home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Подальша робота

У травні 1949 року Довженко починає нову сторінку своєї біографії – стає викладачем ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії). Його зарахували старшим викладачем кафедри драматургії і кіно. Не забуває Олександр Петрович і про свій задум озеленити кіностудію, він складає докладний список того, що необхідно закупити й висадити на території: «100 яблунь-довголіток; 50 вишень; 20 горобин мічурінських; 100 кущів троянд для розарію; 200 бульб лілій «реголе»; 50 цибулин тюльпанів».

На перший погляд, роботи було багато, але насправді Олександр Довженко тяжко переживав тривалу виробничу паузу. Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне Відродження» (Мюнхен, 1959) пише, що ці роки, можливо, були найчорнішими в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею із дачею в Передєлкіно біля Москви та з усіма можливими орденами й титулами. Він багато писав, хоча без виходу творів на глядача і читача. Зовсім нічого не знімав. Не було запущено у виробництво вистраждану «Повість полум’яних літ». У хвилини тяжких роздумів наодинці зі «Щоденником» він зізнається: «Основна мета мого життя не кінематографія». Очевидно, Олександр Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити; тоді він кинувся до пера. Він завше мав потяг до красного письменства, про що радо казав: «Я любив писати сценарії, бо що я особливо люблю – це народження ідеї». Мріяв про літературну роботу. А врешті 1949 року змушений був погодитись на роботу над фільмом «Прощай, Америко!» (сценарій створений за книжкою А. Бюкар, яка покинула свою батьківщину – США), де переважали образи шпигунів, зрадників, гангстерів, до того ж узятих не з життя, а з книжки про країну, в якій він сам ніколи не був. Майже два роки працював Олександр Петрович над вивченням матеріалу, доробляв і переробляв сценарій. Сценарій «Прощай, Америко!» треба було завершити в рекордно короткий строк. Довженко навіть замикався на самоті й працював удень і вночі. Він відмовився від співпраці з братами Тур (писав дружині: «Очень милые, но они не мои напарники»), яким належала ідея цього твору, бо вони не мали чітких поглядів на те, яким має бути фільм. Отже, напруження й навантаження було значним, а це, звичайно, відбилося на хворому серці митця. Він пише: «Уперто відчуваю, що біль у серці не дозволяє думати, не дозволяє почувати життя, не пускає навіть писати, водити олівцем чи пером по паперу… Я мушу лікуватися довго, якщо можна ще лікуватися». Але робота не залишає часу навіть на лікування, не говорячи вже про здійснення мрій – уже забутого, мабуть, усіма «Тараса Бульбу» й нового самостійного сценарію.

У березні 1950 року Олександрові Довженку було присвоєно звання народного артиста Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.

Друг Олександра Петровича В. Вишневський, прочитавши сценарій «Прощай, Америко!», написав: «Возвращаю сценарий. Уверен, что ты сделаешь великий боевик. Вещь нужно напечатать». У липні 1950 року кіносценарій запущено у виробництво. Але фільм на екран так і не вийшов. Від розпорошеності й режисерського простою серце боліло частіше й частіше. Згодом Олександру Довженку було запропоновано поставити на «Мосфільмі» за сценарієм В. Гребнера фільм про російських мореплавців, відкривачів Антарктиди. Митець погодився і навіть уже приступив до роботи, та з часом усе більше переконувався, що за таким сценарієм створити кінокартину не можна. Він сам почав вивчати історичні матеріали і писати новий сценарій під назвою «Відкриття Антарктиди».

Вирішив Олександр Петрович звернутись до драматургії театральної. Урешті заходився писати драму «Потомки запорожців», розпочату ще у 1935 році. Вона ніби продовжувала проблеми фільму «Земля» (п’єса не була завершена). А на основі режисерської розробки фільму «Земля» 1952 року Олександр Довженко створив однойменну кіноповість.

У серпні 1951 року Олександр Довженко знову їде у ті місця, де два десятиліття тому створював фільм «Іван». Змінився край, інші люди прийшли на будівництво, і сам він змінився. Турбувався Олександр Петрович, що з творів літератури й кіно зникають краса праці, поезія праці, пластика праці. Усвідомлював, що людину письменник має зображати не лише такою, якою вона є, а й якою може бути. Режисер приїхав до столиці України, звідки мав розпочати творчу подорож Південною Україною і Кримом. Зупинився у сестри Поліни. Разом з Довженком подорожували Юлія Іполитівна й поет М. Нагнибіда[52], який згадував у книзі «З Довженком у дорозі»: «Розбудив він мене вдосвіта, постукавши з палуби у вікно: «Швиденько збирайтесь, Канів!..» Довженко стояв з капітаном на містку й дивився в бік могили Кобзаря. Капітан зняв кашкета, кивнув керманичеві – і над Дніпром полинули гудки. За мить озвалася сирена зустрічної самоходки, посилаючи своє вітання Кобзареві. Олександр Петрович довго стояв у якомусь урочистому мовчанні перед високим канівським берегом. А коли зникла вдалині Тарасова гора, звернувся до мене: «Заради побачення з Тарасом варто було пливти…» Від канівського світання до запорізького вечора Довженко майже не сходив з палуби». Подальша дорога проходила через Херсон, Каховку, Брилівку, Джанкой, Сиваш, Запоріжжя… Повернувшись у Москву, натхненний від побачення з Батьківщиною Довженко закінчив перший варіант літературного сценарію «Відкриття Антарктики». Подаючи цей твір дирекції сценарної студії Міністерства кінематографії, Олександр Петрович подав і письмову заяву вважати поданий літературний сценарій його власним: «Я перевів книгу Беллінсгаузена на мову художньої кінематографії точно і чітко». Однак студія скасувала укладений з режисером контракт на доопрацювання сценарію, пояснивши, що Олександр Довженко «написав зовсім новий сценарій, що не має ніякого відношення до сценарію В. Гребнера». Це збентежило й розчарувало Довженка, який витратив на створення сценарію вісім місяців, намагався зробити його максимально досконалим, зручним для молодих режисерів. Майстер вклав у нову роботу всю душу, але виявилося, що це нікому не потрібно…

Народний артист Харківського драматичного театру Є. Бондаренко згадував про роботу з режисером над фільмом «Прощай, Америко!»: «Довженко хворів, вигляд у нього був стомлений, тільки очі ледь-ледь світилися. І рухався він не так поривчасто й енергійно. Та щойно виходив на знімальний майданчик, як зараз же ставав інший: голос, навіть без рупора, гримів, і вся постать випромінювала таку силу-силенну енергії, що не коритися їй просто було неможливо. І корилися: освітлювачі й численні асистенти, властолюбні оператори, ми, самолюбні актори. Це була не сліпа, безвольна покора. Ми бачили безперечну правду в тому, чого вимагав од нас Довженко, до чого прагнув він. Ми вірили йому й тому йшли за ним».


«Мічурін» | Олександр Довженко | В Україні