home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



«Я не геній…»

Перед відльотом у Москву Олександр Петрович проводить час з друзями: родиною Смоличів[53] і Максимом Рильським. Їхати з України не хотілося, Довженкові було сумно. Описуючи Рильського, він зазначив: «Перед обідом і під час обіду він був у променистому настрої, хоч я й заплакав, коли Олена Григорівна почала грати Шопена, а мене Максим Тадейович назвав генієм. Я не геній, але поскільки много раз чув се велике слово про себе, подумав, що, може, й були в мені проблески Прометеєвого вогню. Вже я білий увесь». Удома чекала робота, але знову не та, про яку мріялося. Треба було читати й рецензувати чиїсь сценарії, виступати на якихось обговореннях. Перебуваючи в Україні, Олександр Петрович не згадував про свій стан здоров’я, у листах до дружини він писав про красу рідної землі, її людей, а в лютому 1953-го у «Щоденнику» з’явився такий запис: «Чотири місяці минуло, як лежу недужий». У листі до Ю. Яновського: «…прохворів цілу зиму». Одужавши і вже працюючи над «Поемою про море», Олександр Довженко намагається знову взятися до роботи. На «Мосфільмі» режисер повідомляє про свої плани: після фільму «Каховка» (початкова назва «Поеми про море») взятися за «Тараса Бульбу», роботу над яким припинила війна. Також Довженко подає другий варіант заявки на кіносценарій «Повість полум’яних літ». Згадує про давню мрію – створити комедійну стрічку «Цар», починає занотовувати епізоди майбутнього фільму. У листі до Юрія Смолича, який опікувався виданням сценаріїв Довженка в Україні, Олександр Петрович повідомляє, що збирається приїхати, і зворушено просить: «Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну половити риби. Хай походжу босий по її чистих незайманих висипах, поп’ю її м’якої рідної води, поплачу, подобрішаю. Хай почую хоч трохи пташиного щебету над нею, чи, може, й дівки десь заспівають комусь, а я підслухаю та згадаю дитинство…»

У 1954 році Довженко завершив п’єсу «Потомки запорожців», яку відіслав до Київського театру імені Лесі Українки, але планував ще переробляти. На думку Олександра Петровича, твір вимагав багато роботи. Директор театру В. Гонтар, одержавши п’єсу, того ж дня повідомив Довженку, що як тільки керівництво театру ознайомиться з твором, то негайно сповістить письменнику рішення. Автор же вирішив перевірити новий твір на друзях: навесні в Конча-Заспі Олександр Петрович прочитав «Потомків запорожців» письменникам М. Нагнибіді, М. Рильському, П. Панчу[54]. Потім він зазначив: «Мені здалося, що глибше всіх сприйняв її Микола, хоч і всі вони прийняли її від мене як добрий товариський дар…» Перед читанням Довженко багато чого виправив у російському варіанті, трохи скоротив. Дирекція театру імені Лесі Українки повідомила Олександру Петровичу, що п’єса їм сподобалася й вони мають намір зробити виставу. Довженко радів приємній новині, але повідомив головному режисерові театру, що твір уже зазнав змін. М. Романов[55] відповів письменнику: «Чудесно будет, если вы приедете в Киев и прочтете нам пьесу». Також головний режисер пропонує Олександрові Петровичу самому здійснити постановку за своїм твором: «Это было бы праздником и огромной радостью для коллектива театра имени Леси Украинки». А от головний редактор журналу «Новый мир» О. Твардовський[56] написав Довженкові, що п’єса потребує авторського доопрацювання, тому опублікувати її зараз не можна.

У ці роки увагу Олександра Довженка все більше привертала проблема космосу, який для нього залишався не сферою для пригод, а об’єктом роздумів над питанням «Що таке наше життя і смерть, або, точніше, що таке буття?» Перші записи короткого змісту-плану художнього науково-фантастичного сценарію «Путешествие на Марс» (у подальшій роботі мав назви «Полет на Марс», «В глубинах Космоса») датуються травнем 1954 року. Роботу над цим сценарієм Олександр Петрович не встиг завершити. Під час останньої зустрічі з Ж. Садулем у Москві (1954) Довженко особливо натхненно і схвильовано говорив про цей свій майбутній сценарій, який уже реально передчував, бачив в екранних образах, неземних деталях. Митець менше року не дожив до запуску першого штучного супутника Землі. Йому так хотілося знати, що думатиме і переживатиме людина, яка першою побачить нашу планету з космосу.

