home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Війна

У 1938 році Олександр Петрович писав В. Вишневському: «Война, страшная, невообразимая, в которую повергнется человечество, близится. Она уже началась. Перед ней блекнут все исторические аналогии, как старые выцветшие олеографийки, и ее чудовищному масштабу, очевидно, соответствуют и чудовищные наросты рака на человеческом обществе, в человеческой душе…» Стосовно себе пише: «Как мне готовиться к участию в войне с моей дерьмовой аортой (мне уже снова ходить трудно)? Только словом и экраном. Правда, но все же жаль, что я одряхлел и не могу быть таким универсальным, как ты». Завершення роботи над «Щорсом» припало на початок Другої світової війни в Європі. Ще кілька років тому Олександр Довженко у доповіді на Всесоюзній творчій нараді працівників радянської кінематографії (1935) з тривогою пророче застерігав: «Я не розкрию тут ніякої військової таємниці, якщо стверджуватиму, що через кілька років у нас може бути війна. Буде величезна світова війна, учасниками якої ми обов’язково повинні бути». Антивоєнна тема в творчості О. Довженка з’являється ще до початку Великої Вітчизняної війни. Передчуття майбутньої катастрофи він виразно передав у «Аерограді».

23 червня 1941 року в газетах «Большевистское знамя» і «Чорноморська комуна» була надрукована стаття Олександра Довженка «До зброї!», яку потім передрукували інші видання великої країни. Це була перша стаття митця в період Великої Вітчизняної війни, перша сторінка його воєнної спадщини. Довженко почувався погано, причому не лише душевно: він хворів майже місяць. Саме через хворобу митець не зміг забрати з Києва батьків, у листі до яких він розповідає, що посилав телеграми з проханням відправити їх до Уфи, але їх не знайшли, бо Довженки на той час були ще на дачі. Олександр Петрович клопочеться про дозвіл виїхати в Київ, щоб самостійно забрати батьків. У цей час режисер відкладає всі задуми й мрії щодо художніх фільмів, стверджуючи, що у такий час кожний сантиметр плівки треба витрачати на воєнну кінохроніку.

Перебуваючи в Ашхабаді, Олександр Довженко проходить військове навчання в батальйоні «всеобучу». Як колись у молоді роки, Довженкові необхідно було знати про все, брати участь у всіх важливих масштабних подіях, він ладен був у будь-яку хвилину виїхати на фронт. Юлії Іполитівні Олександр Петрович писав про «отменное здоровье», однак серцеві напади ставалися все частіше і страшенно виснажували митця. Письменник А. Шиян[47] згадував про зустрічі Довженка з літераторами, що працювали кореспондентами на фронті: «В невеличкій кімнатці на дивані, заплющивши очі, лежав Олександр Петрович Довженко… Худий, втомлений, мовчазний, він слухав нас, українських літераторів. Розповідали ми Олександру Петровичу і про бої, і про воїнів, що безстрашно й хоробро билися з фашистами, розповідали про смерть, і пожежі, і велику біду, в яку потрапила рідна земля й рідний народ. Якщо оповідач замовкав, гадаючи, що наш гість заснув, одразу ж розплющувались очі: «Розповідайте, хлопці, розповідайте, я все чую». Якось слухаючи наші розповіді, Довженко раптом заявив: «Їду з вами на фронт. Хочу сам усе бачити… своїми очима». Але поїздка на фронт у той час була йому не під силу. Допікали часті серцеві приступи…»

Навесні 1942 року Довженко робить короткий запис про свого діда Семена: дослідники вважають, що то був початок роботи над «Зачарованою Десною». Робота ця тривала і в діючій армії, саме там Олександр Петрович міг думати не лише про кров, жах, страждання і смерть, але й про дитинство, яке з любов’ю описував у своєму новому творі. Коли він був майже завершений (учорновому варіанті), митець прочитав його першим слухачам – письменникам А. Малишку, С. Воскрекасенку, графіку Г. Пустовойту, журналісту П. Самченку Потім занотував: «Читаючи хлопцям, сміявся і плакав і був од схвильованості розслабленим цілий майже день».

