4

— Е, не кажіть мені, Онисиме Кіндратовичу, бо не повірю, — стояв на своєму гостролиций щупленький дідок, що заскочив лише на хвилину пом’янути Степана («Мені ще по січку їхати, он коні мерзнуть коло воріт») і, присівши край столу, ближче до дверей, бгав у руках потерту дерматинову шапчину, до якої поналипала солом’яна потеруха. — Не повірю, що разом із людиною щезає і її душа. Зостається вона отут-о, на землі, поміж нами.

— Якби душі усіх померлих зоставалися на землі, Дем’яне, то їм би і місця тут уже не було, — сказав Онисим Кіндратович. — Ти про це подумав? Ні. А природа подумала. Це ж скільки людей одійшло відколи світ! Тісно було б.

— Душам ніколи не тісно, — не здавався Дем’ян. — Я вам розказав би, та нема коли. Коні мерзнуть. Мені по січку їхати.

— Душі на небо возносяться, — тихо озвалася баба Січавичка, висячи на тонкій ліщиновій паличці, і звела вгору сльозаві очі. — Сорокового дня одлітають у царство небесне, через те й поминають на сороковини.

— Я не знаю, що там насправді, — сказав Дем’ян, — але знаю, що душа людська вічна. Я, коли хочете знати, у Бога по-своєму вірю. Він не на небі живе, а ближче.

— Ох, біда, — похитав головою Іван Побережний. — Сама біда, що тут іще казати. Краще б мене ще отам, під Яссами…

— Ти не правий, Іване, — перебив його Мостовий. — Тоді б і Степана не було. Ти повинен пишатися, що мав такого сина.

— Мав… Отож і воно.

— І хтозна, може, за свої тридцять з гаком років він прожив більше, аніж дехто за сто.

— Не жалів себе, ніколи за себе не думав, — сказав Онисим Кіндратович. — Таких людей мало.

— Хай би був, як усі, та жив, — зітхнув Побережний.

— А мені він і сьогодні снився.

Це сказала Катерина, і Муталіб знову завважив, що в її голосі щось пересохло, відмерло, таке, чого вже не оживити ніколи.

— Снилося, наче стоїть він у засніженому лісі і тулить до грудей білого птаха з обмерзлими крильми — відігріти його хоче. Я гукаю, а він не чує.

— Отож воно і є, — закивала баба Січавичка. — Відлетить його душечка сьогодні.

— Та нікуди вона не відлетить, — розсердився чогось дід Дем’ян. — Я вам розказав би, та по січку треба їхати. Коні мерзнуть.

— Він мені теж завжди у лісі або коло річки сниться, — сказав Онисим Кіндратович. — Кожне деревце там знав, звірину розумів, як людей.

— Що було, то було.

— Пам’ятаю, їхали ми з ним його ж мотоциклом через Хлипнівський ліс на рибу. Ранок такий ясний видався, як умитий, сонце за нами летить поміж соснами. Дивлюся — заєць біжить понад дорогою, отак-о майже коло нас, і теж не відстає. Що за чудасія, думаю, таке полохливе звіря, а тут біжить, наче наввипередки з мотоциклом, і не звертає нікуди. Потім десь дівся. А як верталися ми ввечері додому, дивлюся — знов той заєць понад дорогою біжить. Часом зупиниться, нюхне повітря — і далі гайда. Тоді Степан став, каже, давай одійдемо за дерева, побачимо, що воно буде. Одійшли ми, дивимось, а той заєць підбіг до мотоцикла, коляску обнюхує, наче собака. І худий такий, облізлий, не сірий, а якийсь рудий. Мабуть, думаю собі, хворий, через те й поводиться дивно так, місця собі не знаходить. А Степан мені тоді й каже: ні, не хворий, це зайчиха, видно, привела недавно зайчат, а хтось натрапив на кубло й забрав їх. Мабуть, каже, той бузувір у мотоцикл їх забрав, тому вона й бігає за мотоциклом. Це ж подумати тільки, дядьку Онисиме, яке горе у неї, щоб отак збороти в собі страх. Нічого не боїться, лиш би діток своїх знайти. А ми кажемо: полохливий, мов заєць. І от вам, дивіться. Що то все-таки мати!

