IV Універсал: останній крок до могили УЦР
Тимчасом у Києві готувалися до проголошення незалежності. У кулуарах Педагогічного музею гарячково узгоджували три проекти IV Універсалу, подані відповідно М. Грушевським, В. Винниченком та М. Шаповалом[335]. Ухвалювали симбіоз «коня і трепетної лані» поспіхом, о першій годині ночі 11 січня. Мотивація такого надзвичайного крутійства була надзвичайною. Насамперед, М. Грушевський запевнив присутніх, що «Українські Установчі збори, призначені 3-м Універсалом нашим, не змогли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти (підкреслення наше. – Д. Я.). Попри це, героїчна Центральна Рада, яка від VIII сесії не збиралася, та й не могла зібратися через ті заколоти (на відміну від менш героїчної Малої ради та ще менш героїчного Генерального секретаріату, які попри ті «всілякі заколоти» збиралися в Києві кожного дня. – Д. Я.), «постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Центральна Рада вже 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал». І це говорилося «лідером Українських національно-визвольних змагань»: УЦР, яка не збиралася і зібратися не могла, «відбувала» і «постановила», хоча члени її про те не знали і знати не могли!
Вони були покликані – та й то не всі – «освятити» рішення політичних пройдисвітів. Саме для цього і треба було «зібрати» сесію УЦР. Зійшлося на неї невідомо звідки зібраних до Києва «коло 300 депутатів». На першому засіданні 15 (28) січня зачитали ухвалений нею ж – за чотири дні перед тим, як вона зібралася, – IV Універсал.
Далі – розлога цитата зі звіту «Нової ради» (НР) від 13 січня:
М. Грушевський: «Запрошую високі збори вислухати 4-й Універсал».
НР: «Присутні, всі як один, встають. Настає урочиста напружена тиша. Професор М. Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає 4-й Універсал. Історична, незабутня хвилина… Коли він прочитав слова Універсалу: «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» – буря овацій потрясла стіни зали засідань. Крики «Слава самостійній Україні!» злились у загальний переможний гук раба, вирваного з кривавої неволі».
Голосування: «за» – 39 (УПСР, УСДРП, УПСФ), «проти» – 4 (РСДРП, «Бунд»), утрималось – 6 (ПСР, ОЄСРП, «Поалей-Ціон», ППС/революційна фракція. Усіх членів Малої ради – нагадаємо вкотре – 105, в т. ч. 8 кандидатів. Ясна річ, «результати голосування були зустрінуті овацією і співом “Ще не вмерла Україна”».[336]
Наступного дня мали затвердити новий склад уряду, але засідання «було припинено під гарматні постріли та вибухи снарядів, які в цей час рвалися в різних частинах міста».
І тут виникає просте питання: навіщо було скликати сесію, якщо попередню, восьму, голова УЦР оголосив «останньою в її історії»? Відповідь дуже проста: хто контролює столицю, той контролює державу. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити Київ, аби проголосити тут Українську радянську державу. Це, в свою чергу, давало «формальні» підстави викинути делегацію УНР з Бреста і надалі вести переговори з країнами Почвірного союзу від імені двох цілком радянських делегацій – на чолі з Троцьким та контрольованої ним делегації харківського більшовицького Народного секретаріату. Адже саме тоді на переговорах у Бресті з ініціативи більшовицької делегації дискутували питання щодо правочинності делегацій УНР та харківського уряду. М. Грушевському треба було – так само за будь-яку ціну – «проголосити» IV Універсал саме в столиці: тільки це забезпечувало його політичне та владне майбутнє. Крім того, на порядку денному постало питання придушити спроби перевороту, що його організували українські більшовики та ліві українські есери, які діяли в тісному контакті з «петроградськими колегами» – це згодом установила спеціально створена комісія.
