Як кіт розсудив горобця з яструбом

У лісі було велике дерево, а на тім дереві заложила собі ворона гніздо, а під її гніздом заложив собі гніздечко горобець. Ворона виділа, що той малий горобчик має гніздечко, але собі гадає: «Е, то буде згідливий сусід». Та й так жили они у згоді аж до літа. Але прийшла у літі пшеничка, та й горобчик пішов у пшеничку. Нема його день, два; так не було його два тижні удома, що його ворона не виділа. Так ворона зажурилася, що їй скучно без горобця, але усе надіялася, що може-може…

Але одного дня чує ворона, а то у гнізді сидить якийсь інший птах, такий яструбець маленький. Каже ворона: «Яке ти право мав тут замешкати?» А він каже: «Що ти мене маєш питати? То моя річ!»

За два-три дні прилітає горобець, ледве котиться, такий ситий від пшенички. Прилетів горобець — та й до гнізда, а той його дзьобком: «Марш! Я тут ґазда». Ну, нема ради, бо тот сильніший. Іде горобець до ворони на раду: «Сусідко-воронко, порадь мене!» Каже ворона: «Такий ти мені добрий, як і той злий; що я маю до вас мішатися; ви шукайте собі суду деінде». — «Но, — каже горобець до того половичка, — ходім шукати, аби нас хто розсудив».

Летіли они далеко, але дивиться горобець — сидить під деревом кіт, але такий ласкавий, так ся ласкаво дивить, от як би рад щось доброго зробити. Каже горобець: «Ану, ходім до цего котика, цей нас розсудить, ади, як він ласкаво ся дивить!» Каже той яструбець: «Ану, іди ти, спитай уперед, ци він має тепер час». А котик так ласкаво воркоче: «Я, — каже, — добрий чоловік, я вам порадю».

Злетів горобець до него, а кіт поволі, поволі, та й хап, та й з’їв.