— Такий він був, Степан. Таке чуйне серце мав, — сказав Мостовий. — Може, того й слабе, що чуйне таке. Було, як наскочить десь на неправду, то ним аж трусить, давай, щоб усе по правді було, давай сюди винних нагору, хоч би там хто. І добре, як доб’ється свого, а ні — то горить усередині. Я ж бачив за ним не раз: зверху притихне, а всередині печеться. Тепер і думаю собі: може, не хвороба його доїла, може, такого серця й не вистачає на довше життя?

— А то ж як! — кивнув Дем’ян. — Чого ж ото рано вмирають найкращі, найдобріші люди? Я вам розказав би, та по січку тре’ їхати.

— Посидь ще, встигнеш, — сказав Мостовий. — Зарядив зі своєю січкою.

— Еге, посидь, коли сам голова дозволяє, — схитнулася на паличці Січавичка.

— Та я б і посидів, та коні мерзнуть, — набивав собі ціну Дем’ян, розправляючи шапчину, наче от-от мав надіти її на голову, але не йшов. — А то б я вам розказав.

— А пригадуєш, Онисиме, як Степан хату собі ставив? — спитав Мостовий. — Виписали йому дерево на верх, а він приходить у контору та каже: треба оформити документи на перевезення. Які документи? Ти ж сам на машині їздиш, поки оформиш, то вже й перевіз би. А він: не треба мені такого. Позику на будівництво дали, спасибі, а дурно нічого не хочу.

— Було діло. Ще пам’ятаю, Микола Хвиць сердився, він тоді бухгалтером у нас був. Через цю чесність, каже, мені з бомажками клопіт.

— А як на комбайні робив?.. Ніде бурячка не покине, підчистить усе до грамини, а де зостанеться який, то руками визбирає. Пухом йому земля, Степанові нашому.

— Усі там будемо, та не в один час, — узяв чарку Онисим Кіндратович

— Царство небесне, — тихо мовила баба Січавичка, зводячи вгору сумирні вологі очі.

— Та яке небесне? — знов розсердився дід Дем’ян. — Якби я оце не спішив, то сказав би, яке царство.

— Що не кажи, а воно щось є в цьому світі над нами, — трохи ображено сказала Січавичка.

— Он у чоловіка спитайте, — кивнув дід Дем’ян на Муталіба. — Він грамотний, знає.

Усі разом поглянули на Муталіба, і йому зробилося ніяково. Він давно помітив, що на поминках люди рідко дивляться одне на одного, ховають очі, наче вони завинили тим, що чоловік помер, а вони ще живі, дивляться більше у себе чи десь мимо інших, а тут усі разом підвели очі на Муталіба, і йому здавалося, що ті погляди просвічують його наскрізь.

Він знітився, опустив голову, мовби боявся, що ці люди побачать у ньому те, що давно його мучило, не давало спокою, хоч як він шукав собі виправдання. Так, це було почуття провини, яке прокинулося в ньому ще тоді, коли Степан приїхав до Києва, і той холодок, що війнув Муталібові в груди, залишився в ньому назавжди. Це відчуття провини не пускало його й сюди, але не виконати Степанову волю Муталіб не міг. І ще він передчував, що тільки тут зможе знайти розраду, а більше ніде.

Яка провина? Хіба лікар мусить силоміць привозити до себе хворих і лікувати? — часом зринала думка, шукаючи йому полегшення, однак Муталіб не давав їй згоди, ця думка йшла від лукавого, а правда була в тому, що долі захотілося випробувати Муталіба і вона, ніби випадково, закинула його ось у це село.

Є, діду Дем’яне, є якась сила, котра панує серед людей і над людьми, але вона не тільки небесна. Вона, ця сила, невидимими променями єднає усе живе на землі, вона ріднить вас, діду Дем’яне, з однооким Єгямом, якого ви ніколи не бачили й не побачите, ріднить Шорколь із Тікичем, вона, ця сила, одна, як сонце, на всіх, — це добро і світло людської душі, яке не щезає безслідно, а коли так, то, виходить, не вмирає і сама душа. Тільки не шукаймо тут виправдання ні собі, ні смерті, хай це не буде нам втіхою, бо немає нічого дорожчого за людське життя, і немає більшої печалі, коли це життя обривається передчасно.

