2

— О, то ми вже геть молодцем! — весело сказав Муталіб, але радість його була вдаваною, вона призначалася тільки Степанові, бо Муталіб боявся радіти, боявся загадувати наперед. Він знав, що таке полегшення часто буває перед кризою, просвітлення нерідко приходить до хворого перед найстрашнішим. Лихі думки він гнав од себе, проте й важко вірилося, що зрушення це безповоротне, що найгірше позаду; організм, схоже, тимчасово піддався лікам, але хвороба лише причаїлася і невідступно чигає, щоб узяти своє.

— Скоро буду танцювати! — сказав Степан.

— Ану покажи, що змайстрував.

Муталіб узяв оранжеву рибку, покрутив у руках.

— Гарна штучка. Ти що, й раніше займався цим?

— Ні, тільки тут. Нудьга заїла.

— Нічого, підселимо до тебе молодого хлопця, буде веселіше.

— Діло не в тому.

Степан подумав, що самому лежати краще, аби лиш прийшла Катерина. До того ж йому тепер байдуже, кого покладуть у цю палату. Муталіб ще не знає, але Степан йому все пояснить.

— Ти сьогодні не бачив Катерину? — спитав він.

— А що? — насторожився Муталіб.

— Сьогодні вона ні разу до мене не заглянула.

— Я бачив її….

— Де?

— Не переживай, нічого з нею не сталося. Це я… я наказав, щоб сьогодні вона не приходила.

— Чому?

— Тобі вже краще, нехай відпочине.

Муталіб і самого себе переконував, що тільки через це відіслав Катерину з клініки, але десь у глибині душі якийсь чортик підказував, що ні, була ще й інша причина, у якій він собі не хотів зізнаватися.

Муталіб сьогодні зранку нагримав на Катерину і майже вигнав її з клініки. Був у кепському настрої, останніми днями взагалі ходив як у воду опущений: у домі Клавдії Іванівни в неділю ніхто цілий день не брав слухавку, а ввечері відповіла сама Клавдія Іванівна і сказала, що вибачай, вони з Надірою цілий день провели у лісі, авжеж, у лісі, а не в Ботанічному саду, і дитина так надихалася чистим повітрям, що заснула ще в машині, наголосила Клавдія Іванівна, і тепер спить, як після маківок, прогулянок з неї досить.

Ну що ж, подумав Муталіб, моя карта бита, ваша взяла, товаришу майор, а тут ще сьогодні вранці «пощастило» їхати на роботу разом з Оприщенком, той протиснувся до Муталіба у трамваї, майже нічого не говорив цілу дорогу, тільки сопів і цмокав своїм карасячим ротиком, а потім зітхнув і мовив багатозначно: «Не переживайте, колего, є така стародавня мудрість: переживати треба тоді, коли вже сталося».

Що він мав на увазі — чи Іринку, чи Степана, чи, може, все разом — Муталіб не знав, та насилу стримався, щоб не послати Оприщенка з його стародавньою мудрістю. Так і промовчав до кінцевої зупинки, а тут, уже в клініці, його раптом викликав Волощук і сказав, що ходять неприємні чутки, нібито він, Муталіб, багато собі дозволяє, пускає сторонніх людей не туди, куди треба, йому, Волощукові, начхати на брехні, але ж то правда, що дружина одного пацієнта заходила навіть у реанімаційне відділення.

«Я їй цього не дозволяв, — сказав Муталіб. — Хоча б тому, що не маю права, ви ж знаєте. А якщо повірили…»

«Ну-ну, не гарячкуй, — пом’якшав Волощук. — І не нарікай на свої права, ти принаймні міг зробити зауваження, що в реанімаційне відділення заходити заборонено. Балаган тут мені влаштували! Я вам покажу балаган!..»

Він так смачно вилаявся, що іншим разом у Муталіба зів’яли б вуха, але в голові знову спливло: «Переживати треба тоді, коли вже сталося», і він подумав, що Оприщенко, окрім Іринки й Степана, мав на увазі щось іще.

