5

Вони всі троє влетіли до хати, розпашілі від біганини, аж чуби парували, а в порозі якось ураз принишкли, урвалися їхні гарячі голоси; навіть найменший Юрась відчув, що тут не до пустощів, і сполохано поглядав то на бабу, яка тулила кінчики хустки до очей, то на тата, котрий усміхався до Юрася зовсім невесело.

Степанові здавалося, що дитячі голоси лишилися там, надворі, вони ще й досі перекочуються за вікном луною, а діти без них, голосів, тулилися біля дверей розгублені й осиротілі.

Іванко — найстарший, цієї осені пішов до п’ятого класу, — зібравши на переніссі глибоку татову складочку, дивився поважно, по-дорослому і притримував за плече Юрася, наче боявся, що той знову кинеться бешкетувати. Однак Юрась стояв тихо, тільки шморгав маленьким пташиним носиком, що майже губився серед налитих щік, таких кругленьких, наче малий набрав повен рот води (до двох років не визнавав нічого, крім маминої циці).

У сумному подиві звела біляві бровенята Настуня — середульша, вона вдалася і в батька, і в матір, мала сірі, з прозеленню очі, біле — питльоване — личко, але вдачею більше скидалася на хлопчиська — мабуть, тому, що повсякчас гралася з братами. Від тих хлопчачих забавок у неї зостався і знак на лобі — підкидала вгору уламок скла, дивилася, як виблискує на сонці, поки він засліпив Настуню, кинувши в очі «зайчика», і цюкнув по лобі. І зараз Степан затримав погляд на тому шрамику, аж стислося серце, так йому захотілося пригорнути Настуню, але він спитав майже суворо:

— Уроки повчили?

Спитав, і самому стало недобре, що не знайшов для них ласкавого слова, обізвався лиш так, аби не мовчати.

Іванко кивнув за себе і за Настуню, а Юрась, якому до школи було ще далеко, ображено шморгнув носом і сказав:

— А баба плаче.

— Ні, синку, баба не плаче.

— А чого в неї сльози?

— Тато з мамою до Києва їдуть, — сказав дід Іван. — Через те баба й плаче. А ти хіба не скучатимеш?

— Я хочу з ними.

— Ти ще маленький.

— Ми скоро приїдемо, — сказав Степан. — Що тобі привезти із Києва?

— Нічого, — відповів малий так серйозно, що Степанові стало лячно.

— Як це — нічого?

— Не їдь, — глянув Юрась вимогливо, аж притихли всі.

— Ох-ох-хох, — не витримав Іван Побережний і дрібно закліпав підсліпуватими очима. — Біда, біда…

— Дивіться мені, щоб слухалися бабу й діда, — знов не те сказав їм Степан і додав винувато: — Вони поки що в нас поживуть.

— Не буду слухатись, — затявся Юрась.

— А можна, я братиму твої вудки? — спитав Іванко.

— Чого ж не можна. Ти вже великий.

— Ох, біда, біда…

— Тату, — дорікнув Степан.

— Мовчу, мовчу, — батько затулився долонею, крутнув головою. — Тут і слів уже немає, сама біда.

— Ви ще гірше за матір. Куди це годиться? Ніколи не думав, що ви такі тонкосльозі.

— Бо я таким ніколи й не був, сину. Побачив би ти мене отам… під Яссами. І хотів заплакати, а сліз катма. Тепер постарів, видно. Й очі слабі. Так що вибачай, сину. Мені б оце замість тебе, а воно, бач, не по правді. Ясси пережив, старий уже, а дужчий за тебе. Біда, біда. Що тут іще казати. — Іван Побережний притих, сам собі кивав головою.

— А де ж це ваша мати? — спохопилася Ганна і примружилась на дітей, що так і стояли коло порога, наче чужі колядники.

— Пішла до баби Січавички, — сказала Настуня.

— Я так і знала, — злостиво зраділа Ганна. — Порадницю знайшла. Їй тре’ ота Січавичка, аби хто спитав? Ми тут усі зібралися, а вона повіялась.

— Чи вам, мамо, не однаково? — глянув спідлоба Степан.

— Мені однаково. А їй би мало бути не однаково. Не до походеньок зараз. Походюча Парася.

— Вона, мабуть, пішла до Тетяни Грицючки, щоб та підмінила її на роботі, поки ми в Київ та з Києва.

— То це всенький вечір тре’ сидіти в Грицючки, кхм-кхм, — захмикала в ніс Ганна.

— Чого ж усенький? Он торби зібрала, не спізнимось.

