home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Останні роки війни

Думки, переживання, тяжкі обставини життя виснажували Олександра Петровича. Постійне цькування, розуміння страшної трагедії рідної країни доводили його до стану великого творчого напруження. У 1944 році він робить запис у «Щоденнику»: «Написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююся часом від одного рядка. Тисячі думок і картин збиваються в купу і мучать мене. А витікають вони з голови неначе через мікронно тоненьку щілинку, і все написане мною здається завжди мені нікчемною краплинкою того, що я так пристрасно хотів сказати».

Виступаючи на засіданні редколегії сценарної студії, Олександр Петрович наголосив, що у творах про Велику Вітчизняну війну необхідно показувати світові не лише героїзм радянських воїнів, але й величезне напруження всього радянського народу, який іде до перемоги. У цей час сам Олександр Довженко працює над новим художньо-документальним фільмом і опрацьовує новий сценарій. Як стверджують біографи, це був сценарій фільму про Мічуріна[50] «Життя в цвіту». Зітнувшись з нерозумінням і цькуванням за «Україну в огні», Олександр Петрович усе ж не міг ніяк не відгукнутися на воєнні події в Україні, нічого не написати й не зняти. Він давно і наполегливо працював над сценарієм фільму «Повість полум’яних літ». Збереглося дванадцять текстів чорнових варіантів, що свідчать про титанічну працю письменника, а може, ще й про велике бажання, щоб хоч цей твір дійшов-таки до читача і глядача. Після прочитання цього твору на сценарній студії Довженко запише: «Читаючи, помітив, як багато ще треба над нею працювати, і помітив ще своє невміння все ж таки писати. Трудно писати. Трудно викласти душу, безмежно трудно бути точним і ясним. Недостача слів, образів раптом забиваються навалою многослів’я, епітети лізуть скрізь, як комарі, і ні видавити їх, ні прогнати. Мова одноманітна. Дія надмірна. Недостаток ерудиції затулив гіперболами. Довго ще треба вчитися».

А от художньо-документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні» був готовий і показаний у переможному 1945 році. Першим схвально відгукнувся про новий фільм Олександра Довженка Максим Рильський, зазначивши, що митець відтворив незабутні події недавньої історії країни і велич та силу радянських людей у боротьбі з ворогом. Треба зазначити, що фільми О. Довженка й Ю. Солнцевої «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» стали значною подією в історії вітчизняної документальної кінопубліцистики. Титанічна творча праця над оперативними матеріалами фронтової хроніки, вивчення досвіду операторів, осмислення проблематики, самого змісту кіно-публіцистичних стрічок приводять О. Довженка до думки, що документальна кінохроніка в роки війни зробила більше, ніж кінематограф ігровий. До цього можна було б додати, що своїми успіхами вона значною мірою зобов’язана Олександру Довженку, який спрямовував роботу фронтових операторів, давав їм поради, індивідуальні бойові завдання. Він вважав, що знімати воїна на війні треба таким, яким він є насправді. «Не соромтесь… – плачте самі, але знімайте. Нехай вам буде жаль його, нехай сльози заллють ваші очі, але ви його зніміть. Нехай бачать усі, як і заради чого він вмирає… Знімайте ці кадри з таким відчуттям, що їх буде дивитися “вся земна куля”!». Робота Олександра Петровича як режисера-документаліста унікальна. Спеціалісти розповідають, що з Довженком на фронті були 28 фронтових операторів, які знімали війну від Львова й до Києва, від Києва й до Сталінграда – аж до світлих днів визволення рідної землі. 4300 метрів плівки вилилися у Довженків кінолітопис війни, що став фільмами «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Улітку 1945 року Олександр Довженко був на славетному параді Перемоги. Запис у «Щоденнику» вражає своєю нетиповістю і своєрідністю: «Я був учора на параді Перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв. Не було ні павзи, ні траурного маршу, ні мовчання. Була сказана ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття. Мені стало сумно, і я вже далі не інтересувався нічим. Перед Мавзолеєм проходили солдати, генерали, несли німецькі рябі прапори, немов загаджені птицями, вели собак, танки їхали, гармати, одна другої більша і грізніша. Мені було жалько убитих, героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні? Бо чого ж плакала весь день природа? Чого лилися з неба сльози? Невже віщували живим?» Як бачимо, Олександр Петрович помітив те, на що інші люди, захоплені величною дією, мабуть, просто не звернули уваги. Але гармонійна, вимоглива натура митця не могла пропустити настільки важливих деталей.


«Україна в огні» | Олександр Довженко | «Мічурін»