home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Заслання? Втеча? Порятунок?

Запрошують… Це слово не точно передає сутність подій. Залишатись в Україні Довженкові було вже небезпечно, зашморг затягувався, дихати ставало все важче.

Трагедію митця, відірваного від Батьківщини, не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. А оцінили його у світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в академічних фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженка визнано як одного із першого десятка провідних митців цілої шістдесятирічної історії кіномистецтва. «Перший поет кіно» – так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму» (видання 1939 і 1947); «“Земля” Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», – пише Жорж Садуль[38] у книзі «Історія мистецтва кіно» (Париж, вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» створено під впливом Довженка – твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіно» (Нью-Йорк, 1957); «“Земля” Довженка – це твір генія; йому мусили уступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін», – пише Айвор Монтегю[39] в есе «Довженко – поет життя вічного» (міжнародний кіноквартальник «Sight and Sound», Лондон, ч. І, літо 1957). Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно. Але все це буде написане й надруковане потім, а в 1932 році Олександр Петрович, якому вже давалася взнаки хвороба серця, бачив те, що відбувалося навколо нього, і не знав, як жити далі. Усе частіше звучали звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Кажуть, що, гостюючи у знаного маляра В. Кричевського, Довженко сказав: «Мене заарештують і з’їдять». А ще розповідають, що на ордері про арешт Олександра Довженка і на вироку вже були підписи секретарів ЦК КП(б)У Постишева[40] і Косіора[41]… Євген Сверстюк[42] писав про перебування митця у Москві: «Він був нехитрий, і його було здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримався на високому покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку».

Те, що Олександр Петрович не за власною волею жив і працював у Москві, підтверджує його «Щоденник», у кожному записі, в кожному слові якого звучить туга за Батьківщиною і жахливе відчуття неможливості повернутися. Погляньмо лише на деякі уривки: «Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів. Велика Вдовиця» [13/IХ.1944]; «Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене порожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна» [27/VII.1945]. «Не хочу я оплакувати своє вигнання з України. Не хочу хоронити себе на чужині. Чому мізерність духовна українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами? Нащо я мучу, оплакую себе, навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в’ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення?» [3/VIІI.1945]. «Я не знаю навіть, чому я на чужині. Не пускають мене туди… чи звідси мене не пускають в їхні руки? Однаково мені, однаково мені» [23/VIIІ.1945].

Деякі дослідники вважають, що від звинувачень у «буржуазному націоналізмі» Олександр Довженко спробував відкупитись фільмом про індустріалізацію – «Іван», але через те, що фільм явно не досягав вершин попередніх трьох картин, нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою «згори» – Довженко тікає з Києва (де тоді масово заарештовували українську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися». Чи це було спонтанне рішення зацькованого генія, чи заздалегідь спланована акція? Існують різні версії. Одна з них така: затероризувавши Олександра Довженка в Україні й заборонивши його фільми, Сталін потім удав його рятівника, прихистив митця у Москві, забезпечив роботою на «Мосфільмі», сам давав йому теми для фільмів, послав у творче відрядження на Далекий Схід… Кажуть, що саме за темами Сталіна Довженко поставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1936—1937) і «Мічурін» (1948). Та жоден із них не дорівнявся його «Землі», не додав нічого до тієї міжнародної слави, що її він здобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовах українських кінофабрик. Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто не сказав про його причини. Щоправда, в польському часописі «Trybuna Ludu» (4 січня 1957) К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив у статті, що Довженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили замовчати і що «великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половині слова, залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике».

Він не мав права вернутись додому, в Україну. Тільки в другій половині 1952 року, коли події в країні породили відчуття прийдешніх перемін, удалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, до каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об’єктом свого нового фільму. Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою з терору 30-х років і Другої світової війни. Фільм про ще одну перемогу життя над смертю. З Довженкових записів видно, як зберіг свою душу під московськими орденами вцілілий геній Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною наче воскресила його. Він відповідав інженерам, що кликали його їхати з ними на Схід: «Бажаю вам щастя. Але я останусь на Дніпрі…» – і потім записував: «Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих… Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя і не був так переповнений любов’ю до свого народу… Річко моя, життя моє… чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого?». «Коли мені пощастить написати сценарій в доброму здоров’ї і я не втрачу працездатності, я зроблю фільм свій на Київській студії… Я ніби помолодів душею, збагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди не хочу їхати. Я бачу прояви краси мого народу, і серце моє переповнене хвалою».


Звукове кіно | Олександр Довженко | На Далекому Сході. «Аероград»