— Нє, в Січавички вона, похатниця. Наставить вуха та й слухає, а Січавичці воно як маслом по грудях. Хлібом її не годуй, а дай язиком поплескати, бо в неї той язик вертлявий, як телячий хвіст у Петрівку.

— Ну, годі тобі, — розсердився старий Побережний. — У тебе він теж без кісток. Чи про те зараз мова, що ти причепилася до Січавички?

— На чорта мені твоя Січавичка здалася! Я за Катерину питаю, кхм-кхм. Я тобі цоб, а ти мені цабе.

Насправді ж Ганна таки недолюблювала бабу Січавичку, і найбільше за те, що до неї горнулася Катерина. Таке, як ревнощі зачіпали Ганну за живе, а ще дужче свербіло, що це ж, либонь, Катерина виносить сміття з хати і не без того, щоб поскаржитись Січавичці: свекруха сяка-така, а вона цяця.

Все воно було ніби й так, якщо глянути з Ганниного боку, але трохи й інакше: Катерина жаліла бабу Марію, чи, як її називали в селі, Січавичку, та й сама нерідко відводила з нею душу.

Чому Січавичка? Бо прилипло це слівце до бабиного Маріїного язика, не могла обійтися без нього в жодній балачці. Весь вік проробила на колгоспному току, із зерном мала діло, то це, приміром, як хотіла когось похвалити за добру вдачу, казала: «Вона така хороша, як січавичка. Я на току горох підгортала, то він, знаєте, колючий, муляє у коліна, а січавичка ні, січавичка м’якенька, на ній цілий день можна простояти навколішки».

А що баба Марія прихвалювала все на світі, то й не сходило їй з язика те слово. Навіть про невістку свою, яку бачила раз на віку (син її давно завербувався десь аж на Урал, і баба Марія жила самотиною), казала: «Невісточка в мене, як січавичка. Три дні побула, а й у хаті прибрала, і їсти зварила, і город попорала». Ніхто не бачив бабиної невістки на городі, але перечити не перечили: хай буде так, якщо це радує Січавичку.

Того й не могла собі місця нагріти у хаті, що сама жила; чи дощ, чи спека — дивись, коливається селом, мов гусочка (ноги в колінах крутить, настоялась ними на мулькому та гострому), чимчикує, аби стріти когось та словом перекинутись, добридень віддати — і то на серці тепліше. Злих пліток не розносила, усе в неї любе та гарне, як січавичка.

Отак приколивалася якось і до Катерини, коли та картоплю підгортала на городі (то було її перше літо за свекрухою). Причалапала із сапкою на плечі, защебетала:

— Давай-но, дочко, я тобі підмогну троньки, бо ти, бачу, сама та сама, а воно ж удвох таки веселіше.

— Та нащо це вам, тьотю, я сама досапаю за милу душу.

— Е, мовчи, я теж колись такою гарячою була до роботи, а тоді незчулася, коли й силонька витекла. Помочі тепер з мене ніякої, але, я ж кажу, вдвох воно веселіше, є до кого обізватися — й то запомога. А ти, бачу, моторна, славна невісточка Ганні попалася, як січавичка.

— Чим же я вам, тьотю, віддячу?

— А якої ще дяки тре’? Немає, дочко, кращої дяки за слово ласкаве, — казала баба Марія, а сапка її уже бігала довкола картопляних кущів, мов заведена. Бабі й згинатись не треба було, так літа вже зігнули, що бери лишень сапку й шуруй.

— Може вам, тьотю, що пошити приспіло, кохтину там чи спідницю, то несіть мені.

— Чула я, що мадістка з тебе нівроку, але скажи мені, дочко, скіки старій бабі треба? У мене того ганчір’я півскрині, і зносу йому не видно.

Останнім часом баба Марія геть до землі присіла, ледве за поріг видибувала, то Катерина все частіше забігала до неї. Перед від’їздом до Києва теж заскочила на часину, хай баба Марія благословить у дорогу.

— То, кажеш, дочко, таки присилувала його, поїдете? — перепитувала Січавичка і схвально покивувала маленькою голівкою, мов та зозуля. Вона тулилась на самісінькому краєчку дерев’яного, ще ручної роботи ліжка й обома руками спиралася на тоненьку ліщинову паличку. Здавалося, баба висить у повітрі, така легесенька.

— Поїдемо, тьотю. Як воно буде — не знаю, а їхати треба. Куди вже далі?

— І ти спеклась коло нього. Як з хреста знята.

— За мене менш діла. Аби Степана виходити. Не знаю. Свекруха по ворожках розходилася, мене від того аж злість брала, а тепер таке, що й сама пішла б не знаю куди.