18 січня на сцені Педагогічного музею з’явилися «тільки М. Грушевський та два секретарі, а з народних міністрів тільки В. Голубович. Майже всі присутні одягнуті в кожухи та в шинелі, кожної хвилини готові рушити з Центральної Ради». Перед тим як вирушити, «без обговорення», «одноголосно» ухвалили земельний закон, остаточно унеможлививши побиття дрючком селянина Манька. «На запрошення повідомити особовий склад кабінету» В. Голубович поінформував, що згоду увійти до нього дали лише шість осіб, причому деякі з них були «більшості Центральної Ради невідомі». Невідомим для слухачів – так само, як і для голови новопосталої Ради народних міністрів УНР – залишилося питання про розподіл обов’язків між міністрами. 21 січня (3 лютого за новим стилем) нарешті погодилися ухвалити кількісний склад Малої ради – 82 особи «відповідно фракційному складу Великої ради».
22 січня (4 лютого) нарешті перейшли до головного. В. Голубович повідомив про «закінчення» брестських переговорів, заявив, що «мир заключається не остаточний, прелімінарний (тимчасовий)», і зажадав від присутніх дозволу його підписати. Обгрунтовуючи заклик свого начальника, «судовий міністр» М. Ткаченко запевнив:
– «вироблені умови миру забезпечують права українського народу і його вільний економічний розвиток»;
– «умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, що тільки можна було досягнути»;
– «українському народові забезпечено право національного самоозначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині і на Підляшші»;[337]
– «з Галичиною справа вирішується на користь нашого народу»;
– «торговельні умови збудовано на засадах взаємності»;
– «договір дуже сприятливий для нас і забезпечує Україну від усяких зазіхань з боку середньоєвропейських держав»;
– укладено договір до 1920 р.
Наперед запрограмоване голосування несподіванок не принесло: 220 – «за», 16 утримались. Честь України не зганьбив лише один учасник засідання – двадцятичотирирічний Д. Чижевський, у майбутньому – великий український філософ, культуролог, літературознавець, професор Гарвардського та Гейдельберзького університетів, який проголосував проти. 25 січня, виконавши свою історичну місію – продаж країни іноземним окупантам, – Українська Центральна Рада пішла у безсмертя. «Тої ж ночі большевики зайняли Київ»[338], – сухо констатував протоколіст.
«Мешканці Києва не могли прийти до тями після закінчення бою. Схоже, їх дуже налякали обстріл міста та жахливі сцени, свідками яких вони стали після завершення бою. За різними підрахунками, кількість постраждалих сягнула 6 тис, з яких від 2 до 3 тис. були вбиті, втім, такі дані можуть бути заниженими, – інформував своє керівництво у Вашингтоні американський консул у Києві Дуґлас Дженкінс. – Перед тим, як покинути місто, українці, війська яких в основному складалися з так званих вільних козаків та добровольців, повбивали багатьох солдатів, які, перейшовши на сторону більшовиків, згодом потрапили в полон. В перші дні більшовицької окупації були здійснені сотні екзекуцій, чи, точніше кажучи, вбивств. За приблизними підрахунками, було розстріляно від 300 до 400 офіцерів, але ці дані не підтверджені. Більшовицькі війська були вороже налаштовані проти офіцерів, яких вони виявили в Києві, бо були переконані, що всі вони допомагали українцям, й на перший погляд, їх мало цікавило те, чи ці офіцери насправді брали участь у бою, чи ні. Їх просто розстрілювали або вбивали прикладами рушниць. Пізніше, однак, коли порядок почав відновлюватися, ці безладні розстріли практично припинилися, тим не менш, коли виявляли офіцерів з українськими документами, їх розстрілювали». Не забув пан Дженкінс розповісти про інші звитяжні здобутки нових господарів міста: і про великі руйнування в старому місті та в районі залізничного вокзалу, і про відсутність продуктів харчування та питної води, і про жертви серед мирних мешканців, у першу чергу серед жінок та дітей, які в пошуках харчів змушені були виходити зі своїх помешкань.[339]