Саме тоді й підвернулася йому під гарячу руку Катерина — у білому халатику й косинці, з віником у руці (безглуздя якесь!), синяки під очима, — і він зірвався й сказав, щоб ішла звідси геть і не з’являлася до завтра, сказав, що Степанові легше, тут є кому за ним доглядати, а її, Катерину, саму доведеться покласти в лікарню, якщо вона не схаменеться. Все, іди, щоб я тебе не бачив!

Катерина зіщулилася, змаліла, потім ухопила його за руку, хотіла щось сказати, але тільки кусала пошерхлі губи. Її очі налилися слізьми, та замість того, щоб заспокоїти Катерину, він висмикнув руку і, ніби чогось злякавшись, швидко пішов од неї. Уже за хвилю дорікав собі, що зірвався на крик, що думав тоді не стільки про Катерину, як про себе самого, про доноси Оприщенка, гнів Волощука, про всі ті прикрощі, які обступили його з усіх боків.

Ось і тепер, кажучи Степанові, що сам відіслав Катерину, аби відпочила, він нітився від думки, що було це трохи не так, проте й далі чув у своєму голосі роздратування.

— Тобі що, важко без неї?

— Та ні. Я тільки боявся, що вона попала в якусь халепу.

— Усе гаразд, нехай трохи розвіється.

— Вона зовсім не знає Києва.

— У неї є язик, не мала дитина, — так само дражливо сказав Муталіб.

— Думаєш, вона така бідова у мене? То тільки зверху. А так вона як травинка.

— Нічого з нею не станеться.

«Даремно ти такий упевнений, — кольнула йому думка. — Хіба не знаєш, на що здатні жінки в такому стані?»

І сказав уже м’якшим тоном:

— Не бійся, не загубиться. Вона теж без тебе не може.

— Ти так думаєш?

— Це ж видно. Яка б ще жінка так упадала біля тебе?

— Це правда. Таких немає більше. Я, Муталібе, ось що хочу сказати. Часто мені здається, що я вже колись жив на цьому світі. От іду, бува, десь отак, де ще ніколи не був, а мені здається, що я тут був. Чи то запах якийсь уловлю, чи колір, але відчуваю, що тут я не вперше, ходив уже. І ходив не за цього життя, колись дуже давно. Може, сто чи й тисячу років тому.

— Таке не тільки з тобою буває, — сказав Муталіб. — Пам’ять наша ще не розгадана.

— Я не впевнений, що жив колись на цьому світі. Але думаю собі, що, може, хтось із предків моїх це бачив і воно передалося мені?

— Тут я тобі нічого не поясню. Сам би хотів знати.

— А може, нам цього і знати не треба? Ну, якби ми все знали, то, може, і жити було б не цікаво? Ні, ти не смійся. Я теж учився в школі. Але тепер, коли згадую, як доводив бабусі Улиті, що земля кругла, то мені стає соромно. Що ти мені говориш, сердилась бабуся Улита, навіщо мені ці балачки, коли я бачу своїми очима, що земля рівна. Вийди і подивися сам: є гори, горби, яруги, рівчаки, але земля рівна. Тоді я аж синів од безсилля, так хотів довести їй, що земля кругла, що вона крутиться. Галілей знайшовся! А тепер мені соромно, тепер думаю: а що, якби тоді, коли бабуся Улита заслабла, я почав їй доводити, що воду вона пила не з Маріцьончиного джерела? Чи стала б вона на ноги? Ти як думаєш?

— Це відомо одному Богові, — сказав Муталіб. — Чого це тебе потягло на такі розмови?

— Бо я хочу щось тебе попросити. Послухаєш мене?

— Ти про що? — насторожився Муталіб.

— Я поїду, — сказав Степан.

— Куди?

— Додому поїду.

— Ти що це собі намислив? — гостро спитав Муталіб. — Про яку «дому» говориш?

— Не думай нічого, я не маю надії на Маріцьончине джерело, — стиха усміхнувся Степан. — Але я мушу поїхати.

— Це ти скис через те, що Катерини немає?

— Ні, якраз я і жду її, щоб сказати про це. Нам треба їхати.