Один із Довженкових щоденникових записів 1954 року вражає своїм сумом і безвихіддю: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай. Йду на сценарну студію обговорювати нікчемний «сценарій…». Пропав день, бо треба заробляти на хліб. Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися в ліжко без копійки в кишені». Але байдужість і заспокоєння були невластиві Олександру Петровичу: він шукав гармонії навіть у безвихідних, здавалося б, становищах. Обговорюючи «нікчемні» сценарії, він намагався все ж покращити ситуацію. У 1955 році на засіданні кінокомісії Спілки письменників СРСР він зауважить: «Професіоналізм у сценаріях падає, і наші сценарії часто являють собою скорочені романи до 95 сторінок або скорочені п’єси… Тиранія діалогу стала настільки сильно відчуватися і настільки вона важко долається багатьма, що інші питання, пов’язані з застосуванням у сценарії усього багатства засобів кінематографічної виразності, часто опускаються».

Але, обговорюючи чужі сценарії, митець не забував про свій задум – «Поему про море». Тепер Довженко обмірковував зйомки фільму. І не лише обмірковував, він активно готувався до екранізації своєї ідеї, знову їздив в Україну, знову зустрічався з будівниками, спілкувався з людьми у Новій Каховці. Тодішній головний інженер будівництва Каховської ГЕСП. Непорожній так згадував режисера: «Наділений справжньою чоловічою вродою, Олександр Петрович особливо гарнішав, коли розповідав про свої мрії. Я завжди милувався цією Людиною. Людиною з великої літери». Сам же Довженко знову насолоджувався перебуванням удома, він ловив кожну хвилину цього часу, милувався кожним сантиметром рідної землі: «Такого чарівного дня, як у нас на Каховці сьогодні, я, здається, ще не пам’ятаю. Такої теплої ласки, тиші, такого чистого, теплого осіннього неба і таких чарівних барв на гледичіях, осокорах, абрикосах. Усе в золоті, а Дніпро, що був два тижні темно-синім, сьогодні став срібним».

На засіданні 3-го з’їзду письменників України в Києві Довженко познайомився з Костянтином Паустовським. Російський письменник невдовзі написав оповідання «Днепровские кручи», в якому є рядки, присвячені видатному кінорежисерові: «Где бы и когда бы он ни появлялся, он всякий раз привозил с собой множество новых мыслей и удивительных рассказов… Иные люди говорили, что режиссер этот мог бы тягаться по части острых наблюдений и чудесных рассказов с самим Николаем Васильевичем Гоголем… Живя в Каховке, много думал об орошении земель и о подъеме нашего земледелия. И вот, объехав все строительство и изучив его, он пришел к некоторым удивительным на первый взгляд выводам. Он изложил их в форме докладной записки и привез с собой этот доклад в Киев… О новых селах режиссер и писал. Они были построены по типовым проектам и выглядели казарменно и уныло… В нашей гигантской работе по подъему земледелия, говорил режиссер, нужно думать не только о новых, совершенных методах работы, но и о настроении и состоянии людей». Про архітектуру сучасного села Олександр Петрович розмірковував дуже серйозно, у листопаді 1954 року він зробив за їхніми результатами доповідь на засіданні пленуму Академії архітектури УРСР.

У січні 1955 року Олександр Петрович ніби робить підсумок усьому написаному: «В цьому році я закінчу підготовку до друку книжки моїх нових сценаріїв, починаючи від «Арсеналу», закінчуючи «Поемою про море». Я підготував також сценарій «Тарас Бульба» за повістю Гоголя і почав роботу по сценарію науково-фантастичного художнього фільму “В глибинах Космосу…”».

З нагоди 60-річчя і за плодотворну діяльність у галузі кіномистецтва митця нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Але не численні вітання з ювілеєм і не урядова нагорода втішали Довженка. Приїхавши в Нову Каховку, він записав у «Щоденнику»: «Душевно відпочиваю. Лягаючи спати, удосвіта я подумав: “Як гарно, який я щасливий, що прибув знову до рідного дому”». Наприкінці 1955 року в інтерв’ю журналу «Советский фильм» Довженко ділиться планами, розповідає, що закінчує роботу над сценарієм і хоче у наступному році зняти фільм «Поема про море».


В Україні | Олександр Довженко | Останній рік. Неповернення