home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Харків

У серпні 1943 року Олександр Петрович вирушає на передову. Митець разом із групою українських діячів культури вилетів на Воронезький фронт. Видатний співак Іван Семенович Козловський[49], який був тоді разом з Довженком, згадував: «Жили ми тоді в Малих Проходах – за двадцять п’ять кілометрів від Харкова. Хата-мазанка. Таких на Україні безліч. Раніше за всіх вставав і пізніше за всіх повертався до хати Сашко Довженко… Був похмурий і мовчазний. І раптом якось уночі чую стогін і чітко вимовлені слова: «О Господи, не можу, де ж ви, люди?» Якщо сон тільки гальмування пам’яті, то якими муками і стражданнями за тих, хто воював, і тих, за кого воювали, була наповнена Довженкова пам’ять». Тривали запеклі бої за місто. Довженко був у бою, на КП дивізії, спостерігав лави атакуючих, вибухи снарядів серед лав. А на КП корпусу митець потрапив під обстріл ворожих гармат. До штабу армії Довженко повернувся того дня тільки вранці.

23 серпня 1943 року Олександр Петрович, перебуваючи у щойно визволеному Харкові, зазначив у записнику: «В ніч на 23 серпня ми зайняли Харків. Німці втекли з нього внаслідок нашого кругового наступу. Вдень я поїхав у місто… Місто напівмертве. Сумне, хворе, принижене місто. Ми були в ньому хвилин п’ятнадцять». Іван Козловський про це писав у спогадах: «Пригадую щойно визволений Харків. Попіл, дим, палаючі будинки. Ми з Довженком ідемо зруйнованим містом. Сашко збуджений, увесь час говорить…» Як член Надзвичайної комісії зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників Олександр Петрович був присутній при розкопках масових поховань у Харкові. Побачивши визволення міста і те, що залишилося від нього, Довженко замислюється над проектом створення нової нагороди – ордена Богдана Хмельницького. Крім того, думаючи про відбудову зруйнованих міст, розмірковує про вдосконалення Хрещатика: «Накльовується кінець війни. Руйнування колосальні. Архітектуру треба підняти як ні одне мистецтво». Наприкінці серпня у зруйнованому, спустошеному, але визволеному й живому Харкові біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбувся загальноміський мітинг, на якому серед інших (М. Бажан, П. Тичина, М. Рильський, І. Козловський) був присутній і Олександр Петрович Довженко.

Після звільнення міста, коли люди вже поверталися додому, Олександр Петрович якось випадково звернув увагу на візок, на якому їхала сім’я зі своїм малим скарбом. Дуже милі, і серед них – гарна дівчина.

– Ви куди, рідні?

– У Салтів.

– Там, у Салтові, все спалено.

– Знаємо. Але там наш дім.

Довженко дивився услід людям. Дім. Ось головне. У грудні 1943 року в «Щоденнику» з’явиться запис: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановщиків на безапеляційні путеводні сентенції, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини».

Уже в Москві режисер завершує роботу над фільмом «Битва за нашу Радянську Україну». Фільм було показано не тільки співвітчизникам, але й іноземним кореспондентам. Виступаючи перед ними, Олександр Петрович сказав: «Тут тільки одна сторінка з трагічної книги українського народу. Добре, звичайно, показати своїм друзям художній твір, що дає радість. Тут ви цього не побачите. Тут – горе, злоба, протест і нагадування про те, що людство так жити не може».

Сорок третій рік був насичений подіями, Олександр Петрович спостерігав не тільки визволення Харкова, але й був у столиці України в день її визволення (листопад 1943 р.). У листі до Юлії Солнцевої написав: «Еду разыскивать несчастных наших батькив». У жорстоких умовах війни Довженко виявляє виключну мужність і працездатність: тільки за 1942—1943 рр. він створив 18 статей, 10 оповідань, п’єсу і кіноповість.


Щоденник | Олександр Довженко | «Україна в огні»