«Тобі не поможе ніяке джерело, ніякий Щедрик, ніякий праліс, — холодно подумав Муталіб. — Хоч би як ти вірив у ці дива, хоч яке чудодійне зілля не пив би, а тобі не обійтися без скальпеля, брате. Це не та хвороба, яка боїться навіювання».

— Не кажи дурниць, Степане! Саме став оклигувати, а тобі заманулося їхати.

— Якраз тому… що оклигав, — вперто сказав Степан. — Тепер я доїду, тепер здужаю… Підлікуюся вдома, наберуся сили й приїду. Хай мине… цей високосний рік. Скільки ж тут зосталося — дурниця. Піддужаю і приїду.

— Та при чому тут високосний рік?

— Може, й ні при чому, але я так вирішив. Я, Муталібе, скучив… Так скучив за дітьми, за селом, що ти не уявляєш собі. Кожну стежечку бачу, я ж тобі вже казав. Тільки гляну на все — й оживу, ти мене тоді не впізнаєш.

— Я проти. Не смій і думати.

— Чому? — Степан так подивився на Муталіба, що той одвів очі.

— Не розумію твоєї нетерплячки. Люди роками лежать…

— Лежать ті, що не можуть ходити… А я ходжу. Хтозна, як воно буде потім, та поки носять ноги, треба їхати, Муталібе. Ковтатиму ці ж самі ліки… яка різниця, де їх ковтати?.. Там гірше не буде. З дітьми побуду, скучив же… А зразу після Нового року я в тебе, так і знай.

«На початку року було б непогано, — подумав Муталіб. — Якраз отримаємо нові препарати. Може, й справді, хай би минув цей високосний?.. Закляття якесь. Аби ж знаття, що ти, Степане, протримаєшся».

— Ні, — рішуче сказав Муталіб, проганяючи ще невиразну, але настирливу думку. — Я не відпускаю тебе. Не вередуй!

— Я не вередую. Вдача така дурна: як уже наповратився, то не відступлюся.

— Це на тебе найшло. Буває. Занудьгував — от і потягло додому.

— Ні, я мушу поїхати.

— Один день без Катерини — і вже розпустив нюні. Не можна так.

— Катерина тут ні при чому.

— А що?

— Пече мені, — сказав Степан. — Гірше як ото без води пече.

— Скоро вона прибіжить. Думаю, завтра ти й заговориш інакше.

— Ні, — повторив він. — Пече мені. Мушу поїхати. Хоч на день…

Причина була не в Катерині, і коли вона — уже майже вночі — тихенько прослизнула до Степана в палату, йому запекло ще дужче: їхати, їхати!

Як на те, Катерина розгорнула чималий пакунок і, ніби пояснюючи, де вона цілий день пропадала, стала хвалитися покупками: ось платтячко для Настуні на літо, подивись, яке гарне, зовсім дешеве, легеньке, не жарке, у дрібненьку квіточку; ось сорочечки для Юрася й Іванка, теж любо глянути, хай будуть на гостинець із Києва, і Степан, дивлячись, як вона втішно перебирає дитячі речі, подумав, що ніяка сила його тут більше не втримає. Нехай Муталіб вибачає, але він поїде, хай би й каміння з неба, його ніщо не зупинить, і коли він сказав про це Катерині, вона майже не здивувалася. Вислухала його, на диво, спокійно, не перебиваючи, потім, правда, спитала:

— А що на це Муталіб? Ти казав йому?

— Казав, він не дуже хоче відпускати, але якщо сильно попросимо, то відпустить. Ми ж ненадовго поїдемо.

— Дивися, Стьопо, тобі видніше. Я не знаю, що тут порадити, — сказала Катерина. — Ні силувати не хочу, ні з думки збивати. Якщо Муталіб дозволить, то можна поїхати, чого ж. Я сама вже скучила за малими.

— Ти сьогодні дзвонила додому?

— З батьком говорила. Всі здорові, на роботі мене підміняють, кажуть, хай Катерина буде там скільки треба. Кого не зустріне, то всі тебе згадують, як там Степан, питають. Заїжджав Мостовий, закинув мішечок гречки, сьогорічна, каже, тільки-но змолотили. Варіть, каже, дітлахам кашу.

