер, дослухався до тієї луни і не знав, що ж йому робити далі, чи штурхати дрючком і тюгукати, чи вже злазити з горища. Постояв, почекав, чи Совицький не подасть якої команди, але за хатою було тихо, і тоді Степанко нерішуче пішов до драбини, довго намацував ногою щабля, а коли зліз і вийшов за хату, то побачив Совицького аж у кінці городу, біля вишняку, побачив його темну спину, над плечем стриміло дуло рушниці, а в руці теліпалося теж щось темне. Він проводжав Совицького очима, аж поки той не сховався у ярку, потім обернувся й помітив біля рогу хати витоптану місцину, помітив на снігу яскраво-червоні краплі, наче хто розтрусив калину. Тоді він ще й не відчув жалю, тільки образливо було, що Совицький отак повернувся до нього спиною, спершу щебетав улесливо, а коли зробив своє діло, то не те що не подякував, не попрощався, а навіть не глянув у Степанів бік.

Увечері він про все розповів батькові, той ніби не здивувався, не розгнівався і не зрадів, лише сказав, що Совицький убив куницю, він, батько, теж бачив її сліди, але думав, хай собі живе, якщо не робить шкоди, а Совицький убив, бо шкурка з куниці тепер дорога, це тобі не заєць і навіть не лис.

Так би воно, може, й забулося, убив — то й убив, однак наступного дня мати вражено загукала з сіней: «Іва, Іва, а йди сюди хутчій!» Батько вийшов у сіни, за ним і Степанко, і вони побачили матір, схилену над старим жлуктом, у яке вже давно ніхто не заглядав, стояло собі в темному кутку порожнє, ніби й не потрібне, та й викинути шкода, може, колись знадобиться. У матері було таке обличчя, наче вона уздріла дідька у тому жлукті, і вони з батьком підійшли, заглянули й побачили, що жлукто до половини повне яєць, вони округло біліли в темноті, чистенькі, аж світилися.

«Що це таке?» — спитала мати, з підозрою дивлячись на батька.

«Хіба ж я знаю?»

«А хто ж знає? Тут наші кури не несуться. Для кого ти оце наховав, признавайся!»

«Господь з тобою, чого б це я їх ховав?»

«Ну, і самі вони тут не знеслися, — сердито сказала мати. — Може, це ти?» — глянула вона на Степанка.

«Нє», — покрутив він головою.

«А може, це Щедрик?» — тільки подумав, але не сказав уголос, бо тоді б мати розгнівалася ще дужче.

«Не робіть з мене дурну, — сказала вона. — Ви мені не дасте віка дожити».

«Чого ти кипиш? — сказав батько. — У нас що, пропадали яйця там, де кури несуться?»

«Наче ні, а може, котрась десь несеться, що я і не знаю. Хто їх розбере, буває, курка одіб’ється і в кущах несеться».

«Слухай! — аж скрикнув батько. — Це ж вона, куниця».

«Ти що — вчадів?»

«Їй-бо вона, я десь чув таке. Це вона крала в людей і носила сюди, щоб її не чіпали».

Мати ще сварилася з батьком: ти з розуму вижив, чоловіче; а Степанко бачив і після того ще не раз бачив, як темної ночі вилазить з їхнього горища куниця, потім повертається з яєчком у зубах, обережно так тримає його, щоб не роздушити, обережненько сходить по драбині у сіни і кладе яєчко у жлукто, щоб її не чіпали, не вигонили з теплого кубельця у сіні, бо вона ж не робить ніякої шкоди, навпаки, ще й віддячує господарям за добро.

Добро? Яке ж добро, коли… он кров на снігу… Це він, він вигнав куницю з горища прямо до Совицького, аби не він, той би її не вбив. Степанко не хотів, він не знає, як це сталося… Не так, не так…

Де ж Катерина, де це можна стільки ходити? За вікном уже сутеніє, а її нема.

Рибка майже готова, зосталося вплести хвостика — ось так, доточити китицю.

З нею щось сталося… Ні, ні… Може ж Катерина трохи спочити від цієї лікарні. Побачила, що йому покращало, пішла трохи розвіятися, може, навіть пішла у кіно або ще кудись, у Києві є куди піти. Швидше б верталася, Степан має щось їй сказати. Він таке вирішив, що не знає, як подивиться на це Катерина. Треба її умовити, а потім разом переконати Муталіба — мабуть, це буде непросто, але Степан умовить… Хай там що, він свого доможеться, зробить так, як воно має бути. Так, як треба…

Але Катерини немає, і він не знає що й думати. Згадує останню їхню розмову: може, сказав їй щось не так?

Вона присіла біля нього на краєчок ліжка. Чудна така — у білому халаті, в білій косинці. Торкнулася його щоки теплими сухими губами.

— Як ти? — спитала.

— Краще за всіх. Як може почуватися чоловік біля такої жінки?

— Не знаю.

— Я хочу танцювати.

— Ти ніколи не танцював.

— Бо не вмію. А тепер хочу. Навчиш мене?

— Звичайно, — сказала вона і повернулася лицем до вікна. — Схоже, збирається на дощ.

— Так, — сказав він. — А я думаю, чого ти пахнеш дощем?

— Не вигадуй.

— Ти справді пахнеш дощем. Так приємно… Чому ти не поїдеш додому? — раптом спитав він.

— А можна — я сама вирішуватиму, що мені робити?

— Хіба ти не скучила за дітьми?

— Ні, — сказала вона.

— Навіщо ти кажеш неправду?

— Я скучила за тобою.

— Давно не бачилися.

— Це навіть добре, що ми тут удвох. Є тільки ти і я, більше нікого.

— Авжеж, — сказав він. — Як на курорті. Нарешті таки вибралися.

Він узяв її руку. Вона теж була тепла й суха.

— Мені всі заздрять, правда ж?

— За що? — спитала Катерина.

— Що в мене така жінка. Що ти в мене є.

— Перестань.

— Я люблю тебе, Катю.

— Справді? Ти мені ніколи не казав такого.

— Я тебе дуже люблю. Але прошу — поїдь на день-другий додому. Мені буде легше.

— Легше? Без мене?

— Не тому, що без тебе. Поїдь.

— І не подумаю.

Коли Катерина вийшла з палати, об шибку легенько зашарудів дощ.

Де ж вона, де? Він так скучив, наче не бачив її сто років.

Ось, здається, хтось іде. Ні, це не Катерина. Її кроки, її ходу він упізнає здалеку. Це не вона…