У березні 1942 року Олександр Петрович перебував у Воронежі, де мешкав в оселі диктора радіостанції Південно-Західного фронту С. І. Марченка, який пізніше згадував: «До нас прибув Олександр Петрович Довженко. На ньому – шинеля без петлиць. Військового звання у нього немає…» У травні-червні митцю було присвоєне звання інтенданта 2-го рангу, а 31 березня 1943 року – звання полковника.

Звичайно, для наближення перемоги Олександр Петрович використовує всі свої таланти: він виступає в радіоефірі, виголошує промови, друкує статті, пише вражаючі оповідання воєнної тематики. Навіть готує до друку листівку для засилання в фашистську армію «Brief an einen Feind – Ofzier des Deutschen Armee» («Лист до ворога – офіцера німецької армії»). Наполегливо працюючи, схоплюючи й запам’ятовуючи все навколо, Довженко робить у щоденнику запис, що вражає своєю щирістю: «Мені хочеться попрацювати ще десяток років, але коли б для перемоги треба було оддати моє життя, я б віддав не задумуючись, без всяких вагань». У листі до дружини митець повідомляє, що виїжджає у напрямку Харкова, до фронту, що днями його офіційно зарахують на роботу в політуправління Південно-Західного фронту. Розуміючи, що Юлії це не сподобається, що вона знайде аргументи на користь його перебування в тилу, Довженко завершує лист словами: «Это решение мое окончательное».

Пишучи Ю. Яновськомупро свої воєнні оповідання, Олександр Довженко сумно пожартував: «На старості літ вирішив перекваліфікуватися на письменника…» Але такий легкий гумористичний тон не відповідав тематиці його творів – їх схвально сприйняли всі, хто слухав. На той час (початок літа 1942 року) були написані українською і російською мовами «Ніч перед боєм», «Відступник», «На колючому дроті», «Незабутнє». Подвиги на фронті, реальні трагічні факти, події, історії в тилу у ворога відразу ж ставали для письменника предметом глибокого осмислення, аналізу, узагальнення. Теми нових творів не дають спокою митцю, він постійно занотовує свої плани: написати оповідання про жінку, яку вивезли до Німеччини, про трьох невідомих матросів, що йдуть на смерть, про вчителя літератури, який повернувся з фронту поранений, без руки. У творах про війну Олександр Довженко часто звертається до планетарних образів, понять, порівнянь, метафор («диміла планета», «земна куля оберталась»), до таких словосполучень, які укрупнюють масштабність образного мислення, породжують новий зміст. Хоче написати нарис про Київ у минулому й нинішній, зруйнований Київ. У записнику занотовує 14 тем листівок, які планує написати. Роботи багато, переживань і хвилювань багато, і в Олександра Петровича знову починає боліти серце, він записує: «Болить у мене серце день і ніч», «утома в голові, і хворе серце, і безліч щоденних робіт». Однак їхати з фронту він не збирається і знову повідомляє про це стурбованій його станом здоров’я дружині. Однак у щоденнику з’являється розпачливий запис: «Чи ж доживу до кінця війни?» Але режисер і письменник не витрачає дорогоцінного часу на лікування, а працює з подвоєною силою й наполегливістю. Виступи в Москві в Будинку архітектора на вечорі американського та англійського кіно; на Другому антифашистському мітингу в Саратові; виступ перед курсантами-випускниками танкового училища, які виїжджали на фронт… Очевидці так відгукувалися про виступи Олександра Довженка: «…уважно слухали сивоголову людину, у якої на вицвілій гімнастерці з петлицями піхотинця виблискував орден Леніна. Кожне довженківське слово – образне, влучне, вагоме. Кожна довженківська фраза – гранично відточена думка. Погляд у майбутнє».

Початок 1943 року Олександр Петрович проводить у Москві. Він бере активну участь у роботі Комітету зі Сталінських премій, пише нові твори і друкує їх, стає спеціальним кореспондентом редакції газети «Известия» у визволених районах України, а також разом із Юлією Іполитівною Олександр Довженко працює над художньо-документальним фільмом «Битва за нашу Радянську Україну».


Визволення | Олександр Довженко | Щоденник