— А про малих батько що розказує?

— Та що… Кажу ж тобі, живі-здорові, до школи ходять… Про тебе розпитують.

— Поїдемо, Катю. Це мені поможе більше за всякі пілюлі. Окріпну до Різдва, а там знов приїдемо. Хіба нам що?

— Може, й так, Стьопо, не знаю.

— І ти вилюднієш.

— Що, так споганіла?

— Та ні, схудла зовсім. І так була, як билина, а тепер половинка від тебе лишилася.

— Я ж і є твоя половина, — сказала вона.

— Моя… Тільки змарніла зовсім.

— Хоч про мене мовчи.

— Лягай отам на сусідньому ліжку, поспи. До ранку сюди вже ніхто не зайде.

— Ляжу, якщо ти так хочеш. Я зверху, постіль не розбиратиму.

— Та хоч як-небудь.

— Стьоп… — боязко покликала його Катерина.

— Що?

— А можна, я коло тебе?

— Можна, чого ж. Тільки тут тісно удвох, ти не спочинеш.

— Я трішки… Скраєчку.

Степан посунувся до стіни, повернувся на бік, і Катерина обережно лягла біля нього, лицем до Степана.

— Ти як пір’їнка, — сказав він і провів рукою по її шиї, торкнувся гострої ключиці, ямки над нею. — Ти мені зовсім не заважаєш. День не бачив тебе, а таке, як сто літ.

— Скучив?

— Ага. Кать… А тут ти зовсім не схудла. Пругкі такі…

— Подобаються?

— Ще б…

— Притисни… Мені приємно.

— Можна — я розстебну?

— Питаєш. Я ж твоя половинка. Тобі можна все.

Він відчув, що вона злегенька тремтить.

— Тобі добре так?

— Дуже. Я хочу ще. Ще… Ого, та ти ще той жеребчик…

— А ти що, вже списала мене на мило?

— Таке скажеш…

Вона провела рукою по його шорсткій щоці, торкнулася її губами.

— Колючий. Завтра тебе поголю.

— В дорогу?

— Не знаю, побачимо.

— Візьму мотоцикла і гайнемо до лісу. Зараз там підпеньків море, терен достиг, ожина.

— Розігнався.

— Я тільки подихаю. Зараз весь ліс пахне підпеньками. Ти з малими збиратимеш, а я постою, подихаю.

— Я сьогодні, знаєш, що пригадала? Як ти колись привіз відро слив червоних — величезні такі, круглі, солодкі. Тоді ти десь далеко їздив, надовго, насилу діждала тебе. Пригадую, скучила так, що як загуркотіла машина коло двору, то в мене ледь серце не вискочило…

— Еге, це тоді, як я на Житомирщину по зерно їздив.

— Так я тоді вискакую з хати, біжу, а ти йдеш мені назустріч і несеш повнісіньке відро слив. Вони падають, розсипаються, котяться по споришу, по всьому подвір’ю, а ти не бачиш нічого, так поспішаєш до мене.

— А про це я й забув.

— А я не забула. Котяться сливи по всьому подвір’ю, а ти лиш мене одну бачиш.

Вони примовкли, ніби на хвилю разом перенеслися в той день.

— Катю… Хочу сказати тобі… Щоб ти знала: я ніколи і в думці не дозволяв собі тебе зрадити.

— Я тобі вірю.

— І ще таке. Якщо мене не стане…

— Перестань! — вона поклала долоню йому на вуста.

— Не перебивай, Катю. Я не кажу, що це буде взавтра. Колись це все одно станеться, і я хочу сказати тобі: не тужи довго за мною. Трохи поплач, а там, як трапиться путній чоловік, виходь заміж.

— Безсовісний.

— Ні, вислухай до кінця. Ти дуже гарна, Катю… хороша… І молода ще. Тіло в тебе, як у дівчини. І лоно. Ніхто не скаже, що ти народила троє дітей. Тобі обов’язково трапиться хороший чоловік. Не відмовляйся од нього, навіть якщо він стрінеться тобі скоро після того, як мене не стане.