Що тут казати, діду Дем’яне? Мовчімо.

— Пухом йому земля.

— Світла пам’ять.

— Царство небесне!

— Ох, біда, біда.

— А то якось їде він машиною та: «Сідайте, бабуню, підвезу вас». Вдачу таку мав. Як січавичка.

— Такий був, мухи ніколи не зобидив.

— Світла пам’ять йому, а нам, живим, віка та здоров’я!

— Не цокайтеся! Не можна цокатися на поминках!

— Ох, забув… Мені ще по січку їхати.

— Поклади свою шапку, Дем’яне, голова ж дозволив, посидь!

— Коні мерзнуть.

— Морозу нема, розкисло надворі.

— Ну, хіба ще хвилинку.

Муталіб подивився на Катерину. Тепер замість білої косинки на ній була чорна хустина, тільки лице було білим-білим.

— Катю, я хочу піти до Степана.

— Я проведу вас.

— Може, я сам? Втраплю…

— Я проведу.

Морозу не було, але в повітрі висіла холодна їдь від туману, і на мишастих конях, що стояли коло воріт, осіла макова роса.

Танув сніг, який цими днями ще тільки випав та так і не встиг улежатись, від нього розгасла дорога, під гумовими чобітьми, що завбачливо дала йому Катерина, схлипувала грязюка.

— Це Степанові?

— Його. Він би радий був, що прийшлися на вас.

Муталіб нічого на те не сказав, відчуваючи, як поважчали гумовики — чи болота поналипало, чи так йому тільки здавалося. Хотів розпитати про Степана, його останні дні, але не посмів ворушити це в Катерині. Мовчав, лиш грязюка, змішана з мокрим снігом, чвакала під ногами.

Село в їдкому мороці стояло безгомінне й глухе, проте Муталібові ввижалося, що воно дивиться на нього з усіх боків, прозирає крізь вікна осель, крізь туман, і він спотикається не тому, що слизота, а саме через те, що на нього хтось пильно дивиться.

І Муталіб сказав те, що завжди кажуть, аби не мовчати:

— Нікудишня погода. Ні зима, ні осінь. Сльота.

— Колись я любила тумани. Усе любила… чи дощ, чи сніг… А тепер мені байдуже, — сказала Катерина.

— Не можна так, Катю.

— А як… можна?

— У вас діти.

— Холодно мені, — сказала Катерина. — Аби ти знав, — вона вперше звернулась до нього на «ти», — як мені холодно. Наче вимерзло все всередині. Навіть сліз не лишилося. Може, то я була тією птахою, що Степан хотів одігріти її уві сні?

Вона помовчала, стиснувши темні губи, потім сказала:

— Колись… ще як Степан приїжджав у моє село свататись… ми побачили на хаті білу сову. «Довга й люта буде зима», — сказав він. Після того я ніколи не бачила такої сови. А тінь її чую на собі й зараз. Холодну тінь. І зимі цій не буде вже краю.

— Треба жити, Катю.

— І знаєш, тепер я й не хочу, щоб мені було тепло. Від холоду рана німіє.

— Катю…

— Не бійся, я житиму. Степан просив, щоб… я жила. Він знав, що скоро помре, — раптом сказала Катерина. — Уже тоді, коли зібрався додому, знав.

«І ти знав», — почув Муталіб десь у глибині її пересохлого голосу, але ні докору, ні осуду не було в тому голосі, а була якась приречена згода.

— Знаєш, що він сказав мені в останній день? «Я не хотів, щоб це сталося у Муталіба… під час операції. Йому б дуже важко було. Це єдине, Катю, що я міг зробити для нього…» А коли вже марив, то просив: «Поклич, поклич брата мого, він зробить так, щоб не боліло, він врятує мене…» І знаєш, я цього нікому не казала, а тобі скажу. Тоді я дала йому повен кухоль води. Він випив і усміхнувся. Так з тою усмішкою… і притих… на руках у мене. Скажи, я погано зробила, не треба було?

— Ти зробила правильно, Катю.

Вони вийшли за село, і Муталіб зупинився. Попереду був цвинтар, по-зимовому оголений і сиротливий — чорні безлисті дерева, несходжений, незайманий сніг, але теж якийсь тьмяний, ніздрюватий, з мокрою стежкою навхрест, єдиною стежкою відтоді, як він, цей сніг, випав, і вела ця стежка, зрозумів Муталіб, до Степана.