— А так, — похитувалась на паличці Січавичка. — Ніхто тим ворожкам не вірить, а як горе припре до стіни, то за все хапаєшся. Я теж он, буває, жду-жду від сина вісточки, а тоді візьму та й прикину на хліб, сіль і печину — чи хоч живий він там?

— Як це? — Катерина, звівши високо брови, подивилась на бабу з надією.

— Та тут мудрості багато не треба. Кладеш на стіл крихту хліба, пучку солі, печину — вуглину себто, потім на голку з ниткою наколюєш хліба шматочок і тримаєш цей маятник над столом. У який бік погойдується — таку й долю провіщає. Якщо на хліб і сіль — то на життя значить, а коли на печину, то віщує біду. Ще мама моя покійна отак ворожила на Митрофана, чоловіка мого, коли він на хронті був. Скіки не крутить, було, тою голкою, а вона все на печину показує. Згодом і похоронка прийшла.

— Бач, правду показувало, — Катерина пересмикнула плечима, наче від холоду.

— А правду. Я ж тоді як здуріла була. Рву на собі коси та до матері кричу: це все ворожіння ваше! Після того й чути не могла про хліб, сіль та печину. А це вже як сама постаріла, з розуму вижила, то ні-ні та й смикне щось за руку: ану ж ну, спробуй.

— То, може, ви, тьотю, й мені б… — несміло мовила Катерина і знов мерзлякувато повела плечима.

— Нє, дочко, дурне це діло. Я ж кажу, постаріла, руки трусяться, то й голка труситиметься хтозна в який бік. Не хочу брати гріха на душу. Дурне це діло — ворожіння, горе його видумало.

— Ну, то піду я, тьотю. Бо нам же на поїзд, а вже ніч надворі.

— Іди. Я молитимуся за вас.

Стара провела Катерину за поріг і, повиснувши на паличці, довго дивилася їй услід. Перехрестившись, зайшла до хати й застигла, не знаючи, до чого прикласти руки. Постояла, постояла, потім підійшла до столу, вщипнула од хлібини крихту, сипнула на клейонку пучку солі й почовгала, цокаючи паличкою, до грубки, де ще мала завалятися від зими бодай мізерна вуглина.

Катерина пірнула у глуху вуличку, осіння темрява обступила її, як вода, і, наче крізь товщу води, до неї ледь-ледь прибилася — завжди така гучна — музика від Будинку культури. А десь на широкому шляху тонко підвивала вантажна машина, що везла буряки з поля на Бужанку.

Віднедавна всі звуки стали чужими для Катерини, й осінь, яка раніше так тішила грибами й бабиним літом, тепер була для неї чужою.

Катерина любила осінь і завжди з бентегою дослухалася її обережного наближення, хоча для Катерини й Степана, та й для всього села, це була найгарячіша пора — пора других, бурякових, жнив. Осінні жнива були набагато паркіші за літні, навіть жіноцтво, яке не працювало в колгоспі, як от Катерина, виходило в поле, бо не вистачало рук, а треба ж того буряка вихопити із землі, поки ясна година. Багато хто ремствував на ту примусову роботу, на те рачкування з ранку до ночі, а Катерина охоче йшла в поле, бо любила роботу в гурті. Там і пісня, і жарт, і таке, чого більше ніде не почуєш.

Зате, коли закінчували порати буряк, першого ж вихідного дня Степан з Катериною вибирались до лісу: на ожину, на ліскові горіхи, на терен, який наливався у пралісі дорідний, мов дика слива.

Степан заводив мотоцикла (правління виділило йому в нагороду дефіцитного «Уральця») і, коли Катерина примощувалася на задньому сидінні, обхопивши Степана за стан, — ніколи не сідала в люльку, — питав:

— З вітерцем?

Щось лоскітне бриніло в його голосі, то теж були їхні, потаємні слова, і Катерина ще міцніше обвивала його стан, пригортаючись до Степана.

— З вітерцем!

Коли вихоплювались за село, вітер так свистів біля скронь, що не могли його перекричати, але саме це і подобалось їм, бо тоді вигукували одне одному те, чого в тиші соромились.

Найбільшим же лісовим святом для них були підпеньки, збирали їх ще зовсім молодюсінькими, тугими й маленькими, як цвяшки. Розходились лісом у різні боки, кожне шукало свою грибну місцину, зрідка подавали одне одному голоси, а потім якоїсь миті Катерина відчувала на собі Степанів погляд — знала, що він любить отак тихо підкрастися і дивитись на неї, — але вдавала, що нічого не помічає. Лишень прислухалася до кожного свого руху і теж немов дивилася на себе збоку Степановими очима. Потім навмисне лишала свій кошик і відходила трохи далі, бо знала: коли повернеться, кошик буде повен. Знала, однак щоразу схвильовано завмирала, побачивши диво, і стояла в блаженному заціпенінні, аж поки нищечком підкрадався Степан, обіймав її за плечі.