— Якщо ти не замовкнеш, я піду від тебе.

— Не перебивай, Катю, я скажу й більше до цієї розмови не повертатимусь. Це не так просто… Добрих людей багацько на світі, але вийти заміж за путнього чоловіка зовсім не просто. Щоб і тебе любив, і дітей… Отож хто б тобі що не казав, нікого не слухай. Згадай мої слова і знай, що це моя воля. Пообіцяй, що так зробиш.

— Нам спершу дітей треба поженити. Муталіб казав, що ти ще пожениш дітей.

— Поженимо. Але все може бути, і тому я хотів попросити тебе. Не гнівайся.

А вона побачила: весільні музики на їхньому подвір’ї — два брати Кумедії з гармошкою й бубном так виграють, що навіть старі діди йдуть до танцю, весело, гамірно, Іванко з білою квіткою на грудях збирається їхати по молоду, біля воріт стоїть Степанів «газон», теж заквітчаний, у стрічках, і Степан, молодий, синьоокий, хмільний від щастя, обіймає її, Катерину, за стан, гаряче шепоче на вухо: «А пам’ятаєш, як я, дурний, колись тебе сватав?» Вона сміється, горнеться до чоловіка, потім, схаменувшись, пручається, легенько ляскає його по руці — люди ж дивляться, скажуть, сина женять, а таке, як на своєму весіллі.

— Мене сьогодні циганка перестріла, — сказала Катерина.

— Багато видурила?

— Та ні, я хотіла втекти, а вона каже: бачу, жіночко, велику печаль на твоїй душі, ось дай-но твою ручку. І відразу правду почала казати, то я вже й мовчу, слухаю. Вгадала, що я приїжджа, що мене біда сюди привела, що…

— Не треба бути ворожкою, щоб це побачити.

— Слухай далі. Вгадала, що в мене троє дітей, два хлопчики й одна дівчинка.

— Бачила, як ти одежину дітям купувала.

— Ти все перекрутиш, Стьопо. Головне слухай. Каже, печаль твоя минуща, через рік здоровий буде твій чоловік.

— А чого аж рік ждати?

— Ну, тобі ж треба окріпнути після операції.

— Ясно. А я таким хитрим, знаєш, що кажу? Давай, чорнява, кажу, я тобі поворожу. Кращого ворожбита тобі не знайти. То вони тікають, як чорт від ладану.

— Ця правду вгадала, побач. Навіть сказала, що ми скоро додому поїдемо.

— Тут я із нею згоден. Але не забудь, Катю, що я тобі говорив.

— Може, ти ще й на розлучення подаси?

— Я серйозно.

— І я серйозно. Знаєш, про що я подумала? У нас із тобою ще будуть діти.

— Це тобі теж циганка наворожила?

— Ні, я так хочу. Хочу ще дівчинку. Щоб два хлопчики і дві дівчинки.

Вона тихенько пирснула у долоню й спитала сором’язливо:

— Ти ж умієш робити дівчаток?

Степан знов погладив її коси, шию, ямочку над випнутою ключицею, і в його очах став такий сум, що Катерина пошкодувала за свої слова. Затримала його руку на своїй щоці і притулилась до неї губами.

— Хто ж тобі, рідна моя, віддячить за все? — мовив Степан, пригортаючи її голову до своїх грудей, щоб Катерина не бачила, як його скронею скотилася на подушку важка сльоза.

Червоні сливи розкочувалися по зеленому спориші, білі птахи зі скутими кригою крильми замерзали в холодному лісі, диво-квіти зацвітали на тому місці, де лилося тепле молоко з дійниці, любилися риби в затишних заростях гостролистої горошниці, несамовито на льоту кували травневі зозулі, і щиглик-мальованець висиджував пташенят у глодовому кущі, і грали весільні музики… а поза цим усім білим сувоєм слалася дорога, і тією дорогою десь у далину йшов я, Щедрик, ішов із закинутою на плече паличкою, на кінці якої погойдувався білий вузлик.