Він ступив на неї і пішов поміж голих дерев, поміж пам’ятників і старих почорнілих хрестів, перев’язаних вилинялими рушниками, і та стежка привела його до могили, вивершеної із соснових вінків, а з-поміж тих вінків дивився на нього Степан, дивився з фотографії у чорній рамочці крізь дрібну росу від туману…

— Дивися, хто прийшов до тебе, Стьоп… — тонко, надірвано проказала Катерина, підійшла й провела долонею по склі, з-за якого дивився Степан, наче в шибку, — стерла туман, щоб йому видніше було. — Брат твій прийшов… Ти ж просив, і от він приїхав до тебе…

Степан дивився на них молодий і усміхнений, дивився з минулих літ, і йому не зрозумілі були ні ці слова, ні печаль, він усміхався чомусь своєму, може, просто так — білому світові, а може, промовляв тією усмішкою звичайнісіньке: «Я живий». Хто розгадає цю радість на надмогильних портретах?

І не було йому ніякого діла до сиротливої цвинтарної тиші, такої оголеної і німої, що чути, як осідає, танучи, потемнілий сніг, як перекочуються в повітрі мачини туману, чути навіть було, як мовчить зчорніле дерево і як б’ється серце синиці, що сіла на його гілку. Чути, чути…

— Ти йди, Катю, — сказав Муталіб. — Там люди, іди… Хочу побути тут сам. Полем пройдуся… я скоро буду. Іди.

Він колись був тут, у цих краях, і, здавалося, навіть ішов цим полем, хоч знав напевно, що ні, не йшов, ні тоді, коли приїжджав сюди один-єдиний раз, ні тисячу років тому, а тепер ось ішов навмання через поле, ріллю, озимину і був упевнений, що йде правильно, ген уже низина, ген починається берег, його ще не видно за густим туманом, але він там, там…

Хтось ніби веде його туди попід руку, він заблукати не може, на талому снігу лишаються його сліди, лишаються ступаки, які миттю чорніють, натягуючись водою, виходить, він уже йде берегом, десь недалеко ліс, бо повітря терпко пахне перетлілим листям і деревом, але немає тліні у цьому запахові, це йодистий дух тугої цілющої сили, що йде від дерева навіть тоді, коли воно трухне і тліє. Так пахне праліс…

Дай мені сили, пралісе, зціли мою душу, не відвернись, не відштовхни мене, маленьку грішну людину, я знаю свою провину, я мусив два роки тому, не дочекавшись Степана, приїхати і забрати його, навіть два місяці тому я не повинен був його відпускати, маючи один шанс із тисячі. Каюся, пралісе, я завжди думав, що живу праведником, бо все роблю по совісті й честі, а цього, виходить, замало. Виходить, треба іще щось, аби на місці була душа навіть тоді, коли захитається твій човен. Заради совісті й честі я залишив свою любов, яка здалася мені щербатою, а що я зробив для того, аби вона не була такою? Нічого.

Я плив за течією, плив без весел і помітив, що їх не маю, тільки тоді, коли закрутило мій човен у вирі.

Дай мені сили, пралісе.

Зціли мою душу.

Не відвернись, не відштовхни мене, маленьку грішну людину.

Я вже бачу тебе крізь туман, що котиться щільно понад землею, облизуючи латочки снігу.

Я вже бачу зелену звивину Тікича, до якого ти пригорнувся, пралісе, як до рідного брата.

Аж страшно, що й не дійшов ще до тебе, ти ще десь там, за густими туманами, а я все це бачу, наче бував тут не раз, ще тисячу років тому я приходив до тебе, предковічний пралісе.

А ген… що то мріє в тумані?

Ні, ні!!!

Муталіб затулив долонями очі. Ні, ні! Не може бути.

Але так було.

Мріяв у тумані червоний брилик, то Щедрик ішов десь удаль, ішов прудко і з підстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бік головою, коротенькі червоні шароварчики підсмикувалися за кожним кроком і зблискували його голі литочки, і, видно було, що він назавжди полишає ці краї, бо на плечі в нього була паличка, а на тій паличці погойдувався білий вузлик: хить-хить, хить-хить…