— Стьопо, — шепотіла Катерина. — Він щойно був тут.

— Хто?

— Щедрик. Він насипав грибів у мій кошик.

— Щедрик любить тебе.

— Я знаю.

— Чого ж ти злякалася? Ти вся тремтиш.

— Я… я могла не зустріти тебе.

— Як це?

— Дуже просто. На цьому світі все таке випадкове. Ми могли розминутися.

— Дурниці. На цьому світі все мудре.

— Чому ж ти, коли вернувся з армії, навіть не обізвався до мене?

— Бо я тебе любив.

— Любив… Якби я тебе не знайшла, то взяв би іншу, — сказала Катерина.

— Не взяв би.

— А що? В ченці постригся б?

— Ні, — сказав він.

— А що?

— Я б умер.

У її очах прокинулася загадкова усмішка.

— Стьоп… Ти ревнуєш мене?

— Чого б це я тебе ревнував? До кого?

Вона знала, як Степан переживав, коли одного разу її підвіз додому головний механік Піскун. Довго чекала автобуса в містечку, а Піскун підвернувся на «Ниві»: сідай, нам по дорозі. Підвіз то підвіз, але ж він був Степановим недругом ще відтоді, як той перекинувся на тракторі — вимагав для Степана найсуворішого покарання. Катерина, виходить, махнула на те рукою, зате люди в селі закмітили, як Піскун підвозив її додому, і взяли ту притичину на язик. А найперша Степанова мати: «Чого це твою жіночку чужі чоловіки на машині катають?»

Степан усе зніс у собі, Катерині ні слова, тільки тепер, почувши про ревнощі, раптом спитав:

— Ти знаєш, чого я тоді на тракторі перекинувся?

— Не глядиш себе.

— Ні, там інакше було.

— Ти не казав…

— Слухай, тільки більше нікому. Їду я під Стрілецьким узвозом, а там такий густий пирій поріс. І не побачив здаля. Уже майже під самісінькими гусеницями помітив гніздо. А в ньому перепілки сіренькі. Ну, я й крутнув під горою так різко, що трактор на гусеницях не встояв.

— А перепеленята? Живі зосталися?

— Живі. Перепели, вони, знаєш, були зовсім вивелись у нас. З хімією на полях так пересолили, що ніде й перепілки не зосталося. Котра й вижила, то полетіла світ за очі. А це, бач, вернулися. І пуцьвірінків вивели. Я потім роздивився — там їх, жовторотих, не менше десятка було.

— А якби з тобою щось, не дай Бо’? Це добре, що так обійшлося.

Катерина провела долонею по його жорсткій, неголеній щоці, скуйовдила чуба і раптом аж скрикнула:

— Стьоп, ти сивієш! Я думала, павутина заплуталась, а це сивина.

Степан ніби її не чув.

— А ще у нас колись дрохви водилися, — сказав він. — Сам я не пам’ятаю, це старі люди розказують. Такі великі птахи, кажуть, були, як гиндики. І десь отам по війні лиха зима видалась: тепла, з відлигами, дощами, а потім зненацька ударив мороз. То в них крила взялися кригою. Так скрижаніли, що бідні птахи не могли ворухнути ними, не те що літати.

— Позамерзали?

— Ще гірше. Позамерзати не позамерзали, але який же птах без крил житиме? Тут тобі й лиси, й мисливці, й інші напасті. За одну зиму не стало дрохв.

Степан говорив, говорив, а Катерині здавалося, що за тими його словами про перепелів і дрохв стояв якийсь інший зміст, якого вона не могла збагнути.

Вночі вона довго лежала, не склепивши повік, у вікно заглядав повновидий місяць, незвично червоний, як мухомор, і не знала Катерина, чи снились, чи уявлялись їй білі птахи у білому засніженому лісі. Вони снитимуться їй ще не раз, ті великі, білосніжні птахи, зовсім не схожі на сіро-попелястих дрохв, але зі скутими крильми.

Мине час, і Катерина відчує цей страх на собі: маєш крила, а вони скрижанілі, і вже тобі не злетіти, здається, ніколи. Ні, не злетіти, не відігріти вже крил.

Так воно буває в житті: тепло, тепло, і враз — мороз.